C. 22-39:
ДОЛЯ РОДИНИ МАРЦЕЛІНИ ТА МАР’ЯНА ПІД ЧАС ВІЙНИ
Наше спокійне життя перервала війна, вибухнувши у вересні 1939 року, а за кілька місяців, уже в лютому 1940 року, людей вивозили на Сибір. На щастя, нашу родину Сибір оминув, оскільки татусь був ремісником (він мав спрацьовані руки), не вважався інтелігенцією, тож залишився вдома з родиною. Уже в 1941 році над нами, поляками, нависла загроза смерті від українців з УПА, тоді як мамуся чекала на наступну дитину. У лютому 1942 року народився Антось. Ми планували назвати хлопчика Янушем, оскільки він мав трьох братів з ініціалами “ЯЯ”, але після народження він важко захворів, а так як то вже був воєнний час – з лікарями та ліками було важко. Ми подалися до нашого “знайомого лікаря”, який вилікував Янка і був ним св. Антоні. Після дев’ятиденної новенни усміхаючись Антось з радістю притулявся до маминих грудей, махаючи ручками та дригаючи ніжками, на хрестинах отримав ім’я Антоній позаяк був крайнім дитям.
Дякуючи Богу, Пресвятій Богородиці, віримо, що саме під охороною св. Антонія, ніхто з нашої родини не був убитий. Під найбільшою загрозою був татусь, бо він не ховався від бандерівців. Він неодноразово проводив ніч у квартирі з відчиненими вхідними дверима. Бандерівці бігали по кімнатах і інших приміщеннях, світили ліхтариками, але ніхто не помічав людину, що просто лежала собі на ліжку в кімнаті. Він зустрічав бандерівців, але щоразу йому таланило, бо зазвичай в групі Бандери був якийсь знайомий українець, який захищав татуся.
Якось опівдні, коли татусь був у своїй майстерні, він почув гуркіт возів, визирнув у вікно, а на подвір’я приїхали дві фурманки з кількома бандерівцями в кожній. Вони не встигли злізти з возів, бо коні рушили з подвір’я – напевно від них сильно несло потом, бо на них накинувся цілий рій бджіл.
Ще одного разу татусь був у стодолі, але коли почув розмови людей, вийшов і побачив кільканадцять бандерівців, які сиділи на траві з “пукавками” в руках. Татусь попрямував в інший бік, до саду, аж почув, що його хтось кличе: “Мар’яне, Мар’яне, зачекай!”, — татусь озирнувся і впізнав знайомого українця Гапіна з Мощениці, який ще раз повторив: “Мар’яне, зачекай, маю тобі сказати щось важливе”. Татусь помітив, що той має якусь зброю, і сказав: “Поки в тебе є зброя, не розмовлятиму з тобою”. Гапін зняв пукавку і поклав її на землю. Він підійшов до татуся і сказав, щоб він з родиною негайно втікали: “Я не вб’ю, але, – показав у бік тих, що сиділи, – вони вас уб’ють. Їм відомі всі ваші схованки, ніщо вас не врятує”.
Мамуся з дітьми сиділи в не надто надійному сховку, бо треба було виходити, аби приготувати щось поїсти. Бандерівці забрали з пасовища п’ять корів, овець, але одну корову, телицю й вівцю не вдалося забрати — то їх треба було погодувати, подоїти, щось зварити, спекти хліб. Переважно цими справами займалась 17-річна сестра Марися, яка була найстаршою донькою, але часом і мамуся з Антосем на грудях.
Марися також кілька разів дивом уникнула смерті. Якось рано-вранці вона спекла хліб, поклала бохани на стіл, щоб вистигали. Раптом почула розмови — бандерівці вже були біля хати. Вона хутко вилізла драбиною на горище, затягнувши її за собою. Ті вдерлися досередини, проте довго не шукали — забрали хліб і поїхали.
Ще одного разу вона доїла корову й крізь віконце побачила кількох осіб, що наближалися до стайні. В кутку стояли колеса від воза, прикриті товстим шаром сіна. Заким вони зайшли, дівчина вирішували, чи втікати їй через дверцята, що вели на другий бік стайні, але, подумавши, залишила їх відчиненими й без вагань втиснулася між колесами під сіно. Та не встигла вона забрати дійницю з молоком. Ті подумали, що вона втекла і вискочили на подвір’я, але нікого там не побачили. Один з них повернувся по молоко, поділився з товаришами, дійницю копнув ногою — та й поїхали.
Варто згадати ще й таке: сестра Марися подоїла корову й пішла до хати, щоб приготувати щось поїсти для решти родини, а я з молодшою сестрою Елею, побачивши сусідку — “Казіху” (так її називали, бо мала чоловіка на імʼя Казь), що пасла корову, вирішила приєднатися до жінки зі своєю незмінною трійцею: коровою, телицею й вівцею.
Казіха зраділа, що не буде наодинці. Корови, шукаючи де трава густіша, підійшли до гаю з молодими берізками, який ми так добре знали, бо там росли червоні мухомори, а подекуди й боровики траплялися. Чуємо якийсь шурхіт: в мить перед нами стоять двоє катів, звертаються до Казіхи; я почула, як один сказав: “Спіймали ми вас, ляхи”. Недовго думаючи, я схопила 11-річну Елю за руку й побігла через поле до лісу. Частину поля ми долали крізь збіжжя, яке заважало нам втікати. Казіха вміла говорити й молитися українською, тому їй вдалось уникнула смерті.
Поблизу було замасковане укриття, про яке вони знали — дошка, накрита зеленою травою так, що вхід був майже непомітний. Йдучи геть, вони сказали: “Тобі пощастило, що ти не “ляшка”, бо тут тебе б і поховали” — він вказував на укриття. Нам услід один із них все ж вистрілив. Коровa з товаришками бігли за нами прямо крізь збіжжя, а зупинилася аж у кущах.
ЯНЕК І ҐЕНЯ
У 1941 році німці вивозили молодь до Німеччини. Мій брат Янек і його наречена Ґєня навіть ще не думали про шлюб, бо були молодими (21 і 19 років), з незакінченою освітою, але таки побралися з перестраху 25 травня 1941 р. Утиски були страшними: з одного боку страх німців, з іншого — насування вбивств.
У 1942-ому невістка Ґєня чекала на дитину. Батьки хотіли, щоб обоє виїхали до Мізоча, приблизно 40 км від Старої Гути. Татусь дізнався, що в Мізочі стоїть угорське військо — “мадяри”, тому вважав, що там буде безпечніше від бандерівців. 4 червня 1942 р. народився Манюсь і лише три наступних тижнів були спокійними. Наприкінці червня бандерівці зайшли до Мізоча, перед ними угорське військо було безсилим. Дім, у якому жили Янек з єнею та дитиною, загорівся. Не маючи часу на роздуми, вони вхопили, що бачили, дитину загорнули в пелюшки і тікали.
