ОЧИМА НОВИХ РАДЯНСЬКИХ ГРОМАДЯН
Лист НадіЇ Савич з Дніпропетровська
* * *
Чимало жителів західних областей України у важкі роки засилля польської шляхти емігрувало за кордон і там, на чужині, шукало кращої долі. В числі їх була і Надія Савич. Як і багато інших вихідців з західних областей України, Савич зрештою знайшла свою долю, повернувшись в Радянський Союз. Кілька місяців тому вона з чоловіком і дітьми прибула в Дніпропетровськ.
Про свої враження від перебування на Батьківщині Надія Савич написала землякам, які залишились за океаном. Газета «Вестник», що видається в місті Торонто російською мовою, опублікувала цей лист в скороченому вигляді, опустивши окремі місця, що мають особистий характер.
Нижче передруковуємо з канадської газети «Вестник» лист Надії Савич.
* * *
Дорогі друзі!
Просто навіть не віриться, що ми не можемо подзвонити вам, або заїхати трамваєм до вас, або зайти з клубу на чашку чаю. Сиджу ось на балконі четвертого поверху, почала писати вам лист, зупинилася і дивлюсь на місто. Дуже воно красиве, все в зелені, а посередині міста тече ріка Дніпро. Звідси видно, як йдуть річкові кораблі, мости перекинуто через ріку. А коли загориться ввечері світло, хочеться довго стояти і милуватись красою міста. В таку хвилину добре мріяти.
А тепер, шановні, напишу вам коротко, як ми влаштовуємось тут, на Батьківщині. Заїхали ми в Дніпропетровськ і зупинилися у Вукелич — югославки з Кіркланд Лейка, пам’ятаєте. Вона була на другому Слов’янському конгресі в Торонто. Так досі і живемо в неї. Тіснувато. Дітей укладаю на підлозі, а самі спимо в ліжках. Будівництво жилих будинків йде величезне, але житлове питання все ще важке. Обіцяли надати нам квартиру наприкінці цього місяця або на початку наступного.
Познайомилися ми тут з дуже хорошими людьми. Валя наша подружилася з дівчатками. Тутешня молодь дуже охоче товаришує з приїжджими. Тепер юнаки і дівчата виїхали на прополювання в колгоспи, а діти — в літніх таборах [1]. Так що на вулицях в місті школярів майже не видно. Наш Саша з 1 липня також поїде в дитячий табір в Орловщину. Його надсилають від фабрики ім. Володарського, де Ваня влаштувався на роботу. Але працювати ще не почав, минулого тижня поїхав на батьківщину — побачитись з рідними і знайомими. А повернеться, тоді — за роботу. На фабриці Володарського працює 3.500 чоловік. Вони шиють чоловічі, жіночі костюми і пальто. Вартість костюма або пальто близько 600 карбованців. Ваня працюватиме на цій фабриці закройщиком [2].
Різних подробиць зараз вам описувати не буду, тому що в життя ми фактично ще не ввійшли, а квапливі висновки можуть виявитися помилковими. Ціни на продукти і одяг ще високі. Щодо речових посилок на батьківщину, то спочатку цим посилкам, звичайно, люди раді і це є для них допомогою. Але, мені здається, що ті, що надсилають посилки, повинні подумати про себе. Люди тут краще забезпечені в житті. Я це говорю у тому розумінні, що коли людина цікавиться і не лінується, то житиме добре.
Я якось дивилась на гармошки в універмазі. Тут найкраща гармошка коштує 1.400 карбованців (в Канаді коштує від 500 до 1.000 доларів). Товарів, звичайно, деяких невистачає. За такими товарами стоїть черга. Але в магазинах є все, що ви побажаєте. Деяким речам я навіть дивувалася. Правда, речі тут не такі яскраві, як у вас. Але ось, наприклад, пилосос мені дуже сподобався, а також пральна машина. Пилосос на фасон горщика дуже хороший і коштує 545 карбованців.
