Репортаж з широкої дороги
Подорожував я недавно з автоінспектором.
Знайомився з вантажем службових автомашин, які поспішали після короткого суботнього робочого дня за Київ.
Одверто кажучи, сам не сподівався зустріти те, що зустрів.
Почну по порядку.
Прямо на нас мчить легкова автомашина ЩБ 29-96 з великим синім хрестом спереду і ще більшим – ззаду (фото № 1). Синій хрест – це знак швидкої ветеринарної допомоги. Десь, видно, захворіла корівка, вівця або льоха. Цікаво, хто ж це так швидко мчить їй на допомогу?
— Дідовець. Начальник ветуправління Міністерства сільського господарства, — відрекомендувався чоловік, що сидів поряд з шофером.
— Далеко їдете? — цікавлюсь.
— Та от родичів везу до Броварів. Автобусом, самі знаєте, важкувато…
Що правда, то правда: незручно платити за проїзд з власної кишені, коли можна прокататися на дурничку.
— А синій хрест навіщо? Машина ж службова? Спеціального призначення?
Начальник ветуправління мовчить. Та, власне, що ти тут скажеш. Не він перший перехрестив карася на порося…
***
А от наближається «Шкода» ЩС 43-31 (фото № 2). Цей автофургон розраховано на перевезення дрібних партій вантажу. З фургона справді висипає «дрібна партія»: Олена Романівна Шульга – голова Броварської промартілі ім. Панфілова, її чоловік, дитина… Їздили до Києва по морозиво. Особливо сподобався новий сорт – «крем-брюле».
Члени артілі ім. Панфілова ще не підрахували, у скільки їм влітає це «брюле». А можуть підрахувати. І, чого доброго, можуть ще й збори скликати і спитати голову артілі:
Доки ви, Олено Романівно, на «Шкоді» в шкоду будете стрибати?
***
А це що за «Шкода»? (Фото № 3). Належить вона Київському заводові протезних виробів. Роз’їжджає нею керуючий трестом підприємств протезної промисловості Микола Григорович Шувалов. От і сьогодні він з сім’єю вибрався за місто, на лоно природи. Інші в таких випадках беруть за власні гроші таксі і з чистою совістю їдуть собі відпочивати на здоров’ячко. Керуючий трестом протезної промисловості цього робити не любить. Чому? Хтозна… Може, тому, що Миколу Григоровича десь обійшли: інших наділили совістю, а йому замість неї підсунули протеза…
***
Дорога на Київський пляж, як відомо, пролягає через підвісний міст, а по ньому машинами їздити не дозволено. Пішки ж ходити Іван Андрійович Тренін – інженер-диспетчер заводу «Буддормаш» – не звик. Отож для купання вибрав він собі інший маршрут й інший спосіб пересування: спорядив заводську вантажну автомашину ЯЮ 20-63 «за одержанням деталей» і майнув нею аж за міст ім. Патона. Отак тритонній машині довелося тарабанити на пляж далеко не тритонного Івана Андрійовича. (Фото № 4).
***
А цей диспетчер на вантажну машину не сяде. У його розпорядженні десятки легкових. Маючи такі широкі можливості, диспетчер автобази службового обслужування Яків Овсійович Волкенштейн осідлав «Побєду» КИА 10-67 і подався з сім’єю за місто. (Фото № 5). Дорога дальня, спідометр справно цокає, і може нацокати не один десяток карбованців. Отож Яків Овсійович путівку цієї подорожі передбачливо оформив на Будівельний банк УРСР.
От і виходить: Яків Овсійович купається та на пісочку валяється, а Будівельний банк оддувається…
***
Автострадою Київ-Одеса мчать дві машини.
Попереду у фургоні «Москвич» ЩБ 27-44 – завідуючий плодоовочевим відділом Київського міського управління торгівлі Арсентій Григорович Зайченко (фото № 6). А на невеликій відстані од нього, свято дотримуючи субординації, котиться «ГАЗ» ЩБ 19-86, в якому з газетою в руках возсідає начальник планового відділу Жовтневого райхарчоторгу Наум Борисович Блюмен (фото № 7).