Позаяк тікали вони посеред ночі, дорогу їм освітлювало лише полум’я від палаючих хат. Вони бігли через городи й інші перешкоди: треба було переліз через тин, ще один город, луг і копицю сіна. Сіли, заглядають у згорток, а дитини — нема! Так може й серце зупинитись! Вони побігли назад, намагаючись триматись тієї ж стежки. Добігають до тину, а біля нього, в картоплі, лежить їхнє золотце личком до землі. Добре, що то було на картоплищі – нерівності землі врятували Манюся.
Угорське військо тоді дуже допомогло — вони відбились від бандерівців, тож Ґєня з Янком залишилися в Мізочі ще до липня, а потім поїхали до Здолбунова. Перед від’їздом Янек зазирнув до нас в укриття. Із хрестиком в руці прибіг з доброю новиною — у нього народився син, якого назвали Мар’яном. Усі ми щиро молилися за успішне повернення Янека до дружини з дитиною.
Дорогою з Мізоча він бачив закатованих людей. Саме на цій дорозі було вбито Павла Міхаловського, який їхав із маленькою донечкою Паулінкою, якій було близько семи років. Бандити зупинили коней, витягли Павла, відвели його вбік від дороги й там убили, а тіло прикрили гілками. Павло, мабуть, здогадувався, що на них чекало, і встиг сховати доньку під сидінням. Згодом ми зустрілися з Паулінкою та її родиною в рівненських таборах, там вона розповідала про те, як тільки-но вона вибралася з-під сидіння, взяла віжки в рученята, то коні щодуху помчали назад у двір у Мізочі, звідки напередодні вона з батьком виїхала до Старої Гути.
Ми всі переживали за життя Янека, тому що на тій дорозі було повно бандерівців. На щастя, Янек повернувся до Ґєні та синочка цілим і здоровим.
БАНДЕРІВЦІ ВБИВАЮТЬ ПОЛЯКІВ У РІДНОМУ СЕЛІ МАРЦЕЛІНИ
Ось що сталося 3 липня 1943 року: бандерівці оточили село Зелений Дуб, зігнали мешканців на подвір’я біля будинків, де проживало три родини Верещинських. Спершу вони підпалили стодолу — страшно навіть уявити, що там діялося: людей катували, вбивали й кидали у вогонь.
У першому подвір’ї в об’єднаній забудові жили: брат мамусі Казімєж із дружиною Людвікою та трьома донечками — Хельцею, Марисею і Зосею. У другому будинку мешкав брат Вацлав із дружиною Веронікою та синами Казимиром, Болеславом, Яном, Амброзієм, Стефаном, Петром, Александром і донькою Марією. У третьому будинку (шкільному) жили брат Станіслав та сестри Марія і Юстина, яка приїхала у відпустку з Франції — на канікули до рідні. Також загинули польські родини з сусідніх будинків, серед них були й мамусині родичі: Верещинські, Красіцькі, Ясінські, Лопушанські та інші. Загалом — 38 осіб (точний список склав уцілілий Амброзій Верещинський; його свідчення опубліковані на сторінках 79–82, прим. авторки).
Бандерівці катували ножами, сокирами й кидали людей у полум’я. Крики й стогін тих людей були такі страшні, що чути їх було аж до нас, за три кілометри. Мамуся плакала, відчуваючи, що горить саме Зелений Дуб, а ті крики — це голоси її сестер, братів та їхніх дітей, яких катують і вбивають. Лише небагатьом вдалося тоді врятуватися.
ВТЕЧА ЗІ СТАРОЇ ГУТИ
Ми просиділи у своїй схованці лише ще один день. Татусь організував втечу з кільканадцятьма людьми, які залишалися у схованках у Старій Гуті та в Ставчинах. З нами втікали: родина “Пьотрусів” (Ястшембські), а саме: Пьотр і Люція з трьома доньками: Стасею, Ядзею, Мірусею і сином Едзєм; Міхаловські, Яніна Борковська, яка опікувалася дворічним Юлеком Бялобжицьким, чия мати Юзефа, брат Альбін і сестра Гелена були закатовані в Кутах. Родина Бялобжицьких, як і багато інших, шукала порятунку від смерті в знайомих довірених українців. Самі ж українці неохоче приймали своїх “друзів”– у разі виявлення сім’ї або окремих осіб, яких переховували українці, на всіх чекало жорстоке покарання.
Сім’я Білобжицьких переховувалась у вбивці – бандерівця Василя Мінковського. Якогось разу Марцель Білобжицький вийшов зі стодоли, залишивши там сімейство. Саме тоді було вбито його дружину Юзефу, сина Альбіна і дочку Гелену. Лише дворічний Юлек тихо просидів під притуленим до стіни коритом, яке було частково прикрите сіном. Повернувшись, Марцель зайшов до комори і серед убитих побачив свого маленького сина живим. Він розповідав: я схопив дитину і як божевільний помчав серед ночі до Старої Гути, там була його теща Марцеля, тобто матір його вбитої дружини Юзі й рідна сестра мого татуся.
У 1949 році ми з татом відвідали тітку Марцеліну в Шрапках біля Сроди-Велькопольської. Того разу Юлек був у відпустці з армії (він служив у військово-морському флоті). Я захоплювалася тим, як тітка Марценя полюбила дружину свого зятя, з яким вони також мали спільного сина. Це була остання зустріч тата з сестрою, а моя – з тіткою.
Повертаючись до спогадів, пов’язаних із втечею зі Старої Гути до Шумська. Після вбивств у Зеленому Дубі татусь був уже достатньо настрашеним, аби ми врешті вирушили в дорогу після заходу сонця з 4 на 5 липня 1943 року. Татусь, чуючи про вбивства та незважаючи на прохання мамусі, про втечу чути не хотів. Він казав, що не збирається когось боятися, бо ворогів у нього немає, і спить він у себе вдома. Куди ми будемо тікати? Хто нас утримуватиме? Діти повмирають з голоду. Мамуся ж думала інакше: у зовнішньому світі ми не загинемо, вона казала татові: тікаймо від ножа. Вона все думала про підпали і шкодувала, що не втекла раніше, адже та втеча з 4 на 5 липня була вже дуже небезпечною.
