С Е Р Е Д Н А Ш И Х П И С Ь М Е Н Н И Ц Ь
Що вони пишуть? Як працють? Що задумують? Ось питання, що цікавлять мабуть кожну нашу читачку. Цікавлять вони й редакцію. Тому звернулась до ріжних наших письменниць з запитами.
Перша відповідь наплила від “далекої” Софії Яблонської. Молода письменниця не придержується стисло наших питань, а відповідає радше на запит, чому не пише.
Відповіді будемо містити по черзі, як напливають.
Софія Яблонська, Юнан-Фу
Колись у мене було дійсно так, я не могла писати, коли була закохана, а коли не була, то не було про що писати!…
А потім було так, що я закохалась в “Далеких Обріях”*), та без подорожів не знала про що писати, хоч коли подорожувала, то завжди було стільки нових вражінь, переживань, стільки до оглядання, стільки часу на дорогу, на розпити, що правда, не було коли писати, хіба що на пароплавах, коли дощ падав та холітання не перешкоджувало тримати пера… Надто мені до писання потрібно “атмосфери”. Правда, як це звучить претенсіонально? Хоч для мене це слово виражає тільки кілька майже матеріяльних вимог, як самота, тиша та брак буденних клопотів на голові, а це не завжди легко здобути.
Отже колись і потім в мене було, як було… ну, а тепер? Тепер я замужем!!!…
Ось, ось, ось, — вигукнете всі — ось призналась, сама показала пальцем на боляк!…
Передусім це не боляк, а потім мій муж не є мені ніякою перешкодою до писання, навпаки він перший готов на всі уступки, тільки щоб я писала, якщо це мені потрібне до щастя, до моєї розваги…
То ж пишіть, скажете! Пишіть день, пишіть ніч, пишіть якнайбільше, поки обставини сприяють!..
Ні!.. Не вдається! Не можу! — не можу напримір бачити, як “він” по вісьмох годинах бюра йде сам самісінький на прохід, або для забиття часу до клюбу на карти!… Таким чином замість родинного життя я йому створила хату, що її по бюрі краще уникати, бо там “жінка пише”!!!…
Так не йде, це використовування, це несправделивий поділ! Я вважаю, що виходячи заміж, я була свідома моєї постанови та вибору, та що доти сама заробляючи на моє життя, я добре знала, що це таке праця, та що праця вимагає хоч дрібочку нагороди, забуття, розривки. Ось чому тепер я уважаю моїм обовязком подвійно причинитись до того, щоб мій муж надто не відчував, що в нього жінка “письменниця”!..
— Так чому ж, спитаєте, не пишете, коли ваш муж у бюрі?..
— Чому ж би ні, я пишу, (не рахуючи цього останнього року, коли з огляду на здоровля лікарі взагалі заборонили всяку літературну працю) — але цього писання є три рази за мало, та в десять разів менше ніж цього, що мені здається, маю сказати…
Я пишу в день не більше як дві-три годині по обіді, від чого ще треба відрахувати щонайменше пів години до розгону, перечитання попередніх сторінок, входу в подію чи то спомин, а цього рішуче замало!…
— А рано?…
Рано?… Признатися чи ні?… Що-ж, як сповідь то сповідь!..
Уявіть собі, що в мене, “цієї завзятої волоцюги”, звідкись там відродивсь приспаний дух ґаздині (це може теж вина усіх таких принадних порад “Нової Хати”), так що на моїм новім ґаздівстві (я досі ще ніколи не мала правдивого дому) мені захотілось завести масу уліпшень, та всюди, де можна та де гарно, умістити українську нотку, заложити городець, тощо. Надто навчити мого китайця варити українського борщу, пирогів, а до того виробляти сир та масло, — навчити мою китайку вишивати рушники, а мій городець цвісти по українськи, — мальвами, соняшниками та роменами. Ось нащо та куди розходяться усі мої ранки!
— Може знову запитаєте, чи не шкода стільки витрачуваного часу, коли конечне не мусите?…
— Не мушу, але приємно, та й не думаю, щоб від цього була комусь якась шкода!.. Попри ці усі перешкоди, я не вмію писати під жадним напором, ані тому, щоб бути “пожиточною”, бо в це я не дуже вірю.
