Інтерв’ю з працівницею Львівського автобусного заводу

І.: Починаємо запис і я б хотіла, щоб Ви розказали в загальному про Ваше життя. Де Ви народилися, коли Ви народилася, хто Ваші батьки були. 

Р.: Ну народилася я в селі Сокільники Пустомитівського району. Батьки мої були переселенці — операція «Вісла», як батько, так і мама, так родина вся. В простій сім’ї. Мама працювала на автобусному, батько працював все життя на автобусному. Ні, спочатку він був шахтарем, потім вже на автобусному почав працювати. Сестра в мене є. Вона також працювала на автобусному. Вона зараз виїхала, живе в Німеччині, вийшла заміж. Чоловік покійний працював там. Діти в мене є двійнята, яким вже по 38 років — син і дочка. Мають свої сім’ї. Ну що можу сказати, працювала я не тільки на автобусному. Працювала я і в системі медицини, в транспорті працювала, автоколона велика була така. Тоже розікрали [станцію №] 2218 на Богданівській. Працювала, Львів атоменергоремонт, який розвалився, Панаса Мирного, 24. У зв’язку з тим, що дітям потрібно було йти до школи, я змушена була йти, бо там була дуже дисципліна. Ну і я пішла на автобусний. Спочатку я прийшла, я прийшла на завод в липні ’89-го року на посаду бухгалтера розрахункової групи. На той час було тринадцять з половиною тисяч людей. Пропрацювала я до 2012. Я працювала виробничником в цеху. Ну, викупили нас, завод почав розвалюватись в ’97-му році. Нам дуже не платили зарплату, получали ми шістнадцять [тисяч] сімдесят чотири [рублі], наскільки я пам’ятаю. Но до того нам було прекрасно. В нас все було. В нас до ’97-го року було все на заводі. Ми міняли автобуси, в нас була і риба, і м’ясо. Ну, любі-любі, як то кажуть, вітаміни. Завод дуже гарно стояв. 

І.: Ви маєте на увазі — риба і м’ясо — Вам видавали? 

Р.: Всьо нам, в нас міняли, і працівники, і зарплата була нормальна, і можна було жити. Ми завжди робили обміни і в цехах продавали все. І сири, і масла, і курей, і м’ясо, і все було в нас. В нас біди не було. І мебель. Ну, буквально все, що не було в магазинах, було в нас на автобусному заводі. І овочі, і фрукти, все в нас. 

І.: Ви кажете, ви робили обміни? 

Р.: Так. Давали автобуси і мінялись бартером. 

І.: А з ким? 

Р.: Ну, різні міста. Тоді ж ще був так Союз. Коли Союз появився, ’91-й рік розпався. Ну, ну не можу сказати, що на заводі було дуже погано, було прекрасно. Ну, люди не звільнялися в той час, працювали нормально, зарплата була стабільна. Як то кажуть, аванс, зарплата. Такого не було. Ну, сталось, в ’97-му почав він потрошки розвалюватись. Почалися простої. Люди пішли на простої. Платили копійки людям. І почалися в 2000-ні, я, правда, не працювала з ’97, виходила якісь там місячні звіти зробити. Бо деякі люди в цеху працювали. І в 2000 році нас викупив Чуркін. Ну і почалося. Привезли вони свою охорону, завод позакривали і почалися різкі скорочення. Ну, вирахували тих людей, які люди в той час навіть поїхали за границю. Тому що виходу не було, то були тяжкі часи — 2000-ні. Ну я повернулась на завод. Но правда, вже не на посаду бухгалтера. Я пішла секретаркою начальника цеха. Но я довго не протрималась. Тут же мене забрали. Була нестатка бухгалтерів і я пішла в секретний відділ працювати бухгалтером. Ну і одночасно мене попросили на виробництві цех вести. Бо я і цеховий бухгалтер фактично. Ну я працювала на двох посадах. Потім було затяжко. Я змушена була повернутися. Працювала я до 2007. Дуже важко було. Я вам скажу, що було. Почалися страйки, тому що почалось вивозити, люди, почали масово звільняти людей по скороченнями, зарплата почала падати і люди масово почали звільнятися. Навіть не самі, а навіть було не за згодою сторін, а по скороченню чисельності було. І що він ще почав робити? Дуже почали вивозити з заводу. Ми бачили, як через Персенківку їхали вагони гружоні, з цеху почали вивозити обладнання. Цехи деякі закривалися. А, він зразу почав об’єднувати цехи. То був один цех, він з трьох робив один. Короче, об’єднання таке сталося. Потім, настільки я пам’ятаю, що вони робили декілька заводів. Тіпа такий якби дочірні підприємства. Почалось, ну, дерибан пішов конкретний. Дерибан конкретний. І в 2007 я пішла в декрет. Ну, в мене проблема була з дочкою, а дитина маленька, я змушена була йти дочці помогти. Я пішла в 50 років в декрет. Ну я заходила на завод, мені дзвонили працівники. Ну, жалілись. Тому що завод уже в сто раз гірше. Через три роки мені запропонували, щоб я вернулася, коли онуці було три роки. Ну, то був, от считайте, 2010 року завод, він вже дихав на ладан. Коли я прийшла, вже навіть пройшовся по цехах, ті, які я знала, бо в мене було декілька цехів в підпорядкуванні, то я побачила, що обладнання нема. Вони навіть на деяких верстатах, я побачила, що, я навіть пам’ятала, де, які верстати були, що були перебиті номера. То привезли. Вони брали нові верстати, то привозили старі. Ото я замітала, мені навіть було дивно. І я сказала, ви знаєте, кажу, я на таке не піду. То я вже фактично, ще продовжила собі декретну. Там можна було до шести років. І в 2012-му я вийшла на роботу, там вже не було що робити. Там вже завод фактично, там лишились одиниці, ну і я пішла на біржу. Пішла на біржу, я стикнулася з тим, що на біржі мені платили як студентці, тому що зарплату не перераховували в Пенсійний фонд. І тоді люди стикнулися з тим. Я дуже багато зустріла працівників з автобусного заводу на біржі. Люди сиділи на копійках. А вже як я почала в вересні оформляти пенсію, я тоді побачила, що мені навіть не світить нормальна пенсія. Тому що, то що я пропрацювала, нам дали всім [на основі нашої зарплати] ’95—’96-го років. А що то тоді була за зарплата? Ти собі можеш уявити, якраз почалася та перестройка, ото все, і люди втратили пенсію. Виграли ті, які пішли ще допрацювати, розумієш, десь на інші, і вони побрали ті зарплати. Більша половина нас лишилася на європейський пенсії, як я її називаю, 2100 [гривень]. Маючи стаж 38 років. І не боляче, і не боляче то?! 

І.: Скажіть, будь ласка, я чула, що в певний момент десь в 2012-му році почали багато документації на Електрон переносити, креслень різних і що багато працівників перейшли на Електрон працювати. 

Р.: Но вони зараз, я чула про то, я навіть знаю, що багато людей тоді пішли і вони не прогадали. Там фактично, то автобусники розкрутили той Електрон. Там пішли наші автобуси тут же. Бо колись була думка, що автобусний буде не тільки автобуси виготовляти, а і трамваї. От вся документація, і працівники, ті, які були: інженера, конструктора, вони тут же пішли. Дехто пішов ще на Автопогрузчик. Ще багато наших пішло на Автопогрузчик людей. І там, ну, роз’їхалися. Люди задоволені, я зустріла людей, які працюють на Електроні, дуже задоволені. Казали, що зарплата є, нормально, стабільно працюють. Навіть старі працівники. А, ще, колись в 2012 розпадався, зробили Богдан — отой концерн Богдан. І дуже багато наших працівників з керівництвом поїхали розкручувати там той завод. І вони там були. Потім Богдан вони розкрутили, наші працівники, наше керівництво, вони ще й розкрутили луцький, там також наші автобуси. Якщо ти бачиш, вони буквально ідентичні, тільки кольори. Ну, а він, як почав вивозити, він, де він робив, чекай, завод? 

І.: Чуркін, маєте на увазі?

Р.: Чуркін. Де він вивозив? В Дзержинськ чи Дніпродзержинськ? Я знаю, що він вивозив, в Дзержинськ він вивозив. 

І.: В Кам’янськ, по-моєму. 

Р.: Ну може. Но я знаю, що в ту сторону він вивозив все обладнання. Спочатку, я кажу, пропали одні автобуси, другі. А потім весь час фактично ми зупинилися на тих довгих автобусах. А було дуже багато марок автобусів. Була і 5, 9, 695, 695Н, і 699. Потім був автобус-кафе в нас, наскільки я пам’ятаю. Ми їх, дуже гарно їх збирали. То були такі виїзні автобуси. 

І.: Автобус-кафе — це як? 

Р.: Ну, вони обслуговували на вулицях. Виїжджали і снабжали, ну, зупинялися. Таке як кафе роз’їздне. Потім ті півторачки автобуси. В нас були півтора поверхові. Потім Лайнери в нас були. В нас дуже гарні були автобуси, дуже-дуже. А зараз я не знаю, чи там ще щось є, но бачу, люди ходять. І не маю навіть в кого спитати, хто там залишився. Він лишився зараз, бо Персенківка закрита. В нас було три прохідні. То Персенківка закрита. Я бачу, що з Хуторівки йдуть люди. Но там один цех лишився. Там лишилась зборка і на тій зборці там одна лінія лишилася. Ну, чула я, що нібито ще якісь автобуси йдуть. А, і зрештою, він з людьми не розрахувався. Люди бастували. Ну і завдяки нашому мудрому Садовому, інакше не скажеш, він ті гроші, замість щоб повернути людям, він віддав Чуркіну. Я чула. І люди лишились без зарплати, і зараз дуже багато судових справ, і вони лежать, і людям не виплатили. То я знаю конкретно, що є люди, які по нині чекають. Там і 100 000 людям винні, і більше людям винні. І люди не розраховані. В нас ще такий був, я не знаю, він ще вроді би живий — Пак, він якраз оті мітинги організовував. Він був конструктором вроді. Головний конструктор. От він якраз організував. Там ще багато було, але вони вже повмирали. Я думаю, що Пак живий. А мені здається, що його дочка в нас в міській раді працює. Бо я бачу фамілії. Дружину я бачу часто його — Славу. 

