Підтримати
вул. акад. Богомольця 6Львів 79005, Україна
Тел.: +38-032-275-17-34
E-mail: info@lvivcenter.org

Лист Уласа Самчука до єврейського письменника Йосифа Шварца надійшов у 1956 році, як відповідь на попередній лист Шварца. Обоє письменників походили з України і були в еміграції, але їх долі та статус у письменницькому середовищі різнилися. 

Йосиф Шварц був євреєм і до війни мешкав у карпатському містечку Дорі. Він симпатизував комуністичному руху і публікував короткі замальовки українською мовою у львівській газеті “Вікна”, але здебільшого займався організаційною працею та ідентифікував себе як “сільський балагула” — візник. Після радянської окупації він виїхав з Дори і спершу працював у Москві, а згодом був заарештований і відправлений до ГУЛАГу. Йому вдалося вийти за амністією в кінці 1940-х й емігрувати до США, відтак оселитися у Нью-Йорку. Вже у США Шварц листувався з українською інтелігенцією і публікував спогади у газеті “Свобода”. Втім, його трактували радше як письменника-аматора. 

Улас Самчук був українським письменником з Волині. Він мешкав у Польщі, Чехословаччині та Німеччині, а в період нацистської окупації перебував у Рівному, (де, зокрема, редагував газету “Волинь”) та Києві. Після війни Улас Самчук перебував у DP таборах, а у 1948 році емігрував до Канади, звідки й писав листа. Улас Самчук був відомим письменником та редактором з широкою авдиторією читачів. Попри складнощі еміграції, саме його статус дозволив йому отримати стипендію, а в 1980-му році Самчука висунули на Нобелівську премію. 

Ми не знаємо яким був лист Йосифа Шварца до Самчука, але з відповіді, та контексту діяльності Шварца в Штатах можемо зрозуміти, що приводом став вихід роману-хроніки  Докії Гуменної “Хрещатий яр”, у якому йшлося про розстріли у Бабиному Яру, що дозволило порушити ширші питання Голокосту та єврейсько-українських стосунків. Гуменну і Самчука поєднувало те, що обоє були ровесниками, письменниками й перебували під німецькою окупацією — можливо, тому Шварц звертається до нього з критикою (невідомо якою саме) твору. Питання ставлення Уласа Самчука до євреїв, з огляду на його діяльність в окупаційній пресі, є складним і поляризованим. Оцінки його активності варіюються від звинувачень у колаборації та антисемітизмі до апологетики. Саме тому цей лист, у якому він відверто проговорює свою позицію і ставлення, дозволяє зрозуміти її нюанси та подивитися на них у контексті єврейсько-українських взаємин у 1950-х роках.  

Улас Самчук не приховує свого критичного ставлення щодо євреїв, при цьому універсалізуючи їх як незмінну групу від біблійних часів. Антисемітизм для нього є не модерним, а прадавнім явищем і шукати його причини він пропонує у “єврейській душі” і навику викликати неприязнь до народів, серед яких вони живуть. Втім, Самчук вважає, що українці, разом з поляками, литовцями і словаками є одним з нечисленних народів, яким не властивий антисемітизм, адже вони свідомо ведуть торгівлю з євреями — як приклад наводить українців у Канаді, які, маючи вибір, заходять саме у єврейські крамниці та ринки. Конфлікти євреїв та українців він зводить лише до побутових сварок, які називає “гризнею” і не бачить у них політичної ненависті. Натомість погроми і серйозне насильство може виникати лише через втручання “зовнішніх” сил, зокрема польських чи російських, які використовують євреїв як посередників для своїх цілей. При цьому Самчук не виокремлює Голокосту, як трагедії, що знищила єврейські громади України. 

Хоча Самчук заперечував расовий підхід до всіх євреїв, але трактував їх через етнонаціональну призму як групу — “лише гнівався на них коли вони робили, на мою думку, щось погане для мого народу”. В такій схемі ставлення українців до євреїв зумовлене саме національними інтересами, а оскільки “жидів же українофілів є дуже і дуже мало і не мають вони сливе ніякого голосу там де справи вирішуються”, то вони не можуть викликати симпатії з боку українців. 

Ми можемо порівняти деякі тези Самчука з його текстами у газеті “Волинь”, редактором якої він був у період окупації. В них ставлення до євреїв з одного боку зумовлене стереотипом “жидокомуни”, а з іншого їхньою економічною роллю у містах, яку він бачить як домінуючу.  Зокрема це помітне у статтях “За мужню дійсність” та “Завойовуймо міста” 1941  року.  Самчук підтримує ідею усунення євреїв з міст і схвально заявляє про те, що “[п]роблема жидівства вже в бігу розв’язання й вона буде розв’язана в рамках загальної реорганізації Нової Європи» (“Завойовуймо міста”, газета “Волинь”, 1 вересня 1941 року). Це речення особливо складно сприймати, знаючи, що на той момент уже відбулися перші розстріли євреїв у Рівному, а через два місяці після його написання, 5–8 листопада, в урочищі Сосонки вбили щонайменше 17 тисяч 500 євреїв. 

