Автобіографія Маргарити Клочкової
- Назва:
Автобіографії співробітниць органів держбезпеки УСРР у 1920-ті
- Рік:
- 1920-ті
- Джерело:
- Ф. 12, оп. 2, спр. 736, арк. 29; Ф. 12, оп. 2, спр. 674, арк. 6; Ф. 12, оп. 1, спр. 585, арк. 14–15; Ф. 12, оп. 2, спр. 564, арк. 28; Ф. 12, оп. 2, спр. 230, арк. 21; Ф. 12, оп. 2, спр. 75, арк. 2.
- Мова оригіналу:
- Російська
Маргарита Клочкова була уродженкою Сибіру. Своє національне походження вона визначала по-різному: в одній анкеті зазначала — “росіянка”, в іншій — “росіянка-єврейка”. В Україні Маргарита Клочкова опинилася в 1920 році, отримавши призначення на роботу до Одеської губернської надзвичайної комісії. Її кар’єра розвивалась досить стрімко — від діловодки до уповноваженої по шпіонажу (тобто слідчої) контррозвідувального відділу в 1922 році. Наступного року в її чекістській кар’єрі сталася перерва у зв’язку з переходом на партійну роботу. У 1927 році Маргарита Клочкова була знов прийнята до ДПУ УСРР в Києві на посаду помічниці уповноваженого. Керівник відділу характеризував її як працездатну, енергійну, сумлінну, “хорошого слідчого” (хоча без особливих заслуг) та “хорошого товариша”, хоч і “політично мало розвинуту”, а коло її знайомств — “комуністичне”, що могло заступити найліпші рекомендації. У 1928 році вона була звільнена із ДПУ у зв’язку з відрядженням до ВТУЗ (рос.) — вищого технічного навчального закладу. Вірогідно, до радянських органів державної безпеки Маргарити Клочкова більше не повернулася.
ГДА СБУ. Ф. 12, оп. 2, спр. 736, арк. 29:
Клочкова Маргарита Борисовна родилась в 1900 году в Иркутской губернии, на Ленских приисках, в городе Бодайбо. Отец рабочий — политически-ссыльный — работал 10 лет на приисках Лензолото [4], в последнее время, благодаря старости, (65 лет) занимается портняжеством. Матери не знаю, она умерла, когда мне было 1-2 года. Ввиду тяжелого материального положения, была отдана на воспитание в Иркутский приют, где находилась до Февральской революции. В 1917 г. в марте м-це вместе с воспитательницей приюта, бывш[ей] меньшевичкой, сейчас коммунисткой, поехала к ней на родину в г. Самару, где меня застала Октябрьская революция — и при формировании отряда Красной гвардии тов[арищем] ГЕРАСИМОВЫМ [5], вступила в армию, а затем, после ранения в ногу на дутовском фронте [6] вступила в РСДРП (большевиков). В Красной армии находилась до 1920 года пешим разведчиком. С 1920 г. по демобилизации из армии (т.е. 1-й коммунист. дивизии 10 армии) была ЦК ВКП [7] направлена на Украину, откуда получила назначение в Одесу в ЧК-ГПУ [8], где работала по 1923 год в качестве Уполномоченного по шпионажу. С 23 по 24 год по отзыву Губкома [9] пошла на партработу, на которой работала 3 года, сначала Секретарём Партколектива Пробзавода [10], затем Заврайженотдела [11] промышленного района. По постановлению бюро Губкома при районировании была переброшена в Херсон для заведов[ания] Окрженотделом, а в последнее время (8 мес.) была Инструктором Херсонского Окружного Комитета.
Выборных должностей было много. Член Президиума Горсовета 26 г. В Одессе Член Окрисполкома, в Херсоне, член бюро Окрпаркома [12] в Херсоне и т.д. Образование получила в приюте, затем по совместительству в Одесском Институте Народного Образования с 1922 по 1925 год. Политическим развитием занималась сама. Отнесена в Херсоне к 4-й категории политпроверки.
Работала инструктором ЦКК-НКРКИ [13], откуда отозвана а ГПУ.