І.: Давайте ще повернемося трошки до Вашого дитинства. Ви казали, що народились в Сокільниках, і Ви, і Ваша родина проживала в Сокільниках весь час, так? 

Р.: Так, після Польщі. 

І.: Ваші батьки працювали на ЛАЗі також. То вони з Сокільників добиралися на ЛАЗ? 

Р.: Так, так. Там пів Сокільник працювали на ЛАЗі. Пів Сокільник. Що там було їхати буквально? Тоді автобуси їздили, люди добралася, тролейбуси, ми працювали по дві зміни, навіть і в три зміни завод працював. Так що, ну, бач, батько працював фрезерувальником, а мама працювала уборщицею. Мама померла рано, в 47 років. Сестра також працювала там. 

І.: А сестра ким? 

Р.: Хозяйський відділ вона працювала. Вона, типу, почтальйон, вона розносила. Виписувала, розносила. Чоловік в мене, працював електриком, но не довго, покійний, правда. Но діти мої не пішли по тому, ну та й не було вже куди йти фактично.  

І.: Як батьки потрапили на ЛАЗ працювати? 

Р.: А тоді не було проблеми, тоді набирали всі заводи. Тоді заводів було дуже багато. Считай, більша половина людей працювали по заводах. В основному заводи. Тоді ж не було малих підприємств. Тоді тільки заводи. Був Автобусний, Полярон був, Кінескоп був, Львівприбор був. Тоді дуже багато заводів, яких зараз нема. Фактично розвалювався останній завод — Львівприбор. 

І.: Ви, коли були дитиною, часто їздили до Львова десь гуляти? 

Р.: А я жила біля автовокзалу. Та як — Парк культури і Стрийський парк, де ми могли, діти гуляти. Так в садік ми не ходили. Тоді садочків не було. З дідусем і бабусею сиділи. 

І.: Від ЛАЗу не було садочків десь поблизу? 

Р.: Так, в мене діти, був садочок тут на Івана Франка. Де церква Софії, був садочок один. Від ЛАЗу один, навпроти Автобусного був другий садочок. І ще десь був третій. Мені здається, кінець Наукової був садочок від Автобусного. То були дуже гарні садочки і дуже гарне було взагалі відношення до дітей. І в дітей нормальне було, ну, пітаніє нормальне було для дітей. В мене діти були від автобусного заводу в садочку тут на Івана Франка. Зараз там гімназія. Я не знаю, чи вони продали, чи вони… Люди, і квартири получали, була можливість. І гуртожитки, і квартири. В нас йшло нормально будівництво, а як прийшов Чуркін, то наскільки я чула, що той чоловічий гуртожиток, що є на Кульпарківській, там іде судова справа. Вони хочуть, щоб наші гуртожитки місто забрало, а він не віддає людям. В нас на Науковій 16 є гуртожиток. Потім отой чоловічий великий, що на Кульпарківській, як їхати з правої сторони до Вікторії Гарденс. Но я не знаю, чи вони виграли щось, но я знаю, що судова справа, він хотів виселити їх і позабирати. Но, але люди не вступляються, можливо дещо приватизували. Я так не цікавилась. Ще в нас гуртожиток є напротів Гетьмана. Той  дев’ятиповерховий, де є зараз АТБ. То також наш гуртожиток, то був для сімейних гуртожиток. 

І.: Ви до школи ходили…?  

Р.: В Сокільниках. 

І.: Де Ви, наприклад, в дитинстві з батьками на вихідних проводили час? Ходили, можливо, в театри? 

Р.: В Парк культури. 

І.: В кіно, може? Інші розваги були? 

Р.: Ну в кіно нас зі школи возили. Нас зі школи завжди возили. Ми ходили в музеї, наскільки я пам’ятаю. В театри возили. Тоді приїжджали з театрів автобуси, і з сіл дітей возили в театри. То я пам’ятаю, то що я, в парк нас вивозили автобусос, тоже ми гуляли по Стрийському парку. Ну, а там вже потім виросли, з батьками ходили в Парк культури. Тоді були концерти. Зелений театр можна згадати. Качельки були. Хоть дорого було, але все одно було цікаво. Ну, ми ж тоді в церкву ходили. В нас вже клуб був в Сокільниках, правда, ніякий, але був. Танці були, ми туди не ходили. В нас була своя амбулаторія лікарська. Зараз велика шкірна лікарня там є. Ну, Сокільники розбудувались. Зараз великий клуб. В мене там є будинок.  

І.: Ваші батьки працювали на ЛАЗі, і, наскільки я знаю, то часто давали різні путівки, дітям давали працівників, Ви ще були дитиною, Ви десь з батьками їздили від ЛАЗу? 

Р.: В Джанкой. В Джанкой, я знаю, що була в Керчі база, потім була база в Славську в “Ружанці”. Її продали. В мене навіть діти їздили туди відпочивати. Потім ще де ми? В Одесу. Ну в нас не було так тяжко з путівками. Я тобі скажу, просто в той час можна було, зв’язано якщо з профспілками, то вони просто були, гарячі путівки міг собі взяти, поїхати. В мене діти часто в Славськ їздили. 

І.: То це вже в ’90-их.

Р.: Так, так. Но в мене діти постійно. 

І.: Ви коли дитиною були, то куди ви їздили? 

Р.: Нікуди. 

І.: А путівок ніяких не давали? Від ЛАЗу? 

Р.: Ні, давали. Мій тато, ну, бач, ми будувалися. На той час тяжко було. Ми будувалися, яке там до путівки. То вже потім, ми підросли, то тато з сестрою їздили. А потім я вже пішла бухгалтером, мені не було проблеми. Я собі любий каприз, тільки були б гроші. Діти в мене з моря не вилазили щороку. Я працювала в нормальних організаціях. В мене було нормальне спілкування. Я починала в Госпіталь інвалідів війни на 700-річчі. То мені з путівками не було тяжко. Я путівки собі могла зробити. В мене було дуже багато друзів, ті, що ми вчились, ми спілкувалися. Так що в мене діти з морей, щороку на морі були. 

І.: Скажіть, Ви, наприклад, коли будучи дитиною, з батьками, можливо, від ЛАЗу були якісь походи, там, в музеї чи були якісь квитки? 

Р.: Ні, я пам’ятаю, що ми їздили, навіть як вже я прийшла на завод, в нас автобуси виїжджали — на збирання малини в ліс їздили, на ожину, на гриби. Були виїзні такі пікніки, їхали автобуси. 

І.: Давали автобуси? 

Р.: Так, так. Їхали автобуси. Безкоштовно люди їхали. Я навіть з дітьми їздила на ожину. Діти були невеликі ще, ну але ми їздили на ожину. Путівку ми брали в “Ружанку”. Там було, ну, не сказати що вона вже така гарна база була, но час від часу вони почали її запускати. Вона була, ну, ще може спочатку була, а потім вже вони її почали розвалювати, і наскільки я чула, що там зараз приватна. Бо в мене діти там відпочивали, то казали: “Мамо, ми як приїхали, ми не повірили, що ми колись в дитинстві тут відпочивали”. А, в Рудатичах в нас ще був лагер піонерський. Туди їздили, відпочивати дітей  відправляли на канікули. Но я ніколи їх туди не відправляла. Ми якось обходилися морями. 

І.: Ви казали, що пів Сокільників працювало на ЛАЗі, так, як Ви між собою спілкувалися? 

Р.: Дуже дружні. Дуже дружні, і один одному помагали, і звертались один до одного. І я не можу сказати, в нас нормальні люди, в нас нормальний колектив був. Люди були якісь такі, знаєш, і добріші, і може дружніші були. Може зараз люди не такі. Не такі озлоблені були. В людях була цікавість. Люди знали, що вони прийшли на роботу, вони отримали зарплату, вони отримали аванс. Термін, не було таке, плюс-мінус, ну, міг день бути, два, не більше. Ну а вже коли прийшов тільки Чуркін, то почались затримання зарплати і то не платили вже.

І.: Якщо Ви собі згадаєте своє дитинство, про що мріяли, наприклад, будучи дитиною? 

Р.: Я не знаю, яка мрія була. Мені добре було. Мені з батьками добре було, в мене були нормальні друзі, нормальне спілкування, нормальні сусіди. Я не є конфліктна людина, я з людьми спрацьовуюсь. Ніколи не думала, що я навіть буду бухгалтером працювати, навіть думки такої не було. Але якось попробувала, перша моя робота, то в ’74-му, я попробувала Полярон. Ну то була тюрма, там страшно було. По-перше, була дисципліна. Знаєш, як прийти дитині в 17 років в таку дисципліну? В дві зміни. Не вийдеш. Но то був вредний завод. Зараз з Полярону, ти бачила, що зробили. Руїни. Ну то я проробила там до ’79-го року. В ’80-му я вже пішла в медустанову працювати. Завод був вредний, тиск падав. Дуже люди в нас хворіли на Поляроні. Там же ж були і ртуті, і всяка хімія. Дуже багато людей повмирало і молодь фактично хворіла. І я змушена була йти. В мене дуже різко почав падати тиск в 17 років. Мені наші лікарі сокільницькі сказали, кидай, тому що то ще може бідою скінчитися. То я ще півроку в медицині піднімала тиск після Полярону.  

