Бориславські робітники нафтових копалень в кінці ХІХ -на початку ХХ століття

Районне гірниче управління до Краківського гірничого староства, 1887
(переклад з польської Владислави Москалець)

Цей протокол стосується скарги гірника Яна Заремби щодо невиплати йому заробітної плати за роботу на шахті Герша Мейлеха Фукса в Бориславі. До справи додається відповідь директора шахти Якоба Колінки. У протоколі висунуто вимогу про суворе покарання гірничого підприємця Герша М. Фукса відповідно до параграфів 206 і 248 Загального гірничого закону, параграфа 32 Національного нафтового закону, а також за порушення параграфа 3 Поправки до закону про робітників від 21 червня 1884 року.

Ці висновки підтверджуються самими записами, оскільки:

• факт утримання заробітної плати Заремби та накладення штрафу визнано офіційно;
• також визнано, що Зарембу змусили працювати дві зміни поспіль;
• посилання на відсутність коштів у касі не може служити виправданням затримки виплат;
• і, нарешті, наведені обставини жодним чином не виправдовують примус до виконання двох змін поспіль.

Варто окремо зазначити, що останній абзац протоколу — де Заремба стверджує, що на шахті Фукса працівників нерідко змушують працювати безперервно по 24 години — було навмисне вилучено з копії, наданої Фуксу. Це зроблено з метою допитати зазначених у протоколі працівників під час запланованого візиту до Борислава, не давши Фуксу й Меллеру, які вже попереджені про перевірку, можливості вплинути на свідків або змусити їх давати неправдиві показання.

Крім того, слід відзначити, що, за свідченнями інших робітників Борислава, скаржник Ян Заремба має репутацію людини розумної, гідної й рішуче налаштованої будь-якими засобами звільнитися від утисків з боку касира шахти та її наглядачів…

Саул Рафаель Ландау, Серед єврейських пролетарів: подорожні нотатки зі Східної Галичини та Росії (Відень: Rosner, 1898), 33-35
(переклад з німецької Владислави Москалець)

Вони й самі це відчувають. Вони бачать, як їхнє життя звужується до ролі живих машин — без жодної надії на зміни. Вони знають, що та сама доля чекає й на їхніх дітей, бо не мають нічого, жодного спадку, який допоміг би підняти їх до вищого класу. Навіть завтрашній день їм не гарантований, адже їх можуть звільнити будь-якої миті — без попередження і без пояснень.

Тому, коли їм висловлюють співчуття, у відповідь вони повторюють одне й те саме, мов заклинання: “Ми працюємо важче, ніж наші батьки під фараоном у Міцраїмі; давно вже час Богу послати нам нового Мойсея, щоби вивести нас із цього галицького Міцраїму”.

І це — єдина надія, за яку вони тримаються; єдина віра, що бодай якось утішає, підіймає і підтримує їх. Адже єврейські робітники Борислава страждають не лише як пролетарі — вони страждають і як євреї. Поруч із промисловою системою, яка прирікає безробітних на голод, існує ще й антисемітизм, що стосується навіть тих єврейських робітників, які готові працювати і можуть це робити, — викидаючи їх на вулицю.

“Ми всі готові виїхати до Палестини — що нам ще тут робити? Я працюю тут з 1874 року, а інші ще довше. Коли робота є, ми ледве зводимо кінці з кінцями, а коли її немає — завтра нам просто нічого їсти”, — ці слова промовив наглядач, високий, широкоплечий чоловік із розумними рисами обличчя, тоном, що нагадував урочисту сповідь. Його колеги, що стояли поруч, а також безробітні, які зібралися навколо, кивали головами на знак згоди.
“Вони всі готові виїхати до Палестини, кожен із них”, — додав він. Дехто з них ще до великих свят звертався до голови товариства “Сіон”, запитуючи, чи варто їм орендувати квартиру на зиму.

Йоель Мастбойм. Галичина (Варшава, 1929), 159-160
(переклад із їдишу Владислави Москалець)

Одне слово: якщо ще лишилися люди, які сумніваються в силі єврейського духу, які ставлять під питання здатність євреїв витримувати важку пролетарську працю, — нехай поглянуть на євреїв, що працюють у воскових шахтах. Дозвольте мені намалювати вам цю картину.

В один із найспекотніших днів літа я простував дерев’яним тротуаром Борислава й подався до воскових копалень (від нафтових родовищ до воскових копалень — рукою подати). Старий єврейський сторож вказав на куток, і там я побачив шість чи вісім казанів, круглих, як польові кухні солдатів. Навколо них стояли люди в подертих сорочках, облиті потом. Вони помішували чани, з яких виривалася пара — казани кипіли, наче в пеклі. Хто вони? Євреї? Неєвреї? Цього разу запитання зайві. Бачиш перед собою лише виснажених старих людей, обшарпаних і обпалених сонцем і полум’ям. Справжнє пекло — вогонь, що плавить не тільки віск і цеглу, а й самих людей.

Я підійшов до одного з них — рудого чоловіка з трохи косими очима. Він боявся розмовляти зі мною довше, аби акордники (бригадири на відрядній роботі) не донесли на нього. Я спитав, скільки він заробляє. Він глянув на мене і пробурмотів: “Боюся щось казати — щоб вогонь не спалив і господаря, і мене, і всю піч. Ми тут виснажені до краю, смерть уже не  за горами. Головне — повернутися. Бо боюся, що “вони” скоро дізнаються”.

Його обличчя пашіло страхом, а кожен рух помішування казану ніби знову збурював ті самі прокляття, що спопеляють цей світ.

Невдовзі я натрапив на іншого чоловіка — мовчазного. Він схилив переді мною голову, онімілий, і, коли я щось запитав, лише знизав плечима й підняв руки до неба.

А потім підійшов третій — чоловік, що безпорадно гриз зачерствілий шматок хліба двома єдиними зубами, які в нього ще лишилися. Він говорив не своїм голосом, а якимось тонким, скрипучим тоном. Він плакав, розповідаючи мені про голодні дні, що палили йому нутро, про те, як щодня падав із ніг від знемоги, але боявся говорити про це вголос.

Я дивився на цю довгу, далеку чергу старих, бородатих рабів — рабів вогню, страждання, голоду і болю — і думав: чи можна таке собі уявити в наш час?