Спогади бійця УПА Максима Скорупського

14. СУРАЖ

Коли я прийшов в ліс до табору, там панував жвавий рух. Курінь Осипа вибирався на акцію проти совєтських партизанів. Ближчих даних про акцію я не мав тому, що відділ був готовий до відмаршу й не було часу про те розпитуватися. Знав я, що одночасно з куренем Осипа вибирається на спільну акцію також курінь Крука. Значить, мала бути велика розправа з совєтськими партизанами. Тому, що я не мав зброї, нашвидку сотник Юрко дав мені якогось старого кріса, а хлопці його сотні наділили набоями та дали одну ґранату. Прикро було мені без пістоля, ще прикріше, що кріс такий поганий, але не було ради.

Чоти провадили чотові, які були й раніш. Сотник Юрко приділив мене покищо до свого почоту. Бурлаченко, як ніде ще досі не приділений, зустрівши мене, просив його також узяти на акцію. Юрко дав свою згоду і таким чином я мав старого товариша і ми, розмовляючи, тяглися в хвості колони в поході на Суражський ліс. Це було 22. липня по обіді.

Над вечір наш курінь прибув до села Переморівка і розташувався на-ніч. В новому відділі, серед незнайомих стрільців і командирів, я почував себе трохи не “по-свойому”. На кватирі, разом з курінним Осипом і сотником Юрком, спочатку було тяжко нав’язати розмову, але пізніше ми розговорилися. Виявилося, що й той і той — колишні члени організації ОУН “М”, дуже тверезо дивилися на боротьбу УПА. Від самих початків, коли на весні почався партизанським рух, вони приєдналися до своїх односельчан, що були в організації ОУН “Б” і так залишилися і досі. Вони були проти “макабричних” виступів бандерівців, але відверто вони не могли виступити. Про роззброєння курінний Осип висловився, що болючих тем не варто зачіпати, і перевів розмову на тему завтрішнього дня.

По вечері скликано сотенних і чотових на старшинську нараду. Курінний Осип розклав на столі докладну теренову карту і почав пояснювати намічений плян воєнної операції на завтра. При тій нагоді довідався я про точні дані. На одній із висоток Суражського лісу, недалеко від села Теремне (Шумського району) знаходиться табір совєтських партизанів. Залога табору складається з 200 чоловіка большевиків і біля 300 поляків з родинами, які повтікали з довколишніх сіл. Совєти і частина поляків були добре озброєні і кругом табору були викопані стрілецькі становища. Своїм перебуванням у тій місцевості совєтські партизани паралізували зв’язки УПА і далися взнаки навколишнім селам постійними грабунками харчів, одягу й інших домашніх надбань. Командування УПА дало наказ за всяку ціну зліквідувати большевицько-бандитське гніздо.

Згідно з пляном, курінь Осипа зі сходу, а курінь Кропиви (він був призначений курінним на час акції) із заходу мали наблизитися до совєтського табору і, сполучивши крила, замкнути перстень оточення. Головними командирами акції мали бути Крук і майор Голубенко.

Власні сили були такі: Дубенський курінь Осипа складався з трьох сотень: I-ша сотня Юрка, II-га сотня Борсука. III-тя сотня Беркута залишалася на охорону табору в лісі.

Озброєння: крім нормального, тобто — кріси, автомати і по три ручні кулемети на чоту, сотня Юрка мала ланку важкого кулемета “максима” і дві ланки мінометів: один 50 мм і один 82 мм. Крем’янецький курінь Кропиви складався з трьох сотень: перша — Гамалії, друга — Каменя, третя — Петра. Озброєння було таке саме, як у Дубенському курені, за винятком одного міномета 82 мм. Акція мала початися на другий день о год. 3 ранку, тобто на 23. липня. Випадовою базою Крем’янецького куреня було село Сошищі.