І.: Скажіть, будь ласка, а Ви після школи куди пішли вчитися? 

Р.: Ну я пішла працювати в 17 років. Я після дев’яти ходила на курси, я хотіла шити, в мене бажання шити. Я шила сама собі всьо, ще і подружкам обшивала. А потім я пішла на Полярон, я закінчила, було тоді типа як училище, курси півторарічні, але вони були самооплачуваними — бухгалтерів. І вони були, значить, півтора року, потім якщо ти хотіла йти на вищий ступінь, то ще треба. Но я провчилася півтора року. То були вечірні, платні, на той час то були гроші безумовно. Я провчилась на вечірній. Ну, і вони направляли на роботу. Воно рівнялось так якби до училища. Вони направляли на роботу, давали направлення. І ти собі вибирав, що хочеш. Тоді не дуже дивились на ті освіти. І я так з тими курсами все життя провела. Ну але людина все переходить і вже має практику і старається. Та зараз дзвонили мені, щоб я йшла бухгалтером виробничником. Тоже зверталися. Я трошки час від часу я собі ще брала, почалися ті маленькі підприємства, то я собі підробляла на них, що починалися. А тепер я не маю бажання йти бухгалтером. Ну, ви мені дзвонили, но не хочеться вже. Зараз тяжка бухгалтерія і то все вчити з нуля, я не маю надобності. Маю ту пенсію, діти помагають мені. Яка різниця? 

І.: Скажіть, будь ласка, а чому Ви вирішили піти на курси бухгалтера? 

Р.:Ну я попробувала тяжкий хліб. Попробувала, що таке завод, виробництво, що таке працювати по дві-три зміни. Ну, і я думаю, йду я таки на бухгалтера. В мене там була одна ще зі мною працювала, і ми рішили двоє піти. І ми так двоє з нею. Потім ми зустрілись з нею на автобусному зустрілися. Я попала, і вона на автобусному була. Вона була на десять років від мене старша та жіночка. Вона ще жива, що вже буду говорити.

І.: Скажіть, будь ласка, то Ви одразу після школи пішли на завод просто працювати. 

Р.: А тоді брали малолєток. Автобусний брав, всі заводи брали.

І.: Просто без будь-якої освіти зразу після школи? 

Р.: Так, вони брали. І в нас на заводі, по всіх заводах були училища, і вони направляли. Навчали, набирали людей молодих. І вони, от, наприклад, прийшов на склад, там не треба було освіти. Там були комплектувальники, фрезеровщики. Багато дівчат пішло контролерами. Кожен завод мав своє училище. І від того, приходив молодий спеціаліст і його направляли в училище. Він там повчився, і кваліфікацію він там перебирав. 

І.: Ясно. То Ви закінчили 9 класів, пішли на Полярон. 

Р.: Я ще школу вечірню закінчила 2 роки. Вісім тоді було. То не дев’ять було. І два роки я ще вечірньої школи, і після вечірньої я пішла на курси фактично. Тому що курси, там треба було мати середню освіту.  

І.: А от розкажіть, як Ви власне вже влаштувалися на ЛАЗ працювати.

Р.: Хочте знати — по блату. На хорошу роботу треба було по блату.

І.: Це ’89-й рік був?  

Р.: Так, так. Мені треба було роботу і я мала канали, через бухгалтерів, через роботу, я прийшла. Я навіть пішла не так, а по переводу. Я навіть зробила перевод. Мене прийняли, так як має бути. Але було місце тимчасове, на період декретного. А мені яка різниця.  

І.: Яка була посада? 

Р.: Бухгалтер розрахункової групи. 

І.: А в чому вона полягала, якщо більше детальніше. 

Р.: Нарахування зарплати людям. Це були цехи і кожен мав, бухгалтер мав свій цех. Я мала зборку велику, це був сьомий цех. Я займалася нарахуванням тої зарплати. Ну а потім людина вийшла з декрету, я змушена була міняти кваліфікацію, я пішла виробничником. 

І.: І чим відрізнялася оця попередня ваша посада від…? 

Р.: Ну, бачиш, виробничником легше було. Ну, з одної сторони, було тяжче, тому що ти ведеш великий цех, і вся діяльність в цеху, яка є, проходить через твої руки. За кожен папір ти відповідаєш. Там ти нарахував зарплату і аванс, то є одне. Ну, там. А тут ти вже за все відповідаєш, все що робиться діяльність цеху, за все відповідаєш. Бо кожен цех мав свого бухгалтера. І вже там пильнували, і зарплату, пильнували людям, табель провіряла, там вже були всі відділи. Цех був великий. Ну а з часом досвід приходить, набирається досвіду людина. То є виробничик, називається. 

І.: А от як ваше життя змінилося, починаючи від роботи на ЛАЗі.

Р.: Ну, тоді весело було. Дуже весело було, дуже гарні колективи були, в нас було спілкування. Ми і день народження справляли, зустрічалась, і в вихідні ми зустрічались. Ну, добре було, фактично добре було. Не відчувалось. А потім вже, коли почалось то все, то вже люди зовсім не ті стали. Люди лишились без роботи і цікавості не було. Тоді був стимул. Стимул був, якого немає зараз напевно у людей. 

І.: Скільки у Вас була тривалість робочого дня? 

Р.: Вісім годин. Восьмигодинка була.  

І.: Були якісь, може, понаднормові, допустим? 

Р.: Були, були. Бо треба було, навіть на свята виходили, щоб закрити. Особливо Новий рік чи якісь там вихідні. То ми змушені були виходити. Зарплату, то ми мусили робити, матеріальні звіти мусили зробити, то досить є. Приходила я і економіст. Приходили, робили. Ну, у нас тепло було, гарно було. Потім нам повиключили і воду, і опалення, і туалети позакривали, то вже було важко. 

І.: Ви тільки, коли прийшли на завод, були задоволені своєю зарплатою? 

Р.: Ну, ні, в нас були зарплати, що піднімалися, ми здавали атестацію, переатестацію час від часу. Ну, починали, в нас була отака ставка, потім ще вище з часом. 

І.: Ви, наприклад, за ту зарплату, яку отримували на початках, собі могли багато дозволити? 

Р.: Могла.  

І.: Дозволити що?… 

Р.: Могла. Якщо путівка на море 9 грн. Є різниця? Но білети були дорожчі. Я брала путівку, ми відпочивали на Кавказі — 9 гривень. 9 рублів. Порахуйте. Путівка на трьох коштувала 27 рублів.  

І.: То у Вас були досить високі зарплати, я так розумію? 

Р.: Ну я, но тоді за десять рублів ти щось купив. А за 100 рублів? Я считай, починала, перша моя зарплата — бухгалтера, 70 рублів була. А потім вже 80, 85, 90. Вже хто мав 140 — бухгалтер. В мене була вже бухгалтером зарплата 140, то вже були дуже великі гроші. Но пенсія була 132 рублі, то була найвища пенсія тоді — 132 рублі, 120 і 132, ті, які мали великий стаж. 

І.: Розкажіть, як у Вас виглядав робочий день. Ви проходили на роботу… 

Р.: Ну і підписувала всю документацію. Приходили комірники, я виписувала їм всі вимоги і вони йшли по складах, получали. Коли вони вже то получили, я займалася цехом. Я ходила по цеху, дивилась, що робиться в цеху. Там якісь нюанси вилазили, то ходила, могла перевіряти складови свої, склади, що в мене робиться на складах. Ну та було роботи, роботи було. Так щоб сидів? То треба було в бухгалтерію йти. Бо в нас цеховий бухгалтер сидів в цехах, а централізована була там, де центральна прохідна зараз. То ми ходили, здавали документацію туди. Ну, якісь наради були, нас викликали, ми ходили. Ну а завод, ну, щоб сказати, що дуже така дисципліна була? Ну, міг вийти в любий час. Для нас. Робітники то здавали ті перепустки ранком, а ввечером йшли й забирали А в нас, ми мали ніби вільний вихід і вхід. В нас того не було. 

І.: Ви, по суті, будучи цеховою бухгалтеркою, Ви ще контролювали роботу цеху. 

Р.: Ну так. 

І.: Оглядали, що, до чого, як? 

Р.: Ну так, я мусила дивитися, що робиться в цеху. Браки були, треба було списувати ті браки. Якесь ЧП, також мусить бути бухгалтеру. Потім ми получали продукти на цехи. То бухгалтер обов’язково був. Бо була людина, розприділена. І брали на цех, і людям торгували, і люди собі брали додому. 

І.: Тобто люди брали оті продукти і вони ще ними потім собі торгували десь? 

Р.: Ні, вони додому брали. 

І.: Просто додому. 

Р.: Додому брали. Купляли собі. Ну, було молоко на вредних тих, молоко давали людям. Та було роботи. 

І.: Вам подобалась от ваша робота на ЛАЗі? 

Р.: Я втягнулась, я вже просто втягнулася. Та подобалася. Тому що ти знав, що то є твій хліб і що ти повинна прокормити сім’ю, тих дітей, ну і дати їм належну освіту. 

І.: Розумію. А ще от за радянських часів були плани різні, які мав виконувати завод, чи Ви ще застали у ’89–’90-му році якісь плани, які мав виконувати завод? 

Р.: Мали, мали. 

І.: От розкажіть це. 

Р.: В нас було, що в нас навіть тисячу автобусів виходило за добу.

І.: Ого! 

