Указ Президії Верховної Ради СРСР № 1861-VII з’явився 5 вересня 1967 року за підписами Миколи Підгорного та Михайла Георгадзе. Цей лаконічний двосторінковий документ став вимушеною відповіддю Кремля на десятиліття ненасильницького спротиву кримських татар, масові петиційні кампанії та роботу народних делегатів у Москві. Як свідчать інші архівні документи на цю тему, безпосереднім політичним поштовхом для ухвалення Указу стало наближення 50-річчя Жовтневої революції, напередодні якого радянське керівництво прагнуло збити протестну хвилю і продемонструвати позірне розв’язання національного питання.

Читаючи цей документ, передусім варто звернути увагу на його мову: у тексті повністю відсутній етнонім “кримські татари” — натомість режим конструює бюрократичний евфемізм “громадяни татарської національності, які проживали в Криму”. Така лінгвістична маніпуляція мала подвійну мету: з одного боку, розчинити окремий народ у загальному масиві татарського населення СРСР, а з іншого — за допомогою дієприкметників минулого часу (“проживавших”, “ранее проживавшие”) залишити їхній зв’язок із Кримом виключно в минулому. Показовою є і преамбула та перший пункт Указу: скасовуючи рішення державних органів у частині “огульних звинувачень” усього народу, документ водночас повторює сталінську тезу про “факти активної співпраці з німецькими загарбниками певної частини татар, які проживали в Криму”. Саме ж зняття звинувачень обґрунтовується не визнанням злочинності депортації 1944 року, а прагматичним аргументом про те, що “в трудове і політичне життя суспільства вступило нове покоління людей”.

Головна ідеологічна пастка документа міститься в його другому пункті. Замість відновлення автономії та права на репатріацію, Указ директивно проголошує, нібито депортовані “вкоренилися на території Узбецької та інших союзних республік”. Розлогий перелік благ, якими вони буцімто вповні користуються у місцях вигнання (участь у суспільно-політичному житті, обрання депутатами, робота на відповідальних посадах, радіопередачі та газета рідною мовою), а також доручення Радам Міністрів союзних республік і надалі сприяти їм у господарському й культурному будівництві, мали на меті закріпити наслідки депортації. У парі з ухваленою того ж дня Постановою № 1862-VII, яка дозволяла проживання на всій території СРСР лише “відповідно до чинного законодавства про працевлаштування і паспортний режим”, цей документ створював ілюзію реабілітації, перекладаючи функцію блокування повернення на інститут прописки.

Особливої глибини Указ набуває при уважному прочитання його разом з іншими джерелами модуля, які показують парадоксальний ефект його рецепції. Попри задум Кремля закрити питання, тисячі кримських татар прочитали документ навпаки — як довгоочікуваний сигнал повертатися додому. Водночас доповідні КДБ фіксують миттєву деконструкцію Указу в середовищі національного руху: від влучного визначення вчительки Сулейманової (“Це лише подачка, щоб закрити нам рота до свята”) до глибокого аналізу Юрія Османова про спробу влади прискорити примусову асиміляцію та остаточно захопити національну батьківщину під виглядом формального “зрівняння в правах”. Ба більше, хоча гриф у правому верхньому куті першого аркуша прямо наказував опублікувати Указ у республіканській та місцевій пресі, зі звіту КДБ ми дізнаємося, що кримські газети (“Крымская правда” і “Курортная газета”) саботували цю вказівку. А в усній оповіді Аліма та спогадах Енвера Аметова видно, як формулювання Указу потрапляли у вжиток на місцях: сімферопольські міліціонери буквально відтворювали логіку стирання етноніма в документі, глузуючи, що “немає такого народу — кримські татари”.