Розділивши завдання поодиноким командирам, курінний Осип призначив мене заступником сотника Юрка. Нарада закінчилася. Командири сотень мали провести останні приготування по відділах, перевірити запаси амуніції, наповнити всі кулеметні диски і тримати добре вартову службу (щоб ніхто з цивільного населення не віддалявся з села). Під час тих приготувань трапився прикрий випадок у сотні Борсука. Кулеметник, чистячи свій кулемет, через необережність залишив один набій в цівці. Другий стрілець, бачивши, що диск від кулемета відложений, потягнув за спусковий прилад і забив свого товариша, що сидів біля столу.

Цей випадок віщував на завтра певно якусь невдачу, це поганий знак. Цілу ніч до нашої кватири прибували зв’язкові і розвідники, приносячи різні звідомлення і доповіді — в основному про становище совєтів, а тому й у пляні акції змін не було.

Вранці стелився тяжкий туман, а навіть було холодно. Дві сотні нашого куреня без жодного брязкоту й шуму ввійшли на край села Теремне, з боку лісу. Тому, що було темно й погано видно, ми вирішили зачекати, поки підійде вище сонце та вітер розвіє мряку. Виставивши пости, військо розляглося обабіч дороги. За пів години нашого постою чорт надніс із лісу віз із совєтськими партизанами. Як ми пізніше довідались, вони їхали в село по хліб, — і наїхали просто на виставлений нами пост.

Наші вартові відкрили стрілянину і совєтські партизани, залишивши підводу, втекли. Передчасне розконспірування могло пошкодити наміченому плянові, тому ми силою факту негайно вирушили гусаком, сотня за сотнею, в напрямку висотки.

Наші провідники (селяни) не дуже добре орієнтувалися, в якому місці знаходиться совєтський табір, тож почали водити нас по лісі.

Перша йшла сотня Борсука і мала зайняти ліве крило оточення, а сотня Юрка — праве. Коли ми ще не ввійшли зовсім углиб лісового комплексу, позаду нас на галявині появилася група вершників, совєтських партизанів (зо 15 чоловік) і почала кричати до нас, щоб ми йшли на переговори. У відповідь наш кулеметник послав кілька кулеметних серій, стріляли теж і стрільці, які були край лісу. Верхівці позіскакували з коней і залягли, відстрілюючись. Кілька з них швидко почали відводити коней за горбок. За пару хвилин на полі не було видно ні одного «совєта»: — щезли, як камфора. Курінний Осип дуже сердився, що совєтські партизани тепер знають, що ми йдемо на них наступом, тож будуть нас чекати вже приготовані.

Так воно й було. Коли ми трохи затрималися з своєю сотнею, Борсук перший підійшов до висотки, де містився табір совєтсько-польських партизанів. Вони підпустили його на віддаль 50, а місцями навіть на 25 метрів і привітали вогнем. З першого маху сотня Борсука зазнала великих втрат: 8 хлопців було вбитих, а 7 ранених. Сам Борсук був ранений у голову (куля черкнула його по черепові). Коли ми підійшли з сотнею Юрка на місце, то побачили, що висотку, де окопалися совєтсько-польські партизнани, захищає глибокий рів, що оточує підковою півострів висотки. Ровом протікає джерельна вода. Щоб іти наступом, треба переходити рів без жодного прикриття. В самому рові була розташована сотня Борсука і не мала змоги рухатися ні назад, ні вперед: «совєти» пришпилили її до місця. Чути було від неї крики про допомогу. Праворуч рів був щораз мілкіший, а на віддалі 200 метрів під гору навіть рівнявся з поверхнею висотки, що лучилася, з рівниною сусідньої гори.