Р.: В нас було дуже великий обсяг і плани були. Ну і працювали. Люди працювали в три зміни. Люди були зацікавлені, вони знають, що вони зароблять. Бачиш, зараз ті люди, які залишились, в основному молодь, то вони вже на інших заводах. Вони на інших заводах, вони нормальні пенсії. В мене є однокласник, то він зараз на Електроні, то він казав, має 3600 [гривень] пенсії, як робітник. Він каже, добре, що була можливість, він пішов в Бориспіль тоді в той завод, потім в Луцький завод, а тепер, каже, тут. Зустрічаю людей своїх. 

І.: Скажіть, чи було таке, що, допустим десь не виконували план чи перевиконували план робочий якийсь? 

Р.: Ну, старались виконати. 

І.: Так. 

Р.: То були замовлення. Йшло по замовленню. Якщо були замовлення, вони змушені були виконати. Якщо ви заключили договір на скільки-то автобусів, і термін такий-то, то не мав право термін зриватися. Мусів бути. Тут таке вже не було, хочу, не хочу. Раз тобі вже тобі перерахували частину тих грошей, ти зацікавлений був, щоб зробити то. Працювали люди, кажу, по три зміни. Коли в другу і третю, першу і в другу, щоб зробити. І людям добре і їм краще. Ну, тоді дійсно, автобуси йшли. В нас тоді, ще я пам’ятаю, приїжджав Кучма на завод, потім… То вже після Кучми так почали розвалюватися. Я пам’ятаю, ще був у нас, Янукович як був на заводі, також тоді, то вже як Янукович був, то вже не то. То вже не то було. 

І.: Як ви, працівники заводу, ставилися до автобусів? 

Р.: Люди відповідали. Люди були відповідальні. 

І.: От подобалась Вам продукція? 

Р.: Дуже красиві автобуси були. Аж душа розривається, що їх немає. Як через прохідну ішла обкатка, то казка. А вони всі йшли, їх випускали через центральну прохідну, то любо було глянути. І люди мали роботу, люди мали роботу. Ми відганяли ті автобуси, переганяли з міста в місто, і обкатки ходили. Ну не було такого, щоби браки були. Люди старалися, люди були відповідальні, халтури не було. Жалко, дуже жалкую, що нема заводу. 

І.: Скажіть, Вас наприклад направляли на якісь відрядження по роботі? 

Р.: Ну, я старалася не їхати, бо в мене були діти. Коли вже Чуркін купив, то він почав, хотів відправляти, їхали ті, які мали залишитися, а я не мала з ким лишати дітей. В мене ще батько був старий — свекор-інвалід, так що в мене виходу не було, я не мала з ким лишити. 

І.: Розкажіть трошечки мені про систему от цехів, функціонування заводу. Був, допустим, директор, так, були його підлеглі, у Вас безпосередньо був керівник, так, як це все виглядало? 

Р.: Були заступники. Так, був директор, були головні заступники по різних питаннях. Було по будівництву, по виробництву, по продажу. Був головний бухгалтер, були заступники. Заступники були бухгалтерів, значить, були командіровочні, виробництво. Чотири заступника мали. Я прийшла, то ще був Кудінов головний бухгалтер, а той був Маслак директором. Я прийшла по Маслаку. В цехах були начальники. Начальник — перша людина, і його людина в цеху, то є бухгалтер. Ну, в цеху, він мав ще заступників. Майстри були, технологи були в цехах, контролери були обов’язково. Були, в цехах була диспетчерська служба. Що то ще в нас було? Планова служба? Бухгалтер-економіст в нас. Деякі цехи, то посада була бухгалтер-економіст. А деякі цехи великі, то мусив бути і бухгалтер, і економіст. 

І.: Які у Вас були стосунки з начальством? З Вашим безпосередньо, з головним бухгалтером, з директором заводу? 

Р.: Ну, я прийшла і задоволена. Вони дуже гарно до мене віднеслися і ніяких проблем з ними не було. Не можу сказати. Працювалося нормально. Любе звернення. І в профком якщо треба, чи якусь допомогу, чи якась біда, по любому міг якусь допомогу взяти. І на похорони, якщо людина помирала, в нас був фонд, виділялось. Всьо з заводу брали, і труну, і хрести робили, все робили. Спеціально, в нас був деревообробний цех, який, якщо щось, з заводу було виділено матеріальне, автобус. Навіть вже куди, деякі, в нас навіть було таке в договорі, що людина, яка була на заводі, і звільнилась, і померла, їм давали, виділяли допомогу і також давали на похорон. І тоже можна було взяти автобус. То я навіть, в мене як сусіди повмирали, то я багатьом помогла. 

І.: Ви кажете, що у Вас були дуже хороші стосунки в колективі. 

Р.: Ну, в нас був чудовий колектив. Я не можу сказати. В мене в цеху було. Потім нас об’єднали, бухгалтерів, то ми сиділи в одному кабінеті, але кожен мав свою роботу. Кожен мав свій цех і ти ходив в свій цех. Міг піти зранку, ввечері прийти. Тому що треба було все одно було по цеху походити, подивитися, що робиться. Обійти всі склади, глянути що там робиться з документацією. Ну міг в любий час, то взяти провірити, зняти залишки. Ну, у нас була щороку інвентаризація. В одинадцятому місяці, на перше число одинадцятого. Ну, все рахувалося, все збиралось докупи і виводив дебет, кредит. 

І.: Скажіть, звідки у Вас були колеги? Всі були зі Львова чи було багато приїжджих? 

Р.: Ні, було багато приїжджих, були львівські. Но вже львівські, бо квартири получили. Більше половину квартири получили. А так було село, більша половина. 

І.: А села — з ближніх сіл були? 

Р.: Багато було. Нам давали, в нас, якщо люди приходили, то людям давали гуртожиток. В нас був дівчачий гуртожиток і чоловічий гуртожиток. То людей забезпечували гуртожитками. В той час то любий завод давав гуртожиток. Ну, там було три-чотири чоловіки в кімнаті. У всякому разі людина на вулиці не була. Якщо ти прийшла і ти не маєш де жити, тебе тут же забезпечували гуртожитком. Ну, потім людина ставала на чергу на квартиру і отримувала квартиру. Сімейні були гуртожитки. Якщо сім’я, то давали гуртожитки сімейні. В нас династія, ми робили, в основному робили. Чоловік, жінка, діти. Могли з однієї сім’ї, як то кажуть, п’ять сімей могло бути. Пів цеху могло бути одне прізвище. 

І.: Нічого собі!  

Р.: Так, так, династія — діти, батьки. 

І.: А якою мовою ви спілкувалися на заводі? 

Р.: Ну, документація вся була російською мовою. Потім вже коли почалася Україна, ми змушені були документи переробляти на українську мову. А спілкувалися в основному на українській мові. Ну якщо були якісь, приїжджали з Росії замовники — російською мовою. А так між собою в  кабінеті, то спілкувалися українською мовою. 

І.: А Ви відчували, допустим, якусь різницю між приїжджими і місцевими? 

Р.: Нє, нє. Вони нормальні були. Нормально. Не було такого. Не було. Не було ніякої ворожнечі, нічого такого. Як то кажуть, в кабінеті і куском хліба поділились. Ніколи не було ні конфліктів. Но робота є робота. Ти на роботі, ти повинен себе тримати в рамках, а не скандалити. 

І.: А от скільки жінок було на заводі, от якщо порівнюючи з чоловічим складом? 

Р.: Менше. Меншість. Чоловіків, в нас чоловіки було більше, тому що в нас були цехи, а там за верстатом, то міг стояти тільки мужчина. Бо там були тяжкі роботи, тяжкі роботи. На сварку жінки в нас не йшли, сварщиком не буде жінка робити. Потім ті автобуси робити, то не так легко піднімати ті обладнання. То працювали, тяжко було працювати. Тяжка робота була на верстатах. По-перше, день стояти, по-друге — на тому залізі що були цехи. 

І.: А жінок де було більше? 

Р.: Ну жінки де сиділи? Більша половина сиділи на складах жінки. Ну, де були легше такі сидячі міста, в нас були деякі сидячі такі в цехах. Ну, там сітку якусь в’язали, там ще щось, шиття, в нас деревообробний, там шили. То половини шили ті чохли. Ну, а так жінки в основному рідко коли за станками були. Рідко. Дуже мало жінок за станками. Більше було мужчин. Ну і молоді. Люди йшли, і з армії в нас хлопці йшли. Вони йшли, і вони знали, що вони будуть мати гуртожиток, що з часом може якусь хату будуть мати. Дуже багато, в мене наприклад тут в цеху, де я була, то в мене був молодий колектив. Я не можу сказати, в нас майстри були всі мої однолітки. Десь два чи три чоловіки трошки старші. А остальне всьо молодь. 

І.: А от жінки були, допустим, серед керівного складу?

Р.: Нє, нє. 

І.: А ким працювали? 

Р.: Ну, в основному в нас в плановому відділі, в бухгалтерії були жінки. Ну там ще де-не-де мужчини попадали. А так в основному все жінки сиділи. Рідко мужчини попадали. Все жінки. Керівниками то могли бути мужчини. А так, в основному то жіночий колектив.  

І.: А от догани. Наприклад, за що могли дати догану? 

Р.: За що могли дати догану? Ну, тоді рідко давали догану. Рідко давали. Ну, могли наказати, брак якщо зробив, вирахувати брак з людини, що загнав якісь деталі, якщо вони є переробляться, то так, а ні, то ми вираховували суму певну з людини. Міг прогуляти. Но там попередження. Тільки так може бути. Ну, на робочому столі п’яний, за робочим станком. І таке бувало. 

І.: Бувало? 

Р.: Бувало. Тоді вже розбиралися, збирались профком цеховий і людину розбирали. Ну, давали там на виправлення, якщо повториться, значить, звільняємо. Попросився, так сталося. Ну, на робочих місцях ми не пили, якщо ми хотіли, то пішли десь у кафе і посиділи в кафе. 

