Інтерв’ю з працівницею Львівського м’ясокомбінату

І.: Коли і де Ви народилися? 

Р.: Я народилася 18 серпня 1966 року в селі Бітля, Турківського району, Львівської області.  

І.: І розкажіть, будь ласка, про Ваше дитинство, школу і як от Ви після школи потрапили до Львова? 

Р.: Дитинство у мене було дуже тяжке, тому що я ще була дуже малою, мені було 12-ть років, коли тато загинув, після мене ще були близнята і можна сказати, що я їх виховала, тому що мама захворіла дістала запалення голови, поклали в лікарню, більше року була в лікарні коли народила дітей. Ці близнята були на моїх руках-плечах, і господарка, і поля — це було дуже тяжко. Училася я дуже добре, хоча у мене не було такої змоги вчитися. В нас коли я ходила до школи, у нас ше світла не було, в нас ше лампа світила, ну як казали   керосінка.  

І.: Гасова? 

Р.: По-нашому казали лампа. Та. Вона була на нафті. І мама економила вечером, вчитися не було як, тому я книжки, коли йшла з коровою, книжки під паху і так з коровами я вчилася, що це мама кричала: “Лєнін, книжок понабирає, за кровами не дивиться. Лєнін”. Ну, бо так. Так було тоді. Закінчила я десятий клас, тому що десять класів було. В нас село  досить велике — дві школи середня і восьмирічна. Я була в верхньому кінці там восьмирічна потім пішла 9-10 клас на нижній кінець, але між тим, між восьмим і дев’ятим класом я літом, на канікулах, заробляла гроші: я доїла групу корів, де було тридцять корів, усе було вручну, апаратів не було. Це було дуже тяжко. Я коли рано вставала йшла доїти корови на раннішню дойку, я руки […] я йшла через річку, я руки мочила в річку, щоб вони розм’якли, щоб я могла згинати, тому що пальці були такі напухші, блистіли як скло, ну ж дитина. В мене дочка дев’ятнадцять років, то вона напевно і одну не видоїла. Що дитинство було досить тяжке і моя мрія була чим поскоріше втікнути із села до Львова. Тому що в  мене у Львові була двоюрідна тьотя. І коли я закінчила десятий клас я приїхала до неї сюда, вона мене ну до себе приютила і я поступила спочатку в школу міліції і я рік провчилися в школі міліції, але напевно люди, яким може трішки було завидно, може і з колгоспу, бо тоді не відпускали з колгоспу, зразу виписали, зразу. Там ще були талони  давали на масло на ще там на щось, вже не пам’ятаю на що, то мамі не давали на мене, тому що я поїхала, мене виписали і я не була прописана. Я поступила в школу міліції і я рік провчилася, а коли так як на другий рік, на початку серпня нас построїли і це було на Городоцькій, була вулиця Першого травня, тоді була школа міліції, зараз академія, начальник школи каже: “Малетич, вийти зі строю, — Я вийшла, — Ви отчіслєни”. Тоді все на російській мові було. Тому що в Канаді мого діда рідного були два брати, які були в армії УПА і тоді ж переходили, тікали всі думали, що вони загинули. Ніхто не знав, що вони там є, але розвідка працювала, хтось доложив хто то, тому що я коли документи збирала, то було всьо чисто, нікого не було, але знайшли і мене відрахували. Я з такими крокодилячими сльозами іду пішки з Городоцької туди попід міст по Підзамче і на Підзамче прошлого року тільки то дерево зрізали на якому було оголошення що: “на Львівський м’ясокомбінат недобір у кишечну групу”. Це була сама тяжка, сама грязна робота і тому там досить мало було людей і був недобір. Всі йшли на ковбаси, кулінарку, обвалку. І я пішла. Ну я сказала, що я на село не вернуся ніколи. Тому що такий труд тяжкий, а ше може був би батько був, може було б легше було. А ми в горах там ще нічого не родило і тільки ото шо ферми, картопля, льон. Що саме найтяжче, то було збирати його, стелити, а потім ще той стелений вже заморозити, а його збирати і везти терти на тік. Були рани по руках. Так що дитинство було тяжке. І я рішила так піти, мене взяли зразу. 

І.: А який то був рік? 

Р.: Це був ’84-ий, ’84-ий рік. Я провчилася рік, тому що Львівський м’ясокомбінат мав при своїй території, при підприємстві своє училище. Вони самі готували спеціалістів, фахівців. Коли закінчила рік, я закінчила це училище, нас розприділяли на Стрий і на Львів. Мене залишили на Львів, бо я досить добре вчилася і на другий рік я поступила в Білоцерківський технікум м’ясо-молочної промисловості.  

І.: Це ’85-ий був? 

Р.: ‘6-ий. Я поступила в цей технікум заочно. Я його закінчила досить добре. Ну і мене зразу поставили майстром. І так моя кар’єра почалася в кишечному відділенні, як в нас в атестатах писало “ІНКО” — це изготовитель натуральной колбасной оболочки. Та ІНКО, а так виготовлювач ковбасної оболочки. Це тоже тяжка праця. Це адська праця. Це умови жахливі, тому що коли ви стоїте, у зміну ми били 700 голів худоби, друга зміна била, ми били свині, ми били барани. Коли осінь підходить, якраз листопад, починався забій коней. Це була друга зміна, та. Так само багато били. А перша зміна била сугубо ВРХ — велику рогату худобу. Все було по процесах, в цеху були дві лінії: була мала лінія і велика. Так само, як були два цеха: був великий і малий цех. В великому цеху били велику худобу, а в малому — це йшли свині і барани. Це ми били. Була труба така велика, через ту трубу летіли комплекти нам на стіл і вже всьо пішло по процесах. Стіл був такий досить великий, круглий, двоє стояло на спуску, які спускали череву — це кишка, яка, ну, пряма кишка, яка йшла на ковбаси. Дальше стояли також двоє людей, що розбирали, це все відділяли, кидали прямо, тоже де стояли двоє людей, вони це все промивали і це все було розділено, все ділили. Дальше йшли дівчата, які круга робили там, синюга, сечух і всьо. Я спочатку, як прийшла, я стояла на розборці. Це тяжко було, руки порізані, але розбирала. А вже дальше коли я почала вчитися, мене послали ніби на полегшену роботу — це на витяжку, де я обслуговувала три машини. Це відстань така, ну, щоб не збрехати вісім метрів? Так. Була така решітка і я по тій решітці туда-назад, туда-назад, дівчата спускаються, кидають на лєнту, вона тягне через одну машину, де йшли віджимні вальці, друга машина —  пензиловочні вальці, яка розрихлювала всередині цю слизову оболочку і на третю вже йшли великі, то вже віджимні вальці тої слизі і вже йшла там на морочку, то я давала – це була моя робота. Повинна була бути постійно вода.  Слідкували, щоби не порвалася, бо руками треба було все підтягати, випрямляти, це тоже було дуже тяжко, і слідкувати, щоб не намотало, бо якщо от спуск ішов, а жир погано відділили вальці резинові і вода якщо не шістдесят градусів, а менше, тоді жир до вальців прилипає і тут же ж починає намотувати.

І.: Ага. 

Р.: Так. І за тим слідкували, як йому треба було воду наставити, вальці. Зазор вальців знати всьо, а я дуже техніку любила і люблю й дотепер. В нас працювали, в цеху в мене, самі жінки в кишечному. Нас було шістдесят п’ять чоловік, жінок і один наладчик, такий пан Роман, він був такий маленький і він коло нас, Боже. Роман ножі нагострити, Роман вальці. Ми от зустрічаємось з дівчатами і ми все його згадуємо, ну його вже нема, на жаль. Але оця пам’ятка, це залишилося. Ну ми йому на 23-те лютого завжди щось робили. Колектив в нас був досить такий дружний і дотепер ми підтримуєм відносини. Так що коли поставили мене майстром там, то я вже ну, на процесі я не стояла. Я не мала процес, я мала свою роботу, але я по всіх процесах помагала і дивилася за машинами. Я скажу, що і коли, бо працював наладчик тільки у першу зміну, а дальше все робила я. Я хотіла все знати і він мені все показував: як віджати, як прижати, як відкрутити- закрутити, як відкрутити трубку і вибити, тому що та іржа, як попала там, такі камінчики, то воно вже погано йде. От тлумилася, робила. Дальше коли вже почалися ’90-і роки, почався занепад, нас почали відправляти за свій рахунок. Я  не пропала і в ті часи. Я знайшла людину, яка на інструментальному заводі працювала, там були рєзчики, мєтчики, всякі викрутки, а я як дистриб’ютором записалися туди. За свій рахунок пішла з комбінату, тому що люди були які не могли нічого найти і хотіли працювати, бо не було чим годувати дітей. Я дистриб’ютором встроїлась там і з сумками на Торпедо, який знаходився тоді на Золотій, я носила туди продавати. Ну я довго не носила, я місяць носила. Я зустріла хлопців білорусів, які потім приїжджали додому, були замовлення і я привозила всьо складала. Кравчучку, от кравчучка від того часу вона в мене дотепер є, бо я купила, мені було тяжко носити в руках, то я собі купила ту кравчучку і та кравчучка у мене дотепер. І я так їздила, так брала закази, возили додому, потім приїхали і забрали. Ну сказати, що я в ’90-ті роки бідувала — я не можу сказати. Я не бідувала. Хто хтів знайти щось робити, не боявся міняти щось, то люди могли найти роботу і жити. Зараз да, зараз набагато тяжче.  

