[арк. 6-9]
ІV
Гей, гей, що не дієт си нині на тім широкім світі! Чиста Содома та Гомора. По селах кажу вам таке паскудство що страх. Дівки повиправляли хлопців на войну, а сами вже три роки нудят си. Тай знаєте не дивницї що дївка чіпає си кого видит: мадяр не Мадяр, Москаль не Москаль. Деж молодї дівицї самі сидіти?! Але вже як согрішит яка дївка здорова та на людий подібна то не диво. Але у нас знаєте жила дівчина не дівчина а якесь кажу вам страховище послане людям на покаяніє а родичам за кару. Горбата, крива, схилена, куца, поламана, а лице якесь скривлене, губи як пироги, а очи як у жаби. Служила у єдного ґазди за саму їду. Раз дивимо си а она груба. Очам своїм не віримо. Незадовго вже дівка робити не годна. Нагнав єї ґазда до дому. Тато був бідний, – сам не мав що їсти, був злий недобрий, тай нагнав дочку з хати. Опинила сі бідна каліка під плотом. Тато не слухав людей ані ві[й]та але казав: «Най йде за своїм коханком». То була осінь. Зимно, дощ сніг. Сидить каліка під плотом, день і ніч, дрожить з зимна тай плаче. Не раз іду я коло неї тай питаю си: «Дівче, а дес си таке постарала?» «Гей, гей, такий був хлопець як лялька. Дві звіздки на ковніри мав, білий мішок дав мені на сорочку. Ой коби я го ще уздріла» – відповідає каліка тай дзвонить зубами. Здвигну плечима тай дивую си. Хиба очий не мав?! Жаль мені було каліки, але де сі подію як сам хати не маю? Гріх буде Мадяр мати за дівчину, – гріх! Сиділа так дівчина під плотом то під мостом кілька днів тай таки в лозах породила сина. Хлопець як яблуко: червоний здоровий красний. Боже ласкавий! Що та дівчина набідувалася! Хора, боса, обдерта лежала на траві і голубила дитину. Як она любила єї! Змилосердився я сї, взяв я єї до хати, хоч сам був в комірни і закликав кумів, охрестив хлопця. Ледви бідна на ногах тримала си а вже лазила по сусідах за молоком. Дивлю сі було на ню тай дивую сі: весела, усміхнена, щаслива. Пестит сина радує сі. Аж ту за селом заграли гармати, засвистали кулі. Біда: тікати нема куди. Вдарив ґранат через вікно у хату убив дитину. Каліка була в сінях. Наробила крику. Боже – як ридала она над дитинов! Битва скінчила си, прийшли Москалі. Поховали дитину. Рано дивлю си: нема мої каліки. Нема ден, два, де поділа ся. Раз пішов сусід через цминтар, дивит сї а калїка висить на дубі над гробом сина. Не хтіла жити без дитини. Гей, думаю, – яка любов велика була в тї нещасливій каліцї. Свята велика любов.
А тато тої дівчини мав серце вигнати рідну дитину хору під пліт.
(Оповіла одна женщина з поміж збігців [виселенців – О.К.] з села Козини Станіславів)
Це джерело представляє два оповідання й два ракурси «жіночого» і «чоловічого» бачення драм Першої світової війни. Усні наративи записав жовнір австро-угорської армії Олесь Бабій (1897–1975), згодом стрілець української армії (УГА), письменник-символіст, автор слів гімну ОУН «Зродились ми великої глодини». Обидва тексти він записав 12 листопада 1917 року у своєму рідному селі Середнє біля міста Калуш (тепер Івано-Франківська обл., Україна).
В оповіданнях відображено народно-релігійний досвід та християнські імперативи негативного ставлення селян до світової битви. Ця думка виражена вже від самих зачинів, зокрема у порівнянні життя в галицькому селі того часу із життям біблійних міст Содом та Гомора.
У першому оповіданні викладена трагічна історія дівчини-каліки, яка народила позашлюбну дитину від угорського вояка. Молода жінка втрачає найдорожче, що має – своє немовля – під час гарматного обстрілу. Оповідач засуджує занадто строгі правила та ставлення патріархальної традиційної сім’ї початку ХХ ст. до покритки в особі батька героїні. Не знайшовши підтримки у родині, дівчина не витримує горя і закінчує життя самогубством. У другому оповіданні виселенка описує зруйнований родинний простір і спалений дім, до якого повернулася після піврічного поневіряння в евакуації.
Типовими персонажами оповідань є безіменні жертви війни, які зберегли гідність. У семантиці образів (добросердного селянина, дівчини-покритки, матері, у якої син став безногим калікою) кодовано чуттєвий образ українських селян та їхньої емоційної душі. Ця маленька людина уміє віддано і сильно любити (як любить дівчина своє мертве дитя), глибоко страждати і співчувати (як жінка, котра першою зустріла скаліченого брата свого чоловіка). Вона навчена приймати батьківське право і шанувати батьків (як вояк, який не може показатися батькам в обдертій і брудній фронтовій сорочці). Але кожен з оповідачів через індивідуальну історію свідчить про головне – гріховну суть війни. Вона розкривається через учинки людей, які проходять у цей період дуже важкий шлях вибору: життя у труднощах, болю й сльозах, чи в дорозі до вимушеної смерті.