Курінний Осип дав наказ сотні Юрка прорвати совєтський опір і вдертися рівниною до ворожого табору. Сотня пішла в наступ. Совєтські “кукушки” з дерев почали проріджувати наші ряди. Найгірше було те, що “совєти” нас бачили, як на долоні, а ми їх не бачили. Сила вогню була така велика, що ми були змушені відступити на вихідні становища, — також на горбку, що рівнявся з висотою совєтів, лише між нами була долина. В повітряній лінії ділило нас від совєтів, 100 — 150 метрів. Сотня почала окопуватися, а я діставв наказ стягнути з села Теремне (де ми залишили обоз і санітарну частину сотні) тачанку з «максимом» і віз з мінометами. Тяжко було, не знаючи доріг у лісі, проїхати з ланками до передової наших сотень. Відкидаючи задки повозів поміж деревами, по годині часу дісталися ми на місце призначення.

Сотня Борсука далі була в рові. Негайно наші “максимісти”, окопавшись, відкрили тяглий вогонь по ворогові. Совєтські партизани притихли, чути було лише по їхній стороні прокльони. Сич, учасник акції під Стіжком, відзначався на тому самому “максимові”. Ланка мінометників, складена в більшості з грузинів (8 чоловік колишньої банди з Альошою вступили в УПА до сотні Юрка), шукала для себе становищ. В лісі не легко було знайти таке становище для міномета, але, врешті, використали прогалину між коронами дерев і окопалися.

Перша міна з 82 мм. вилетіла і зрівнявшись з височиною дерев, повернула просто на землю і впала недалеко мінометного становища, не розірвавшись. Друга засвистіла в повітрі і розірвалася десь по другій стороні совєтського табору (там, де наступав Крем’янецький курінь). Третя міна тільки вилетіла з міномета й так застрягла в землю. Причиною цього були зіпсуті запальники мін. Я дав наказ відставити міномет набік. Така сама історія була з другим мінометом. Тоді сотенний Юрко казав міномети залишити, а з ланки мінометників зробити стрілецький рій і вислати на становище одного із відтинків “фронту”. Після сильного вогню нашого “максима” і цілої нашої сотні, сотня Беркута витягнулася з рова й вирівняла фронт, залягаючи побіч нашої лінії на лівому крилі. Ранених і вбитих винести з рова не можна було; треба чекати, аж смеркне.

Із важкої зброї по нашому боці діяв тільки “максим”. Крем’янецький курінь посилив вогонь і одна з його сотень получилася з нашим лівим крилом. Направо від нас колесо оточення не було замкнуте, мало було війська до того, щоб виповнити такий великий перстень. Курінний Осип вислав до штабу гінця, щоб дали нам допомогу.

Хлопці під час перерви в стрілянині перегукувались з совєтськими партизанами. Наші кричали:

— Здавайтесь, даруємо вам життя, лише вашим командирам горе.

Совєти відповідали:

— Ви нас все одно не візьмете, краще відступіть!

Тоді наново посилювався вогонь і позиційний бій затягався. До вечора на всій лінії нашого фронту були викопані стрілецькі становища і порозділювані кулемети до нічної оборони. Ми гадали, що совєтські партизани будуть прориватися вночі.

Як тільки смеркло, ми вислали один рій на чолі з Бурлаченком, щоб підібрати наших ранених і забитих. Хрускіт ломак під ногами зраджував намір наших стрільців — совєти посилювали вогонь. Наші стрільці також не заглушували вигукувань нашого рою, який напомацки в темноті шукав ранених. Одначе, по якомусь часі вдалося винести знесилених ранених, які цілий день без води і їжі та без перев’язки лежали в рові. Це було тим тяжче, що вони мусіли вдавати забитих і лежати без руху, бо йнакше совєти були б їх подострілювали. Кілька забитих не знайдено, вони так і залишились. Після нашої виправи, совєти хотіли також використати темряву ночі і доступити до джерела води, що було в тому самому рові, де лежали наші ранені і забиті. Ми ще більше посилили вогонь і відтяли їм доступ до води. Вони кілька разів протягом ночі намагалися прорватись, але на кожному відтинку наші їх відбивали.