 Безумовно, варто обережно ставитися до текстів, публікованих в умовах нацистської окупації та цензури. У листі до Йосифа Шварца Улас Самчук саме так виправдовується: “За німецької окупації ми мусіли інколи сказати щось недобре про жидів в Україні, але разом з тим я мав нагоду у власній хаті прикривати жидівську родину, а коли сидів у тюрмі, то подав жидові шматок хліба за який мене мало-мало не послати до концетраку”. Його аргументація полягає в тому, що риторичний антисемітизм у пресі не можна порівнювати до практичного ставлення до єврейських знайомих в індивідуальних випадках. Хоча, саме риторика у пресі створювала атмосферу, в якій дискримінація чи пізніше вбивства євреїв нормалізувалися. 

У листі Самчука, писаному вже через понад десятиліття після Голокосту,  ми бачимо, що він надає пріоритет практичному виміру стосунків. Особисті контакти дружби, сусідства чи закоханості, окремі вчинки як-от прийняття єврейської родини в себе вдома в час війни, чи навіть походи до єврейських крамниць важать для нього більше за власні чи чужі антиєврейські висловлювання. Сам лист до Йосифа Шварца написаний у дружньому стилі й показує, що Улас Самчук хотів продовжувати розмову про українсько-єврейські стосунки й уявляв себе, як особу, що поділяє універсальні гуманні цінності, а не антисеміта. 

Назва:

Лист Уласа Самчука до Йосифа Шварца, 1956

Автор:
Улас Самчук
Рік:
1956
Джерело:
Центр єврейської історії (Center for Jewish History), RG 392 (Papers of Joseph Schwarz)/папка 7
Мова оригіналу:
Українська

Торонто, 21.8.56.

Ulas Samchuk

429 Glenlake Ave.,

Toronto 9, Ont., Canada

Дорогий Пане Шварц!

Дякую за листа. Причиною, що недозволила мені відповісти одразу, було літо, сонце і вода. У такий час ми заслабі займатися тяжкими, морочливими і майже безнадійними справами, які Ви порушили у Вашому писанні.

Мій погляд на ці справи був і є такий: не можна лікувати давньої, [закреслення] застарілої хвороби дрібними і формальними засобами. Ви краще ніж я знаєте, що болі Вашої нації тривають не від учора, що т. зв. антисимізм явище тисячоліть і що нація, яка видала Христа, Сенеку і Анштайна носить своє нещастя, як і лис – [закреслено: “тобто”] у своїй шкірі. І добре робили старі її пророки, що шукали причин тих нещасть не у вавилонянах, єгиптянах, персів, а у душі власного народу…

Що з того, що допустімо пані Гуменна не буде “антисеміткою” і писатиме для жидів “гарно”, як [закреслення] та сама пані буде читати безліч книг писаних жидами де ті не зовсім гарно пишуть про націю, [закреслено: “яку”] до якої належить Гуменна. Жиди у цьому відношенні мають безконечно більше можливостей і вони уміють їх належно використати. Вони ж також мають безліч демонізму, щоб викликати до себе негативне ставлення людей між якими вони живут[ь.] Не слід тут наводити докази, бо вони все одно нічого не поможуть…

На мою скромну думку на світі існує лише кілька не антисемітські народи і ними є: поляки, українці, литовці і ще можливо частинно словаки. Це єдині народи, що у своїй масі люблять жидів і ведуть з ними постійно торгівлю. Ніякі інші народи не пускають жидів на своє село, ніякі інші народи не хочуть вести СВІДОМО торгівлю з жидами, а коли це роблять, то лише з власної користі, або необхідности. Навіть тут у Канаді, запитайте жидів, скільки купують у них допустімо англійці, а скільки українці, дарма, що українців тут є мало і вони мають свої власні крамниці всіх родів. Навіть моя власна жінка любить інколи піти на “жидівський базар” /який виглядає тут так само, як і у Коломиї чи де інде в Україні/ і купити там те чи інше.

Але саме тому між жидами і українцями ведеться СВАРНЯ. Це не є антисемізм. Це звичайна вулична, або ще краще, базарна сварня. Вони роблять те, що у нас зветься “гризнею” [виправлено з “гризуться”]. Докучають, допікають одні одним. Жид часто хоче “обдурити” ґоя, а той знов борониться, іноді навіть люшнею з чого постають “погроми” які у Ню Йорку розцінюються, як антисемізм, дарма, що той Іван і той Гершко, які учора побились за копу яєць вже завтра зовсім гарно знов між собою спілкують. Цього не знають інші не “антисемітські” народи, бо вони просто жидів до себе не впускають. Я памятаю з часів [закреслення] першої війни, коли у нас ночували солдати, які ішли на фронт і спали у хаті на долівці. Памятаю, що коли між солдатами трапився жид, то міг він спати лише з українцем /”хахлом”/ бо з  “кацапом” ніколи. Правда, що на Україні [закреслення] інколи вибухають і поважні політичні антижидівські ексцеси, але це буває тоді, коли сторонні, окупаційні сили Варшава чи Москва використовують жидівство для своїх політичних цілей на шкоду українству. Так, наприклад, свого часу польська шляхта використовувала жидів, як своїх посередників між собою і українським хлопством, або коли російські комуністи масово вживали жидів у о[р]ганах своєї безпеки – ЧК-ҐПУ-ЕКВДЕ. Також жиди в Україні і поза нею є найбільшими русофілами і коли б, наприклад, не жиди, то росіяни на еміграції не мали б ні своєї преси, ні своїх видавницт[в] у яких не дуже шанують українців… Жидів же українофілів є дуже і дуже мало і не мають вони сливе ніякого голосу там де справи вирішуються. Жиди були є і будуть з тими, що мають силу. Це є цілком зрозуміло, але це не може викликати у нас до них симпатії…

