Протокол районного гірничого управління до Краківського староства походить з 1887 року і розслідує скаргу гірника Яна Заремби на підприємця Герша Мейлеха Фукса з приводу невиплаченої заробітної платні. Гірниче управління провело детальніше розслідування на підприємстві, для того щоб зрозуміти чи цей випадок не є ознакою систематичного порушення прав робітників. Гірниче управління стає на бік гірника і навіть надає підприємцю окремий протокол, у якому Заремба вказує на такі порушення. Це дозволяє їм провести опитування серед інших робітників копальні, які бояться говорити через загрозу звільнення. Підприємець у цьому випадку єврей, а робітник поляк. Інша особа, яку опосередковано згадано це “касир” – тобто наглядач на копальні – посада, яку виконували також євреї. Свідчення інспекторів чи інших спостерігачів кінця ХІХ століття про Борислав сповнені критики підприємців і касирів, які не дотримуються трудового законодавства, не організовують братських кас і витискують робітників. Часто ця критика використовувала мову антисемітизму, адже касири і підприємці здебільшого були євреями. Цей протокол показує, що робітники знали і використовували механізми захисту своїх прав, а адміністрація надавала їм можливість ставати в опозицію до власників.
Районне гірниче управління до Краківського гірничого староства, 1887
(переклад з польської Владислави Москалець)
Цей протокол стосується скарги гірника Яна Заремби щодо невиплати йому заробітної плати за роботу на шахті Герша Мейлеха Фукса в Бориславі. До справи додається відповідь директора шахти Якоба Колінки. У протоколі висунуто вимогу про суворе покарання гірничого підприємця Герша М. Фукса відповідно до параграфів 206 і 248 Загального гірничого закону, параграфа 32 Національного нафтового закону, а також за порушення параграфа 3 Поправки до закону про робітників від 21 червня 1884 року.
Ці висновки підтверджуються самими записами, оскільки:
- факт утримання заробітної плати Заремби та накладення штрафу визнано офіційно;
- також визнано, що Зарембу змусили працювати дві зміни поспіль;
- посилання на відсутність коштів у касі не може служити виправданням затримки виплат;
- і, нарешті, наведені обставини жодним чином не виправдовують примус до виконання двох змін поспіль.
Варто окремо зазначити, що останній абзац протоколу — де Заремба стверджує, що на шахті Фукса працівників нерідко змушують працювати безперервно по 24 години — було навмисне вилучено з копії, наданої Фуксу. Це зроблено з метою допитати зазначених у протоколі працівників під час запланованого візиту до Борислава, не давши Фуксу й Меллеру, які вже попереджені про перевірку, можливості вплинути на свідків або змусити їх давати неправдиві показання.
Крім того, слід відзначити, що, за свідченнями інших робітників Борислава, скаржник Ян Заремба має репутацію людини розумної, гідної й рішуче налаштованої будь-якими засобами звільнитися від утисків з боку касира шахти та її наглядачів…
Нафтові робітники у Бориславі в кінці XIX на початку XX століття творили неоднорідну, строкату групу, яка включала місцевих українських селян, польських заробітчан із Західної Галичини, євреїв і фахових працівників з інших країн. Частина робітників була сезонними працівниками, які приходили працювати на копальнях лише в час, коли не було польових робіт у селах, де вони постійно мешкали. Спільність походження з однієї місцевості, чи приналежність до тієї самої етнічної або ж релігійної групи переважувала усвідомлення себе як професійної групи чи класу. Цим бориславське промислове середовище нагадувало видобувну промисловість у нових містах на кшталт Юзівки на Південному Сході України. Однією з особливостей, яка вирізняла Борислав, була присутність єврейських робітників поряд з єврейськими підприємцями чи єврейськими посередниками. Єврейські робітники ставали аргументом для сіоністських і соціалістичних діячів на користь того, що євреї можуть працювати “продуктивно”, тобто займатися не лише торгівлею, але й фізичною працею. Але часто вони залишалися “невидимими” для українських чи польських спостерігачів. Стратегії пошуку роботи, динаміка стосунків у робітничому середовищі і з власниками копалень, нечітка структура – адже робітники могли також ставати дрібними підприємцями – ускладнюють опис і аналіз їх у рамках робітничої історії.
Пропоновані у підбірці документи показують декілька поглядів на бориславських робітників: через протокол щодо скарги робітника, два репортажі з кінця ХІХ століття та з 1928 року, і фото з альбому нафтового підприємця. Кожне з цих джерел у певний спосіб стосується перетину етнічних та професійних категорій, які протягом всього часу існування нафтової промисловості Галичини продовжували бути поділеними. Якщо ми чуємо “голос” робітників або, рідше, робітниць, то це відбувається за посередництвом інтелектуалів чи освічених чиновників, що надають цьому голосу певної форми, вплітаючи його у власні наративи – контролю, модернізації, сіонізму чи соціалізму. Тексти написані різними мовами – польською, німецькою та їдишем, але з них ми не можемо зрозуміти, якою мовою говорять, власне, бориславські робітники. Зображення робітників також демонструють цю суб’єктивність, та пропонують різні уявлення про них – залежно від авторства і мети публікації, від фіксації функції робітника на підприємстві до емоційнішого фото декількох працівників як однієї спільноти.