“[…] ми знали, що в гальванічному цеху шкідливе виробництво. І їм там видавали, буцімто, щоб погасити тут шкідливість, але це просто смішно, видавали молоко, якісь булочки там їм видавали. Гальванічний. Пізніше фарбування оце. Це шкідливо. Ми всі знаєм, що це шкідливо. Ну що ми могли про це чути? Ну чули так, як всі. Приходили ми навіть, там, де фарбували автобуси, то навіть, коли вже камера була пуста, автобус витягнули з камери і камера пуста, то ми могли навіть заходити в ті камери і дивитися, як там, що там в тих камерах. І оцей запах, оце все, ми це все відчували. Ну так само і в гальваніці. Ну крім гальванічного, іще такі шкідливі були… Я знаю, бо мій тато… був шліфувальником. Дуже багато і шкідливе шліфування. Наприклад, в нього навіть стаж якби йшов – за один рік, давали два роки стажу. Шліфувальні роботи так само були дуже шкідливі… Мені здається, що просто людина настільки не цінилася, щоб нею так дуже сильно опікуватися на шкідливих, скажемо, виробництвах… Ми, між іншим, ніколи це не обговорювали. Можливо не обговорювали, того що навіть було, десь можливо не то, що боляче, ну якби обходили тему, про яку не хотілося говорити, скажемо так […]”
(Конструкторка Автобуспрому та ЛАЗу, 1970 – 2000 роки )
“[…] Ми не тільки задумувалися [про шкідливе виробництво], ми робили конкретні, так сказати, справи по захисту оточуючого середовища. Розумієте? Ну зокрема по тому малярному комплексу. Я вже так точно цифр не пам’ятаю, але можу вам привести такий приклад – по всіх нормах, для того щоб пофарбувати один автобус, витрачалося в середньому десь приблизно, порядка десь 50 з невеличким хвостиком кілограмів різних лакофарбових матеріалів. Тобто: розчинники, грунтовка, фарба. А твердого остатку залишалося десь менше ніж половина на тому на кузові автобуса. Розумієте? А все решту, або випарувалося, значить, і йшло в повітря або попадало на землю, або попадало на воду. Бо там була витяжка, розумієте, на фарбувальних камерах, стояли такі гідрофільтри, що от, як ви собі уявляєте, от зверху, донизу і там подавалася в верхню частину вода, і вона так переливалася якби з одного такого корита чи як сказати, такою суцільною пеленою, а потім доповнювала нижнє, і з того переливалося, і так донизу йшла. Коли працювала витяжка, яка витягувала ту хмару, з якої, в яку входила велика частина срібної розпиленої фарби, бо частина, попадала, наприклад, на кузов, а частина все-таки в повітрі залишалася. Коли працювала витяжка, вона працювала знизу, вона тягнула те повітря змішане з фарбою, ті потоки води і та фарба затримувалася на тих, на струменях тої води і падала вниз в ту підвальну частину. Там такі були лабіринти і в ту воду добавлялися спеціальні такі коагулянти, які збивали ту фарбу в ті грудки, розумієте. А в певному місці того лабіринту стояв такий скребковий транспортер, який рухався по верхньому рівні води і збирав тую фарбу в такі ємності. Та фарба, коли вона в ємностях, вона перевозилася в вбудований введений в експлуатацію участок переробки фарб. І там та фарба, при допомозі, такі кульові млини такі були, що там шарики такі діаметром, кульки такі діаметром 15-20 міліметрів зі шкла і та фарба попадала в ті млини, і вона там перетиралася до певної консистенції, значить. Добавлявся там розчинник і ця фарба використовуватися повторно для захисту різноманітних, від корозії різноманітних металоконструкцій, які використовувалися