Назагал пишу для своєї приємности та тільки про те, що мене цікавить. Ось мабуть чому я не пишу “літератури”, хоч як дехто каже “найвищий час”! А назагал мені здається, що найкраще пишуть сентиментальні, стопроцентові жінки та “життєві”, себто ті, що надусе люблять життя, — над літературу, терпіння, амбіцію, — хоч тоді ця власне любов до життя і стає їм перешкодою до писання… Сентиментальні жінки найкраще пишуть, коли їх серце наболить, або коли його розпирає щастя, — а як все вигасне то вони найчастіше замовкають, — бо назагал більшості жінкам брак чисто мужеської сили волі, що спирається на “амбіції”, писати щораз більше, щораз ліпше, осягнути верху, бути першим”…
Отже, назагал, без жадного примусу, без літературних амбіцій, без сильних переживань, писати є дуже трудно, та іноді навіть скучно. Часом навіть нісенітно списувати свої вражіння для других, коли життя вас ще саму манить, коли взаміну за стілець і бюрко пропонує вам далеку подорож, а то й прецікаву книжку, що її інші написали для вашої приємности, або тільки гарний захід сонця, звичайний прохід по лісі…
Стільки ріжних спокус та приток, щоб не писати, “бо треба!, бо мушу, — бо хочу!”, тоді писати приходиться рідко, — зате, коли саме “приходиться”, тоді найприємніше.
Тут я навіть не пробую згадати про куди труднішу проблєму для жінки, що окрім писання мусить працювати на життя або цілковито займатись хатою, дітьми, мужем, — для них я можу мати тільки глибокий подив. Бо я сама, коли мені приходилось стикатися з бідними буденними клопотами, не вміла була здобутись навіть на довшого листа.
У голові ще гудів бренькіт помитого начиння, а думки вже були заняті турботами про обід, непрасоване білля, про діраві панчохи. Зрозуміло, що в тому й лежить причина, чому багато жінок, що виходять заміж, пишуть менше та гірше, а то й зовсім замовкають. Це через те, що родинне життя, яке б воно не було, ставить жінку, та передусім її, віч-на-віч із буденщиною, що її вона мусить “перетравити” самостійно, коли хоче дати своїй родині безжурну та затишну атмосферу. А коли не хоче, бунтується проти долі й веде вічну війну з цією буденщиною, тоді від цієї війни розбивається і гіркне ціла родина та з нею й сама жінка. Від цього зрештою література ніяк не може скористати.
На цю складну проблєму, що для кожної з нас представляється інакше, дуже трудно дати якунебудь відповідь, тим менше розвязку. В кожнім разі, якщо для деяких жінок проблєма представляється подібно, то я перша розумію, чому вони рідко та мало пишуть, та нерадо відгукуються на подібні анкети, що на них треба б відповісти з рукою на серці, як при сповіді, битися у груди, хоч так хотілось би гукнути цілому світові:
— “Лихо побери, коли б я не жінка, та коли б я подальше стояла від необхідних дітей, начиння, обіду та скарпиток, — тоді може й я мала б приємність завдати чоловікам питання “щож-то їм перешкоджує писати?”
Можливо теж, що ситуація дещо змінилась би, коли б жінка зуміла визбутися свого нахилу до “дрібничковости”, себто добре зробленої дрібної праці, вражливости та іноді перечулення, а замість того набралась вона чоловічої впертости, амбіцій та постановила собі — нехай там світ валиться, муж буде без обіду, дитина без сорочини, а я буду писати, “бо це одинока суть мого життя”!…
Та поки прийде до такого перевороту, я думаю, що багато ще переплине рік, — та навіть може декілька з них висохне, — бо надіюся, без огляду на те, що “жінки так мало пишуть”, що вони ще якнайдовше лишуться жінками та добрими матерями, чого нам найбільше треба.
А врешті родинне життя не завсігди є перешкодою до творчости жінкам, тим більше тоді, коли в них є бажання цієї творчості не є видумкою перехідної амбіції, тільки дійсною потребою духового “виладування”. Зрештою тільки тоді варто писати, та тільки тоді варто жаліти, як хтось перестає писати.