Залишаючи дім, татусь забрав останню корову (перед тим 5 корів забрали бандерівці), ще однорічну телицю і вівцю — нерозлучні тварини вирвалися з рук бандерівців, решту ж вони раніше викрали з пасовища. Отже татусь забрав корову, а за коровою бігли телиця і вівця (чорнушка, рабулька і пупілька), — і піввідра меду. Мамуся взяла маленького Антося, якому був 1 рік і 4 місяці, та решту дітей: Йосипа, якому був 21 рік, Марію, якій було 18 років, Стасю, якій було 13 років, Елю 10 років, Юрека 7 років, Ґєню 5 років. У світи ми вирушили з буханцем хліба і глечиком смальцю, якого нам вистачило до кінця подорожі. Мені запам’ятались місця, де ми купували хліб: у Шумську, Кременці та Дубні. Також ми мали доволі багато багажу: особисті та найважливіші необхідні речі, які ніс брат Юзьо, іноді йому допомагав тато. Кожна дитина несла щось своє: улюблені іграшки, образки, вервички, пам’ятки з Першого Причастя. До Сталової Волі вдалося довезти лише мамин молитовник і мій образок — пам’ятку з Першого Причастя.
Місяцем раніше на прохання мами татко з допомогою Юзя поробив скрині, до яких, плачучи, поскладав свої ковальсько-слюсарські інструменти, які стільки років служили йому для утримання сім’ї. Діти прощалися з образками, які мама знімала зі стін, з книжками, зошитами та іншим шкільним приладдям. Одяг, кухонне начиння, постільна білизна – все це було поскладано до скринь і вміло закопано, щоб по свіжій землі нічого не було видно, бо українці ходили зі “шпильками” і все викопували.
Перш ніж вирушити в дорогу з молитвою і вервичками в руках, батьки домовилися з сім’ями, які теж вирушили зі Старої Гути (про які я вже згадувала раніше: Ястшембські, Міхаловські, Борковська з маленьким Юлеком Бялобжицьким): знаком того, що хтось вже дійшов до Шумська, буде вирвана пшениця або трава, і складена хрестом на перехресті доріг у Кутах, одна з яких вела зі Старої Гути, а інша — від нас.
РОЗЛУКА З ТАТУСЕМ
Не вдавалося нам усім йти разом, бо татусеві було важко і він постійно відставав. На перехресті вже лежала пшениця, складена хрестом, тож ми пришвидшились, якщо так можна сказати — мамусі було важко і незручно йти з Антосем, бо він був ще замалим, щоб триматися за шию, тому Марися допомагала мамі. Ми вийшли на поля за Кутами, але наших знайомих втікачів зі Старої Гути не було видно. Вони мали віз, запряжений одним конем, на ньому частіше їхали діти й ті, хто не мав більше сил іти далі, ото такою була Луцина, дружина Петруся, наша найближча сусідка, яка несла свого сина Едзя. Наша Ґєня була мужньою, але Марися не мала відпочинку — я була дуже кволою, ціле щастя, що я взагалі могла самостійно йти з маленьким вузликом.
Ми постійно озиралися, чи тато бува не йде за нами, бо ми вже далеко зайшли в напрямку Шумська, проте ані наших втікачів, ані тата з його трійнею не було видно. Мама з Юзем тішились, що ті пішли швидше, бо гуркіт воза по кам’яній дорозі було чутно дуже далеко. Як ми вже потім дізналися, вони намагалися оминати основну дорогу, скорочуючи шлях бічними дорогами.
Та все ж, що сталося з татусем? Було невідомо, чи пес Азор погнався за татусем, чи таки повернувся пильнувати дім? Тим часом, чим ближче було нам до Шумська, тим більший страх охоплював нас. Палаючі села так освітлювали дорогу, що нас було видно як на долоні. Врешті нам таки довелось йти недалеко тих палаючих будинків і навіть чути голоси помираючих людей.
Мама ледве дійшла з нами до Шумська, але далеко вглиб вже не йшла, просто повернула праворуч до чиєїсь садиби. Невеличкий сад, хвіртка відчинена, поволі світало. Птахи на деревах щебетали, радіючи теплому ранку. Не чекаючи на дозвіл господаря, ми повсідались на м’якій траві, молодші діти позасинали, а ми, старші, почали молитися, лиш би татусь щасливо до нас дістався.
Рано вранці господар прокинувся, це був літній чоловік (на прізвище Центкевич), який тримав кіз. Він запросив нас до хати, допоміг попіднімати дітей з трави і повкладав їх на ліжко. Нам він приніс води, щоб ми могли вмитися, пригостив чаєм і козячим молоком.
За якийсь час ми почули крики і плач з вулиці, вийшли з подвір’я і побачили, що дорогою на возах везуть закатованих в бік кладовища, а за тими возами тече ріка крові, страх як це виглядало. Церква була заповнена людьми, яким вдалося врятуватися; серед них легко було впізнати збожеволілих. Ми дізналися, що село Заленже біля Шумська було спалене, жителі закатовані.
Ми все ще чекали на татуся, хоча мама вже почала сумніватися в тому, що він залишався живим. Близько десятої години на подвір’я забіг наш пес Азор, радісно гавкаючи, а за ним йшов настільки виснажений татусь, що його важко було й упізнати. Мамуся плачучи кричала, що він живий. Він і справді дивом уникнув смерті.
ЯК ТАТУСЬ ВИЖИВ
Не встиг він навіть дійти до перехрестя, як раптом чує один суцільний гул, в якому він розпізнав українські слова. Він роззирнувся, а там попереду ціла хвиля українців, які один за одним йшли назустріч татусеві. Волею Божою неподалік було озеро. Тато залишив корову і відро з медом і як тільки міг швидко, стрибнув у воду. Він занурився глибоко у воду під кущем і тримався за гілки. Минуло чимало часу, перш ніж голоси перестали долинати, світло від ліхтарика вже не мерехтіло і ця банда нарешті пройшла. Татусь не знає, що в тій темряві сталося з коровою, мабуть, цього разу їм таки вдалось забрати трійцю.
Татусь розповідав: мені завжди здавалось, що я нічого не боюся, але зі своєї схованки вийти боявся, а коли все ж вийшов, тремтячи від холоду, то зрозумів, що чекає на мене ще довга дорога. Де моя сім’я? Де втікачі зі Старої Гути? Всі були далеко, а тут, куди не глянь — небо червоне від палаючих сіл. Розповідав, як сумнівався, чи дійде до Шумська, оскільки шлях ставав все небезпечнішим. Так я і волочився дорогою, аж раптом почув гавкіт собаки, і ось Азорек опинився прямо біля моїх ніг, тішився, що зустрів свого господаря. Так Азорек привів свого господаря до рідних, які боялись почути найгірше, а саме що татусь міг бути в Заленжі під час вбивств.