при будівництві тих чи інших приміщень, колон, там, навіть деякого нестандартного обладнання, яке відправлялося до інших заводів… Крім того, значить, на заводі от були сушильні камери, там мокрий автобус, на якому були нанесені оті всі фарби і його треба висушити, і висушити якісно і в короткий термін. Температура там в тій камері піднімалася до 140-150 градусів. Притому ті розчинники виділяли хімічні елементи, розумієте. І ми поставили перед собою задачу, що треба, витяжка працює, витягує ту суміш парів розчинника і в повітря, і треба їх збирати. І ми посеред цього малярного великого комплексу одного влаштували таку камеру, сушильні камери, на сушильні камери ще від всіх, де було там 20 сушильних камер, ми від тих камер відповідними повітропроводами і при допомозі витяжних вентиляторів все це збирали і транспортували до печі, яка була розташована найбільша в сушильній камері. І там поставили собі задачу спалювати його і ту температуру, і те тепло, яке отримується в процесі того, використовувати для сушки автобусів. Ну перші результати не принесли ніякого результату… Тоді почали набирати інформацію. На протязі наступного року ми організували таке, застосовували такі спеціальні каталізатори, створені на основі таких електродів з платини. Це дуже дорогі речі. Але в кінцевому результаті отримали дуже хороший результат. І в результаті, тобто різко знизили шкідливість тої всьої… І десь відсотків 85, якщо не всі 90, то ви зверніть увагу, що в нас дує північно-західний вітер. І от як знаєте, де автобусний завод розташований, якраз виходило так, що основна маса тих викидів, вона летіла з тим вітром на Сихів, на Сихівський масив. По краю, вона так якби проходила понад Шуваром і туда дальше на Зубру. Тобто вона минала тоді Ізоляторний завод і завод Іскра, і так рухалася в південно-східному напрямку […]»
(Заступник технічного директора ЛАЗ, 1986 – 1997 роки)
“[…] От як був в напрямку гарячої лінії, то молоко. Молоко давали два ящика в цех. Коли я зробив розрахунок, то привезли цілу машину. Начальник цеха прибіг і каже: “Что ты делаешь?” Він то по-російськи. Я говорю: “Я відділ розрахунку”. Він каже: “То якась помилка”. Я говорю: “Нічого не…” […]
[…] Вони не могли бути шкідливі [виробництва на ВО “Полярон”]… Там люди працювали, перепрошую, жили, і ще сьогодні живуть. Якби було шкідливе, то вони би повмирали. Там люди ціле життя працювали, розумієте. Хтось каже: “шкідливе”. То ті умови праці, де є, будем казати, санепідемстанція завжди була, то завжди перевірки були. Це не то, шо ти хотів, мусіли бути вимоги, яким мав бути технологічний процес даного виробу, так. І все, і ти мусиш там зробити всі, будем казати, весь аналіз, аналіз допустимий, та норма мала бути, шоб, перш за все, шоб не було шкідливо людям, все. Коли говорять, там, пари йдуть і так далі, я говорю, з машини йдуть гази, машина їде, а пари, при чому тут, пар викидається в повітря. Люди добрі, та то, шо сьогодні від машини йде, – то найбільше, шо може бути шкідливе для людей. А так воно не було шкідливе, ні викидів, нічого, скрізь було нормально. Як на заводі білки літають, як може бути шкідливо, розумієте. І навіть пташки ті, синички, горобчики, всьо […]
[…] І: Продовжуєм розмову. Власне, я хотіла ще у Вас уточнити цей момент, тому що, допустим, були шкідливі цехи все ж таки на “Поляроні”, де люди йшли швидше на пенсію, де їм видавали молоко, продукти.