І.: А от, допустим, якщо десь на якомусь суто людському рівні ставались якісь конфлікти, або Ви помічали, що хтось десь бив, чи комусь хамив … 

Р.: Рідко. 

І.: Ну якщо допустим таке щось траплялося, то Ви якось це між собою вирішували, чи Ви зверталися до начальства. Як це було? 

Р.: Нє-нє. Розбирались на місці. Розбирались на місці і залагоджували. Все може бути, знаєш, тут мужчини. Може один озлоблений, один такий. Ну,  бувало. Але то не виносилось. Кажуть, “не выноси сор из избы”. Для чого то? То поправиме. 

І.: Наскільки Ви часто обговорювали якісь сімейні проблеми з своїми колегами? 

Р.: Ну було, було коли біди, ми розуміли, треба піти, там біда, там біда. В кожній сім’ї все щось було. В мене коли свекор був хворий, то мій колектив знав, що я прибігла, побігла додому, бо треба, подзвонив, що швидка стоїть. Тут же я безумовно, я побігла додому. Чи в лікарню я поклала, мені треба поїхати, чи дитина захворіла. Такого не було. Я прийшла, підписала документацію, побігла. Потім знову прибігла. Ну а що? Мусів вихід якийсь бути. 

І.: Начальство втручалось, допустим, у Ваші, в сімейні справи? 

Р.: Та ні. З начальником нормально були справи. Що він не розумів, чи в нього сім’ї нема? Всі ми розуміємо, всі ми смертні. Допомагали один одному. Як у когось біда, ми і гроші виділяли, і збирались, допомагали людині. Такого не було, людину не кидали в біді.

І.: А от ви ще трошки застали Радянський Союз, так, от на Лазі, от як було з тим — чи обов’язково вам всім було бути  партійними, наприклад? 

Р.: Ні, ні. Можна було навіть комсомольцем бути, можна було не бути.

І.: Ніхто не перевіряв?  

Р.: Ні. Безумовно. Хотів, поступав в партію, хотів не поступав. То не було примусове. Ну. Партійне, що помагало? Вони йшли на кращі посади, ті, хто мав партійний білет. Вони зразу йшли, як то кажуть, на кращі посади, на кращу зарплату, там були внески для них. Но мені не було надобності вступати в партію, вона мені була не потрібна. Я порахувала, що мені комсомолу хватило. 

І.: Розумію. А от якісь були, можливо, збори на заводі, політінформації?  

Р.: Кожний ранок були в нас оперативка. Восьма година в нас була оперативка. 

І.: Це як виглядало? 

Р.: Ну, бере начальник, бухгалтер-економіст, майстри, і вони говорять, треба то-то, то-то, то-то, і кожен дає завдання що. 

І.: А наприклад, які завдання давали? 

Р.: Ну які? О, наприклад, такий то автобус зійде, значить зійшов з виробництва, каже, треба то стільки нині здати того і того здати. Ну і кожен майстер собі записує. 

І.: Ну це більше по виробництву? 

Р.: Так. 

І.: А я мала на увазі, можливо, були якісь політінформації? Тобто там щось таке, що з політикою зв’язано. 

Р.: Ні, ні. Такого не було. В нас концерти були на заводі, до нас приїжджали, любі ансамблі. В нас була відкрита сцена, там були постійно, в обід робили концерти, приїжджали. 

І.: А от Ви кажете, була така рознарядка на кожен день, це Ви розказували…

Р.: То планова. 

І.: Так, планова. А були ще якісь збори? От як часто збирали взагалі працівників, що там говорили на тих зборах? 

Р.: Ну працівників ми рідко збирали. Тому що не було такого. Хіба якісь зміни треба було переговорити. То ми збирали в цеху. В цеху люди підходили, переговорили. От наприклад, получили якийсь товар на цех, майстри сказали, буде то-то і то-то. Ну люди тоді підійшли, взяли, купили. Ну і прохідна вже не провіряла, бо вже знала, є продукти і люди несуть. Картоплю ми могли собі купити, бульби. В нас всьо було. Картоплі, а потім помідори, огірки. Ну все до нас привозили. Навіть їздили люди на заготовку по районах і розвозили по домах. Навіть так в нас було. Їхали працівники і збирали по-фамільно, стільки треба і розвозили по хатах.  

І.: Супер. А от ще хотіла Вас запитати, а у вас можливо була якась дошка пошани на заводі? 

Р.: Була, була. 

І.: Як це виглядало? Що це давало? 

Р.: Ну їм, по-перше, зарплату збільшували. Ну, в нас фактично дуже мало людей йшло на ту дошку пошани. 

І.: А от чи, допустим, там партійність, вона якось давала можливість бути на тій дошці пошани?  

Р.: Ну, нє. Там міг бути простий працівник. 

І.: А от за що? 

Р.: Ну, людина, наприклад, людина себе виявила, людина перевиконала план, людина нормально себе веде. Працює поза 30 років. Як його на дошку пошани? То молодий прийде, він ще стільки не має практики, як той. 

І.: А от як колеги ставилися до тих людей, яких вивішували на дошку пошани? 

Р.: Навіть не реагували, мені здається. Ніякої реакції. Ну людина нормально працює, його, як то кажуть, видвинули, ну то яка різниця. Тоді не було такого. Не було ні чорних, не білих, були всі однакові люди буквально. Прості смертні, як ми колись називали. 

І.: А от премії на роботі за що давали? 

Р.: За що премії давали? За перевиконання давали, давали на 8 березня на премію виділяли завжди. На 8 березня. Мужчинам на День армії давали постійно премію. То були в ті часи, що ми святкували. На Новий рік могли дати, на оздоровлення людині, їхала відпочивати, отримували допомогу на оздоровлення. Ну, якийсь нещасний випадок, по любому, якась смертність, тоже виділяли. Людям виділяли ми. Збирався профком цеховий і виділяли, там суму, ми мали кошти закладені. Закладені кожен цех мав свої кошти і він виділяв допомогу. Ну а премії були завжди. Вони преміальні мали щомісяця. 

І.: А скажіть, будь ласка, у Вас була якась газета на заводі? 

Р.: Була, була. Як то вона називалася? “Автобус-будівник”. В нас була своя, в нас був свій штат і в нас була своя газета. В нас крутилася, в нас було, значить, людей могли поздоровляти. В нас був зв’язок на весь завод. В обід могли поздоровляти з днем народження. Ми заказували поздоровлення і  поздоровляли людей. 

І.: А це як? Це по якомусь радіозв’язку?

Р.: Так. 

І.: Ой, дуже гарно. А от розкажіть детальніше. 

Р.: В нас, по-перше, була своя газета, ми могли взяти ту газету додому, спокійно. В нас було, ми могли, наприклад, когось поздоровити, в когось день народження. Ми дзвонимо, замовляємо. В нас була своя телефонна станція. Ми замовляємо і на весь завод поздоровлення. 

І.: Це так, як радіорубка така була. 

Р.: Так, так. 

І.: А от в газеті, про що писало в тій газеті? 

Р.: Ну, всьо виробництво, про людей. Що той працівник тим прославився, в того день народження, там якісь вірші, в нас були люди навіть які писали  вірші і вони друкувалися в заводській газеті. 

І.: То гарно. 

Р.: Ну то були такі часи. 

І.: Таке бувало, що допустимо, що товаришували завод з заводом?

Р.: Було, було. Партнерські такі відносини були. 

І.: Розкажіть про це. 

Р.: Ну кожен завод, розумієш, тоді було зв’язано, знаєш, як виробництво, були деякі заводи зв’язані. Бо, наприклад, тут до автобуса, в нас не роблять, а інший завод робить. І міняємося. І ті роблять щось інше, міняються. З Росії багато в нас було поставок. А потім вже, коли стався той розпад, то вже зовсім поставки не йшли. І ми вже своїми силами, львівські заводи тут робили. Тому що колись то було зв’язано. В нас, наприклад, вагонами йшли якісь, там, деталі, мотори в нас йшли з одного міста, ще якісь комплектуючі — з іншого міста. 

І.: Як ви згадуєте, допустим роботу, на ЛАЗі, Ви себе безпечно взагалі на заводі почували? 

Р.: Нормально, цілком нормально. Йшли на роботу, як на свято. 

І.: Якщо, допустим, були якісь нещасні випадки на заводі, чи були медчастини? 

Р.: Є в нас, в нас був великий медпункт, в нас був штат лікарів. В нас були всі лікарі. В нас медогляд можна було на заводі пройти. В нас приходила людина, їй не треба було медогляд, в нас вьо на заводі зробили. І цілий був штат лікарів. 

І.: Ну це серйозно. 

Р.: Ціла велика поліклініка фактично. Свої швидкі в нас були. Ми мали навіть заключені договори з швидкими львівськими, які приїжджали. Не дай Боже щось, то приїжджали львівські швидкі. І направляли, в нас був договір заключений з госпіталем Чехова і з Топольною. Людей туди везли. 

І.: Ви, наприклад, коли працювали на ЛАЗ, Ви знали про те, що, допустим, може бути якесь шкідливе виробництво на ЛАЗі? 

Р.: Так, знали. Знали, люди получали за то. Там, по-перше, було шкідливе, вони получали за вредність продукти: молоко тоді давали і люди йшли раніше на пенсію, і в них була більша зарплата. Була переробка. Якщо людина переробляла, значить, була переробка. Вони час від часу проходили медогляд. 

І.: Ви між собою якось розмовляли про те, що, допустим, що це якось шкодить екології, що це небезпечно для міста? 

Р.: Ну, тоді ніхто на то не звертав уваги. Тоді всі заводи коптили. Тоді того не було. Кожен завод мав свої викиди. Любий завод, любий. 