І.: А от якщо повернутися до Вашої роботи на м’ясокомбінаті, а скільки Ваш робочий день тривав? 

Р.: Вісім годин. Чітко вісім годин. З дев’ятої до шостої.  

І.: А от доводилось, можливо, понаднормово працювати якось? 

Р.: Понаднормово, якщо була якась поломка, а треба було побити, ну, партію, яка залишалася — нас просили, нам це доплачувати. 

І.: Угу. 

Р.: Так. Єдине, що понаднормово ішла п’ятниця, тому що коли привезли по плану весь, як сказати, весь скот, який привозили на забій — це було планово, планувалося річний, річний забій, планувалися колгоспи, договора складалися рік наперід, скільки привозити мають, тому що таких-вот простих завозів не було. Це все було планово. І якщо ми не встигали в п’ятницю, ми в п’ятницю повинні були доробити все до нуля. П’ятниця могла бути довше затягнута, ну на півтора години більше, нє. 

І.: А от у кінці місяця, наприклад, вам доводилося більше працювати?

Р.: Нє. В нас що перше число, що останнє, в нас воно було одинаково. 

І.: Тобто в план вкладались нормально і не було жодних проблем?

Р.: Так.  

І.: А от загалом як Вам подобалося працювати на м’ясокомбінаті? 

Р.: Якщо чесно сказати, подобалося, тому що я була задіяна всюди. Казали старші люди, старші працівники, які: “ой, ви спитаєте, де Малетички немає і де вона є?” Я була, всі у нас були, так само всякі секції різні. В нас були гуртки, профсоюз, профком це все,  я була всюди задіяна, тому що я з дитинства була активною, я хотіла всюди бути я не сиділа, я рухалася, я і танцювала, і на кікбоксинг ходила, і спортивна гімнастика була, короче я, я всюди була. І мені це подобалося. Так щоби сказати, що мені не подобалося, ні — мені подобалося працювати. В нас, я ж кажу, був дружній колектив, тоді було веселіще і ще якось інтересніше було. Не ділилися там старші, молодші, в нас в дійсності було дуже дружно.  

І.: А от які в Вас стосунки були з керівництвом, наприклад? 

Р.: Досить теплі. Ну ви знаєте, що на кожній роботі бувають моменти, як сказати, різкого перепаду, бувають непорозуміння, але всюди треба находити спільну мову, іти на компроміс. Моя майстрова, старша, яка була переді мною, дальше я була молодшим майстром, вона була старшим майстром, вона була така дуже емоційна. Коли ми робили  відгруз кишсировини, ну ми не десь відгружали, в нас на території м’ясокомбінату були два ковбасні цеха. Один ковбасний цех був який ішов на Союз — це Союзний, на весь Союз ішов. А другий МПЗ, ковбасний цех був, який сугубо Львів і область мав, так. І ми так, які були замовлення більшість такої, яка йшла вищої якості тому що кожна кишка вона ще калібрувалася: була екстра, нормальна, вузька, широка і дуже широка. Канешно, що екстра і вузька, воно всьо йшло на перший, тому що це йшло на Союз […] І коли ми сортували і вдавалося, і був такий майстер, там же ж, в ковбасному, він дуже любив нашу майстрову, ну дістати, скажем так, дістати. То він все дзвонив: Катерина Іванівна, нащо ти мені то дала? Я не беру, забирайте то тачками мені то браковане! У неї істєріка, плач, трясеться, каплі п’ють. Вже кличуть мене, я приходжу: “Що? — Йди до Савчина, Марійцю, розберися може він тебе послухає”. Іду до Савчина, приходжу: “Михайло Михайлович, добрий день, шо сталося?” Він каже: “Я так і знав, що  вона тебе пришле”. Я кажу: “Що там щось? — Та нє, там пару то, пару то”. Я кажу: “Я вам докину там пару пучків, що ви там відбракували, ну всяке може бути. Ну тільки нічого.” Він каже: “Я не буду писати нічого, я просто хочу її понервувати. Розумієш, да?” От він був такий. І завжди коли ішлося вот туда, в ковбасний, чи в перший, чи в другий, завжди нам дівчата давали, щоб ми мали щось на обід. Хоть нас кормили — в нас були дві їдальні. Але там були і пиріжки тому що був кулінарний цех, пиріжки були такі смачні, ті по три копійки, тошнотіки, як їх називали. Ви собі просто не можете уявити, яка це була смакота. І так само і ті ковбасні. Так що із начальством я була у добрих відносинах. Ну деколи було таке — розкажу такий момент, коли ну, я стояла на витяжці, ну це мій процес — називається витяжка, де три машини були і води от, вечір, води немає, перебій з водою, йде зимна вода, нема теплої води — всьо. Та і реве, а куда? Це ж все брак. Я тоді збираюся, знаю, що в директора іде нарада, я з тим передніком, ми були в таких резинових передніках, рукава в нас були так підкочені, резинові чоботи. Я той переднік закочую сюда і іду до директора. Ну а що робити? Катерина Іванівна, як завжди сидить плаче в кабінеті, бо що то буде? Як? А я йду. Приходжу, нарада іде во всю, я заходжу і кажу: “Павло Томович, що мені робити? В мене вся сировина нищиться, все реве, бо води немає, і вже і дзвонили, і ходили, і нічого нема — поломка і всьо. Зупиніть, будь ласка, забій. Тому що якщо забій не зупинять, воно всьо піде. Я розумію їх там побити, їм води там багато не треба, а  найбільше, то в нас вода і всьо понищить, і потім списати, щоби нам прогресівку зняли. Ну це не вихід”. Павло Томович, там разгони зробив і, здається, Богдан Степанович, іде і кличе: “Малетич, я вас слухаю, ше раз ви таке зробите — я визову четверту бригаду”. Я ж не знала, що таке четверта бригада, що це з дурки. Я кажу: “Визивайте хоч десяту, мені все одно, чого я маю знімати, гроші свої платити”. Ми і так дуже малі гроші получали, тому що в нас був малий коефіцієнт, нарахування були малі і ше щоби знімати, то ж не наша вина. Отакі були нюанси, а більше такого не було нічого. 

І.: А от звідки Ваші були колеги? Вони от були всі зі Львова чи звідкись з приїжджих були?  

Р.: Ні. Це були із всієї Львівської області. Дівчата були з Львівської області всі. Нас в групі, от ми вчилися в групі, нас було двадцять чоловік: дівчата із Пікулович були, із Нового Яричева були, із Самбора, із того ж Турківського району, Либохора, Хащів, Яблінка — така моя Галя Качмар — були дальше Великі Мости туда, там із Яворова було троє дівчат, що ми ну вся Львівська область. Сюди тому що, як я кажу, це було одне училище на Львівську область, тому вони ділили сюда і на Стрий, але якщо було замовлення, то деколи ще давали на Борислав спеціалістів, та, бо треба було.  

І.: А якою мовою говорили? 

Р.: Говорили ми на українській мові. Єдине, що конспекти всі, конспекти були на російській мові, всі на російській мові, це не то що десь я поїхала в Київ, ну так в Києві мене Бандерою називали, коли приїхала в Білу Церкву і коли у школі міліції вчилася — всі конспекти, всі книжки, все було на російській мові. Ну це для мене не була проблема, тому що ми в школі вчили російську мову.  

І.: А от Ви постійно кажете, що було багато жінок, я так розумію, що взагалі в цеху яке було співвідношення чоловіків, жінок, де більше чоловіків, де більше жінок  працювало? 