Можете собі уявити, яка то була радість, коли ми, групка дітей, побачили батька живого і вже трохи обсохлого від бруду. Пан Центкевич запропонував нашому втомленому новоприбулому козячого молока, але татусь, дякуючи, попросив лише чистої води. Із їжі ми мали хліб, смалець з дому і чай, але найважливішим були безпека та відпочинок. Хоч бандерівці боялися німців, а в Шумську вже було занадто багато людей і це ускладнювало їм робити набіги, та безпеку нам не міг забезпечити ніхто.
За кілька днів перебування у пана Центкевича ми отримали телеграму від брата Янека з Мізоча, що певного дня (не пам’ятаю, якого саме) з Кременця буде транспорт до Німеччини, прохання приїхати до Кременця якнайшвидше. Татусь одразу пішов прямо до німецької частини і дізнався, що вони можуть завезти нас до Кременця вже наступного дня. Шкода було їхати, бо наш Азорек погнав додому і не повернувся. Але татусь пішов до сусідського українця, який жив біля Центкевича, і попросив, щоб той, якщо побачить у Центкевича чорного собаку, забрав його до себе. Тато також розповів, що пса звати Азор і він не агресивний.
У КРЕМЕНЦІ
Німці відвезли нас до Кременця на військових ГАЗах. Уже в Кременці ми дізналися, що транспорт до Німеччини буде зі Здолбунова. Я вже не пам’ятаю дати, але памʼятаю, як перед заходом сонця ми стояли на платформі в Здолбунові й чекали на поїзд. До Здолбунова ми також дістались потягом, але тут нас чекав жахливий досвід.
За розкладом потяг мав прибути з хвилини на хвилину, але через гучномовець нам оголосили, що поїзд затримується, оскільки кілька вагонів відчепили через напад і вбивства бандерівцями. Ми більше не розраховували зустріти Янека з Ґєнею. Повідомлялося, що вцілів локомотив і два вагони. Люди плакали і чекали разом з нами, не маючи уявлення, що ми побачимо. Врешті ми побачили локомотив, який наближався дуже повільно, через те, що був обстріляний. Ми не чекали, поки він наблизиться, а побігли до нього, проте нам довелося повернутись, бо в тих вагонах нікого не було видно.
Після довгого очікування, спостерігаючи за людьми, що виходять, врешті ми побачили Ґєню, яка тримала невеликий згорток, і Яня, який тримав пакуночок. Ґєня була в темно-синій сукні в білий горошок. Словами важко описати нашу радість від того, що ми побачили їх цілими і здоровими.
Оскільки сонце вже сідало, нам треба було думати про ночівлю. Хто не збирався їхали далі, розбіглися по хатах довкола просити куточок хоча б на одну ніч. Нас прийняла одна дуже бідна сім’я. Вони розуміли, що нам нікуди йти, тому дозволили залишитися. Надовго там залишатись було неможливо, бо навіть не було їжі. Мама взяла малого Антося і пішла до багатіїв просити допомоги. Янек і Ґєня, натомість, потрапили до родини, з якої їм не було потреби нікуди переїжджати.
Люди, до яких мамуся звернулась по допомогу, попередили її, щоб вона не виходила за межі міста, особливо в напрямку села Відла, тому що там вбивали поляків. То була чеська бездітна сім’я. Вони наполягали, щоб мамуся залишила їм Антося. Та жінка дізналась, де живе мама, і прийшла до неї, переконуючи залишити їм дитину, яка, за її словами, має шанс вижити. Мамуся категорично відмовилася: Я не віддам синочка, яка б доля нас не спіткала, нікому його не віддам. Та жінка підгодовувала нас хлібом, молоком, овочами та фруктами. Вона приходила знову, сподіваючись, що мама передумала і забезпечить майбутнє своїй дитині.
Подякувавши, ми були вимушені попрощатись з родиною, яка дозволила нам відновитись, і вирушили далі в нашу невідому мандрівку. Коли ми виходили, було дуже спекотно. Сонце нещадно палило, але наша дорога була трохи в затінку. Невеличкі дерева, густо вкриті райськими яблуками (схожими на аличу), захищали нас від сонця. Цією стежкою ми дійшли до парку в лісі, там були лавочки; ми відчули легку прохолоду, а діти радісно побігли, бо було на чому сісти, чекаючи, де сяде мамуся. Тим часом татусь мусив йти попросити людей дати нам, як він казав, шматок даху над головою, а далі вже собі розберемось. Зрештою, ми з Юзем могли би допомагати старшим людям, так заробляючи гроші на їжу.
КАЗАРМИ В РІВНОМУ
Раптом біля нас стали троє озброєних німців. Один з них запитав польською: Не маєте дому? Ходімо з нами. Потім пробурмотів собі під ніс: Будете мати що поїсти і де переночувати. Ми йшли довго, діти не встигали, мамуся з Антосем також. Юзьо допомагав, бо в нас все ще було багато багажу. Вони йшли попереду і дивились лише, чи ми йдемо слідом.
Врешті вони зупинилися біля двох автомобілів і сказали нам сідати в один з них. Ми були настільки втомлені, що нам вже було байдуже, куди нас відвезуть. Я не пам’ятаю, скільки ми їхали, а коли нарешті зупинилися, то один з німців відчинив дверцята і сказав виходити. Це були Рівненські казарми. Так почалося наше нове життя в таборі, де було вже кілька тисяч біженців з різних міст. У нас був тимчасовий дах над головою, двоярусні ліжка, але з харчуванням — по-різному. Головним було питання: що вони збираються з нами робити?
На перекличку ми вставали о 6 ранку. Всі сім’ї виходили на площу, шикувались в колони: батько, мати, старша дитина і кожна наступна дитина. Комісія з декількох німців ходила на оглядини — родини, в яких було більше дорослих і блондинів, направляли до бараків у Німеччину. Невідомо, чим саме вони керувалися, коли відправляли когось в Аушвіц, чи в Майданек, або до інших місць знищення.
Протягом дня в казармах залишались лише матері з маленькими дітьми і старші люди. Не знаю, чому старих людей було так мало. Для розподілу робіт, транспортування, німцям допомагали фольксдойчі. Переважно чоловіки, молодь, а також жінки, їздили на різного роду роботи. Працювати в полі було дуже небезпечно — українці могли підійти і вбити, перед тим вбивши німця чи фольксдойча на охороні.