У вихідні дні жінки дуже красиво одягнуті, в коштовних платтях, але моди тут зовсім інші, ніж в Америці [3].
Провадимо час, як для початку, непогано. Вже були на двох іменинах, два рази їздили на човні і купалися в Дніпрі. Минулої неділі мене так в Дніпрі «хрестили», що трохи не утопили. Знайомі пропонували поїхати з дітьми на Чорне море, але поки не влаштувались, нікуди їхати не збираюсь. Навіть до родичів не поїхала. Ваня поїхав один і він вже там гостює цілий тиждень. Діти наші так наїздилися, що не дуже бажали їхати. Крім того, хто знає, яка там транспортація між селами. Таким чином облишили мою поїздку на наступний раз. Як писала вище, Саша поїде в табір з 1 липня, а Валя поїде з старшою групою у серпні. Володя буде зі мною вдома, його треба раніше привчити до товариства, тому що він завжди були тільки з нами. Я зараз кожного дня ходжу в клініку: Саша пломбірує зуби, а Володя проходить загальний огляд. Він кілька раз мав температуру і я про це сказала лікареві, так вони порадили привести його на огляд. За дітьми тут дійсно доглядають добре.
Коли я закінчу з дітьми, то піду сама в поліклініку і спробую лікувати ноги. Тут так, якщо людина з будь-якої причини не може виїхати з дому, то її лікують вдома.
Нині я вчуся робити покупки — ходжу на базар. Базари тут такі ж, як були і раніше, тільки вони тепер більш культурні [4]. На базарі тепер продається різна зелень, полуниці, черешні і все інше. Полуниця коштує 8 карбованців за кіло, зелені за карбованець можна купити підходяще. В магазинах треба раніше платити гроші, а потім одержувати товар, тому тут стоять в черзі. На це потрібно багато часу. Але тут, в Дніпропетровську, вже є один магазин на канадську моду — самообслужування. Молоко ходимо купувати кожного ранку на вулицю у невеликий спеціальний кіоск. Люди говорять, що цього року сталися великі зміни в порівнянні з минулим роком — набагато збільшилась продукція молока, масла, цукру, хліба. В цих продуктах немає недостачі, особливо в хлібові, маслі і молоці.
Їсти готуємо на електричній плитці. Зараз тут проводять природний газ, але він проведений ще не у всіх районах міста. В нових будинках, які будуються, газ проводять зразу ж.
Ми познайомилися з дуже хорошими людьми, і вони нам дуже багато допомагають порадами. Валя наша товаришує з їх дівчинкою приблизно такого ж віку.
Ну, а тепер хочу сказати, що дуже хочеться одержати від вас вісточку. Пишіть, як живете. Всім вам ми бажаємо здоров’я і успіхів у вашій роботі.
Надя, Іван і сім’я.
Дніпропетровськ.
Публікація з назвою “Очима нових радянських громадян. Лист Надії Савич з Дніпропетровська” вийшла у вересні 1956 р. на шпальтах газети “Зоря” — друкованого органу Дніпропетровського обласного і міського комітетів Комуністичної партії України, обласної і міської рад депутатів трудящих. Це видання, яке представляло офіційну інформацію як партійної, так і “виборної” влади, як уся радянська преса, було цензурованим та насиченим відповідними пропагандистськими “мотивами”.
Саме такі мотиви містить й оприлюднений лист Надії Савич — українки, яка разом з родиною переїхала з Канади до радянської України у 1955 р. Викладена у листі особиста “історія успіху” мала бути найкращим свідченням та ілюстрацією до пропагандистських тез про переваги життя в СРСР, і заохотити до переїзду інших українців, насамперед з Канади. Саме українським читачам з лояльної до СРСР української громади у Торонто була адресована публікація цього листа спершу у російськомовній газеті “Вестник”, а потім у її передруку у дніпропетровській “Зорі”. Зміст листа та причини його оприлюднення, дозволяють зрозуміти біографію авторки та обставини, за яких вона разом з родиною потрапила до Дніпропетровська у 1956 році.