Окрім того, тепер зводиться, щораз більше жінок, що добровільно відрікаються родини, щоб нічим не спинити свого вибраного шляху творчости… Щасть ім Боже… На закінчення ще раз вертаючи до мого особистого приміру, без огляду на те, що я так мало пишу, зовсім не жалію, що я “жінка”!…
Юнанфу 1937.
Пропоновані тут документи — дві репліки з однієї дискусії, що розгорнулася на сторінках львівського журналу “Нова хата” наприкінці 1930–их років.
Журнал видавався кооперативом “Українське народнє мистецтво” від 1925 до 1939 року. Він популяризував народну творчість та побут, але поруч із кулінарними порадами й модою послідовно публікував літературу, рецензії та матеріали дискусійного характеру, позиціонуючи себе як видання для “інтеліґентного жіноцтва”. Редакторка Лідія Бурачинська, яка очолювала часопис від 1930 до 1939 року, свідомо підтримувала цей подвійний профіль. Рубрика “Серед наших письменниць”, де з’явилися обидва публіковані тут тексти, була частиною редакційної стратегії — зробити жіночу творчість темою суспільної розмови, а не лише матеріалом для портретних замальовок.
Вільде VS Яблонська. Першим документом є відповідь Софії Яблонської-Удінової (1907–1971) на редакційне опитування про творчі плани та умови праці. Як вказано у слові від редакції: “перша відповідь наплила від ‘далекої’ Софії Яблонської”. Відтак, міркування написані у 1937 році у Юнань-фу (Китай), де авторка мешкала з чоловіком, французьким дипломатом Жаном Уденом.
Ця деталь важлива: документ написаний не з Галичини, а з Китаю, що одразу вписує “українську жіночу творчість” міжвоєнного часу в транснаціональний контекст. Софія Яблонська була однією з найвідоміших постатей галицького культурного середовища: навчалась акторської майстерності в Парижі, здійснила навколосвітню подорож, знімала документальне кіно, фотографувала, видала тревелоґи “Чар Марока” (1932) і “З країни рижу та опію” (1936), що стали бестселерами. Її виступи у Львові збирали повні зали, а серед публіки були переважно молоді жінки, що бачили в ній доказ іншої жіночої долі.
Другим документом є “Одвертий лист до Софії Яблонської-Удінової” — публічна відповідь Ірини Вільде (псевдонім Дарини Дмитрівни Полотнюк, 1907–1982), надрукована в тому ж журналі. Авторка психологічної прози про жіночий досвід, вона здобула широке визнання саме на сторінках “Нової хати”. У 1935 року повість “Метелики на шпильках” отримала літературну премію ім. І. Франка. Яблонська, дізнавшись про цю нагороду з листа Олени Кисілевської, схвально відгукнулася: “я певна що її твори мають легкий стиль живі постаті і глибоку думку”. Дискусію про місце жінки в суспільстві Вільде вела публічно ще з 1933 року — зі статтею “За природне право жінки”. Відповідь Софії Яблонської, таким чином, потрапила в поле зору людини, яка сприймала це питання не просто як особисте, а як принципове й суспільне.
Побут VS Текст. Відповідь Софії Яблонської на запит редакції написано щиро, часом із самоіронією. Вона відверто визнає, що шлюб і побут загальмували творчу роботу: думки про “хатнє начиння, дірявий паточний вал, про діряві панчохи” витісняють думки про текст. Водночас письменниця ставить ширше й найбільш провокативне питання: чи не закорінена у самих жінках схильність до “дрібної добре зробленої праці”, яка переважає над творчою амбіцією? І завершує маніфестально: “Без огляду на те, що я так мало пишу, зовсім не жалію, що я ‘жінка’!”
Реакція Ірини Вільде принципова:
«Не зачепило ваше висловлювання мене як приватну особу, трохи схвилювало як жінку, майже образило як літераторку».