Р: Я на “Поляроні” працював 28 років. То всьо, хто розказують, то всьо байки. Хто там був, чи працювала та людина, а, на “Поляроні” то, на “Поляроні” то. Я говорю, єдине шо, паяння під мікроскопом, розумієте. У тих людей, у тих дівчат падав зір, отам ті, шо під мікроскопом. Тобто пайка йде, вона сидить і під мікроскопом вісім годин. Це ж нереально, це ж не кожний витримає, не кожна людина зможе. Та то ходили на короткий рукав, в юбочках, в спідничках. І всі мужчини в сорочках і так далі. Якби це було шкідливо, то люди падали б, як мухи. Люди ж не падали, не вмирали, не хворіли. Хай буде розказувати, хто шо хоче. Я працював там 28 років, тьоща, кажу, 50 років працювала […]”
(Економіст та директор ВО “Полярон”, 1983 – 2011 роки)
“[…] Ну, знаєте, я старався все, як можна, які є техніки безпеки, що можна, що не можна, старався виконувати. І я знав, я з Сибіру, я ж там робив слюсарем, то там приходили техніку безпеки, то всьо, що можна, що не можна. Я вже звик був до того, що, що не можна. Я навіть робив, що не можна, але я розумів, знаєте. Як ти розумієш, то інакше […]
[…] Знаєте, то було так, то дуже, біда в тому, що коли людина молода, вона не задумується над тим [про вплив на здоров’я шкідливого виробництва], вона от так, вже коли страшно хворіє, тоді вона задумується. А так, знаєте, молода людина, вона думає, що вона здорова, то, то все, так має бути […]
[…] Знали, говорили [про вплив виробництва на довкілля]. Ну але так було, всьо, що дозволено, ніби то все, знали, що то десь. І я вам скажу, що то ще дуже багато залежить від такої халатності самих людей. Тому що так, не думаючи, наприклад, як привозили там кислоти, сірчану кислоту і таку, і то там ставили, то би повинне бути якесь місце. А то відкрите місце, і то ставили, і воно там, і розбивалося, і вона текла. То всьо випаровувалося […]”
(Працівник ВО “Полярон”, 1960 – 1989 роки)
“[…] Я часто хворів простудними захворюваннями поки мені лікар не сказала, ну вона знала що я на телевізорному, каже: Володя, а ну здай кров на свинець. Я колись здав, у мене досі навіть є, я так зберіг, в мене нє, ще не було більше норми, но вже вона казала: слухай, в тебе наближається рівень свинця до небезпечної дози, тому ти і хворієш, каже: от чому я тебе там направила? Бо ти вічно тільки трошки похолодання – вже ніс, горло, ніс, горло, ніс, горло, кашель, тому що, то іще то зіграло, чому я перейшов в відділ надійності. Бо там вже я не робив. В відділі надійності я вже не ремонтував, не паяв, а поки я в цеху робив, то як цього набрав […]
[…] І: Ясненько. А можливо, Вам давали якісь продукти за шкідливість, наприклад, молоко за шкідливість праці?
Р: Молоко, то коли в цеху. Нє, вже в відділі нє, а там коли паяв і біля пайки, був там, то давали молоко […]”
(Працівник Електрону, 1959 – 1997 роки)
“[…] шкідливе виробництво називалося, я навіть не знаю, як то на українську мову. По-російськи гідропєскоструйка… Така шафа, тут вікно таке відкривалося, а ту на дві руки і там таке сопло, яке той ту воду і такий струмінь вода, пісок. І ти брав во деталь засував, тримав і ти там той жир, то всьо, ну то-то було. Спочатку то було пісок, ну то там той, то так як в шахті, той пісок, а потім ще додали, то воно тут було так трошки менше той. Тепер в цеху були, наприклад, травильна дільниця. Стояли ванни з сірчаною кислотою і там, тут під деталі, щоб то ржавчину і той, там були випари сірчаної кислоти […]
[…] Бачте, а нас воно не дуже, то так там було положено [про засоби індивідуального захисту]. Виписували молоко – було таке. Там молоко, якійсь соки. Ну і вони йшли на пенсію раніше. Була в нас дільниця, де, як же ж воно називалося, пайки. То є така Цеб’якова, вона приїхала, Марія, то вона спочатку чайники там паяла щось. То вона була тим паяльщиком, то було по-моєму, по першім тім списку, то вона в 45 років пішла [на пенсію], бо жінки були той. Ну, в 55 [усталений вік виходу на пенсію], а то на 10 років менше. Вона в 45 років, і потім вже зліквідували, і потім вона штампувальницею ще робила і ще за 55 років […]
[…] І: А, можливо, Ви говорили про те, що завод робить якісь шкідливі викиди в середовище навколишнє?
Р: А то де подівалася та кислота?
І: А куди її зливали?
Р: В каналізацію, я не знаю.
І: В каналізацію?