І.: Ви вважаєте, що на Вашому здоров’ї чи на здоров’ї ваших колег якось відбилося оце? 

Р.: Дуже багато. Дуже-дуже. Я от зустрічаю людей, дуже. В основному ті, що в цехах працювали, то жаліються, руки, ноги, тиски, тому що дихали тими випарами. Ну і повмирало багато. Навіть молоді. 

І.: Чи бувало таке, що з заводу щось могли винести?  

Р.: Крадії? 

І.: Так, так.  

Р.: Бувало. Бувало. 

І.: І що тоді було? 

Р.: Ну, наказували, вираховували з зарплати. 

І.: А як колеги ставились до таких людей? 

Р.: Та розбирали. Збирали збори та розбирали ту людину. Думали, чи його звільнити, чи його попередити. Якщо попередження, якщо в перший раз не звільняють, то попередження, мусить бути попередження. Попередили, ну попросився, ну, лишимо. То не виженеш людину, бо подумаєш, в кожного сім’я, но в той час так не було. Тому що люди мали стабільні зарплати. В нього не було виносити щось, якщо він знав, що він получе нормальну зарплату і нормальний аванс. І тоді життя було легше. Ціни не ті були. В нас були магазини свої, можна було купити, і молочні продукти можна було взяти в робочий час. 

І.: Це безпосередньо на заводі. 

Р.: На заводі ти собі міг купити щось там. 

І.: А ціни відрізнялись від міських, допустим?

Р.: Ну, в нас не було тої накрутки. Було дешевше. Булочки продавали людям, можна було собі взяти додому, там хліб додому можна собі взяти. Таке, знаєш, но все одно легше було. Ковбасні вироби можна було купити на заводі. Не обов’язково йти за територію заводу. 

І.: Клас. А от якісь кафе? 

Р.: Були кафе. 

І.: Їдальні на території заводу? 

Р.: Було. В нас була велика їдальня. Дві їдальні, правда було, і було купа кафе. Тільки не кафе називали, тоді називали кафетерій. То там собі можна було поїсти-пообідати. Там був термін, скільки ти маєш. Але там більше половини тих по цехах, то вони собі з собою брали. З собою. В гардеробі сіли, поїли. Були в нас ще такі кімнати для вживання. Там собі люди сіли за стіл, посиділи, поїли і пішли. В цехах, то в основному рідко хто йшов в їдальні. Хіба ще так, що не встиг. А так основне з собою брали. Та й ми тоже рідко  ходили. З собою весь час брали. Чайник завжди був підігрітий, старалися, що ми так дуже їли, канапку, бутерброд. 

І.: Розкажіть про свій шлях з дому на роботу, от що по дорозі було?

Р.: Пішки. 

І.: Чи було легко добиратися? 

Р.: Пішки. 

І.: Пішки добиралися? А Ви жили ж? 

Р.: Я жила в кінці четвірки. Тут де технікум залізничний. Я по Івана Франка…

І.: А Ви з Сокільник переїхали? 

Р.: Я вже вийшла заміж, я вже жила тут біля в кінці четвірки на Мушака.

І.: Ага, то Ви з Мушака… 

Р.: А по Івана Франка. По Івана Франка і через Персенківку. Ну так, тролейбусом. Не було проблеми. Тролейбуси їздили, трамваї до першої години, автобуси тоже до першої години. Не було тоді проблеми добиратися. Не було. 

І.: А якийсь був можливо організований транспорт з заводу також? 

Р.: Так, був, довозили на села. Ранком привозили, вечером відвозили і на другу зміну привозили. В нас були автобуси, закріплені за селами. На шість ранку автобус привозив, потім той автобус віз назад людей додому. А інший автобус вже привозив людей на другу зміну. В нас були автобуси по селах. В нас їздили в Жовківський район дуже багато було автобусів. Вони там ті водії і ночували. В нас були ЛАЗи, які возили людей. І з них утримували за проїзд. Там невеликі гроші. Бо тому що людина прийшла, якщо вона доїжджає, значить, вона пише заяву і згідно заяви ми утримуємо з неї за проїзд. Проблеми не було. Людина захворіла, значить приносить мені довідку і я тобі, ті дні забираю. 

І.: Якби Ви зараз згадували територію заводу, якби Ви описали завод? 

Р.: Гарно, дуже гарно було на заводі. Клумби були, все було прибрано, кожен слідкував. В нас були суботники, в нас все прибрали. В цехах чисто, все вимивалось, дисципліна була. Я не можу сказати, не валялося. Не то, що зараз є там. Такого не було, така прохідна як зараз, то просто страшно дивитися. 

І.: Якщо би Ви, наприклад, малювали карту заводу, от якби він виглядав, де розташовані цехи, де були адміністративні будівлі. 

Р.: Я би вернула те, як було колись. Я би зупинилась на тому, що було. 

І.: Опишіть мені, будь ласка, трішки як воно все виглядало. От Ви заходите через прохідну, через яку ви прохідну? З Персенківки? 

Р.: Ні, ні. Я заходила, я мала право з любої іти. В мене не було, в нас перепустки виносили з собою. Перепустки, людина рано заходила, і здавала в цеху. У нас була табельщиця, яка забирала в людей перепустки. В нас перепустки не забиралися. 

І.: Ви заходите, допустим, на завод, і от куди Ви йдете, які у Вас маршрути, що, де розташовувалося? 

Р.: В цех, в цех. В цех і все, а потім якщо треба, йшов в централізовану бухгалтерію. Чи там по цехах пройдешся. Ну, було дуже багато цехів.  

І.: А скільки було цехів? 

Р.: Ой, зараз тобі скажу. Був, зборка — 7 цех був, потім був 24 — РМЦ. Значить так, 3 цех був механічний, ДОТ був 5 цех. То що я так пам’ятаю. 6 цех — то  був ливарний, 7 — то була велика зборка, 8 — то були вроді би дизельні автобуси, 9 — то був тоже. Чекай, який я ще цех пам’ятаю? Кузовний. Цех кузовного. Цех дрібної штамповки. Арматурний цех. Залізничний цех. Будівельний цех був. То ж роки. Попробуй згадати зараз? Гальваніка була велика в нас. В нас навіть була своя сауна заводська. Була, і люди ходили. 

І.: А коли ходили? 

Р.: Ну ходили після роботи в основному. 

І.: А душі якісь? 

Р.: В цехах були, були душові. Були душові, люди могли покупатись, вода була гаряча. В нас люди не відмили би руки, тому що, то мазюти. Ну, конєчно, мило давали, тільки господарським милом, содою, того що руки не відмивалися.  

І.: Ви йшли з роботи додому, то куди Ви по дорозі ще заходили? 

Р.: В магазини. В магазини заходила, купляла дещо. Могла в обід собі вискочити, там затриматись. Так дуже не ходила, мало що може бути.

І.: Якщо би я вас зараз попросила намалювати схемку заводу, чи Ви могли б мені зараз намалювати де, які цехи розташовані? 

Р.: Могла, без проблем. 

І.: Я Вам дам листочок, дав Вам ручку. 

Р.: Значить, центральна прохідна. Тут є вхід. Справа якщо заходиш, то був 7 цех. Тільки то є сборка. Там виходили автобуси, готова продукція. Потім ішов, після 7, деревообробний. Потім ішов ливарний. Потім йшов 24 ремонтно-механічний цех. Тут було ЦНО. Такий цех ЦНО був. 

І.: А ЦНО — це що?  

Р.: Цех нестандартного обладнання. Навпроти деревообробного був будівельний. По тій стороні що там ще було? Тут за ремонтним пішла столова велика. Там були телефон, радіо. На другому поверсі були конструктори. Там далі ішли гардероби. І велика поліклініка. Тепер тут пішла дорога, тут був фонтан. Значить туда вже пішли інші цехи. Значить, я  тобі праву сторону, права як заходиш. А то є ліва. Значить, прохідна. 

І.: Прохідна з Стрийської? 

Р.: Так, Стрийська. Значить, зліва ти заходиш, тут були відділи. То були  спочатку відділи, а тут був великий кузовний цех. Великий він був. Після  нього ішла дорога, ішла естрада, як то називати? Ну, там концерти проводили. 

І.: А це був клуб? 

Р.: Клуб далі. А то на вулиці. В нас клуб був само собою. Тут була дорога, тут була рампа, крани були в нас ішли. І тут в нас була проведена залізна дорога звідси. Ну а тепер що можу сказати? Значить, керівництво в нас сиділо на центральній прохідній. От весь великий будинок, щоб при вході, отой що зараз розвалюється і там сиділо керівництво, і там були ще гардероби від кузовного. Так що, значить, пішла дорога. Після дороги іде, так, значить, нагадаю який то був цех, автоматний. Це був начебто напротив медпункту. Потім ішов за автоматним цехом, пішов 16 цех, то була гальваніка. Потім був, біля гальваніки були проходи. І тут ішли значить, то був механічний. Механічний цех. За механічним був ЦМЛШ. То цех дрібно-листової штамповки. Потім арматурний. І того все, тут йшла зборка велика. Значить, потім ішов, напроти зборки ішов великий залізничний. Такі були в нас здачі автобусів, яка воно називалося? Збут. Там площадки, всі там зберігалися автобуси, вже на відправку. Значить, тепер тут ми вже перейшли цехи. Тут іде дорога. То є один, то є два. Значить почалося, значить закінчилося рампа, пішла дорога, іде механічний, потім дорога, значить, тут іде, склади. 

І.: Це що за дорога йшла? 

Р.: Прохід, дорога. 

І.: То на території заводу?