Харчуванням в казармах називали чашку чорної кави і дві скибки хліба (для літніх людей з повидлом або маргарином) вранці, те ж повторювалось увечері. Обідів не було. Мамуся, маючи маленьку дитину, не могла прибирати в бараках, тож маючи вільний час і відчуття голоду, вона виходила на вулицю просити милостиню, особливо на молоко для дітей; ходила вона лише в місті. За кілька тижнів залишилося всього декілька сімей, переважно з хворими, старими та інвалідами. Наша сім’я — татусь вже старший, мама з маленькою дитиною, троє трохи старших дітей, мене зараховували до малих, бо я була дрібною; Марися, хоч і 19 років, але майже чорнява; низенький Юзьо, рішучий брюнет — ми, звісно, не підходили для поїздки в Німеччину. Німці, мабуть, теж собі думали: “бідні, що з ними робити”. Треба було щось вирішувати, бо з дня на день прибувала угорська армія.
Рано вранці під’їхала просочена запахом бензину машина, та ж, що возила нас на роботу; нам сказали сідати і повезли в невідомість.
ЗДОЛБУНІВСЬКА ВʼЯЗНИЦЯ
Нас привезли до в’язниці в Здолбунові. Високий паркан, кілька будівель барачного типу, купа дітей на подвір’ї, кілька німців на охороні. У камері площею 15 метрів квадратних мешкало дві родини з нами включно. Спати виходило лише ледь не один на одному, до того ще й була з нами маленька хвора дівчинка, майже присмерті — наступного дня вона померла. Точно вже не згадаю, але знаю, що це була інфекційна хвороба, можливо, тиф. Зрештою, там кожного дня виносили померлих і закопували за парканом.
Захворіти в таких умовах було нескладно: фізіологічні потреби справляли прямо на місці — діти у бляшанки або контейнери з-під консерв, а дорослі чекали ранку. О 6 ранку відчинялись двері і починались крики: “Alles antrete”, виходьте швидше; всі поспішали, але всі не вміщалися в двері. Ті, що стояли ззаду, отримували нагаями по ногах і по спині. Пригадую теж, що в Рівному перед 6 ранку бігав з нагайкою фольксдойч на прізвище Козьмял і стягував з ліжок ще сплячих дітей.
Харчування у в’язниці було майже таке як в бараках: хліб і чорна кава без цукру, але краще було тим, що на обід щодня давали кашу. Четверо з нас їздили на роботу, а мамуся з чотирма дітьми залишалися, тому, разом з іншими мамами їх взяли працювати прибиральницями. За паркан нам виходити не дозволяли. Та одного разу, перебуваючи на подвір’ї з дітьми, мама почула голос з-за паркану: мамо, мамо, мамусю…. Вона впізнала голос Янека, швидко підійшла до дірочки в дошці, з якої випала гілочка.
Через цей отвір Янек побачив маму та дітей. Він сказав дещо дуже важливе: щоб завтра, о тій самій порі (а було це ввечері), мама з татком і дітьми підійшли до воріт, бо нас будуть випускати — вони домовилися з головним начальником цієї в’язниці, німцем, який пообіцяв це зробити. Коли ми повернулися з роботи, тобто татко, Юзьо, Марися і я, а мамуся розповіла нам цю новину, ми не могли повірити, що пробудемо тут лише з десяток годин, вийдемо з цього смердючого приміщення, не будемо більше боятися нагаїв.
ВИХІД З В’ЯЗНИЦІ
1943 рік, початок вересня, сьогодні ввечері ми виходимо з в’язниці. Прийшов німецький солдат, відчинив важкі ворота, та, оскільки нас було кілька, а виходили ми через не дуже великий отвір, — це зайняло кілька хвилин; “los, los, sznel, sznel” — швидше, швидше — чули ми. Вийшли ми на ґрунтову дорогу без розуміння, куди йти: праворуч чи ліворуч. Наскільки я пам’ятаю, ми повернули ліворуч, бо там виднілись ліхтарі. Ми йшли майже три кілометри: тато, Юзьо, мама з Антосем на руках, Маня, Стася, Еля, Юрек, Ґєня, підміняючи одне одного по черзі — тато брав “згорток” в Юзя, Юзьо брав Ґєню, Марися — Антося, і так ми приближались до міста — в’язниця була далеко за ним.
Ми думали звернутись по соціальну опіку, тому мама хотіла якнайшвидше дістатися церкви, щоб священик нас прийняв, поки ще не спить. На підході до Здолбунова вже було багато німецької армії.
БАРАК ЦЕМЕНТНОГО ЗАВОДУ
Тут ми вже потрапили в пастку — а було це зовсім не складно: побачивши групу людей з багажем і кількома маленькими дітьми, німці посадили нас в машину і відвезли в барак біля цементного заводу. Там уже мешкало три родини. Сім’я свідків Єгови, Возняки, у яких невдовзі померла дитина, сім’я Бжушків з Мокшишова біля Тарнобжега і сім’я Жигадлів. У нас знову був новий дах над головою, за який так переживав татусь, але я навіть не пам’ятаю, чи ми поїли хоча б сухого хліба на вечерю. Якщо не помиляюся, мама тоді принесла з в’язниці шматок хліба з маргарином.
Ліжка були двоярусними, матраци з сіна; після насиченого дня, після молитви, поза в’язницею (але чи в безпеці від бандерівців?) — ми заснули і, напевно, спали б ще довше, але нас розбудили німець і фольксдойчер, які забирали дорослих на роботу, залишивши матерів з дітьми.
Поблизу, за колючим і високим парканом та залізними воротами з охороною, було кілька дерев’яних бараків, в яких жили німецькі солдати. На воротах був напис “Firma tdt”; кільканадцять солдатів мали на рукавах червоні пов’язки з чорним черепом — це нас дуже лякало. Недалеко від цієї фірми був залізничний насип, де мали бути прокладені додаткові залізничні рейки.
Робота була дуже важкою: під’їжджали вагони з засипаною землею, яку я навіть не могла лопатою рушити, бо та земля була тверда, як камінь. Мене вже зараховували до дорослих, а силу я мала ще дитячу. Я все дивувалась, що угорський солдат, який біля мене походжав, має нахабство мене підганяти словами “арбайт, арбайт”. Я дивилася на нього і не розуміла: чи він справді не бачить, що я ледь вивантажила з вагону лише кілька грудок землі?