Р: Ну, напевно, що в каналізацію. Ну, а де воно, я навіть не знаю, де воно подівалося […]”
(Працівник Львівприлад, 1980 – 2003 роки)
“[…] Азотно-кисле срібло, ну воно, цей процес є шкідливий, тому що там ще приміняється ще соляна кислота і тим випарюванням, воно процес проходить в гарячій воді, підігрівається то срібло, і воно так би мовити, через той хвостик воно там випаровується частково. Ну але, так щоби було дуже шкідливим, то нє, воно просто відносилось до розряду шкідливих виробництв. Воно тому мало, і пільги давали. Ну але я би не сказав, що то було щось таке надзвичайно складно. Бо то склодувний, бо то що я кажу, де дув ротом ото, то шкідливе воно на внутрішні органи, на серце, на легені. Бо то треба дути кожен раз розігріту заготовочку, взяв в рот і треба повітрям роздути ту кульку до тих розмірів, які задані, задані програмою.
І: Траплялися професійні захворювання на таких ділянках праці?
Р: Напевно я таких щось не пам’ятаю, щоб хтось через це пішов з роботи, через професійне захворювання. Нє, такого не було.
І: Але Ви кажете, що було шкідливо. То відчували працівники на собі якісь впливи?
Р: Працівники відчувають вже після того, як закінчують. Бо їм на то дають ті самі, пенсію ту пільгову, але вони після тої пільгової пенсії, вже їх наздоганяє то, що мало на них потрошечки то діяти, воно себе проявляє вже на пенсії. Ну, живуть люди довго. От розмовляв кілька днів тому з товаришем, він працював склодувом майже все життя. І він ще живе. Він на три роки від мене старший. Але він живе, йому то не зашкодило. Не зашкодило йому це шкідливе виробництво. Но зате він пішов раніше на пенсію. Він вже після пенсії років 20 напевно працював […]”
(Працівник Склозаводу, 1970-ті – 2012 рік)
“[…] Напевно що було шкідливо, але ж ніхто про це тоді не думав. Була молода, здорова. Думаю, та скільки там, побігла включила, виключила і всьо. Охорона праці тоже була така, знаєте, чисто формальна в тому плані – бо ну як можна допустити до того, щоб той щит зацвів тою такою кислою цвіллю, тою слиззю такою, суцільна негативна мікробіологія, як то кажуть, шкідлива?! От і ще йти по тих цеглах поскладаних там на купку, допустім, 3 цеглинки – дошка, а й дошка могла бути широка, да, по ній можна було йти сміло, але що за охорона праці? Про що можна говорити? Як могло там не стукнути током, як там можна було не підвернути ногу, допустим. Не дай Бог щось гірше […]
[…] Бували опіки сірчаною кислотою. Бо в ті часи система дозування сірчаної кислоти, фактично, була ручна. Був бачок, із нього треба було відкрити краник, налити там, допустим, піввідерка сірчаної кислоти, добавити туди олеїнової кислоти десь приблизно півлітри-літру, і ця суміш ішла у ферментер для того, щоб так рідко загасити піну перед пуском на сепарації. Тому що коли багато піни в тій масі дріжджовій, то погано працювали сепаратори. І цю піну треба було посадити. То в нас був такий випадок, що в нас у нашого, я вже тоді працювала тим змінним мікробіологом – це не на моїй зміні було, це було на іншій зміні. Але просто люди розказували, ті хто це бачили. Це добре, що той помічник того оператора спрацював. Відкрив шланг і прямо помив її зі шланга холодною водою таким добрячим напором. Хтозна чи вона вижила, як то кажуть, да, вона мала опіки, на тілі, на лиці фактично, бо та кислота в бачку була, такий зверху патрубок для якби розповітрювання системи, щоб там повітря не затримувалося. А вона відкрила кран засильно, і воно кислота піднялася і пішла якби фонтаном таким, бризнула на підлогу і на неї, зверху. Вона була в косинці, в халаті, це було літо – не було на ній багато одягу, але то якраз їй зашкодило, тому що фактично вся кислота попала на тіло. Добре, що він їй там включив, там були шланги з водою холодною, він включив ту воду, він її просто хвилин 10 – напевно 15 – мив тою водою […]”
(Працівниця Львівського дріжджового заводу з 1984 року)