Р.: Так. Дорога, тут були склади. Чекай, як називався той цех, де я працювала? Склади, дорога біля механічного, тут біля механічного, значить, заправка, потім ішов транспортний цех. Там такий, гуртожитки, якщо ти бачиш на Персенківці великий він стоїть. От він заморожений стоїть. Значить, тут пішла з заправки дорога. Тут в нас була, значить, машино-лічильна станція. Ми документи робили, в нас обробляли. Значить, тут ішов, на території був клуб, зараз йде судова справа, бо там була церква, і вони її спалили, якої нема. Клуб і там за клубом був наш завод, ще був інститут. Автобусний завод мав інститут. 

І.: Це науково-дослідний? 

Р.: Так. То по автобусах. То наш був. Як він називався? Ну, то є ті, відділи, я працювала там — НЗ. То були ті склади НЗ, то от, наприклад, якщо не хватає на заводі, у нас всьо було на тих складах НЗ. Якщо на заводі не хватає, ті склади були розкидані по всьому заводу. Там метал, там якісь комплектуючі. От, наприклад, аварійне щось, а його нема. Значить, брали з складу НЗ, а потім повертали. Коли воно поступило, тоді повертали. Значить, тут ще дорога ішла. То вже Персенківка. Тепер от з тої сторони пішла права, ліва, значить, з правої сторони ще є одна прохідна, то Хуторівка. Тут Хуторівка, тут Персенківка, ну і центральна. Ще була одна прохідна, там, де зараз зупинка, но то ходило керівництво. Но але там ходили тільки такі. А простий тою прохідною не ходив. 

І.: Я зрозуміла. Дуже дякую. То дуже цінне. А ще я хотіла запитати, у Вас були можливо секретні відділи? От розкажіть трохи про секретні. 

Р.: Но то незавершені, то склади НЗ. Про то, що я тобі говорила. Ми здавали звіти в Київ. Ми тоже робили інвентаризацію, ми отримували, наші склади вони були заморожені. То на випадок війни, на випадок якогось нещастя. Якщо нема можливості привезти, то ті склади НЗ відкривалися. 

І.: Що Ви там тримали? 

Р.: Всьо ми тримали. Ми тримали все, що є на заводі. Починаючи з металу, кінчаючи до, все що йшло до автобуса, все було там. І в мене були комірники на тих складах. І ми ті склади відкривали, закривали. І ми здавали їх під охорону. А потім ті склади розікрали, їх нема зараз. 

І.: Ви підписували документи про нерозголошення? 

Р.: Були заключення. Ми мали заключення, в нас документи проходили через Київ. Заключали фактично договір. Ну то що було розголошувати? То, що було, то було. В нас був керовник — Григорій Григорович, такий полковник у відставці, і він в нас то аж трусився за тим. То я мала честь з ним попрацювати в тому секретному відділі. То був перший і другий відділ на заводі.

І.: А от, допустим, з КГБ до Вас хтось приходив на перевірку на ті склади? До Вас особисто — в секретний відділ? 

Р.: Нє. В нас було все заморожено. Ми під охорону здавали і відкривали рідко коли ті склади. Хіба би потрібно було. Ми зранку приймали під охорону, а вечером здавали. Не було такого, щоб нас хтось розбивав. Винести то, не винесеш, тому що то є великі речі. Всьо, що було, продукція на заводі, крім автобусів, мала бути на складах. То є склад НЗ.  

І.: Це дуже цікаво. А також я хотіла запитати стосовно житла. От Вам особисто житло від заводу не давали? 

Р.: Нє, мені не потрібно було, я мала. 

І.: І Ви от жили на Мушака? 

Р. Так, я мала особняк, який продала і купила цю квартиру.

І.: І от як вас навколо, чи вас задовольняли магазини, парки?

Р.: Тоді проблем не було. 

І.: От як Ви себе почували на районі, чи комфортно, чи було все, чого не вистачало? 

Р.: Не було проблеми. Ну, з продуктами тяжко було в ті часи. Я тобі скажу, з продуктами, стояли очереді. Щоб якщо м’ясо якесь купити по магазинах, за маслом після шостої люди стояли в очереді. Тому що не давали і давали по дві пачки. Ну, майонез, згущонка, то було. А кава, тим більше, то було дефіцит. Гречка дефіцит була в той час. Ну але я мала свекра-інваліда, то мені легше було. Ми мали магазин для інвалідів, я постійно брала. Ми мали пайок на місяць. 

І.: Ще хотіла запитати, Ви йшли додому з роботи, куди ви заходили дорогою? 

Р.: На базар Стрийський. 

І.: Якісь можливо, десь погуляти, якесь кафе, чи щось таке? 

Р.: Якщо діти були в садочку, то не дуже погуляєш. Тому що дітей треба в шостій годині забрати. То хіба, що у вихідні міг погуляти. 

І.: А цей садочок був від ЛАЗ. Повторіть, будь ласка, де він був?

Р.: Івана Франка. 

І.: Ага, Івана Франка. 

Р.: Там, де церква Софії. 

І.: То Ви виходили з роботи і Ви от… 

Р.: Ну я старалась між перервами щось собі купити, щоби закупити продукти, а дітей йшла, забирала з садочку. І близько мені було додому їх вести. Хоть потім школа. Ну, вже діти, в мене школа була через дорогу, яку вже закрили, якщо ти знаєш. А потім вже я їх перевела в 27-му школу. То мені ще та 14-та була через дорогу. А та трошки дальше. То вже дітей в школу не водила. 

І.: У Вас була самодіяльність на заводі? 

Р.: У нас була “Червона калина”. У нас був хор “Червона калина”.

І.: Ви ходили на той хор? 

Р.: Ні, я не мала часу тим займатися. 

І.: Ви брали якусь участь у якійсь самодіяльності? 

Р.: Нє, нє, я не мала часу, не було можливості. Робота, дім, діти. Батько, треба було помогти. Так що тут, город треба було посадити. 

І.: А от цей хор — він десь виступав, робив якісь концерти? 

Р.: Так, вони їздили по району. Навіть Білозір виступала в нашому хорі, Оксана, щоб ви знали. І їздила на автокарі на автобусному заводі — Автопогрузчик. 

І.: Ви в клуб ходили на заводі, і що там були якісь концерти?

Р.: Друзі. 

І.: Якісь зустрічі? 

Р.: Друзі були в мене в клубі. Друзі. В нас більше відкрита, в нас в клубі тільки могли якісь там бути збори, якісь там заводські, то нас збирали. А так в нас була тільки відкрита — естрада. То в нас всі концерти були на відкритій естраді. 

І.: А були, можливо, якісь танці? 

Р.: Колись, я знаю, ще до мене, чула, що вони давали значить білети на Новий рік в Оперний, в Заньковецької. Там були річниці. На заводі не робили того. Давали направлення. Я знаю що був Оперний вроді. 

І.: Безкоштовно? 

Р.: Безкоштовно, так. І білети були в театри. Видавали на заводі білети в театри. В цирк давали дітям. В цирк, в філармонію в той час було, Оперний, Заньковецької. Новорічні для дітей. І подарунки були для дітей щороку. 

І.: Які у вас свята, допустим, на заводі святкували тих часів? 

Р.: Ну День армії, День жінки був, День автобусобудівника в нас був. Потім, ще які ми робили свята? А так більше навіть я щось не пригадую. 

І.: Ви добре спілкувалися зі своїми колегами, Ви разом десь ходили, там, в кафе? 

Р.: Ходили, день народження святкували. Круглі дати, п’ятдесят, сорок років, ми зустрічались в кафе чи в ресторані. Ми зустрічалися, ми збирались. 

І.: А от в які місця ви ходили у Львові?

Р.: Тяжко перерахувати, тяжко. Спілкувались, ну, на хаті ми могли зустрічати, як хтось день народження робив в квартирі, то ми ходили в квартиру поздоровляти. Місця, не можу перерахувати. Більше половини в хатах робили. Бо тому, що не кожен собі кафе міг позволити. 

І.: А от були якісь, можливо, спортивні команди від заводу?

Р.: Були, були. Були в нас свої команди і вони займали призові місця.

І.: А які були? 

Р.: Я вже навіть не пам’ятаю. Я знаю, що були спортивні команди.

І.: А ходили дивитися? 

Р.: Були баскетболи. Навпроти в мене цеху, то був баскетбол. Там завжди займали, приїжджали і там грали. 

І.: То на заводі грали баскетбол? 

Р.: Спеціальне поле виділене, закрите. Все як має бути. 

І.: Нічого собі. Прямо на заводі спеціальне поле? 

Р.: Так, так. Міг собі в обід пограти, якщо ти хочеш. Там на заводі були лавочки, якщо ти хотів, вийшов, біля цеху, посидів собі на лавочці. Не обов’язково тобі в цеху сидіти. Були біля цехів лавочки, люди собі виходили, сиділи. Площадки були такі спеціальні, де людина могла собі сісти і посидіти. Під кожним цехом були лавочки, люди могли сісти і посидіти. 

І.: Клас, оце що було баскетбольне поле, це дуже цікаво.

Р.: Ну і своя сауна. 

І.: Ще крім баскетбольного, можливо, ще якісь спортивні активності?

Р.: Я щось не пам’ятаю. Знаю, що баскетбольні були.  

І.: А Ви разом з колегами ходили на якісь турніри спортивні?

Р.: Я бачила через вікно з кабінету. Хм., мені видно було з кабінету. 

І.: А от, допустим, якщо були вихідні субота-неділя, то де Ви проводили час ? 

Р.: Ну, субота — город, я ходила в Сокільники, помагала батькові на городі. Бо батько один залишився, мами не було. А сестра окремо пішла, заміж вийшла. Жила в свекрухи. Ну і я ходила батькові помагати. Прала, готовила йому. Ну а на вихідні, то ми ходили в парк культури, то вже батько до мене. Тому ходили в парк культури, в Стрийський парк погуляли, діти на качелі собі. Більше на природу. Ну і в мене була природа. Я мала особняк, в мене там все було на подвір’ї. Та і друзі приходили, сиділи. 