Пізно ввечорі прибула нам на допомогу сотня Острого (з Остріжчини). Вона стала нам дуже в пригоді, бо зменшилась віддаль між нашими сотнями і чотами. Найкращою картиною нічного бою був момент, коли на всій лінії відкривався тяглий вогонь і було видко півколесом блиск пальної зброї. Ті малі і більші вогники виразно зарисовували наші позиції й показували, що ми совєтів досить сильно обсадили. В нічній тиші дужчав гук пострілів, зливався в одне з відгомоном Суражського лісу.

Вози повезли ранених до штабу в Антонівцях, а звідтам мали привезти на завтра свіжий запас амуніції, бо її з кожною годиною меншало. Ми провели ніч не зажмуривши ока. Вранці, десь коло год. 10-ої, курінний Осип зібрав майже весь командний склад нашого куреня і став давати накази та інструкції на сьогодні. Дораджував обережно входити в совєтський табір, — можуть бути заміновані місця. Нам треба сьогодні остаточно замкнути перстень нашого оточення. Тож запропонував нам:

— Ходімо на праве крило і з висотки розглянемо терен.

Останні наші становища кінчалися біля дороги, що виходила на гору і острим закрутом поверталася зі сходу на захід, перерізуючи необсаджений відтинок висотки, де знаходився совєтський табір. Наші кулеметники дуже стежили за цією дорогою так, що совєти масово прорватися не могли.

Розмовляючи, вийшли ми поза наші становища на дорогу. Курінний Осип зачепив легко ногою за шнурок, що, присипаний піском, тягся вздовж дороги. Жартуючи, зауважив:

— Це міна або шнур, проведений до алярмового дзвінка від поста до штабу (якраз у тому місці вчора стояв совєтський пост). Хто має ножа, дайте, я його переріжу.

Хтось із товаришів подав ножа, курінний Осип нагнувся різати — і… сильний вибух роздер повітря. Пісок засипав нам очі, хто впав, хто відбіг від того місця. Оглядаюся… на 5 метрів від мене лежить пошарпане міною тіло курінного. Всі збентежилися і відрухово кинулися до тіла та на руках понесли його до наших становищ. Мені пісок в’ївся в обличчя, Бурлаченкові повиступала кров на лиці і він не міг дивитися — очі були повні піску й також залиті кров’ю; більше ніхто не був пошкоджений. Щастя, що курінний нагнувся і своїм тілом прийняв зосереджену силу фуґасної міни, в іншому випадку було б ще більше жертв. Як ми пізніше довідались, за кілька метрів далі була закопана величезна міна з великого артилерійського стрільна. Коли б курінний був на неї натрапив, був би згинув весь командний склад.

Тіло курінного Осипа відправлено до штабу. Стрілецтво й командири втратою курінного були дуже пригноблені. Мимоволі насувалися темні думки й почуття страху перед підступною зброєю. Подали по лінії вістку, прийшов Крук. Схвильовано сказав:

— Тяжко, жаль, але така його доля.. А боротьбу треба продовжувати.

Курінного Осипа заступив сотник Юрко, а мені доручили командування сотнею Юрка.

Перед обідом привезли свіжий запас амуніції і міни до міномету курінного Кропиви. На всьому відтинку посипався вогонь. 180 мін одна за одною почали вибухати влучно в совєтському таборі. Стрілецтво мовчки мстилось за смерть курінного. У совєтів почулися зойки, стогін і прокльони. Крики вказували, що в них счинилася паніка.

По нашій лінії подали: «вперед, до наступу». Залунало «Слава!» і викопані нами становища залишилися позаду. Совєти напруженням своїх останніх сил відбили наш наступ. Ми були змушені залягти, тим самим звузили перстень оточення. Дали наказ окопуватися. Від совєтів місцями ділила нас віддаль 30 метрів; щастя, що в них не було ґранат, інакше наступ коштував би нас дуже дорого.