“Відлига” обумовила зміни у ставленні радянського керівництва до тих категорій населення, переїзд яких до СРСР був майже неможливим у роки пізнього сталінізму. У 1955 році розпочалась кампанія з “повернення” тих, хто залишив свої домівки ще в період Російської та Австро-Угорської імперій; проживав на територіях, які стали частиною СРСР; або з різних причин не зміг повернутися по завершенню Другої світової війни. У радянських офіційних документах 1950–1960-их осіб, які виїхали з територій, що не були складовою СРСР до Другої світової війни, але за її наслідками такими стали, називали “реемігрантами”, а тих осіб, які потрапили за межі СРСР у роки Другої світової війни йменували “репатріантами”.
Упродовж “пікових” для переїзду 1955–1956 років до України прибули “репатріанти” та “реемігранти” з Європи, Азії і Америки. “Реемігранти” становили більшість. До Дніпропетровщини вони прибули з Аргентини, Бразилії, Греції, Уругваю, Китаю та Франції. До цієї ж групи належала й родина Надії Савич, — єдина з Канади. Переважна частина родин мали дітей, літніх батьків або родичів і практично в усіх випадках родин-репатріантів українки були заміжні за чоловіками-іноземцями.
Головною проблемою, яку прагнула вирішувати влада, було забезпечити цих людей належним житлом та побутовими умовами, а також задовольняти їхні соціальні запити. Критерієм тут виступали умови життя за кордоном, які, на переконання загітованих до переїзду, мали бути не тільки не гіршими, а й значно кращими. Саме від цього залежали й ті стратегії та практики адаптації для родин, що поверталися (в абсолютній більшості випадків це були саме родини). Перші тижні й місяці після переїзду були часом усвідомлення реалій, з якими стикалися “нові радянські громадяни”, і ставали часом для визрівання рішення — залишатися або шукати можливостей виїхати знову. Розчаровані прийомом іммігранти викликали занепокоєння влади. Невиправдані надії на покращення умов в СРСР ставали головною причиною незадоволення та бажання повернутися до колишніх місць проживання за кордоном.
Стосовно українців в Канаді, то для їх заохочення до переїзду було створено комітет “За повернення на Батьківщину”. Українська діаспора Канади була особливим об’єктом радянської політики і пропаганди, що намагалася посилити вплив на неї через лояльні до СРСР товариства, як от: ТОУК (Товариство об’єднаних українців Канади), Комуністичну партію Канади та мережу різних за змістом об’єднань. Успішна кампанія з “повернення” (вона такою зрештою не стала) також мала на меті розшарувати українців Канади. Публікації листів тих українців, які виїхали з Канади в Україну, мали сприяти формуванню позитивного іміджу СРСР та переконати у тому, що на батьківщині їх очікує набагато краще життя.
Учасницею цієї пропагандистської кампанії і стала Надія Савич, доля якої була схожою з долями багатьох інших українців, які опинилися в Канаді у міжвоєнний період. Біографію Надії Савич можна поділити на польський, канадський і український/радянський періоди. А відтворити основні етапи і факти з її життя дозволили матеріали особової справи з архіву Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Народилася Надія Грищук (дівоче прізвище) у 1921 році в родині селян Рівненської області, яка на той час перебувала у складі Польщі. У 1928 році до Канади виїхав батько, який через декілька років покалічився на будівництві шляхів і, за словами Надії Савич, був “викинутий компанією” та повернувся на батьківщину. Але “польська поліція почала його переслідувати через демократичні погляди та висловлювання”, тому в жовтні того ж року до Канади виїхала вся родина. Пояснюючи своє перебування у Канаді, Савич зазначила у довідці, що “…вивіз батько родину у пошуках кращого життя”.