Р.: Забійний цех там дев’яносто відсотків чоловіки. Кишечний цех — це дев’яносто дев’ять відсотків жінки. Обвалка там п’ятдесят на п’ятдесят. Ковбасний цех там десь вісімдесят на двадцять, жінки — вісімдесят. Консервний так само, що жінки, чоловіків, щоби чоловіків ну механічний — там самі чоловіки були. Технічний цех там самі чоловіки були. Тарний цех, там самі чоловіки були. Ще була база, ну на базі було тоже п’ятдесят на п’ятдесят, тому що там база це де була прийомка худоби і відстій, то приймали чоловіки, а вже перегонщики в нас там такі тунелі були, досить великі, які із бази з відстою попід землею переганялися до забійного цеху худоба, то жінки переганяли.

І.: Ага. 

Р.: Бо ще як була, то ще якось була екскурсія і я чисто випадково попала туди ну і розказують, а я кажу: а чому ніде не згадується, що це закрито, що це є тунелі підземні, по яких переганялася худоба, вони величезні. А кажуть екскурсоводи: “Нам ніхто того не казав”. Да, ці тунелі є, я не знаю, чи вони засипали може зараз чи ні? Ну не думаю, тому що стоїть МПЗ, там зараз Щедро МПЗ знаходиться, і там ніхто нічого не рив не нічого. Вони, напевно, як існували так існують, тому що як такої будови, щоби фундамент там чи що заливали, рили, ну не було. Значить вони існують ті тунелі, але чому про них ніхто ніде не згадує? Ну вони в дійсності, вони ще ті тунелі так само австрійські, як і м’ясокомбінат перший цех — австрійський, і ті тунелі вже були зроблені ще за матінки Австрії, вони давні. А чому за них не говориться ніде, я не знаю. 

І.: Нічого собі. А це от як воно розташовано територіально, тобто перше м’ясний цех і це от та база до якої були ті тунелі, то вона на якій відстані, де вона знаходиться? 

Р.: База, починаючи від парку, де зараз там мойка машин, де двері, то туди заїжджали звідтам машини — це була прийомка худоби. Заїжджали дальше, ото що там таке сіре, тут біля автосалона — там автосалон є — це був там наш магазинчик: нам видавали продукцію, коли замість грошей давали товар, ото був наш магазинчик і там дещо можна було купити людям, які з вулиці заходили, товар там продавався, продавали це все. А де якраз автосалон цей, отам вже під землею були ті відстійники всі худоби і звідтам вже якраз то пішло попід землю ті тунелі. Є відстань. 

І.: Трошки є. По прямій, то по Промисловій. 

Р.: То попід МПЗ, ну я кажу “Щедро”, воно там довге, “Капітал”, ресторан “Капітал” — це колись там була наша контора. Вся ця новобудова, а за ними йшли холодильники от якраз МПЗ там же ж ковбасний був, обвалка перша була, кулінарка була там і склад спецій там був, та маленький, тому що самий найбільший склад був біля консервного цеху, який біля Автостанції 2. В нас територія величезна. 

І.: Це дуже цікаво. А розкажіть, чи були, допустим, там якісь конфлікти у Вас на роботі, крім отих, що Ви розповідали, що Ви ходили до кабінету директора, можливо, між працівниками якісь між колегами? 

Р.: Конфліктів як таких не було, але ви знаєте жіночий колектив, це є жіночий колектив, могли бути якісь ну, перепалки, могло бути: “Ага, ти більше зробила, а я менше, бо ти пішла вибрала собі менше круга, оце тоже, вибрала собі з тачки менше круга, ти скоріше зробила, лишилися великі і тому в мене менше”, — ще таке було. Дальше, коли от пузирі обрізалися, давали тільки на пузир, давали дівчатам, тому що жіночий колектив, хто вагітний — це називалася ну, легша робота, обезжирювали пузирі: такий був компресор, їх надували, як шарики і шпагатом в’язали по десять штук і дальше сушка, і вішали в ту сушку, щоби сохло — це сальцесон робився з тих пузирів, та. То було дві–три вагітні, ну даєш, вже бачиш кому тяжче і от ще на тому могло бути там обіжалися. Ну то жіночий колектив, знаєте дівчат. Але ну день, а на другий день, як то нічого не було, все нормально. 

І.: Ага, тобто не доводилось, наприклад, звертатися до керівництва щоб вирішити конфлікти або щось таке? 

Р.: Ні, ні. Такого нас не було. Порозуміння в колективі було дуже сильне і люди, я кажу, люди були дружні, було цікавіше набагато. 

І.: А от допустим, Ви от казали, що бували ситуації коли йшов брак, так? От з продукцію, от що тоді було? Могли зняти прогресівку, наприклад, і як часто таке траплялося, можливо. За це могли звільнити? 

Р.: Нє. Звільнити не могли, звільнити могли за прогули, звільнити могли за запізнення, звільнити могли із записом в книжці, якщо тебе на прохідній зловили із вкраденою продукцією, могли звільнити. А за брак не звільняли ніколи, тому що спеціально людина не робила браку, люди старалися, люди були відповідальні в той час, дисципліновані. Єдине, що міг бути брак — це по неполадці машин. Якщо втулки стерлися, якщо підшипник полетів, заміни, от друга зміна, полетів підшипник, то я його не можу замінити, а продукція йде, бачив, ну спочатку не побачив, а вона січе. Січе чому? Там віджали, там прижали, а воно січе далі, а потім вже побачили, що то підшипник: всьо, зупиняєм ту машину і щоби не зупиняти забійний, бо треба добити, бо люди приїжджали і з сіл, хто знає звідки везли худобу, то треба людей відпустити, то ми мали бочки, чани такі, великі тачки і ми ту продукцію в’язали і так замочували в це, щоби рано приходили скоріше, щоб доробити, щоб людину відпустити, ну і щоби брак не гнати. Старалися списувати, ви собі просто  не можете уявити, яку кількість всього списувалося, але всього хватало, всього було вдосталь. 

І.: А от чи, можливо, були якість проблеми з алкоголем у ваших колег? 

Р.: Нє. Це було категорично і це знали всі, що це даже в помині не було і ніхто не міг собі то даже уявити, тому що даже всі свята ми працювали. Після роботи нема питань. Так, ми дружно, ми всі йшли, було біля Малевича там таке кафе “Ватра” — це було наше любиме, ми майже всі туди ходили. Там кури були, ми спокійно йшли туди, віддихали після роботи, так. Ну але відпочивали, не напивалися щоби напитися, тому що не було такого, тоді не було так пияків, як зараз і тоді не було трутнів таких як зараз, тому що якщо ти не працював, до тебе приходила міліція, тебе штрафували, могли  посадити за тунеядство. Такого не було і ніхто не знав даже, даже не міг собі того хтось уявити, щоби напитися, піти на роботу чи під час роботи випити. Да, ми всі приносили пляцки, ми всі приносили хто що готував, чай, ну горівки, спиртного — це щось, що я собі даже не уявляю, щоби хтось таке подумав, тому що ми знали, що це не можна і це не треба було наголошувати десять раз.  

І.: А от допустим, якщо були якісь проблеми в сім’ях чи втручалось, допустим, керівництво комбінату або якось допомагало вирішувати ці конфлікти? 

Р.: Як таких, щоби були конфлікти в сім’ях, я не знаю, бо тоді яка була міліція? Тоді були патрулі і тоді всьо зналося. Коли була проблема, а так завжди помагалося чи хтось захворів, чи ну хто помер, ми завжди збирали гроші їхали було дуже дружно. Ну але, щоб було таких проблем як зараз — це є ті розводи і, як то кажуть, неблагополучні сім’ї — таких не було. 

І.: Ясненько. А от, можливо, Ваші родичі, хтось з Ваших родичів, можливо Ваш чоловік, працювали на м’ясокомбінаті хтось? 

Р.: Ні. В мене вся родина тільки священиками працює. 

І.: А, ясно. 

Р.: Одна я на м’ясокомбінаті. Ну і це получилося просто чисто випадково, але я, я не жалію, бо якось влилася в колектив і я цю роботу полюбила, і даже коли вже м’ясокомбінат розпався, я працювала дальше по своїй спеціальності у Винниках на м’ясокомбінаті — фірма така “Плай” і закінчила я у Великих Мостах, Іваничі фірма “Богатир” — це так само м’ясокомбінат. Закінчила я заступником директора. 

І.: Ага. Навіть так. 

Р.: На фірмі. Так. Хочу ще сказати, що всі жінки возили косметику в сумці, а я возила ключ на тринадцять і щуп, яким регулюються клапани, тому що я це вивчила на зубок, який щуп до якого вальця має бути, на яку черву має бути який зажим, який віджим. Я по всій Україні об’їздила з настойкою машин і обробкою рубця. 

І.: Нічого собі. А це вже за незалежної України? 

Р.: А рубець — це є желудок. Так, за незалежної України.  