Коли викопано опірні становища, з нашого боку почулась команда: “ґранати!”. Кинули кілька ґранат (бо всі не мали), і в нас також їх забракло. Знову устабілізувався фронт і велася дальша перестрілка. Совєти вже другий день без води. З учорашньої ночі їхні смільчаки, що спускалися в рів по воду, лежать там мертві ще й сьогодні. Наше командування затримало наступ, бо вважало, що совєти мусять здатись; будуть прориватися, тоді ми їх здобудемо без власних утрат.

Міномет курінного Кропиви далі сіяв смерть у совєтському таборі. Так продовжувався бій цілий день і цілу ніч. Совєти над ранок на третю добу облоги почали одинцем вихоплюватися через необсаджений нами відтинок. (Ми його не обсадили, бо боялися, по випадку з курінним Осипом, що вся дорога замінована; так воно фактично й було). Коли стало світати, повели ми загальний наступ і здобули совєтський партизанський табір. Місце табору було вкрите трупами. Затроєне повітря вертіло в носі. Ями від наших мін і жертви вказували, що ми дійсно влучно стріляли. Дерева були поранені нашими стрілами. Зо 20 полонених ми захопили в таборі. Оповідали вони, що в них наприкінці було дуже зле з набоями й харчами. В окопах були порозкидані сухарі з хліба. Із-за браку води жували зелене листя й зілля.

На місці табору було 54 вбитих (разом із поляками), а решта совєтів, переважно начальство з головним їхнім командиром майором Бегмою, завдяки полякам, які знали добре місцевість, останньої ночі викралися з оточення. Деякі з них зловила наша санітарна охорона, що стояла в селі Теремне. Між полоненим був головний міньорщик, старший лейтенант і лейтенант літунства. В таборі, крім зброї, захоплено нами документи совєтського штабу і портрети командирів (виконані кольоровим олівцем артистом малярем, що був у них в таборі). Один з возів табору, наладований речами, пограбованими від українського селянства, був замінований. Наших чотирьох стрільців, що там порпалися, виймаючи “фінку”, убив вибух міни. Міна рознесла віз, лише пір’я з перин літало на місці пригоди.

Останній випадок указував на сприт совєтів і на те, що ми перший раз маємо діло з мінами. Даремно перестерігалося стрільців перед мінами, навіть смерть курінного Осипа не послужила їм наукою. Хоч ми перемогли і здобули табір ворога, та веселого настрою не було. На два курені було 19 убитих і понад 15 ранених (в числі 19 кілька тяжко ранених, які в шпиталях померли).

На цвинтарі села Теремне поховано 9 стрільців, між ними один чотовий. Треба віддати пошану навколишньому українському населенню, що через ті дві доби бою, без жодного наказу чи заклику з боку УПА, приносило нам до окопів харчі й воду. На всьому відтинку фронту біля стрілецьких ровів стояли принесені страви в селянських горшках і мисках. Був навіть теплий борщ і вареники з сметаною.

Без огляду на дощ, на похорон зібралася маса народу і з великим жалем і співчуттям усі оплакували смерть, як вони казали — “своїх оборонців перед совєтською голотою”. Селяни своїм ставленням до нас і уважністю не в одного стрільця і командира витиснули сльози вдячности і національної гордости за свій нарід. Всі речі, що були пограбовані совєтами, ми повернули покривдженим селянам.

Очистивши від трупів табір і розмінувавши дорогу (міни повиймав той сам, що їх закладав, зловлений нами міньорщик — старший лейтенант) і відбувши похорон, курінь і сотні повернулися до своїх таборів.

26-го липня (в понеділок) у селі Антонівцях відбувся великий похорон курінного Осипа. Почесну варту ніс його курінь у повному озброєнні. На похороні був присутній Максим Рубан (Лебідь) і командир групи УПА Еней. Командиром паради був курінний Кропива. На цвинтарі біля самої церкви, поруч із похованим настоятелем церкви, спочив курінний УПА Осип.

В день похорону була дуже гарна погода. Кругом церкви виставлені кулеметні застави. Промову мав політ-освітник групи Південь — Максим. (Політ-освітник був фактично контролею і керівництвом ОУН Бандери при частинах УПА).