У Канаді Надія мешкала з 1934 до 1956 року спочатку в Монреалі, де із сестрою закінчила англійську школу та вивчила французьку мову. У сімнадцятирічному віці одружилася з Іваном Савичем, робітником та членом підпільної Комуністичної партії Канади, до якої вступила й сама. З 1938 по 1945 рік періодично працювала швачкою, а протягом 1947–1950 років — учителькою російської мови у місті Сант-Катаринс, провінція Онтаріо. Після переїзду до Торонто працювала швачкою у приватній майстерні, аж поки не влаштувалася машиністкою-перекладачкою до крамниці “Советская украинская книга” при Товаристві об’єднаних українців Канади (ТОУК). У колі останнього гуртувалися так звані “прогресивні” українці, громада яких була ідеологічним опонентом українських національних осередків.
На час переїзду Надії Савич до Торонто припало загострення протистояння між двома таборами української еміграції, засобом вираження якого була, з-поміж іншого, й преса. У цій царині знайшла себе і Надія. Вона була активісткою у робітничій організації — клубі ім. Горького, який входив до Федерації російських канадців, а також працювала у газеті “Канадский гудок” (з 1941 року — “Вестник”). Від часу публікації своєї першої статті у 1936 році до переїзду до УРСР у 1956 році нею було підготовлено 76 статей. Їх тематичні напрями були різноманітні: робітничий, молодіжний, жіночий рух, критика політики канадського уряду, політика СРСР, життя в Радянському Союзі, актуальні міжнародні події та інші. У 1949 році Надія Савич була обрана у члени головного правління Федерації російських канадців, куди обиралася опісля наступні кілька разів.
Тобто, у переддень повернення в Україну, Надія вже була досвідченою кореспонденткою, відданою комуністичній ідеології та справі. Саме це й визначило біографію Надії Савич в СРСР, де на умови її адаптації — як професійної, так і соціальної — вплинула її діяльність у комуністичних осередках Канади. Вже наступного року після переїзду до СРСР Надія вступила на філологічний факультет Дніпропетровського державного університету, який закінчила у 1962 році. Опісля вона почала працювати викладачкою на кафедрі англійської мови, яку ж очолювала з 1969 року й до часу своєї смерті у 1976 році. В університеті вона викладала, крім англійської мови, курс країнознавства США та Англії. Темою її наукових досліджень став вплив англійської мови на рідну мову українців Канади та методика викладання іноземних мов. Дисертація, однак, так і залишилися не захищеною. У 1972 році за сукупністю досягнень Савич було присвоєно звання доцента після двох років листування з відповідними інституціями у Москві.
Переїхавши до України, вона продовжувала публікуватися в Канаді як позаштатний кореспондент “Вестника” та друкувалась у московських виданнях. Основна частина публікацій, призначена для Канади, мала відверто пропагандистський характер. Декілька статей Надії було опубліковано в газетах “Днепровская правда” і “Днепр Вечерний”.
Із середини 1950-их років соціальна політика комуністичного керівництва звернулася до вирішення багатьох проблем пересічної людини, намагаючись конкурувати із закордонням, насамперед країнами Заходу, звідки лунала постійна критика. Для Дніпропетровська, як і для більшості міст Радянського Союзу, особливо гостро стояла проблема житла. Будівельний “бум”, що призвів до появи “хрущовок”, ще не розпочався та навіть після цього він так і не вирішив житлові проблеми значної частини населення. Мешканці міст могли чекати на житло десятиліттями. Родина Надії Савич його отримала швидко після свого приїзду. Квартиру надали у центральній частині міста, куди прагнули потрапити й інші іммігранти, вважаючи, що заслуговують на обіцяні пільги та підтримку.
В наведеній нижче публікації Надія Савич ділиться своїми враженнями від повернення. Рубрика “Очима нових радянських громадян” у газеті “Зоря”, однак, не стала постійною — йсовірно спроби залучити інших іммігрантів до “відвертої” розмови не вдалися.