Кожен день мені тягнувся наче рік. До того ж харчування було жахливим. Українські кухарки готували супи з недоїдків, що залишали німці, із залишків смаженої яєшні чи ковбаси, які вишкрібали зі сковорідок. Татко, Юзьо і мама якось ту їжу перетравлювали. Я не могла це їсти. Як тільки ми підходили до лавок, за якими ми ніби обідали, то я блювала, навіть ще не ївши. За кілька днів я захворіла, не могла їсти, мені вже навіть не смакував хліб, який завжди був для мене найкращою їжею. Біля нашого бараку була угорська армія, звідки мамуся щодня приносила хліб і молоко. Вони були добрими, співчутливими, коли бачили матір з дитиною, тому не шкодували ані хліба, ані молока, ані консервів.
Ніхто не думав про матерів з дітьми, котрі залишалися вдома, а їх було четверо з шістнадцятьма дітьми. У Возняків було шестеро дітей, у Бжушків – двоє, родина Жигадлів з двома дітьми і четверо нас. Кожній родині доводилось шукати їжу, просити людей, які застерігали не ходити за межі міста, бо там бандерівці вбивають “ляхів”.
ХВОРОБА
Розповім про свою хворобу. Тоді я заслабла так, що не могла ходити. На роботу я не пішла, лягла на нижнє ліжко (вони були триярусні). Близько девʼятої скрипнули двері, а вже за мить біля мене сидів великий пес. Пса гукнули, він зістрибнув з ліжка. За кілька кроків від ліжка стояв двометровий німець — коли він виходив, то зігнувся ледь не навпіл, щоб пройти через ті двері. Він був шефом тієї компанії “tdt” на прізвище Шпек. Разом із вдвічі нижчим за нього фольксдойчем він особисто заявився до звичайної “робочої”, яка через свою відсутність завдала фірмі великих втрат. Проте обоє зійшлись на тому, що я таки хворію — “krank, krank”.
Фольксдойч допоміг мені злізти з ліжка і відвів до німецького лікаря, на дверях якого був намальований чорний череп. Попри це лікар виявився дуже приємним і уважним при огляді. Він погладив моє чорне кучеряве волосся, а потім показав своє таке ж чорне, але пряме волосся і дав мені ліки, в таблетках і краплях. Він попросив фольксдойча розповісти мені, як їх потрібно приймати і сказав, що мені треба їсти. Також він дав мені лікарняний лист, я вже не пам’ятаю, на який термін, але він мені не знадобився.
ВТЕЧА Й СХОВОК У ЗАПАСНОМУ ВАГОНІ
За кілька днів батьки вирішили, що треба тікати, вириватися з тих мук. Коли татусь говорив про “Фірму тдт”, то примовляв: “Фірма тдт, працюй як віл, а їж як кіт”. Навіть Ела запам’ятала, який там був смердючий двір, озеро, брудна вода, дохла корова і різні фекалії у воді, і нікому не було до цього діла. Точної дати не пам’ятаю, але було це десь наприкінці вересня: після опівночі ми вирушили в напрямку вокзалу, але не на сам вокзал. Татусь якось помітив запасні вагони, коли повертався з роботи на залізничних насипах. Зовсім скоро ми опинилися між тими вагонами, і там був вагон, в якому ми мали жити. Важко було його відчинити. Татусь підсвітив ліхтариком — там було багато соломи, так наче хтось розв’язав кілька снопів. Була там маленька кругла пічка, збоку лежала труба, яка виходила назовні та маленький отвір у віконці, який тато вже помітив ще раніше. Ми були втомлені і голодні, але позасинали миттю.
Вранці нас розбудив гуркіт вагонеток, які проїжджали одна повз одну на двох мотузках, забираючи і доставляючи пісок з високого насипу до цементного заводу. Дітям дуже подобалося це дійство. Татусь із Юзем пішли до великого городу, де одразу знайшли роботу, і вже до обіду мамуся мала з чого приготувати їжу. Юзьо приніс картоплі, капусти та інших овочів. Доброго хліба не було, молока теж. Виходити на вулицю ми боялися, бо нас могли помітити німці. На щастя, наш вагон був посередині всіх вагонів, а було їх дуже багато на зовнішніх коліях. Здолбунів славився великою вузловою станцією.
У вагончику ми відпочили, натомість татусь і Юзьо важко працювали. Оскільки врожай вже було зібрано, але залишилося багато листя, то там нічого не змарнувалося: копались рови і робились силосні ями на зиму […] Але тішило нас, що нам вдавалося бути непомітними, навіть незважаючи на те, що дим з труби виходив назовні, а ще неподалік був туалет і, річ ясна, там постійно хтось вештався.
Надворі холоднішало, тож нам треба було думати про зміну “житла”. То був кінець жовтня, коли чоловік із залізничної служби поклав у віконце записку “До Калинівки”, поки ми ще спали. Ця інформація пришвидшила прийняття рішення про терміновий переїзд.
СІМ’Я ВИРУШАЄ ДО ПОЛЬЩІ
Мамуся пішла до парафії просити священика допомоги в цій складній справі. Напередодні мамуся зустріла пані Бжушкову, що жила з нами тоді в бараці при цементному заводі, яка заговорила з мамусею про втечу до Польщі. Вона розповіла, що має родину в Мокришові біля Тарнобжега. Казала, що якби вдалося якось домовитися зі священиком, тобто якщо він мав би можливість організувати транспорт для нашої та їхньої родини, то ми могли б поїхати до Мокширова на якийсь час, поки не знайдемо собі якесь житло.
Будучи у священника, мамуся запитала, чи можливо організувати транспорт для двох родин до Тарнобжега. Священик пообіцяв мамі це організувати, бо має знайомого машиніста, який їздить цим маршрутом, тож спробує з ним зустрітися. Він сказав мамусі прийти наступного дня. Ми з нетерпінням чекали, коли і чи взагалі вдасться це влаштувати, чи не висадять нас з того вагона, який мав від’їжджати до Калинівки. Ніч ми проспали щасливо, а наступного дня по обіді мамуся пішла і повернулася усміхнена, бо священик організував нам і Бжушкам поїздку до Польщі. Він повідомив місце очікування — по нас мав приїхати потяг.
Того вечора ми, налякані, пішли до зазначеного місця. Сім’я Бжушкових вже чекала, вони мали багато багажу, навіть швейну машинку, а ми – кілька речей у мішку. Останньої миті прийшов попрощатися брат Янек. Ми вже сиділи у вагоні, поїзд рушав, а Янек все ще стояв на сходинці вагона, зіскочив аж після свистка; це було дуже зворушливо, особливо для мамусі й татуся — обоє плакали, ми собі теж.