Вільде не оскаржує особистий вибір Яблонської, вона реагує на його публічний вимір. Якщо відома письменниця каже, що сама обрала домашні панчохи замість рукопису і «не жалує», це знімає питання про нерівність умов і підтверджує систему, яка робить жіночу творчість вторинною. Ірина Вільде ставить дзеркальне запитання: якщо дружина зрікається власного творчого життя заради чоловіка-митця, то чому не може чоловік забезпечити дружині умови, щоб вона не обтяжувалася побутом? Вона цитує Кобилянську: “шкода було б цю артистично закроєну душу силою втискати у формат пересічних жіночих вдач” – як еталон, якому Яблонська, на її думку, публічно зрадила.
Ціна солідарності. Особливої гостроти дискусії додає фрагмент, де Вільде переходить від теорії до прагматики родинного побуту:
“Шкода Вас, Софіє, на те, щоб Ви власноруч готовили чоловікові обід, вишивали, садили цвіти. Маєте до цього досить китайців. Але от що… я свого чоловіка й сина ледве перевиховала в тім напрямі (не забувайте, що они теж атавістично обтяжені деякими поглядами на ролю мужчини в родині), що в них мама і жінка займається літературою, тому вони здебільша повинні не тільки самі про себе, але й про неї подбати, а Ви тимчасом своєю відповіддю зовсім збунтували мені їх. І що тепер буде?”
Цей фрагмент розкриває кілька важливих аспектів “жіночого питання” міжвоєнної доби. Ірина Вільде іронічно вказує на колоніальний та соціальний контекст життя Яблонської в Китаї, підкреслюючи, що рутинна хатня праця адресатки є радше її добровільним вибором, аніж незавидною необхідністю галицької побутової буденності. Водночас Вільде використовує термін “атавістично обтяжені”, маркуючи традиційні уявлення про чоловічі привілеї як застарілі, такі, що потребують свідомого деконструювання та “перевиховання”.
Теза про те, що Яблонська своєю поступливістю «збунтувала» домашніх Вільде, демонструє взаємопов’язаність приватного досвіду жінок. Публічне компромісне висловлювання однієї авторитетної жінки миттєво послаблює позиції інших у їхній емансипаційній боротьбі за власний час і простір усередині родини.
Проте епістолярій свідчить, що реальність самої Яблонської була значно складнішою за її декларації. У квітні 1938 року, вже після публікації відповіді, вона пише у листі до Олени Кисілевської про народження сина Данка-Мішеля: “Як бачите, у нас засіяло нове сонце – тому не дивуйтеся що так мало пишу. Ви певно знаєте з вашої редакторської практики, що жінки, коли вони щасливі, перестають бути продуктивні”. Але вже 25 лютого 1939 року вона повідомляє, що відновила “літературну продуктивність”: “тепер в мене більше літературних плянів ніж коли-небудь було”. Те, що у публікації звучит як примирена позиція, у листах виглядає як постійне коливання між прийняттям традиційної ролі та прагненням іншого.
Межі відповідальності рольової моделі. Уважне читання обох текстів, однак, показує, що вони суперечать один одному менше, ніж здається. Яблонська детально описує структурні перешкоди — і все ж зупиняється на індивідуальній відповіді. Жанрова природа документів увиразнює це: “відповідь на анкету” передбачає особистий тон, тоді як “відкритий лист” — це риторичний жанр, де особисте перетворюється на аргумент у суспільній дискусії.
Яблонська вирішувала власне, конкретне, приватне завдання — і мала право на це рішення. Конфлікт між письменницями пролягав не у площині особистих цінностей, а навколо питання про межі публічної відповідальності інтелектуалки. Вільде реагувала не на реальну Яблонську з її побутовими труднощами в Китаї, а на її публічний образ — символ емансипації, який, на думку критикині, добровільно зрікався своєї символічної ролі та підривав позиції всього жіночого руху.
Ця дискусія на сторінках “Нової хати” так і не отримала текстового завершення, адже у 1939 році була брутально перервана початком Другої світової війни та крахом усього міжвоєнного галицького медіапростору. Проте вона зафіксувала важливий інтелектуальний зсув в українському фемінізмі: перехід від абстрактних гасел про рівноправність до прагматичного аналізу мікрополітики родини, розподілу хатньої праці та права жінки на інтелектуальну автономію без почуття провини перед близькими.