“[…] але там, знаєте, ’88-ий, там вже началася відлига. Я вступив, ще не було партій ніяких, тільки була Українська Гельсінська спілка. То я вступив. Там Левко Лук’яненко, Чорновіл, Горинь, і то всьо. Я туда вступив в ту спілку […]”
“[…] кінець ’80-их–початок ’90-их, люди так по-різному дивилися. Тому що одні так, другі мені, знаєте, попереджували навіть. Такий старший, він фронтовик і він добре відносився. Добре відношення було і він до мене: “Михайле, ти вважай, то всіх ще попересажають, ти так виступаєш. Ти там остро виступаєш. То знаєте, як я і проти директора говорив, і то, — говорить, вони, то тимчасове, вони попересажають” […]”
(Працівник ВО “Полярон”, 1960 – 1989 роки)
“[…] Політикою, я вам скажу, ми мало так занімалась. Єдино пішла політика більш, то вже за Горбачова, за Горбачова, то вже от ’86-ий, ’87-ий, вже в цехах всю. От я активно принімав участь у мітингах, демонстраціях тоді біля університету. Першими збиралися в Стефаника в бувшому клубі, він раніш був клуб газзводу, газ…., а пізніше я забув як. Ми там збиралися вечорами, де виступали і Чорновіл, лідери Народного Руху, пізніше нас вигнали звідтам, хтось сказав, що там збирається то і та дирекція клубу заборонила. То ми перейшли, я пригадую як то було, як Чорновол сказав: раз нас закрили, не дають нам культурно в приміщенні — ідем до Івана Франка. І з тих часів мітинги почались. Я активну участь приймав у мітингах та й демонстраціях ’88–’89-ий, ’90–’91-ий, та активну участь приймав. І тоді в цехах були розмови, хлопці знали, що я на мітингах, то розпитували: “Влодку, що там було? Бо я мав роботу ще ходив по цехам” […]”
(Працівник Електрону, 1959 – 1997 роки)
“[…] Ну, чесно кажучи, я був членом партії, крім всього іншого, навіть був членом парткому заводу. Розумієте, це доволі така ніби серйозна, як то кажуть, штука. Ну, я не кажу, що я там рвався, чи свідомо я там в партію, чи я там не хотів поступати в партію. Коли я почав працювати майстром, значить, до мене підійшли з партійної організації цеху і сказали: “Ти працюєш з людьми, — туда-сюда, в такому плані, ти молода людина, навчишся, тобі треба, так сказати, рости. Ти сам розумієш, якщо ти член партії, ти тоді маєш більше шансів рухатися, ну якби реалізувати свою, як то кажуть, кар’єру чи ще там щось”. Ну це, я, як то кажуть, я не стидаюся цього і особливо не горджуся. Це була певна ситуація. Хоча ми заговорилися політично, про політику, про партію, то я хочу сказати, що багато людей, які, коли почалася оця перебудова, потім, розумієте, в них появилася така велика ейфорія, розумієте, всьо міняється, значить. І от людина, котра в принципі все життя викладалася до того, щоб була незалежна Україна, значить, він прийшов до мене з пропозицією, сказати: “Миколо Дмитровичу, ми вас знаємо не один рік і так дальше, хоч ви і були членом партії, але от ми порадились з товаришами, ми зараз створює Партію романтиків України”. Я кажу: “Партію романтиків України?”. Це тоді коли Рух набирав сили, розумієте, коли вже створилася, по-моєму демократична партія, яку очолював Левко Лук’яненко, ще. Я кажу: “Люди добрі, я, по-перше, не збираюсь зараз принаймні найближчим часом ні в яку партію, раз, взагалі, щоб мені не пропонували, по-друге, я вам, як людина, яка постійно має справу вже протягом довшого часу, як то кажуть, з людьми, хочу вам сказати, що від любові до ненависті один крок. І зараз коли таке панує піднесення і вже є певні структури, які задекларували цікаві і правильні, на мій погляд, ідеї, не треба розпорошувати свої зусилля, треба віддатися біля них і засукувати рукави, і починати працювати” […]”
(Заступник технічного директора ЛАЗ, 1986 – 1997 роки)
“[…] десь в ’89-му напевно, може, да, ’89-ий, після другого мого декрету, уже вибрали мене секретарем комсомольської організації Львівського дріжджзаводу. Але я подивилася на тих комсомольців, які працювали, і пішла в райком партії сказала: “На Львівському дріжджзаводі комсомольської організації немає”. Бо там там на членські внески позбирати неможливо не то щоб зібрати комсомольські збори і порішати якісь питання. Це нереально, тому що кожен собі, як то кажуть, займається своєю господаркою. Та й час вже був якийсь такий, що вже той комсомол якби так трошки втрачав свої переваги. То вже всьо. То я, фактично, я успішно розвалила комсомольську організацію на Львівських дріжджах. Я її закрила […]”
(Працівниця Львівського дріжджового заводу з 1984 року)
Запропоновані матеріали — фрагменти інтерв’ю працівниць та працівників радіоелектронної, машинобудівної, переробної, легкої та харчової промисловості Львова. Вони є частиною проєкту “Роз/архівування пост/індустрії”, реалізованого в 2020–2021 роках, з метою збору вцілілих матеріалів індустріальної спадщини Львівщини та Донеччини, налагодження діалогу між поколіннями, регіонами та інституціями. Записані бібліографічні розмови увійшли до колекції усних розповідей “Індустріальні біографії міста” Міського медіаархіву. Збірка зафіксувала спогади та роздуми респондентів про своє дитинство та родину, місто, навчання, роботу, суспільство, починаючи з 1950-их років.