— У яких це планах передбачено. — питаю в Наума Борисовича, щоб торговельних працівників та членів їх сімей возили на відпочинок державним транспортом і за державний рахунок?
Нічого мені не відповів на це начальник планового відділу. Ніяких таких планів, очевидно, нема.
— Розуміється, немає. — перебив нас шофер із зустрічної машини.
— А ви, — питаю, — хто будете?
— Шофер я. З Луцька. Оце зупинився, щоб дорогу розпитати, і ненароком підслухав вашу розмову з товаришем плановиком. Справді, немає таких планів, щоб в особистих справах державні машини ганяти. Але є теща або жона, які такі поїздки планують…
— А факти у вас є? — цікавлюся.
— Факти? Будь ласка. Є у нас на Волині Затурівська державна племінна станція. Має та станція автомашину ГАЗ 69-а. Так недавно той газик зробив пробіг Волинь-Вінниччина. Знаєш, друже, хто брав участь у цьому пробігу? Теща директора племстанції т. Лашутка. Це тобі перший факт. А ось і другий.
Недавно в нас, у Луцьку, зупинили «Москвича» ЩШ 47-96 з червоним хрестом на борту. А там сидить завгосп поліклініки Олексій Федорович Кожуркевич. Живий, здоровий. Саме на базар зібрався…
Далі – третій факт…
— Досить і цих, — кажу. — А чи не змогли б ви, товаришу шофер, пояснити, чим викликано ці факти?
— Чим? Та, мабуть, тим, що товариші, у яких були колись персональні машини, розучились користуватись іншими видами транспорту. Дехто, наприклад, боїться, що розгубить свій авторитет, якщо, боронь, боже, підлеглий побачить його поряд з собою в трамваї. Це, по-перше. А по-друге, кому не відомо, що не перевелися ще в нас люди, які люблять покататися за рахунок держави.
Луцький шофер, безумовно, говорив сущу правду. Одного він, проте, не сказав: як боротися з такими явищами?
Може, придумати новий дорожній знак і написати на ньому так: «Зась! Не в свої сани не залазь!»
Г. БЕЗБОРОДЬКО
Гумористично-сатиричний журнал “Перець”, що виходить (з перервами) з 1922 р., слугував запасною зброєю влади у боротьбі з соціальними проблемами. Його редакція регулярно відгукувалася на ті чи інші кампанії, спрямовуючи своє гостре перо проти порушень, недоліків, вад окремих осіб і задаючи тон для суспільного ставлення.
Григорій Безбородько – досвідчений фейлетоніст “Перця”, який висміював “антиподи радянської моралі”, зокрема байдужість, безгосподарність, кар’єризм тощо. Даний репортаж не випадковий, а спрямовувався на посилення боротьби з нецільовим використанням службового транспорту. Після обмеження використання службових легковиків у 1959 р. номенклатура і далі знаходила можливості для зловживань транспортом. Відтак, необхідні були не юридичні, а громадські важелі впливу, наприклад, висміювання. Такого імпульсу могла надати публікація в “Перці”, тираж якого на той час сягав 250 тис. примірників.
Матеріал “Перця” промовистий. Він ілюструє масштаб зловживання службовим автотранспортом керівниками середнього рангу (начальник управління, голова промартілі, диспетчер автобази, керуючий трестом), тобто людьми, які мали безпосередню повсякденну владу або розпоряджалися ресурсами. Факти засвідчують глибоко вкорінену звичку пересуватися службовим транспортом у приватних справах, яка виявилася сильнішою за певний дискомфорт при роз’їздах у вантажівках чи фургонах після скорочення службового автопарку в 1959 р. Не випадково було обрано момент журналістського моніторингу, адже післяобідній час суботи позбавляв упійманих високопосадовців простору для виправдання приватних поїздок службовою необхідністю. Для підсилення викривального ефекту стаття супроводжується фотографіями порушників «державної дисципліни».