“[…] Ну це є закономірне явище. Про це теж є приписи свої, це є охорона праці, в нас є кабінет охорони праці. Перед тим як прийти на перший день робочий, я проходила з інструктором, підписувала і все решта. Про такі глобальні речі, як повітря свіже, опалення, безпека розташування машин і т.д., і т.д. – для цього є технологи і люди, котрі до сьогодні за тим дуже пильнують. Пожежна безпека – сама собою, витяжки де на яких, ну тобто в розумних цілях, тому що це є дуже недешеві задоволення, але вони все одно навіть тамтого року на третьому поверсі встановлювали нову вентиляцію, щоб була вентиляція. Це не тільки порох фабричний з тканин, але це пара, коли є прасування і та пара виходить, вона теж є шкідливою і все решта. Ну максимально стараються з цим боротися, але його побороти абсолютно неможливо, і те що той, хто стоїть довго на розкрої, має алергічні такі прояви на то чи інший ворс, я наприклад, коли я крою хутро, я його фактично стараюсь не кроїти – вже знають, що я не можу його кроїти, ну але вже як доводиться часом – то обов’язково мушу одягнути маску, тому що я не можу тим дихати, я задихаюся, сльозяться очі і ніздрі, ну тобто коли я питалася – мені сказали, що то є професійне абсолютно […]”
(Художниця фірми “Маяк” з 1987 року)
Опубліковані тут фрагменти інтерв’ю є частиною проєкту “Роз/архівування пост/індустрії”, реалізованого в 2020 – 2021 роках, з метою збору вцілілих матеріалів індустріальної спадщини Львівщини та Донеччини, налагодження діалогу між поколіннями, регіонами та інституціями. В 2021 році були проведені біографічні інтерв’ю з працівниками радіоелектронної, машинобудівної, переробної, легкої та харчової промисловості Львова. Опрацьовані матеріали увійшли до колекції усних розповідей “Індустріальні біографії міста”. Збірка зафіксувала спогади та роздуми респондентів про своє дитинство та родину, місто, навчання, роботу, суспільство, починаючи з 1950-их років.
Пропонована тут вибірка охоплює період Перебудови, 1990-ті та початок 2000-их років, об’єднані в тематичні блоки. Підбірка поєднує відповіді респондентів на питання про забезпечення безпеки праці та охорони навколишнього середовища.
В СРСР природоохоронні заходи мали додатковий характер щодо господарської діяльності. Охорона природного середовища пов’язувалася зі збільшенням виробництва матеріальних цінностей, будівництвом житла, розвитком охорони здоров’я, покращенням умов праці, життя та відпочинку населення. Законодавчі акти зобов’язували вживати заходи із захисту та покращення використання природних ресурсів, але не містили механізмів суспільно-економічного впливу на порушників, якими, власне, були ті самі великі та впливові підприємства.
Відповідальність за виконання природоохоронних заходів покладалася на профільні міністерства, відомства, директорів підприємств, які в першу чергу мали виконати виробничі плани, а лише в другу чергу дбати про довкілля. Також, міністерства мали можливість переглянути норми природокористування та забруднення. Інформація про негативний вплив діяльності людини на довкілля була доступна обмеженому колу посадовців та адміністрації підприємств. Заступник директора Львівського автобусного заводу детально розповідає про вплив виробництва на прилеглі райони та монтаж очисних споруд, а адміністратор ВО “Полярон” заперечує шкідливий вплив на довкілля та працівників, оповідаючи про норми видачі пільгового харчування в цехах, що ніби мало компенсувати негативний вплив.
Розрив між задекларованими нормами та реальним станом спостерігався й в сфері охорони праці. На кінець 1980-их років система стандартів безпеки праці СРСР налічувала понад 230 державних та 200 галузевих стандартів, більшість із яких містили найновіші внутрішні та закордонні досягнення, але джерела свідчать, що стан охорони праці залишався незадовільним. Працівники та працівниці розповідають про наявність кімнат охорони праці поруч зі застарілими технологіями та обладнанням. Також, через необхідність виконання плану випуску продукції, виконання вимог охорони праці часто було умовним. Поширеним було і свідоме нехтування власною безпекою в умовах недостатньої поінформованості та певної табуйованості розмов про вплив роботи як на власне здоров’я, так і на середовище.
Завдяки відповідям респондентів дізнаємося, що головним мотивом працевлаштування на шкідливе виробництво були більш висока заробітна плата та пільговий стаж. Оповідачі майже не згадують про засоби індивідуального захисту, акцентуючи увагу на видачі молока “за шкідливість” та руханку на підприємствах легкої промисловості.