І.: Це от на Мушака? 

Р.: Там зараз, біля мене, якщо ти була на Мушака, там такий красивий будинок. Там два будинки, з правої сторони, як ти йдеш.

І.: Ну я була на Мушака, так. 

Р.: Ну там салатовий будинок. Отам я жила.  

І.: А, допустим, Ви ходили на демонстрації за Радянського Союзу з заводу? 

Р.: Ходили, ходили. 

І.: Як це виглядало? 

Р.: Дуже цікаво, дуже цікаво. 

І.: А ну розкажіть. 

Р.: Дуже цікаво. Нам давали премію по десять рублів. То були гроші. Ми ще з Полярону ходили. Ми ходили, нам давали премії по 10 рублів , но то були гроші. 

І.: Це за участь в демонстрації? 

Р.: Так, так. Ми по списку брали премію, носили транспаранти. Ну а після премії, хто, куди. Та більше по кафе сиділи.  

І.: То вже після демонстрації? 

Р.: Так, так. 

І.: Розкажіть, будь ласка, як почало все занепадати, почалася, ну, почалися ’90-ті, от ці всі важкі часи… 

Р.: Ну як, занепадати. По-перше, люди залишились без зарплати. В ’90-ті, то ще ми нормально були. В ’90-ті, гарно стояли — автобусний завод. 

І.: До якого? 

Р.: Десь ’97-ий. Нормально стояли. Десь ’97-ий вже так ми почали тріщати по швах. ’98–’99-ий, тоді одиниці працювали, а в 2000 році вже нас викупили. І тоді почали зовсім по-іншому. 

І.: Скажіть, будь ласка, Ви якраз попали на ті роки, от перелам ’80–’90-ті, як відбувалась приватизація на виробництві? 

Р.: Ну я вже прийшла, то завод був приватизований. 

І.: Ви прийшли в ’89-му році? 

Р.: В ’89-му. Ну бачиш, він як був? Тільки були приміщення приватизовані, а земля належала місту. Він же Чуркін викупив тільки ці будівлі, а остальне, а  земля, то все належала місту. 

І.: Але от в ’89-му році ще от був Союз. 

Р.: Так, так. В ’91-му вже Україна. 

І.: Так. А приватизація почалася вже за незалежної України? 

Р.: Я навіть не пам’ятаю, тобі не скажу і не знаю. Щось я, я навіть не придала значення. Почались розкрадання, приватизації. Грабунок. Но завод гарно стояв, ти розумієш, то що вони зробили з нього, то просто аж боляче. Руїни. Щоб так дала вивезти наша влада. А, це ж він Чуркін викупив не тільки Автобусний. Він викупив Миколаївський суднобудівний завод. Судноремонтний завод. Але йому не вдалось зробити. Тому що там піднялись люди і він, як то кажуть. А наші люди промовчали. Треба просто піднятись людям і не дати вивозити. Треба було позакривати прохідні, зняти рельси і він би нікуди не вивозив. Може би щось лишилось. А все наше обладнання в Росії зараз. 

І.: То отак, Ви казали, що вивозили з цехів масово. 

Р.: Масово почалось вивезення-розкрадання. 

І.: А в які це точно роки було? 

Р.: Ну це вже, я тобі скажу, що вже в 2010, вже в 2007 почали вивозити. Він потрохи. Розумієш? Там вивіз, там вивіз. Там приміщення, люди ж то йшли, тому що зарплати не було. Почались масові скорочення. Якщо цех мав стільки-то верстатів, то наполовину сталося. І об’єм виробництва менший став. Як було декілька марок автобусів, то там лишився тільки один. Чи там тролейбус, чи автобус. Ну от зборка, ти приходиш в 7 цех, то взагалі ворони літають, він розсипається. Ще перед зборкою то був ШІЦ. Я забула, ШІЦ був. Він перший виїхав на Рясне. То ШІЦ, є цех, то він виїхав, він зараз є на Рясне. Той 1 цех, як ти їдеш, ти бачиш прохідна, і з тої сторони Стрийська-Наукова. Ото був ШІЦ – 1 цех. Там до нього вже підходить будівля, якщо ти їдеш. Отой цех перший виїхав. А, і ще в нас був… Чекай, чекай, чекай. Ще я згадала, між  ти всім був в нас ще цех, він останній, його розвалили. Там зараз будівля пішла. 

І.: Сучасна? 

Р.: Там, там ті будинки зараз пішли. Він також переїхав на Рясне. Гідрокоробка. 

І.: А це на Рясне переїхав? 

Р.: Там наші приміщення. Там мало бути, там мав переїхати ливарний цех, ШІЦ і гідрокоробка. 

І.: Де саме на Рясне? 

Р.: Мені здається, якщо ти йдеш на Рясне, з лівої сторони. Отам є, там вони мали. Там наші приміщення були недобудовані і вони добували. То Гідрокоробка переїхали і ШІЦ. Но я чула, що Гідроборобку розікрали, що її нема. То навіть не знаю, з якихось джерел, що її немає. Ну вона переїхала повністю. Тут була Гідрокоробка. Вона мала 1 і 2 називалися. Цех 1 і цех  2. А тепер попробуй то все згадати, то вже роки. 

І.: Як Ви згадуєте власне свій досвід праці, от як Ви могли його оцінити? От що він Вам дав?

Р.: Ну, по-перше, практики багато, досвіду. Ну і боляче, більше так. Боляче, тому що сама бачиш. Могли б люди працювати і мати роботу. А так що?  Зараз одна будова, одна стройка. Більше нічого. 

І.: Як Ви ставитесь до того, що частину заводу забудовують зараз житловими комплексами? 

Р.: Там ще між іншим, оту центральну прохідну, ото що є оцей будинок, що ти їдеш при прохідній, там же податкова забрала, оштрафувала. Наскільки, я чула, тому, що він не платив податки. А зараз, там бачиш, оренди дають, перший поверх вони щось будують. Там є. Що там тільки не є з одної сторони. А цей другий, друга частина, Стрийська-Наукова, то щось казали, вроді би хтось викупив, там почали вікна склити. В один час казали, що там буде розважальний центр. А тепер воно стоїть знову заморожене. 

І.: Ви комусь розказуєте про свій досвід роботи на ЛАЗі, взагалі про ЛАЗ.  Дітям, можливо друзям. 

Р.: Та мої діти приходили до мене в гості. Вони до мами приходили гості,  мама їх водила на завод, вони сиділи з мамою кабінеті. Як треба було до зубного, мама водила до зубного на завод. Так що вони в мене виросли на  заводі. 

І.: Вам інколи сниться завод? 

Р.: Ну, колектив вже рідко сниться, бо дуже мало нас. Ми зідзвонюємось, ті що лишилися, то ми дзвонимо один одному. Во в фейсбуці є, спілкуємось зараз. 

І.: Це гарно. А скажіть, будь ласка, можливо, у Вас був музей на самому заводі? От музей заводу. 

Р.: Був, був він. 

І.: А де він був? 

Р.: Знаю, що був, а не можу згадати, де він був. Там була виставка автобусів наших, стояли. Він був зі сторони Хуторівки. Там були склади і там наші стояли автобуси. І вони іноді, як було свято автобуса-будівника, вони виїжджали по місту і реклама була наших автобусів. А потім то всьо па-па.  

І.: А чи був можливо фотограф якийсь штатний, який фотографував?

Р.: Були, в нас були. В нас свої фотографи були. 

І.: А може Ви пригадаєте хто? 

Р.: То вже роки. Я з ними не спілкувалася, я тобі скажу. В нас не було надобности з ними спілкуватися. 

І.: Тут я ще хочу таку коротеньку анкету заповнити з вами. Дата та місце народження Ваше? 

Р.: 09.09.1957. Сокільники, Львівська область Пустомитівського району.

І.: У Вас було кілька переїздів я так розумію? 

Р.: Ну я жила Мушака вулиці. То була, то була 30-ть років Перемоги колишня. Потім вона стала Мушака-Свєнціцького і Лемика. Я там прожила двадцять років. 

І.: Це з якого по який? 

Р.: З ’80-го по ’99-ий включно. Я продала той будинок і переїхала на Енергетичну. Тут вже двадцять один рік проживаю. Діти живуть — син зі мною, дочка окремо.  

І.: Коли Ви закінчили школу і були на цих курсах, коли Ви вчилися трішки, які це були роки? 

Р.: в ’78-му я пішла на курси. І я кінчила в ’80-ий. Там канікули були, там був рік, півтора року я вчилася. В ’81-ий навіть. 

І.: А коли вийшли заміж? 

Р.: В ’80-му. 

І.: З якого року Ви влаштувалися на ЛАЗ?  

Р.: В липні ’89-го. 

І.: І в яких роках у Вас була зміна посади? От спочатку на одну посаду перейшли, а потім…

Р.: Зразу в ’80-му. Тому що я ’79-го працювала, а людина вийшла після Нового року. 

І.: На ЛАЗі, я маю на увазі. Але Ви працювали з ’89-го? 

Р.: Я була з ’89-го, але в ’90-му людина вийшла з декрету, і я змушена була міняти професію. Я пішла цеховим бухгалтером. А до того була бухгалтером розрахункової групи. 

І.: І Ви закінчили роботу? 

Р.: Я звільнилась в 2012 році. В якому я місяці? Мені здається, бо я ще пішла, я до вересня місяця, десь в лютому вроді би я звільнилася, а до вересня я була на біржі. В служби зайнятості. А потім я оформила пенсію в березні місяці. 

І.: Дуже дякую вам.