І.: Ви молодець. А от ше хотіла запитати, от за 80-ті роки, коли Ви ще працювали на м’ясокомбінаті, от чи Вам хтось пропонував, допустим, вступати в партію? 

Р.: Так. Я була кандидатом в партію. Ну тоді всіх працівників, хороших працівників, спеціалістів, молодих спеціалістів, які приходять, так, пропонували, ми вчилися ше це не було, то що ти хоч в партію? Ага. Приходь там напишеш. Вступ — це було як екзамен якийсь. Пропонували мені в партію, я вже була кандидатом в партію все, і тут раз, і незалежна Україна і все, і по партії. Думаю, Боже, Слава Богу, що не попала. Але хочу ще сказати такий досить цікавий інцидент, я, як молодший спеціаліст, ну молодий спеціаліст, вже закінчила — поставили мене майстром і м’ясокомбінату давали квартири. Ну і тут іде нарада літом рішають, бо нас не тільки одна була, а декілька на м’ясокомбінаті, щоб виділити квартири. Ми були на ремонті, тому що літом — це липень-серпень — на місяць цех зупинявся. Ну ми зупинялися зразу три цеха — це забійний, кишечний і жировий. Ну ми зупинялися, ну і ремонт: білили, красили, а я, як завжди, по висотках, по тих колонах, бо я була досить худа, я сорок дев’ять кілограм важила. Ну коли ремонт був, що ми пішли в їдальню поїли, але коли я пішла до Михайла Михайловича в ковбасний, він дав сосіски нам, ковбаску нате, короче ми сіли собі там хліб, та й їли, що закінчили їсти, а я в помині не мала, як це короче, такий-во кусок ковбаси в мою сумку кинув хтось. Ну ж не викидати, та і я іду, але були обладнання, які мали ОБХСС, муніципали були тоже, провіряли людей, ловили, ой. Це було коли виходиш з м’ясокомбінату на одній стороні стоїть уазік в міліцію Шевченківського району, з другого — уазік міліції Личаківського району і збиралися по рублю хто йде по тій стороні, хто по тій, так носили міліції давали гроші, аби людей не рухали. Я йду, ну кажуть, кармен, ну була така ОБХСС, ну, нехай є, йдемо, нічого немає, бо цех не працює, ми спокійно, всіх провіряють, ми спокійно, провіряйте. Мацає, всьо, раз і сумку висипає і п’ятдесять грам ковбаси вона хвать, як каже Богдан Михайлович: “Ти не могла вдавитися тою ковбасою?” Я кажу: “Була би я знала, що вона там, я була б її викинула перед тим, я ж не знала, що вона там є”. Я втратила квартиру за п’ятдесят грам ковбаси.  

І.: Нічого собі. Вас викинули з черги?  

Р.: Просто мені не дали. 

І.: Ясненько. А потім Ви не могли якось поновитися на черзі чи щось таке?

Р.: Ні, ні. Це було дуже жостко. Оце було. Це запам’яталося на все життя.  

І.: Ого, ну та, це історія. Але ж Ви от, допустим, коли почали працювати на м’ясокомбінаті, то де Ви мешкали? 

Р.: Я як тільки прийшла, ну от вже вернулася, як то кажуть, з школи міліції і пішла на комбінат, я тут на Донецькій, у цьоці своєї місяць була. Ну в цьоці сім’я і не було місця так, а вже коли з дівчатами познайомилися в групі, то на квартирі на Туркменській я жила. Туркменська 24, така Антоніна Федорівна в нас була, жінка полковника, тоже особняк. Нас мешкало шестеро. Три в одній кімнаті, три в другій і вона окремо була. Дякуючи нашій Антоніні Федорівні ми вийшли від неї всі замуж, і всі хорошими  господинями. Що я маю ввиду? Ми навчилися варити, ми навчилися прати, прасувати як воно має бути в дійсності. Тому що я прийшла з села, ну що в нас так дуже не було що варити: там картопля, макарони, ну пироги, капуста тушена все, ну не було в нас що. А тут вже більше, і вже так м’ясо появилося, і все, бо нам давали, і вона нас вчила все варити. Були моменти, коли варили борщ і він в нас кілька разів був у відрі. Вона прийшла, подивилася, а він не червоний. Ну вона сама по-русски говорила. Вона з Ленінграду була, Антоніна Федорівна: “Это что за помои?”. Вона бах і вилила. Боже! А в нас вихідний, а ми хочемо піти погуляти, а вона взяла вилила, варити наново. Тільки наново варити, поки не навчитеся. І так вона нас навчила. Субота — це була уборка. Ліжка в нас були такі желізні пружини, щоб кататися, і вона все коли я дивилася передачу Олі Фреймут, я все згадувала нашу Антоніну Федорівну. Вона приходить так пальцем раз, ага уборка, все убирали, але ми убирали в себе і в неї. Писали листи, тому що в неї дуже багато жил дівчат ще перед нами, які повиходили заміж за курсантів, а тоді же ж відсилали і в Мурманськ, і хтозна-куди по Союзу, воєнних не лишали нікого і вони їй писали, а особливо, Боже! На Новий рік, Восьме березня, день Побєди, то ці листи не вміщалися в її ящик. І ми, ще така Леся була зі мною, так сиділи, це все відписували з нею. Це була жесть. Але це було цікаво. І коли ми були от ішли гуляти — дев’ята година ми мали бути в хаті. Літо, зима — не обходило. Був такий момент, що вона нас не пустила до хати, бо ми прийшли о десятій. Літом. І ми під хатою під георгінами сиділи. Я бачу: і вона не спала, і ми не спали, але це була неділя і ми в понеділок на роботу. І це був останній раз, коли ми в дійсності так пішли, бо ми знали, що вона точно нас не пустить, то для чого ми маємо сидіти. Вона казала: “Если познакомишься с кем-то, приведи, я посмотрю и тогда разрешу тебе встречаться или нет”. Да, і як вона сказала — це в дійсності завжди була правда. Та.

І.: Угу, нічого собі. А от потім коли Ви там далі працювали на м’ясокомбінаті, то Ви от вже, я так розумію, вийшли заміж і Ви жили в квартирі чоловіка в будинку, от в цьому будинку чи як?  

Р.: Коли вийшла заміж, ми жили на квартирі окремо, ну зняли квартиру на 27-го Липня, а дальше я доглядала бабцю через дорогу і вона мені залишили однокімнатну квартиру. І цю однокімнатну квартиру, я жила там чотири роки, дальше я продала, тут купила я, тут купила чотири стіни розвалені. Я взяла тут в жахливому стані, коли мій шеф приїхав. 

І.: А це вже, напевно, були ’90-ті? 

Р.: Та. Та, то вже ’90-ті, то вже 2005 рік, тепер во. Коли приїхав каже: “Марійка, ти що температуру мала? Та ти вмреш, то не зробиш”. Я така: “Нє, я собі другий поверх построю, квіти посажу”, — і так я почала тлумитися. Ну то я вже, я вже сама це робила, бо чоловіка нема на даний час. Сама робила і я задоволена. Бо я щось зробила, що я хтіла зробити, то я це зробила.  

І.: А от коли Ви працювали на м’ясокомбінаті, то от Ви кажете, що Ви жили там на 25-го Травня, так?  

Р.: 27-го Травня. 

І.: 27-го Травня. І Ви ходили пішки от на м’ясокомбінат, на роботу? Ясненько. А от, як от Вам було добратися, чи от Ви встигали, чи Вам було комфортно от ходити  звідтам? 

Р.: Ми встигали. Як не встигали, ми брали таксі. Таксі копійки коштувало, сіли переїхали чи туда, чи дальше і з роботи так само. Трамваї їздили нормально. Що на роботу ми встигали, не було такого, щоб ви там стояли в чергах. З транспортом було нормально. 

І.: А от також цікаво, от Ви розказували, про те що от цех, іде оця обрізка, обробка м’яса так, от чи були, наприклад, якісь такі участки на м’ясокомбінаті, які могли бути шкідливі, наприклад, для людей, які там працювали, можливо, якась обробка  якимось хімікатами або щось таке? 

Р.: Перший шкідливий цех, тому що ми всі пішли по вредності. 

І.: Ага. 