Але моя думка – по[в]торюю, що це не є політична ненавість, це є лише гризня. Жиди, як народ, що сам у вічній політичній залежності, мусить розуміти, що українці хочуть і мусять боротися за свої права і можливо колись це зрозуміють і жиди.

Само собою, що у писаних наших речах слід оминати не поважного ставлення до жидівства. Я особисто часто звертаюся до цієї справи, але не як до про- чи антижидівстава [sic], а як до проблеми, що її хотілося б якось рішати. Інколи можна знайти і у мене той чи інший не добрий для жидів вислів, але таких подібних висловів Ви ще більше знайдете у мене проти мого власного народу, бо я вважав, що ганити впершу чергу треба не недобре, що сидить у нашій власній душі, а не в душі мого сусіда. За німецької окупації ми мусіли інколи сказати щось недобре про жидів в Україні, але разом з тим я мав нагоду у власній хаті прикривати жидівську родину, а коли сидів у тюрмі, то подав жидові шматок хліба за який мене мало-мало не послати до концетраку. Ми українці були і є якимись співтоваришами жидівської недолі, а тому у нас є разом з огірченням, своєрідна до них симпатія. Я мав товариша дитинства жида, мав жидівку [закреслення] симпатією мого [закреслення] юнацтва, багато приятелював з жидами у гімназії і ніколи не відчував до них РАСОВОЇ різниці, а лише гнівався на них коли вони робили, на мою думку, щось погане для мого народу….

Що до конкретної справи, про яку Ви пишете /книжка Гуменної/ то по моєму не слід цього аж надто перебільшувати. Ті вислови є випадковими і не значними. Лише в засаді я б хотів сам і разом просив би інших бути справедливими, добрими людьми, коли нам приходиться розбиратися з поважними справами. Нас, правда, все одно не послухають, але робити добре і справедливе завжди треба. Нам усім. Жидам і нежидам. Українцям і неукраїнцям. Усім людям. Так, як учив нас найбільший зі жидів Христос, якого ми визнали своїм Божественним Учителем. Через Христа жидівство обріло для себе величезну у світі силу. Через нього історія жидів стала святою книгою багатьох цивілізованих націй, а земля де він родився стала святою для тих націй. Це дуже добре підмітив жидівський письменник Шолом Аш у своєму “Апостолі”…

Не знаю чи я відповів Вам на Ваше бажання помогти цій справі. Не знаю чи Ви можете мою точку погляду розуміти, але все що я тут сказав – є моя думка, якої я не можу змінити. Це моє переконання. Колись, можливо, при нагоді ми ще поговоримо про це більше і докладніше…

А тим часом я тішуся, що познайомився з Вами /я читав Ваш репортаж у “Свободі”/ і охоче віднайду Вас у Вашому Ню Йорку, як тільки туди цієї осени завітаю.

Повний до Вас пошани,

Улас Самчук

Рекомендована література до теми:

  • Голокост у гебіті “Рівне”, Центр студій політики пам’яті та публічної історії Мнемоніка
  • Максим Гон, “Деперсоніфікація жертв: образ євреїв на шпальтах газети ‘Волинь’ (1941–1943)”, Наукові записки [Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України], вип. 31 (2006): 113–121.
  • Максим Гон, “‘Єврейське питання’ в рецепції часопису ‘Волинь’ (1941–1943 рр.)”, Катастрофа європейського єврейства під час Другої світової війни: рефлексії на межі століть. Збірник наукових праць. Матеріали конференції, 29–31 серпня 1999 р., Київ (2000): 279–286.
  • Роман Михальчук, “Антисемітська пропаганда в газеті ‘Волинь’ та журналі ‘Український хлібороб’ рівненського видавництва ‘Волинь’ порівняльний аналіз”, Сторінки історії, №. 56 (2023): 221–240.
  • Документ доби: публіцистика Уласа Самчука 1941–1943 років. Упоряд. Андрій Жив’юк. Рівне: Рівненська друкарня (2008).
Над матеріалом працювали:
Дослідження, коментар

Владислава Москалець

Набір джерела

Андрій Топорович

Коментарі та обговорення