Ж І Н К А Й Д И К Т А Т У Р И
На повищу тему писала в “Жінці” Харитя Кононенко між іншим таке:
“Советські диктатори хотіли б виховати і витворити новий тип жінки — жінки без релігії, без любови до родини, без любови до дітей, але цілковито відданої ідеї комунізму та ідеї соціяльної революції. Советська Єва; по думці її сотворителів, має бути знаряддям клясової боротьби. Її впряжено у виконання всіх плянів ріжних пятирічок і призначено її швидше для внутрішньо-суспільних боїв і мілітарних совєтських озброєнь, ніж для родинного життя і материнства.
Ці теорії, і на підставі них роблені експерименти, затуманювали голови кремлівським правителям, але зрештою в останніх роках закінчились вони єретичним відступом від непомильних догм. Совєтська преса сьогодні замісць закликів до нищення родини займається оспівуванням родини, материнства, материнського виховування дітей і родинного життя. Большевицькі експерименти переконали навіть самих експерементаторів, що не можна відобрати жінці її природніх прав матери і виховниці нових поколінь. Спроби створити на взірець совхозів совєтські дитячі фарми, якими по суті є совєтські дитячі захоронки, а жінку обернути в машину продукції потрібного для держави людського матеріялу, закінчились повною невдачею.
Фашистівська Італія і гітлерівська Німеччина навпаки, витворили ідеольоґію культу родини, яку в протилежність до совєтсько-комуністичних поглядів признають за один із головних складників життя народу. Але суспільну ролю жінки в цих державах зводять до ролі доброї господині і доброї матери. Німецьким сучасним ідеологам навіть не довелось над цим довго думати. Вони тільки відновили стару формулу, створену за довго до них кайзером Вільгельмом II., який проголосив, що жінка повинна знати лише три „к”: kirche, kinder und küche (церкву, дітей і кухню). У зміст цих трьох слів вкладав колишній кайзер суспільну ролю жінки. Таке саме місце, лише з деякими змінами і доповненнями, відводить у суспільному житті жінці і сучасна націонал-соціялістична Німеччина. Таксамо італійські фашисти вбачають значення жінки і її суспільну ролю, як доброї куховарки і здорової та плідної матери, вимагаючи ще й чистої раси.
Большевикам треба було за всяку ціну розбити родину, що зберігала старі традиції, мораль, релігію та соціяльно-політичні переконання. Розбиття старого укладу родини було спрямоване на головну мету — внелімінувати молоде покоління зпід впливу батьків і матерей, що незалежно під соціяльно-політичних переворотів усе ще жили старими поняттями. Особливо серед непокірних народів, а найбільше в Україні, старались большевики розбити родину, бо тут родинні традиції були зовсім відмінні від московських. Большевикам же треба було життя всіх народів, що були під їх пануванням, зрівняти, а для цього треба було знищити всі ріжниці у формах родинного життя, яке залишилось єдиною фортецею, куди не міг так легко дістатися дух „комуністичної революції”. Крім цих завдань совєтські керманичі хотіли відірвані від родини і позбавлені родинних обовязків молоді жіночі сили використати для доповнення робочих кадр, яких для реалізації совєтських пятирічок завше державі бракувало. Укладаючи пляни ріжного свого „будування”, совєтські провідники добре враховували вагу, яку може мати для здійснення тих „грандіозних” їх плянів, що ними вони хвалились перед усім світом, велика кількість майже дарових робочих рук. Жіночі сили тут були просто необхідні. Гасло — відкрити дорогу жінці, яким так вихвалювались большевики, зовсім не випливало з ідеалістичних мірковань, а просто з потреб практичної комуністичної державної політики. Жіночими силами нарівні з мужчинами треба було заповнити совєтські установи і підприємства — це був головний мотив допущення жінки до всіх ділянок суспільного життя.
Цілком інші причини викликали ідеольоґічний напрям щодо ролі жінки в суспільному житті в Італії і Німеччині, хоч і тут кермувались фашистівські ідеольоґи також практичними міркуваннями. Насамперед і Італія і Німеччина вважають головним своїм завданням збільшити населення, природній його приріст. Крім того світова господарська кріза і звязане з нею безробіття ставили перед державними провідниками питання, як вишукати способи приміщення беробітних рук. Оце і було основною причиною того, що в Італії і Німеччині появились теорії про приділення жінці місця в кухні і в родині нібито з суспільної необхідности і як природній її обовязок. Треба було розвантажити ринок праці від зайвих робочих рук, а для цього як радикальний засіб порятунку вибрали лік — замкнути жінку у домашньому господарстві і в колі родинних інтересів, обмежуючи її участь в інших ділянках суспільного життя до крайности.