Р.: Це наш цех. Його прирівнювали до гарячого цеху, нам давали молоко. Так само забійний і технічні фабрикати, тому що, чому він був вредний? По-перше, то що ми в воді працювали всі. Машини, шістдесят градусів вода — це є пара. Літом на вулиці жара тридцять градусів і вода та же ж пара, Боже, піт очі заливав, ми всі мокрі, але мусили працювати в резинових фартухах, резинові чоботи. Зима, морози були не такі, як зараз, на руках тут же ж рукав, лід намерзав і вода, і пара так жене, бо треба там крикнути, щоби зупинили, бо щось там кишка падала, вона примерзала до труби. Коли летіла з цеху в цех розумієш, всьо забило, біжиш, кричиш на той чердак хлопці лізуть. Там лиють гарячу воду, як бухне всьо, що там замерзло і коли от починали спускати кишку із тої кишки, там же ж крига всередині і вона, вальці віджимають та вона в каналізацію вся йшла, але ті випари. Всі дівчата, які були на витяжці, я на спуску, на розборці, вони дихали тими випарами, які випари, от чому я зараз, вот я можу говорити просто раз, а потім закашляюсь, бо тут  задере, в нас з’їджена вся слизова оболочка.  

І.: Боже! 

Р.: Воно з’їдає, да. Це аміак.  

І.: А, ну так. 

Р.: Це аміак. От це наш цех, я кажу, і забійний цех — це були вредні. А технічний цех — це цех, де всі відходи перепалювали, переробляли те, що викидалося ну, всі відходи, ну відходів не було таких, що викидаються, це все йшла переробка. І була така технічна мука, була костна мука, це були кості, які перепалювалися, перемолювалися — це була костна мука, яку давалося на птахофабрики, телятам, собакам також давали, тому що псам, щоб вуха стояли, щоби кість укріплялася, курята так само щоби кість була трималася. Це костна мука. Але була технічна мука, в якій ті всі погані відходи перепалювалися і робилися, вони йшли на добрива, на поля технічні. То якщо ви зайшли в цей цех і ви перейшлися по ньому, вам треба було два дні відмиватися, щоб той запах, тому що волосся в момент набиралося і вони мали і душові, бо ми всі мали. Всі цехи мали душові, роздівалки, ну все було. Якби ти не мився, щоб ти не робив все одно від тебе було чути твоїм цехом. А технічні, то це взагалі.  

І.: Ясно, а от Ви кажете, що от в Вас, в всіх колег була з’їджена слизова оболонка, а ну якось не було якихось медоглядів і хіба не було такого що, наприклад, якось казали, от перевести людину з іншого участка на інший, через те що за станом  здоров’я вона не могла працювати? 

Р.: Було. Переводили на ковбасний, переводили на кулінарку. Було, що якщо вже людину було що в дійсності дуже захворіла і не могла вона працювати, були тоді медогляди, не такі були як зараз, що пішла купила і все. Тоді були дуже жорсткі. Приїжджала машина, був день і флюрографію робили зразу, і гінеколог, ну всі. В нас був медпункт свій на території. Всі огляди були, терапевт свій був, це все, це дуже-дуже ретельно проводилися ті огляди. І якщо вже бачили в дійсності щось, то в лікарню відправляли, давали санаторні путівки. В нас було, в нас відпуск був тридцять днів, бо ми ж вредний цех, мали більше як всі. Даже коли вчилися ми, то ми мали найбільшу стипендію — дев’яносто дев’ять рублів. Тоді ставка була в деяких людей сімдесят рублів, а ми мали стипендію дев’яносто дев’ять рублів. В нас була найбільша стипендія. І я кажу, потім молоко нам давали, коли ми вже працювали, кожний день по півлітри молока ми мали випивати.  

І.: А от які були професійні захворювання? 

Р.: Професійні захворювання це: поліартрити, ревматизми і органи дихання. Це є професійні захворювання. 

І.: І багато хто з Ваших колег мав такі? 

Р.: Багато, багато. То ж рахуйте, що у воді. Вона вроді би тепла, але представте, що зимою ви пальці розпарили, бо дівчата ворочали, розривали ту кишку наполовину, два пальці тої води набиралося і так воно так летіло, вода йшла протьоком, воно летіло, руки постійно в воді. В мене так само, та в всіх дівчат хто працював, всі були тільки що коли круга обезжирювали, то там не було, пікала і синюги, то було сухе, ну і пузирі надували. А решту, всьо йшло в воді, треба було працювати. І коли руки розпарилися, а ти вийшов на вулицю, чи відкриті двері і тебе холодом потягнуло, і запалення суставів, і тут же ж починається поліартрит, ревматизми і всьо. І зараз наші всі дівчата, хто — багато нас вже немає — хто є, то це ноги, ноги, ноги, ноги.  

І.: А от не хотіли якось змінювати роботу десь піти, десь інде працювати через от такі захворювання чи шкідливість праці? 

Р.: Якось даже ніхто не задумувався, я вам скажу, що на той час якось було страшно куда тільки щось міняти. Вже як втягнулися і нам здавалося, що наша робота найкраща, та і ми так трималися цього, бо коли вже-от розпався Союз, коли ми пішли, хто пішов ну ще десь в друге місце, мало з наших людей пішло по тій же спеціальності, то подивилися, ну так в дійсності ми працювали в пеклі. 

І.: Ясненько. А от ще хотіла запитати за зарплату, от Ви кажете, що зарплати не вистачало, от якось Ваша зарплата от впродовж ’80-х років вона якось змінювалась, можливо, Вам піднімали її, були якісь доплати ? 

Р.: Ну зарплата йшла, вона йшла по індексації. Я ж попала якраз в такий час що і мільйонером була, і з купонами була, і міняли гроші, мені на книжці 4000 рублів пропало. Да, я мала. Ну доплати йшли походу, як мінялися ціни, як мінялася обстановка, доплачували і премії нам давали, ну але як розібратися, то на той час ми мали малі зарплати, але не скажу щоби хтось упомінявся чи хтось цей, ми майже на них не звертали уваги, тому що тільки ми прийшли, я розкажу: от тільки я прийшла на м’ясокомбінат вже працювати, ну перший рік я прийшла, ну як порядна людина, і для мене було дещо дико. Дивлюся там у відрах несуть, там на себе в’яжуть, думаю: “Мати Свята, як це то?” І потім я побачила, я рік пропрацювала, нічо, мене почали боятися, ну ховатися від мене, тому що бачили, що я більше з начальством. Дальше підійшла така пані Валя до мене і каже: “Марійця, а чому ти нічого не береш?” Я кажу: “Де?, — Та я тобі принесу, — Та добре”. Принесла, показали мені як що, навчили, обв’язали, Мати Божа! Ідуть всі і я йду, де нести, точка, дівчата взяли, де здавати, ага, пішли, здали і ми жили можна сказати на ті гроші, що ми брали. Якщо ти не взяв, тебе рахували ворогом, тому що боялися тебе, ти можеш заложити. Якщо ти не береш, значить ти можеш заложити. Брали всі поголовно, всі і всьо хватало. І ми зарплати, як на таку зарплату, що воно було, зарплата майже вся йшла на книжку. Купити десь щось нормальне, купити не було що купити, тільки з-під прилавка, але ще скажу: там, де ми носили м’ясо здавати, м’ясо та й кишку носили здавати, то так приходим, така пані Валя, тоже вона ще живе. Приходим до неї, в неї кімнатка така, в тім куті шоколадні цукорки, такими брилами шоколад всьо, тута повно хрусталя, всякі до кольору до вибору, які хочеш, всьо стоїть, дальше ми скидаємо — така ванна була — ми в ту ванну всі скидали м’ясо, там бутилки горівки, вина, коньяки, що хочеш, короче, всьо до неї, вона була ну, як база, знаєте. До неї зносили і ти принесла до неї м’ясо, вона тобі давала, ну важила, давала гроші, але ти могла собі взяти, що ти хтіла, бо вона продавала це. Їй приносили, вона купляла і тут же ж вона продавала. І ше кава, забула Господи, ще кава була різна і в зернах, і така, яку тільки ви хочете, все було. Та. А в моєї Антоніни Федорівни, хазяйки, де ми жили, дочка працювала в триповерховому універмазі — це називали “Старий ЦУМ”, а він біля міської ради, там на площі Ринок.  

І.: Так. 

Р.: Там зараз пивоварня, якщо я не помиляюся. І наша Антоніна Федорівна в нас забирала всю зарплату, давала нам ну по десять рублів залишила. Двадцять рублів ми платили за квартиру, десять рублів нам давала на розходи, решту всьо забирала. Але як вона забирала, вона не собі забирала, вона мала зошит, вона в нас була головним бухгалтером і писала: Оля скільки, там Таня — скільки, Надя — скільки, Леся — скільки, Марійка — скільки, ага, скільки дали. І коли її дочка принесла там чи рушники, постіль і всьо: “Девочки, хотите?” Конешно що хочем, як ні? І ми собі так брали, що ми вийшли заміж, ми вийшли з приданим великим. Ми мали всю посуду, ми мали постільну білизну, ми мали все. 

І.: А одяг?  

Р.: І одяг так само. 