Як тільки ми увійшли до вагона, нас одразу налякала присутність німецьких офіцерів в куті вагона. Двоє німців, побачивши малих дітей, вийшли, щоб звільнити місця для сидіння. Змилостившись, один із них сказав мішаною мовою: бідні діти, голодні. Після цього він дістав пряник у формі хлібини, нарізав його і пригостив нас усіх. Ми раділи, що ці німці були іншими, ніж ті, яких ми дотепер зустрічали. Цей вагон, мабуть, був пристосований для перевезення злочинців, з гратами на вікнах, але нам це ніяк не заважало. Дорога була приємною, вагон гойдався, заколисував дітей, але батьки не спали, бо знали: мало того, що ми їдемо в невідоме, то ще й чекає нас небезпечна зупинка; про неї знав і машиніст, і німецькі офіцери. Вони подивлялись на годинник — чи не час ще виходити, за кілька кілометрів до вокзалу в Радзивілові.
За якийсь час поїзд почав сповільнюватися, а потім зовсім зупинився. Німці кинулися нам допомагати, скидаючи багаж Бжушків, а ми брали на руки дітей, які не хотіли йти. Поїзд рушив далі, а ми не знали, в який бік нам податись. Надворі темна ніч, йшов дрібний дощик. Врешті ми повернули праворуч і впали до рову. Діти розплакались: у вагоні було тепло, а тут холодно, дехто взагалі щойно зі сну. Татусь був найстаршим і відчував найбільшу відповідальність. Як вибрались ми з рову на стерню, Бжушек каже: давайте шукати дорогу, на що татусь заперечив: в жодному разі, бо біля дороги можуть бути бандерівські засідки; тому нас і висадили тут. Мусимо поводитися тихо, щоб нас не вистежили.
За мить усі озирнулось на світло, що наближалося в темряві. Серце завмерло від думки, що це можуть бути бандерівці, які, знаючи про прибуття поїзда, що підвозить поляків до кордону, взяли ліхтарики і вирушили на пошуки. Тим часом світло наближалося, та вже можна було зрозуміти, що йде лиш одна людина —це нас дуже втішило. Коли він був уже дуже близько, то махнув до нас ліхтариком і запитав польською: Люди, хто ви такі? Татусь відповів: Поляки. Той чоловік кинувся татусеві на шию, почав цілувати, а старших дітей обіймати. Було настільки темно, що обличчя можна було розгледіти лише при світлі ліхтарика.
Це був чоловік середнього віку, можливо, працівник Державної залізниці. Привітавшись з нами, він додав: ласкаво просимо, дорогі земляки, тішусь, що вас зустрів, небезпека від ножа вам більше не загрожує, ходіть за мною, — і рушив вперед, а ми слідом. Трохи ми йшли полем, вийшли на ґрунтову дорогу, кілька кроків, паркан, він відчинив хвіртку, і ми піднялися сходами до будинку. Там вже було з десяток людей, серед них кілька дітей. Незважаючи на пізню ніч, кілька людей не спали, а в кімнаті були матраци з соломою. Ті люди зустріли нас тепло, запропонували покласти дітей на матраци і відпочити поруч з ними, бо сокири над нашими головами більше не нависають. Жінка з кухні прокинулася і запропонувала нам щось попити, за що ми подякували й відмовились, бо все, що нам було потрібно — відпочинок в теплі.
Ми стали до молитви, ті, хто ще не спав, теж: подякували Господу Богу за те, що врятував нас від злочинних рук, і заснули. Вранці ми дізналися, що ця садиба була спеціально облаштована для біженців з Волині її власницею, графинею. Там були люди, які відповідали за кухню: готували їжу вранці, вдень і на вечір.
Пробули ми там лише три дні, бо основною метою нашого перебування в тому будинку було сприяння в оформленні документів в Арбайтцамті в Бродах, тобто кенкарт, без яких ми не могли перетинати кордон в Бродах. Після оформлення документів нас провели на потяг і ми поїхали до Польщі. Ми приїхали в Броди, наші документи перевірили і ми подались до Дембіци, а звідти вже до Тарнобжегу.
Цей фрагмент спогадів належить Станіславі Квєчінській, в дівоцтві Єленковській, бабусі авторки цього коментаря. Станіслава народилася 18 червня 1929 року на хуторі Ставчини між польським селом Стара Гута та українським селом Руська Гута на Волині за часів Другої Польської Республіки. Свої спогади Станіслава писала з думкою про її численних нащадків: 9 дітей, 24 онуків та 5 правнуків. Вона робила записи в зошит у 2000-х, а її молодша донька, Анна Сікора, набрала текст й забезпечила його публікацію у 2018 році.
Ці спогади можна читати як свідчення з життя і систему цінностей традиційних польських громад на Волині до Другої світової війни, для яких велике значення мали родина і віра. Єдиний предмет, який авторці спогадів вдалось привезти до Польщі досі висить на стіні в її кімнаті, — це свідоцтво Першого Святого Причастя з костелу в Кутах/Контах. На місці колишніх знаних авторці сіл сьогодні залишилася лісова галявина та здичавілі плодові дерева. І Ставчинський хутір, і село Стара Гута були спалені та знищені, а їх мешканців здебільшого повбивали упівці в липні 1943 року під час так званої “Кривавої неділі” — хвилі організованих етнічних чисток 99 польських сіл на Волині [1].
Cпогади поляків, які народилися перед війною на території нинішньої України, а на тоді східних воєводств Другої Речі Посполитої чи так званих “кресах”, почали з’являтися у 1990-х. У них часто присутня ідеалізація життя на Волині і Галичині до Другої світової на контрасті з пеклом насилля, депортацій чи заслань, які відбулися потім. Це частково пов’язано з тим, що більшість зафіксованих свідчень писалися людьми, для яких міжвоєнний період припав на їхнє дитинство, яке в дорослому віці може видаватися дещо спрощеним і не позбавленим ідеалізації [2]. За часів Польської Народної Республіки публікувати такі тексти було неможливо. Поляки, народжені за межами ПНР, повинні були забути про своє місце походження заради побудови “дружби народів” з Радянським Союзом, і заради освоєння пост-німецьких земель, які пропаганда ПНР називала “поверненими землями” [3].