Пропонована тут вибірка охоплює спогади та рефлексії про один з головних компонентів політики Перебудови, так звану “гласність”. Про гласність та широку демократію заговорили на XXVII з’їзді КПРС 25 лютого–6 березня 1986 року. Влада дозволила обговорювати недоліки та слабкості існуючої системи, гострі питання минулого та сьогодення, послабила цензуру. Запровадження гласності почалося з Москви та Ленінграду. На шпальтах періодичних видань почали визнавати помилки попередніх десятиліть радянської влади, критикувати керівництво, обговорювати привілеї партійної номенклатури. Інформаційні табу в республіканській пресі знімалися повільніше через звичку чекати вказівки з центру.
Одночасно відбувся сплеск історичних розвідок та досліджень, у намаганні заповнити численні “білі плями”. Українські історики починають вивчення Голодомору 1932-1933 років та Великого терору. Виходять друком твори діячів “Розстріляного відродження” та Української революції.
Варто відзначити, що лібералізація та гласність в Україні запроваджувалися повільніше в порівнянні з іншими республіками. В дослідженнях переважає думка, що це було пов’язане з побоюваннями центральної влади втратити контроль над республікою, якою до 1989 року керувала консервативно налаштована партноменклатура на чолі з Володимиром Щербицьким. В той же час значна частина громадян сприймала нові гасла як чергову формальність.
Зневажливе ставлення компартійного керівництва і особисто генсека М. Горбачова до життя та здоров’я мешканців УРСР після аварії на Чорнобильській АЕС стало поштовхом для пробудження суспільства. Насамперед в тих регіонах, які найпізніше увійшли до складу СРСР та зберегли патріотичні настрої. Одним з центрів стає Львівщина.
Після звільнення з ув’язнення відновлюють свою діяльність В’ячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині, Левко Лук’яненко, Василь та Петро Січко, Іван Кандиба, Микола Матусевич. В серпні 1987 року В’ячеслав Чорновіл відновлює роботу журналу “Український вісник”, на шпальтах якого звертається до Михайла Горбачова зі своїм баченням перебудови та наголошує, що гласність звелася до того, що письменники отримали можливість поверхнево побалакати про гнітюче становище культурної спадщини своїх народів та національних мов.
З’являються регіональні неформальні об’єднання: культурно-просвітницьке Товариство Лева, Спілка незалежної молоді, Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, історико-просвітницьке товариство “Меморіал”, правозахисна Українська Гельсінська спілка. В 1989 році оформлюється громадсько-політичний Народний рух за Перебудову. Впродовж вересня 1990–червня 1991 від Руху відмежовується Демократична партія України.
В червні 1988 року у Львові відбувся перший несанкціонований мітинг. Його учасники вимагали реабілітації воїнів УПА та спорудження пам’ятника жертвам сталінізму. 21 січня 1990 року з ініціативи Народного руху відбувся Ланцюг єдності присвячений 71-річчю Акту злуки між УНР та ЗУНР.
Обстоювання свободи слова та політизація суспільства були поза планами проголошених владою реформ, позаяк сприймалися як загроза інтересам держави та правлячої партії. А оскільки, основу КПРС складали первинні партійні організації на підприємствах та в установах з правом контролю діяльності адміністрації, всі аспекти роботи підприємства обговорювалися на партійних зборах і конференціях. Про зміст розмов одних з таких зборів ілюструє наведений далі документ. На VIII партійній конференції від 22 жовтня 1988 року секретар партійного комітету ВО “Полярон” проголошував: “Гласність останніх років дала нам чітку інформацію про те, що наша ідеологічна робота перебуває на досить низькому рівні, події у Прибалтиці та Закавказзі, літні мітинги у Львові це все говорить про те, що ми з вами товариші комуністи у питаннях міжнародного виховання “спочили на лаврах”. Правильно сказав М. С. Горбачов “[…]Час ідеологічного комфорту скінчився” Не можна забувати, що у ідеологічному фронті боротьба не припинялася ніколи. І якщо ми добровільно відмовилися від боротьби, ми просто недооцінили супротивника. Ми послабили політичну пильність. Тут треба розбудовувати свою роботу і партійному комітету та кожному комуністу. Деякі події, що відбулися у нас на заводі, говорять про те, що наші політичні (а може і не тільки політичні) противники поряд з нами” (ДАЛО П-1444/1/353/82)