І.: І одяг так само Ви брали в неї? 

Р.: Так, ми мали все. Я і брала в неї, мусила ще вдома одівати отих менших, що лишилися близнята. Так що ми на зарплату не чекали дуже. Зарплати тепер сюда чути, коли прийшло до пенсії. У нас були сама мінімальна, як вони зараз кажуть, ну то що зарплата була мала, то коефіцієнт в нас був самий малий коефіцієнт, я не розумію чому, і тому в нас і маленька пенсія.  

І.: Але Ви казали, що дуже ж перевіряла міліція? 

Р.: Да. Ну так, гроші збирали. 

І.: А Ви тоді збирали по рублю щоби? 

Р.: Рубль туда, рубль туда.

І.: Щоби ніхто не перевіряв?  

Р.: Хтось один збирав йшов, але вони по любе ловили, вони знали коли в нас аванс, коли в нас зарплата і вони когось брали, возили, кругом возили поки ти не віддаш їм, бо якщо тебе завезуть — то тебе розрахують. Та. А були ше моменти, коли от підходим під прохідну всі і йдуть гуськом всі разом і чекаєм, кажуть ОБХСС на прохідній, там ж такі туї, там за тими туями всі стояли, ну коли виходити. Дивимся виходять ті, бігом всі тікають, я собі даже не можу приставити, як на собі нав’язано десять кілограм і з ними тікати. Це жесть! І у нас ше була сушка, де ми сушили одяг і чоботи, старша майстрова пішла додому скоріше, а я мусіла вивести людей. І коли ми тікали, ну ОБХСС-ники за нами, ну я собі стала за тую, я худенька, мене ніхто не бачив, вони полетіли туда. Дівчата закрилися в цеху, дивляться вони пішли позаглядали, посвітили, пішли. Я йду стукаю в двері, хто? То я, відкривайте. В нас така була Марія, ну її Маріка називали, ну вона така  ух! Громадна була. І вона і з того страху заскочила в ту сушку, а витягнути ми її не могли і ключів від сушки не було, бо старша майстрова забрала. І це було, як то кажуть, страшно і було смішно, і були моменти такі. Але нічого, потім вони пішли, охорона покликала, бо то і на охорону давалося гроші і так, і так жили. 

І.: Так Ви кожного дня отак от виходили? 

Р.: Угу.  

І.: І кожного дня отак тікали від міліції?  

Р.: Ну чо? Були дні, що нормально йшли. Представ, їде трамвай, виходять всі з комбінату, трамвай зупиняється перед комбінатом, всі сідають, всі, як то кажуть, місця вільні, ніхто не сідає всі стоять. Бо сісти то ж не можна, тяжко.  

І.: Ну ясно. 

Р.: Літо, жара всі йдуть в плащах таких тих вітровках-плащах, всі в плащах ідуть, як жара, ти йдеш в плащі, а тому щоб не було видно, що тобі нав’язано, представ. Ну це є що згадати, бо я кажу, коли я їздила до своєї коліжанки ну-от в Яворові, ми з нею не бачилися п’ятнадцять років, потім вона приїхала, вона десь в Житомирі жила із Валерою, вийшла заміж, ми разом і на квартирі жили, і працювали, така Соня Матвіїв, і коли вона приїхала, подзвонила, і я поїхала до неї. Ми як сіли, ми як почали це все згадувати, а її дочки сидять і моя — вони роти повідкривали і дивляться, що ми розказуєм, вона: “А ти пам’ятаєш як ми ішли? А ти пам’ятаєш, як ти по сходах бігла? Мене ведуть а ти кажеш: ‘Здрасте! А ти шо тут робиш?’ А я іду, я бачила, що вона побігла і міліціонер за нею. Вона тікала туда. Я йду, щоб подивитися де що, бачу її ведуть, а я йду далі, я не чекаю, бо якщо би я тікала, вони би за мною тоже бігли. А я пройшла мимо. Вони думали, що я просто живу в тому будинку і мене не рухали. Я це все пам’ятаю”. А я кажу: “Ти думаєш, що я забула? Це в наших, в нашій пам’яті, це залишилося навічно”. Ну таке життя в нас було. 

І.: Ясненько. А от розкажіть ще трішки, от Ви вже розказували про територію м’ясокомбінату, були старі якісь приміщення, от якщо би Ви зараз згадали, що де розташовувалось? От нарисували таку якби мапу? 

Р.: Центральна прохідна у нас була от якраз, де “Капітал” зараз, отам це була наша центральна прохідна. Решту було все загороджене. Біля прохідної, біля “Капіталу”, то червоне приміщення, що є ну наліво, з лівої сторони, то було наше училище. Наше училище і біля училища там зараз шлагбаум, то машини заїжджають туди на “Щедро”, то виїжджала, там була вага, між училищьом і медпунктом, медпункт наш, то була вага, де вивозили продукцію МПЗ ковбасні на місто. Це було на місто вся продукція йшла, а нижче була так само брама, яка виїжджала, ну там везли товари, які не були, які не відносилися до продукції — це желізо, це дерево завозили, тому що всі ящики на ковбасу робилися з дерева і це сугубо тою стороною їхало. Дальше ішла кантора між медпунктом, була кантора, там всі сиділи і всьо. Начальство, ну як, бухгалтерія сиділа там, там сиділи наші доктори, це все було там і була перша столова, стара столова. Тому що друга стола була нова на МПЗ, то вона знаходилася над “Капіталом”, на третьому поверсі. Бо над самим “Капіталом” там були роздівалки МПЗ, а на третьому поверсі була столова. На четвертому поверсі, то був клуб там, ну наш, так як м’ясокомбінату. Дальше пішли вже так: малий цех пішов, лікарі, які брали проби на аналіз сиділи і пішов малий цех на цех забійний і кишечний цех. Було по тій стороні — це була одна будівля. А з другої сторони був хід, була кулінарка, де робили пельмені і пакували, це були холодні, холодна кулінарка і морозильні камері — це був холодильник.  Там, де в нас кишечний цех був, ну, вихід на холодильники і дальше жировий, потім ішов забійний цех, де велику рогату худобу били і техвідходи. Після техвідходів там у нас була механічна служба вся, дальше інсуліновий цех пішов через дорогу, була шкірпосолка. За шкірпосолкою у нас була ще санбойня — це санітарна бойня. Санітарна бойня била не планові бої — це падіж. Це ну хвора худоба, яка падала, це після отелу дуже багато корів падало на ноги — це йшло суглоби і на санбойню. Такої худоби не били. Худоба вся здорова йшла на забій. А цю худобу, що били на санбойні, її брали в консервний цех, тому що консерви робилися із м’яса, яке хворе, тому що там велика термообробка і при великий термообробці це все знищується. На паштети, на то всьо, то воно всьо йшло туда. От так пройшли ми санбойню, медпрепарати, желізну дорогу переходим, бо була желізна дорога, які на консерви, лідазу в нас робили, медпрепарати і робилося, на цілий світ була відома лідаза Гематоген і все, ну то ж відправлялося залізницею. Відправлялися залізницею ковбасні, які з першого йшли цеху, вони якраз там були, тарний цех був величезний, де робили всі ті ящики, так. Тарний, консервний, перший ковбасний і великі склади, де була вся продукція, з якої робилася вся та продукція, яку ми робили. Це склад був перший технічний це: чоботи, халати, передніки, хустини. Це був технічний. Друге було всі спеції. Величезний склад спецій, ви собі просто не можете уявити, що там було. Там були масла, там було сухе молоко, там було згущоне молоко, там були яйця, ланж, там була тушена цибуля, там були всякі спеції: перці, коріандри, мускатні горіхи, там було все. Тому що хто казав, що до вареної ковбаси додавали туалетний папір — це неправда. До вареної ковбаси давалися сухе молоко, давалися яйця, давалися меланжі, яїчний порошок — це в дійсності була варена нормальна ковбаса. Тоді не можна було халтурити, тому що йшли, рецептура ішла сугубо ГОСТу, і це все дотримувалося, і тому воно було всьо смачне. Все.  

І.: Дуже цікаво. 

Р.: Я закрию кожну, кожний цех, кожний метр розкажу, бо я його пам’ятаю. 

І.: А от ще хотіла, от запитати: Ви вже казали, що ви були дуже активною, що ви брали участь в різних гуртках і спортивних активностях, а от розкажіть, трішки детальніше, в чому от ви брали участь і, можливо, ви брали участь в змаганнях якихось?  