Описані Станіславою події Другої світової війни на Волині були задокументовані також її родичами та місцевими поляками. Спогади про пережити залишив її брат, Єжи Єленковський (1935-2015) [4]. У колекції Еви та Владислава Сємашко є розповідь Яна Верещинського, двоюрідного брата Станіслави (сина брата її матері) про те, як учасники УПА спалили в Зеленому Дубі (сусідньому селі до хутора оповідачки) дідуся і бабусю Станіслави, а також родину по материній лінії [5]. Врятуватися самому Янові вдалося завдяки допомозі української сусідки Христі Гук [6]. Місцевий лідер УПА, Микола Андрощук у власних “Записках повстанця” згадує про напади УПА на Зелений Дуб ті інші польські села, а також про польську помсту українському цивільному населенню [7]. Брат Яна Верещинського, Амброзій Верещинський також дивом залишився живим. Свої свідчення про пережите — поховання батьків, братів і сестер, через які йому, тоді дитині, довелося пройти, — він описав у власній збірці спогадів [8]. Єжи Єленковський і Амброзій Верещинський були активними учасниками кресового руху, учасники якого крім соціальної та культурної діяльності прагнули перетворити Волинську трагедію на політичне питання. Проте, Станіслава ж присвятила своє життя вихованню дітей, піклуванню про онуків і догляду за чоловіком, який в останні роки життя дуже хворів, відтак на активізм у неї не було часу. Це також прослідковується в темах, які вона у своїх спогадах піднімає.
Свідчення кривавих подій на Волині часу Другої світової війни, написані з перспективи жінки, є явищем рідкісним та унікальним. Свої спогади Станіслава писала з позиції старшої доньки та опікунки кількох молодших братів і сестер. Хоча вони стосуються важливих подій з точки зору політичної історії, її оповідь насамперед зосереджена на повсякденному житті та турботі про виживання родини. У 1943 році, коли вона разом із сім’єю були змушені тікати, Станіславі було лише 14 років. Попри такий юний вік, відповідальність за молодших братів і сестер та важка праця, яку вона була змушена виконувати на рівні з дорослими, робили її погляд на світ не по-титячому зрілим. Станіслава згадує пішу втечу з маленькими дітьми, загрозу смерті та замордовані тіла, які їй довелося бачити по дорозі. У ті часи саме мати Станіслави, Марцеліна, була основним рушієм виживання сім’ї: вона знаходила їжу, просила про допомогу у людей, дбала про моральну підтримку — тоді як батько, Мар’ян, був частіше близьким до зриву. Родина поневірялася місцевими трудовими таборами, стикаючись з голодом і хворобами. Повернувшись до Польщі, вони пережили бомбардування і важкий початок адаптації до нового середовища.
Родина Станіслави — Єленковські (з батькової сторони) та Верещинські (зі сторони матері) — мешкали на Волині щонайменше з ХVII століття. Якщо покладатись на нині досліджені метрики, вони були представниками декласованої шляхти, яка внаслідок політики русифікації після Січневого повстання 1863 року втратила свій економічний статус і зблизилася з селянством, але вже у Другій Речі Посполитій намагалася дати своїм дітям якомога кращу освіту та вищий соціальний статус. Родина мала у власності шматок землі, але основний заробіток надходив з ковальської майстерні батька Станіслави, Мар’яна, де він виготовляв металеві інструменти, огорожі та брички. Через те, що батькова праця була фізичною, родину не зарахували до “польських панів” під час першої радянської окупації Волині (1939-1941), відтак вони змогли врятуватися від можливої депортації до Сибіру чи загибелі. Мар’ян був шанованою людиною в околиці, виготовляв і ремонтував сокири, ціпи та коси для українських селян з сусіднього села Руська Гута, що, ймовірно, забезпечило йому добрі стосунки з ними, а також врятувало родину від загибелі в 1943 році. Мар’яна часто відвідували місцеві селяни в справах професійних, а його ковальська майстерня була місцем зустрічі місцевої громади українців і поляків. Станіслава згадувала, як до неї долинали їхні запеклі політичні дебати, на які, однак, її, як дитину і дівчину, не допускали.
Текст Станіслави можна читати як свідчення про часи екстремального насилля та шаленого націоналізму. Це були часи важких життєвих виборів: кому довіряти, аби вижити; чи залишатися у рідному домі чи тікати у невідомість? Родина Станіслави не мала родичів чи друзів у центральній Польщі, тому рішення покинути малу батьківщину було надзвичайно складним. Польська держава після важких боїв 1939 року офіційно не існувала. Попри те, що польський уряд у вигнанні не поступався територіями на схід від річки Буг, він також не надав місцевому польському цивільному населенню жодної підтримки.
Люди покладалися винятково на власні сили та милосердя тих, кого вони зустрічали на своєму шляху. Родина Станіслави до останнього відкладала рішення покинути рідний дім. Рубіконом стали вбивства в Зеленому Дубі. Часом допомога і підтримка приходила з несподіваних сторін. Навіть через 80 років після війни Станіслава все ще пам’ятає імена тих, хто їм допомагав, наприклад, українця Гапіна з Мощениці — партизана УПА, що раніше служив з її батьком у царській армії, а потім захищав їхню родину від своїх же бойових товаришів. Натомість нападників оповідачка не пам’ятала, швидше за все, ними були незнайомці, які не були вихідцями з найближчих околиць. Авторка згадує німецьких солдатів, які поверталися з фронту і ділилися з ними їжею в поїзді, що прямував до Польщі. Дехто зі “своїх” несподівано підвів: родина польських біженців з Волині, яка обіцяла допомогти їм влаштуватися в Польщі, після прибуття обдурила їх і порадила звернутися в соціальні служби.
Спогади Станіслави завершуються початком її працевлаштування на металургійний завод в Стальовій Волі і одруженням у 1958 році. На перший погляд може здатися, що це — щасливий кінець. Після війни Станіслава не мала змоги продовжити освіту і в дуже ранньому віці вимушена була швидко почати заробляти на себе і на свою велику родину. Для традиційної сім’ї з волинського села життя в індустріальному місті було дуже чужим. Станіслава досі розмовляє з характерним “східним акцентом” і любить на сімейних зустрічах співати привезені з Волині пісні. Через страшні спогади вона наважилася відвідати рідне село лише у 2007 році. Тоді вона помолилася на могилі сім’ї своєї матері в Зеленому Дубі, та ледь знайшла місце на галявині серед високих трав, на якому колись стояв її родинний дім. Нині Станіслава мешкає зі своєю молодшою донькою Анною та її сім’єю в селі Праведники, неподалік Любліна. Коли розпочалася повномасштабна війна Росії проти України, її численні діти та онуки долучилися до допомоги українським біженцям, особливо багатодітним сім’ям, які, як і Станіслава кілька десятиліть тому, тікаючи від жахів війни були змушені покинути свої “малі батьківщини”.
Ельжбета Квєчінська, онука Станіслави Квєчінської