[на берегах чорнилом]
№ 194 19/I 25
ДО ХАРКІВСЬКОГО ГУБКОМУ КПбУ. Копия до ЦКУКП.
Постановою ВИКОНКОМУ КОМІНТЕРНУ від 24 грудня 1924 року справі міжпартійних взаємовідносин УКП й КПбУ надано цілком иншого напрямку й характеру, як було до того часу. Центральні органи обох партій уже працюють у контакті над переведенням в життя резолюції Виконкому Комінтерну. Харкгубком УКП одержав від ЦКУКП певні директиви в цій справі й дав відповідні вказівки своїм організаціям та ячейкам на Харківщині, зокрема наказано всім ячейкам [закреслене слово] по сіх питаннях біжучої масової роботи найперше й неодмінно порозуміватися з місцевими організаціями КПбУ, або відповідальними товаришами представниками влади.
З доповідей секретарів ячейок видно, що з боку органів КПбУ, а також окремих товаришів-партійців, відношення до наших ячейок, як рівно й до членів марксгуртків мало чим відмінилось, т. б. т. продовжує бути неприхильним, а місцями гостро ворожим. Це особливо виявилось на перевиборах Рад у с.с. Деркачах, Вільшані й Мерефі. В останній членів нашого марксгуртка партійці слени КПбУ цілком безпідставно обвинувачують у підбурюванні селян проти партійного списка. У Вільшані представники КПбУ й влади відмовляються від усяких порозумінь і розмов з представниками наших організацій. У Деркачах т.т. Спачений і Шевченко, гол. РВК, а за іхньою згодою й представник виборкому т. Семенченко, виступали на виборах різко вороже проти УКП, переднамірено подаючи зібранню виборців виключно брехливі відомости про нашу партію, в той час, коли членами нашого марксгуртка там не було зроблено ніякого приводу для подібної ворожнечи. Неприхильність селянства до декого з представників була наслідком нетактовного їх поводження, а їхні вибрики проти УКП, як безпідставна і незамаскована ворожість до нашої партії, ще більше дратували селянство, примушуючи його протестувати проти наклепів. На першому ж засіданні Деркачівської Сільради тов. Спасений інформував членів Ради, що по двох пісчанських сотнях вибори не відбулися через те, що були зірвані укапістами, називаючи при тому, як одного з підбурювачів, члена марксгуртка т. Коваленка. В дійсности ж ніхто з членів нашої ячейки й марксгуртка на виборах по цих сотнях не був, не був там і т. Коваленко. По Буряківській сотні т. Шевченко, як член виборкому, зробив одвод з кандідатів до Ради нашому товаришеві, кандідатові до партії, Островерхому Спиридонові тільки тому, що він є кандідат УКП /т. Шевченко про це так просто й заявив/. По Забазарівській сотні, шляхом підтасовки та наклепів, провалено, як члена марксгуртка, т. Доброскока Федора.
Винятком є с. Золочів, де наші товариші встановили дружні відносити й контакт у роботі з представниками влади й партійними товаришами, членами КПбУ та КСМ.
Виходячи з того безперечного факту, що ворожість і небажання порозумітися з боку товаришів, членів КПбУ у зазначених пунктах, ускладняє справу здійснення директиви вищих парторганів у справі переведення в життя резолюції Виконкому Комінтерну, прохаю Вас підтвердити Ваші директиви місцям у сцій справі, там же де такі директиви ще не дані – негайно подати їх.
До зазначеного [закреслене слово] слід додати, що звільнені в порядку репресій у грудні місяці з праці та посад члени й кандідати партії, а саме: Приходько Федько /Українбанк/, Клименко Павло /Юр. Вид. НКЮ/, Лунський Олександр /тіпогр. ВУЦВК/, Чубенкова Галина /Українбанк/, Островерхий Спиридон /зав. “Серп і Молот/, і Балюк Антон /сл. Телеграфу Півд. Залізн./, а натомісць продовжуїться викидання товаришів, членів партії, з посад уже після постанови Виконкому Комінтерну.
Секретар Губкому /Драгомирецький/
Представлене джерело дає змогу реконструювати реальний зміст міжпартійних відносин у радянській Україні середини 1920-х рр., передусім у площині протистояння між КП(б)У та Українською комуністичною партією (УКП). Згадана в документі постанова Виконавчого комітету Комінтерну по справі міжпартійних взаємовідносин УКП та КП(б)У ілюструє, що риторика про можливу координацію або “єдність дій” із боку більшовиків мала суто декларативний характер і маскує практику цілеспрямованого адміністративного тиску, політичної ізоляції та делегітимації альтернативного комуністичного проєкту. У ширшому контексті джерело відтворює не ситуативну реакцію більшовиків на діяльність УКП, а системну лінію партійного центру, спрямовану на згортання будь-яких форм політичної суб’єктності українського комуністичного руху поза межами більшовицького впливу.
Особливу увагу в документі приділено діяльності осередку УКП в Харківській губернії, а саме в селянському середовищі та її участі у виборчих кампаніях. Представники місцевих осередків КП(б)У звинувачували укапістів у “зриві” виборів у селах, хоча фактично укапістів там не було. Вказані у джерелі звинувачення слугували формальним приводом для політичних репресій проти УКП, які включали адміністративну ізоляцію, дискредитацію та витіснення їхніх активістів із місцевого політичного життя.
Подібні джерела дають можливість уявити процес утвердження однопартійної влади в УРСР як систему рішень, взаємодії і протидії різних соціальних акторів на місцях. Це дає більш динамічну картину політичного життя в країні, ніж сухі ремарки у підручниках і посібниках про встановлення тоталітаризму.