Р.: Саме інтересне — це було день фізкультурника. Ми бігали у Стрийському парку і коли нас, це був другий рік уже моєї праці і нас построїли, я приїхала з села, я дуже боялася негрів, ну я їх не бачила, в нас в селі не було, і коли нас построїли на старт, я і ше така Марців Марійка була, вона дуже висока худенька, і ми так я на старті стоїмо і поміж ноги дивлюся, а ззаді негри стоять. Я кажу: “Марійка, там негри, — Ти що!” І тут якраз дають старт. Ми зайняли перше місце тільки дякуючи тому, що вони були ззаді нас. Ми так летіли.  

І.: Ясно.  

Р.: От оце був такий момент. А так ну то постійно, тому що даже у мене альбом, де ше були ну, мої чорно-білі фотографії, є одна фотографія, що як ми виступали і всі у вишитих блузках, спідницях і я одна в спортивній формі. Моя дитина каже: “Мама, що ви як нелюд, всі вдіті, а ви що?” Я з м’ячом. А я кажу: “Дитино, а ти знаєш, яку я тоді виконувала вправу? Двоє скакалку крутили, а я з м’ячом скакала, то між ногами, то потім так перекидала і з тою скакалкою вони крутили, я мусіла робити вправи, я робила це, кажу — пока навчились, мене всі ноги були сині, але я зробила і я виступала, я виступала сюди і з скакалками виступала”. Боже, та ми тоді, ми тоді на скакалках скакали, ми ж не знали, сидіти там, гаджетів не було нічого, тільки скакалки, то ті кубики. Скакали, бігали, літали. На лижах я дуже гарно їздила, бо я з дитинства у горах, то на лижах, як кажуть, тато небіжчик робив мені лижі з дерева, з тої липи, і в нас казали — нарти. Ну то він мені робив все дві-три пари, бо: “А, вона заїде в пліт і вже буде по одній”. І так було, тому що я гонила, уміла їздити, їздила. І тут так само їздила на змагання. Я була командиром воєнної підготовки. Я скакала з парашута. Ну я була всюди. 

І.: А були якісь цехові змагання, можливо? 

Р.: Були.  

І.: Ви брали участь?  

Р.: Та. Я все організовувала дівчат. Я вибрала собі команду все. Цехові були, особливо коли були свята. Ну у нас було дуже на Новий рік, вогники новорічні, було це дуже гарно. Так само в нас були змагання, в нас були лотереї різні, ми робили подарунки один цех другому. Так що було цікаво. Так же ж Перше травня. Ми так само збиралися і ми йшли, да, ми йшли на парад, ми йшли цехами на парад, нас ніхто не заставляв, як це кажуть, шо там виганяли. Ні, нас не заставляли. Ага ми знали, ага ми йшли. Так на парад всі не йшли, на парад брали тільки кращих. Ми йшли, ми робили самі плакати щоби було гарно, ми вдівалися, щоб ми були гарні і так ішли, перейшли, а дальше вже їхали собі або верталися сюди на комбінат, у нас там ну клуб був дуже великий і коли організовували щось, ну то ми вже знали, що ми маєм їхати туди і то ніхто з собою нічого не ніс, все начальство робило, нам накривали, перше були музичні номери, а потім вже ми гостилися і цей, але гостилися — це не з горівкою, це вже наголошую! Була дюшес, любима вода, яку оцю і той, і виступали, хто ну журі сиділо так який цех перемагав нам давали призи, нам давали путівки, було інтересно.  

І.: А от Ви казали, що давали путівки, можливо, м’ясокомбінат мав якусь свою базу відпочинку? 

Р.: Мав.  

І.: А де?

Р.: В Ялті.  

І.: І Ви їздили?  

Р.: Так, я була два рази. Була два рази: дуже було, дуже добре було. Двадцять один день там і потім ше дальше тому, що в нас відпуск 30-ть днів був, а 21-ин день, ну, путівка була. Ну а дальше дорога. Так тоді же ж ми і в любий час ми могли взяти, були даже такі моменти, що взяли літак, ну перелетіли, ми на вихідні могли полетіти на море. Так, полетіли, віддихнули і літаком назад, це не було дуже дорого.  

І. А як називалась база? 

Р.: А я не пам’ятаю. 

І.: То нічого. 

Р.: Чесно не пам’ятаю. 

І.: А, можливо, десь тут були табори для дітей, десь от в Карпатах?  

Р.: Табори були в Карпатах, тому що моя старша дочка, вона постійно була в таборах, і так само і давали путівку, в Алупці вона була тоже від м’ясокомбінату, від нашого. А в Карпатах був табір, який називався “Юність”. Це де була моя дитина. Це було всьо державно, ніхто ніякі гроші не платив.  

І.: Ясненько. А, можливо, на м’ясокомбінаті розповсюджували якісь квитки в театр, музей щось таке? 

Р.: Ну це профспілка давала.  

І.: Та профспілка. 

Р.: Давали, на кожний цех виділялися.  

І.: І Ви ходили? 

Р.: Ходили. Та ми більшість ходили, тому що старші люди, в когось сім’ї і вони не хтіли йти. А ми ну ага, дали, Катерина Іванівна: “Марійцю, знову дали того паперу, бери розберися”. Та, ми в ляльковий театр давали то вже так ну просили хто, то брали дітей і йшли. А як в театр ,в оперний театр, воно було дуже інтересно. Заньковецької, в цирк, то ми ходили, що ми брали і йшли. Дають, а чо не йти?  

І.: А от що Ви робили в вільний від роботи час? 

Р.: Ми ходили у Дім офіцерів на танці. Ми ходили в парк культури, ми віддихали. Ну я коли вчилася, то я старалася з дівчатами піти погуляти, дальше півночі вчитися, бо мені Антоніна Федорівна в коридорі стіл поставила, лампу: “Дочечка, здесь учись, чтобы не мешать девочкам спать и чтобы они тебе не мешали”. Да, вона мені умови робила. А так віддихали активно. Кіно, було куди піти, в парк культури, було класно ми ходили на качелі різні все, моя любима качеля на цепах, там було досить файно. Зара я б, канешно що там не була, а так ми ходили, дружно було, бо молодих було багато. Ми з курсантами зустрічалися майже всі і ми досить так активно відпочивали. Ми їх запрошували до себе  на Новий рік, вони приходили, ну, на комбінат пускали, вони нас брали до себе, нас тоже туди пускали, тому що ми запрошення мали. Дружно ми жили.  

І.: Ясненько. Це вже будуть останні запитання. Я б хотіла запитати, от Ви казали, що Ви десь на початку ’90-их Ви розрахувалися з м’ясокомбінату — це був який рік? 

Р.: Це на на початку ’90-их я розрахувалася. Я у ’90-их пішла як дистриб’ютором, але я пішла за свій рахунок, я на м’ясокомбінаті працювала до 2000 року. 

І.: Ааа, до 2000-го року. А от розкажіть, от власне оцю ситуацію ’90-их: чому комбінат почав занепадати, як так сталося? 

Р.: Комбінат почав занепадати, тому що почали розвалюватися колгоспи. Якщо немає колгоспів — немає продукції, немає що робити, немає переробки. Тут же ж заводи починають зупинятися, розвалюватися і усе, і що робити? Комбінати, всі комбінати закрилися тільки через те, що знищили колгоспи.  

І.: Ясненько, а от Ви напевно, не знаю, часто, не часто ходите в той бік там де от м’ясокомбінат був, там зараз, я так розумію, офіси якісь різні? 

Р.: Там офіси, там різні попереїжджали фірми. Там є швейна фірма із Луганська, німецька, де шиють купальники, там три є фірми швейні: одні, що вишивки шиють, другі — щось для священиків одяг шиють, там є різні фірми, ну що? Магазини, там є айтішна фірма, там колготи є, там є Vodafone якісь знімають, там Щедро є, там двері є, бруківку виробляють, цемент. 

І.: От і Ви от йдете, от що Ви відчуваєте, коли Ви на це дивитеся, от Ви згадуєте, як це все було, думаєте про той досвід, який Вам? 

Р.: Ностальгію. Ще донедавна там робив наш головний механік, ми його назвали святий, він такий був маленький, та ми його називали святий, він одна єдина людина була, чому його так довго тримали? Він вже старенький був, він знає всі ходи каналізаційні, це що дуже важливо, бо він якраз по воді був відповідальний. І деколи йшла, бо коліжанка там ще працювала, вже зараз не працює, вона просто на холодильниках була лишилась, ну як прибиральницею, тому що ну всьо розпалося, а робити людині треба, вже не працює. А він працював і коли я йшла, і ми зустрічалися, ну якось було так, дуже і згадували то все. Він каже: “Марійка, давно би вже пішов, та вони ніхто не хочуть то вчитися, ніхто не хоче, бо то грязна робота. Але як забилося, ніхто не знає де що робиться і було таке, що колись пускали ну там каналізація, там так само медпрепарати працювали і спускали в каналізацію, забилася одна каналізація і пішли випари попід підвал і загинула людина”. 