Приведені тут погляди на ролю жінки в суспільнім житті, як бачимо, виникли під впливом своєрідних місцевих обставин і своєрідних соціяльно-політичних деольоґій, які повстали і могли повстати лише на місцевому ґрунті совєтських, німецьких і італійських суспільно-політичних експериментів. Отже вони носять льокальний характер і безумовно позбавлені рис універсальности, а тимсамим і загального значіння.
Нема що й казати, що ні советська, ні німецька, ні італійська практика не можуть нічого позитивного дати для формування української думки про суспільну ролю української жінки. Роля української жінки в суспільному житті свого народу визначається своєрідними українськими рисами і мусить бути нерозривно звязана з загально національним українським рухом, що мусить нести гасла політичної свободи, рівноправности і конструктивної творчости всіх суспільних сил для піднесення національної і вселюдської культури”.
Харитя Кононенко (1900–1943) — інтелектуалка, докторка економічних наук, пройшла шлях від активної громадської і журналістської діяльності в еміграції до керівництва Українським Червоним Хрестом на окупованій Волині. Її шлях обірвався у жовтні 1943 року, коли після арешту гестапо за співпрацю з українським підпіллям Української Повстанської Армії її розстріляли в Рівному разом із сотнями інших представників української інтелігенції.
Пропонований текст джерела — це стаття Хариті Кононенко, опублікована в газеті української діаспори США “Свобода” за 1940 рік. У ній авторка здійснює компаративний аналіз трансформації інституту родини та суспільного статусу жінки в умовах трьох тогочасних тоталітарних режимів — радянського, нацистського та фашистського.
Цей текст відображає інтелектуальний зріз міжвоєнної та ранньої воєнної доби, коли тоталітарні держави активно інструменталізували статеву політику задля власних цілей. Кононенко розглядає проблему не лише через публіцистичну оптику, а й через призму соціо-економічних реалій свого часу. Її погляди сформовані в річищі українського національно-демократичного та жіночого рухів (зокрема, через досвід співзаснування Союзу українок Канади), що зумовлює її критичну дистанцію як щодо кремлівських, так і щодо берлінських експериментів міжвоєнного періоду над суспільством.
Свою розвідку Кононенко розпочинає з деконструкції радянського міфу про емансипацію, запроваджуючи поняття “совєтської Єви”. Вона зазначає, що початковий курс Кремля на руйнацію традиційної родини мав прагматичну політичну мету — “внелімінувати молоде покоління зпід впливу батьків”, особливо в Україні, де міцні родинні традиції були однією із завад до вкорінення більшовизму. Авторка влучно фіксує тогочасний “єретичний відступ” радянської преси кінця 1930-их років до вимушеного оспівування материнства, кваліфікуючи спроби створити дитячі “фарми” як повну невдачу: “…а жінку обернути в машину продукції потрібного для держави людського матеріялу, закінчились повною невдачею”.
Опозиційним, але так само неприйнятним для авторки є досвід фашистської Італії та гітлерівської Німеччини. Кононенко демонструє, що позірний “культ родини” в цих державах насправді зводиться до обмеження прав жінки рамками формули про “три ‘к’” (kirche, kinder und küche). Вона майстерно розкриває суто економічне, а не ідеологічне підґрунтя такої політики, наголошуючи, що прагнення замкнути жінку вдома було продиктоване світовою економічною кризою та спробою штучно “розвантажити ринок праці від зайвих робочих рук”, прикриваючись гаслами про приріст населення та “чисту расу”.
Аналізуючи ці процеси, Кононенко доходить висновку, що і радянський, і нацистський та фашистський підходи позбавлені рис універсальності, оскільки є продуктами суто локальних криз та тоталітарних деформацій. Відтак, вони не спроможні дати жодного релевантного орієнтира для побудови українського соціуму.
Автентична українська модель, на думку Кононенко, має базуватися на принципах залученості й співпраці обох статей, бо визвольний рух, за її словами, “мусить нести гасла політичної свободи, рівноправности і конструктивної творчости всіх суспільних сил для піднесення національної і вселюдської культури”.