Автобіографія Марії Шевцової
Марія Шевцова, маючи гімназичну освіту, в 1916 році отримала посаду “телеграфістки-касира” на Харківському урядовому телеграфі, де вона незмінно працювала упродовж буремних 1917–1922 років. Її досвід та знання виявилися корисними для ДПУ, де вона працювала телеграфісткою та телефоністкою в наступні роки — з 1922 по 1924. Одружившись, вона залишила цю посаду. Згодом, це звільнення з роботи за власним бажанням вона пояснила таки чином: “за існуючим на той час положенням” (ймовірно, маючи на увазі тогочасне уявлення про дружину, яка перебуває на утриманні чоловіка). Розлучення змусило Марію Шевцову шукати роботу — у 1926 році вона працювала касиркою у харківській кондитерській “Нотера”. Наприкінці 1927 року Марія Шевцова подала заяву до ДПУ про своє поновлення на посаді, яку вона обіймала раніше. Втім, її прохання було задоволене частково — вона була прийнята телефоністкою лише на три місяці (січень–березень 1928 року). Це була доволі поширена практика — тимчасово працевлаштовувати колишніх досвідчених працівниць на посади постійно працюючих жінок, які на той момент перебували у декретній відпустці чи були відчутні через хворобу або виконання певних обов’язків (наприклад, упорядкування архіву). Інформація про подальшу роботу Марії Шевцової в органах державної безпеки відсутня.
ГДА СБУ. Ф. 12, оп. 2, спр. 674, арк. 6:
Мария Дмитриевна Шевцова. Родилась в 1898 г. феврале мес. Русская крестьянка. Отец кустарь [14], мать домохозяйка, жили все время в Харькове, имущества никакого не имели, ни теперь, ни раньше. Семья семь душ. Мать 53 г., брат <нерозбірливо> и три сестры, 33 года, 30 и 15 лет.
Мать домохозяйка, брат служащий, одна сестра служит, другая безработная и третья учится.
У белых никто не был и в иностранных противосоветских тоже нет, никакой связи с ними не имеют. Образование мое среднее, окончила Харьковскую гимназию [15] в 1915 году, учил отец [16]. Никакого имущества не имею. Служащая, состою в союзе совработников [17]. Из языков знаю только русский, беспартийная. Из членов семьи родственников партийных нет.
До революции 1917 года была в Харькове с 1916 года [и] во время рев. тоже служила на телеграфе (правительственном). Во время гражданской войны тоже служила на телеграфе. После гражданской войны до 15 января 1922 г. служила на телефоне, а с 22 го по 24 г. служила в Г.П.У. [18] на телеграфе и телефоне. С 24 года безработная. В армии не служила. Не замужем. Сестры не замужем, все носят фамилии Шевцовы. Все живут в Харькове, Клочковская ул. № 9 кв. 28. Николай Дмитриевич. Евгения Дмитриевна. Зинаида Дмитриевна. Мария Дмитриевна и Виктория Дмитриевна [19].
Из работников ГПУ меня знает Развадовский.
Автобіографія Марії Олексіївни Госсе
В першій анкеті Марія Госсе зазначила, що вона “донька дрібного дворянина”, хоча згодом з’явилася позначка — “із родини службовця”. Її дворянське походження не стало на заваді роботи у більшовицьких відомствах, адже Державне політичне управління вкрай потребувала перекладачок із знанням німецької, французької та англійської мов. Примітно, Марія Госсе, вказуючи навчальний заклад, де вона отримала ґрунтовну освіту, використала більшовицьку назву — “Коломенська трудова школа”, замість Коломенської жіночої гімназії. Її кар’єра в ДПУ розпочалася навесні 1923 року, але була перервана вже наступного року через скасування посади перекладача у зв’язку із реорганізацію апарату контр-розвідувального відділу, де вона працювала. Але замінити висококваліфіковану перекладачку виявилося непросто. Тому на початку 1925 року посада була відновлена і Марія Госсе повернулася до своїх обов’язків. Зі служби в органах радянської держбезпеки звільнилася у березні 1927 року за власним бажанням за станом здоров’я.
ГДА СБУ. Ф. 12, оп. 1, спр. 585, арк. 14–15:
Госсе Мария Алексеевна (дев. Ларева). Я родилась в 1875 году. Отец служил по финансовому ведомству, мать уроженка Дерпта (Юрьева) жила до замужества в качестве домашней служащей с шитьем, при детях. В возрасте 3-х лет я потеряла отца, мать жила с тремя детьми на маленькую пенсию и шила белье в магазины. Она отдала меня в Рождественскую гимназию [20], откуда за невзнос платы через год меня исключили, я стала учится дома, под ее наблюдением. 13 лет я лишилась и матери, жила у тетки, которая меня поместила в Коломенскую гимназию [21], где я училась, иногда получая пособие как сирота, давая уроки немецкого языка, репетируя в младших классах и где окончила курс в 1893 году.