І.: Ого.

Р.: Так. Це вже комбінат не працював, це вже офіси були. Як загинула людина: зайшла і впала зразу, і все. Тому що там багато тих газів назбиралося людина вдихнула і усьо, і отравилася. А через що? Через то, що був забитий люк, а ніхто не знав, а воно всьо через решітку пішли ті випари і все. Почали шукати чому і знайшли, що воно забито.  

І.: Нічого собі. 

Р.: Так, це є відповідальність людини, яка відповідає за каналізації, це є дуже велика. Ну зараз на його місце взяли трьох.  

І. Ну ясно. А от як би Ви могли оцінити весь свій оцей досвід на комбінаті?  

Р.: Цей досвід, який я набралася на комбінаті — це взагалі величезний досвід, він здобутий роками, але я тішуся тим, що я дуже багато людей навчила, я дуже багатьом людям передала свій досвід, що я знала, може десь я була і строгою, але коли я от вчила, да, я могла крикнути, я могла показати ще раз так або заставити переробити людину, ще раз перероби, тому що перше було неправильно. І коли вже люди навчилися, коли люди зрозуміли — на мене ні одна людина не обіжається. До мене дзвонили і дзвонять до тепер — це начальство, до якого я приїжджала на тиждень там чи на три дні. От у Дубно я була тиждень, тому що я лінію по окись сировині налагоджувала, запускала і так само барабан, який відбиває рубець, ті флячки. Там, там досить так само трудойомкий процес, тому що вода, в першу чергу температура води і правильний розріз жолудка має бути, тому що якщо поганий розріз воно загнеться, воно виб’є кругами, а де воно загнуто, воно не виб’є, це вже вирізається, це вже іде брак. А брак це гроші, та. І за цей тиждень, що я в Дубно попрацювала, це моя кухня я її заробила за тиждень.  

І. Ага. Ясненько. 

Р.: Я якраз приїхала, я тлумилася і я втомилася день і ніч, і дзвонять мені люди, ну не знаю хто це такі, пояснюють хто дав телефон, просять: “Чи ви б нам не допомогли?” Та думаю добре, але думаю чим їхати? Каже, що за вами машина приїде. Так. В шостій годині рано приїхала машина, в мене дитина була мала, ну але в мене нянька була, тому що я  працювала зрання до ночі, бо треба було вже якраз ми сюда переїхали. Треба було зробити все і я поїхала туди, і я тиждень там я попрацювала, я людей навчила, але я привезла то, що я заказала собі кухню, ну на цей час це було дорого, і я її зробила, я її заробила. Бо коли мене шеф покликав в кабінет, я так приходжу, ну що на комбінаті начальство що, приходжу, а він сидить, такий дубовий стіл великий, круглий, крісло крутиться ото: “Ну що Марія Дмитрівна, як ви оціните свою роботу?” Мене такого ніхто ще не питався. Я кажу: “Ну я свою роботу не можу сама оцінювати, будь ласка, оцініть ви, як ви бачите, ваша продукція покращилася на протязі того тижня”. А він каже: “Шаную таку  відповідь”. Дає конверт: “Подивіться, вас це задовільняє?” Ну я кажу: “А якщо не задовольняє — ви добавите? Ну якщо ви так оцінили, то дякую. Всьо”. Він каже: “Добре, почекайте”. Ну то я ще почекала він ще там подзвонив, прийшов ше майстер, щось він йому сказав, ну і короче, і машина, щоб мене вести. Мені ще дали сумку ковбаси, м’яса в дійсності дали, всього, і ті гроші, і я приїхала. Дальше в Тернопільську область я їздила, в Підволочиськ. Підволочиськ, там була, я не знаю, якась може російська фірма, тому що вони всі рускі були та, але так як директорка наша була там із Тернополя. Привезли, цех поставлений, я по телефону сказала як машини ставити, як що. Прихожу, стала, вже всьо залито, закріплено, а машини поставлені головна машина, яка має бути от стоїть машина, тут людина стоїть, тут стіл, от людина спускає і має давати сюда, щоб машина тягнула туди, вони взяли машину другим боком поставили, залили і куди вона тягнути? Якщо так-во тягнути сюда і потім куди? Ну, ну ви що? При мені то її розбивали, тих механіків сварили, але поставили так само, дівчат набрали. Люди досвіду ноль, працювати хочуть, нічого, ну нічого не було зроблено, но стіл і та машина, і всьо цементом залито, і каналізації. По чому воно має йти? Як вона має? Що кидати і в ту канивну? Бруд страшний. Я тоді сказала: “Так, я зупиняю все”. Пішла до начальства, сіли, обговорили, намалювала що. Механіки працювали цілу ніч, але вони зробили так як воно має бути. І коли ми прийшли, то воно було. Дівчата здивувалися, та ми тиждень просили, щоб щось поставили, хоч якийсь ящик, бо не було як. Так почали робити, почали спускати, як ніж  тримати — це тоже дуже велике, тому що ти ніж маєш тримати так і сюди, в тебе тут порізаний палець, як ти більше його прижмеш, ти поріжеш, якщо менше буде йти жир, а жирне, то вже прослойка жиру — це ковбаса вже бракована буде йти. Треба навчитися під яким углом ніж тримати, яка температура води, це все людей треба вчити, як правильно. Де має бути розірвано на ворочку, щоб воно було, який метраж має бути, яка калібровка має бути, це все людей треба вчити і хто хтів вчитися — вчилися, хто не хотів вчитися — казали: “Тяжко”, — і йшли. Але хто навчився, той працював і заробляв гроші. Вони досить файно платили, та. Дальше була я на Дарниці в Києві, так. Так, на Дарниці в Києві я була, бо коли я закінчила, я була там на практиці і технікум коли я закінчувала, Білоцерківський, і побачив майстер, ну шо я знаю все. Що мене вчити, якщо я то всьо знаю? В мене спеціальність технолог-механік, тому що я хтіла поступати у Львові, коли прийшлося поступати у Львові, в нас тільки технолог м’ясо-молочної продукції і я вчила хімію і українська мова, вступні екзамени, ну але вже в ті часи у нас уже було взяточнецтво. Коли я прийшла і мені сказали, що треба тисячу рублів, це були досить великі гроші, я не мала їх звідки взяти і прийшла я на комбінат, сіла, плачу, капєц, приходить та моя Катерина Іванівна: “Марійця, чого ти плачеш?” Я кажу: “Так і так, я не маю звідки взяти. — Та наплюй! Та їдь в Київ”. Думаю: “Боже, та я в Київ, я ж не була. — Їдь в  Київ, там з Києва на Білу Церкву, там ще є і короче, язик до Києва доведе”. Та я сіла, та й поїхала. Пішла, там така Єлєна Анісімовна була директорка. Я здала документи і вона мені каже, шо математика і українська мова. Я кажу: “Я забираю документи. — А почему?” А  кажу: “Я математику не готувала”. Українську мову я всі твори писала на вільну тему, тому що йшли, ну, тема там одна, тема друга і третя була завжди вільна тема — це всюди було. Я всі твори вибирала на вільну тему, тому що там можна було написати, фантазію включи і пиши скільки хочеш — головне, щоб по тій темі, яка в тебе там є. Твір я знала, що я напишу, ну а математику. Ну я не готувалася. Я здала математику на чотири і українську я написала так само на чотири, тому що дві помилки було. І вона, правда вона мені не дала забрати документи, я здала екзамен і всьо, і так я вчилася. 

І.: Ясненько.  

Р.: Так що коли я пішла, я кажу, я вчилася і коли я пішла на практику в Дарниці цей побачив, начальник і дальше він вже до мене почав дзвонити, це вже коли всьо ся розпало. Він так само відкрив своє підприємство і дзвоне: “Марійцю, чим займаєшся?” Думаю: “Хто такий?” І говорить, а я кажу: “Дивися, взяли мій телефон, а в нас були спільні знайомі з Вінниці, та. Ну і вона сказала, Марійка, вона потому шурупає, тому що вона пішла в декрет, ця дівчина і вже не вернулася, тому що нас заставляли, коли ми вчилися, нас заставляли три роки відробляти”. Та. І цей, ну а я пішла, я працювала. І коли він подзвонив, що як, я йому розказала, що він каже: “Чи можеш ти приїхати мені помогти?” Я взяла тоді відпуск в себе на підприємстві, ну то вже я працювала на “Плаю” в Винниках, взяла відпуск і поїхала, і я йому тоже помогла. 

І.: Дуже Вам дякую за розмову.