Муж тетки, мелкий служащий Госзнака [22], учил меня музыки и языкам, кот. сам знал хорошо, а немецкий был мне знаком с детства, т.к. мать только на нем и говорила, по-русски объяснялась с трудом. Сразу же после окончания курса я поступила на печатную фабрику Госзнака нумеровщицей кредитных билетов, за плату в 50 к. в день. Постепенно я была переведена сперва сортировщицей кредита на постоянное жалование 20 р. в месяц, потом по письменной части (бухгалтерия в мастерской ценных бумаг), наконец корреспонденткой по иностранным языкам, где уже получала 63 р. в месяц и 130 р. наградных и в каковой должности была командирована в качестве переводчицы на всемирную выставку в Париже в 1899 году.
В это время я вышла замуж за служащего в Госзнаке пом. зава. одной из мастерских писчебумажного отделения фабрики Госзнака, где продолжала служить, пока рождение ребенка в 1902 г. не вынудило меня бросить постоянную службу и работать лишь в качестве переводчицы на дому и учительницей языков и музыки.
Когда муж мой перешел на сельскохозяйственную работу, продолжала заниматься переводами теперь уже главным образом из области сельского-хозяйства во всех его отраслях и иногда давала уроки.
Детей своих учила всех трех сама по всем предметам и по языкам, они сдавали экзамены экстерном, причем старший сын, род. в 1902 г., дошел до 8 класса б. гимназии <нерозбірливо> За время замужней жизни я окончила курсы бухгалтерии и стенографии б. Побединского [23], кулинарные курсы (школа домоводства б. Гунст [24]), <нерозбірливо>, частные курсы рукоделия.
В революцию я поступила через Ленинградскую биржу труда в рабочую столовую поваром, откуда по вызову мужа ушла, чтобы выехать в Нижний Новгород, где он, выехав, вследствие обострившегося в Ленинграде вопроса питания, поступил в Нижегородский Губземотдел [25] инструктором по сельскому хозяйству. В Ниж. Новгороде я получила место бухгалтера в одних из совхозов, но дети заболели корью и я не смогла поступить. Затем я пела в опере Нижегородском пролеткульта хоре.
Мой муж был назначен в город Починка Нижегор. губ. на Починковский конский завод заведующим коневодством. Я же поступила (март 1920 г.) в Починковский (тогда еще называвшейся Лукяновский) Уземотдел делопроизводителем подотдела Совхоза, затем была делопроизводителем Мукомольного подотдела того же Уземотдела [26], по ликвидации которого была назначена секретарем починковского уотдела Совнархоза по отдаче в аренду мельниц, но вступить в должность не могла, т.к. заболела фурункулезом.
По выздоровлению была назначена техническим секретарем Уезотделения Поченковского союза Всеработ. Землеса [27] и по совместительству ответственным секретарем Починковской секции союза Пищевиков.
Отсюда я ушла, чтобы выехать в Харьков, где мой муж Владимир Александрович Госсе был назначен в декабре 1922 г. на должность уполномоченного Госземимуществ [28] Богодуховского уезда [29], но едва вступив в должность, он заболел скоротечной чахоткой, был помещен в Тубинститут по Чернышевской 85, пробыв там пять недель скончался 5/II-23 г.
1 марта 1923 г. я была зачислена в штат ГПУ УССР переводчицей.
21/XII-23 отчислена в АОЧ ГПУ [30] и с 1-го января 1924 г. работала сверхштатно.
[25/I-25]
Автобіографія Олени Слуцької
Загальний стаж роботи Олени Слуцької в радянських органах держбезпеки складав одинадцять років. У 1921 році вона була прийнята писаркою до ВУЧК. Надалі обіймала різні посади — працювала кур’єркою, канцеляристкою, телефоністкою, архівісткою, реєстраторкою. Піком її є кар’єри була посада статистки у Відділі центральної реєстратури, який займався обліком “неблагонадійного” населення, веденням статистики, складання статистичних звітів про кількість “ліквідованих контрреволюційних організацій” чи зафіксованих правопорушень за певний період тощо (з жовтня 1925 року). Але за п’ять місяців було встановлено, що Олена Слуцька хвора на шизофренію і не може більше виконувати службові обов’язки. Психічні розлади серед жінок, так само як і серед чоловіків, були досить поширеними у ВУНК-ДПУ. Їх можна навіть назвати “професійними” для цієї категорії працівників. Робота в позаробочі години, в тому числі вночі, в умовах “секретності”, зміст виконуваних завдань, підвищена концентрація уваги — все це позначалося на психічному здоров’ї. Медичні огляди фіксували в багатьох співробітниць та співробітників радянських органів держбезпеки неврастенію, безсоння, пригнічений настрій, дратівливість, збудження, тремор рук. Олена Слуцька через стан здоров’я була переведена діловодкою до загальної канцелярії, а в 1932 році — на пенсію. Її “чекістська кар’єра” завершилася.
ГДА СБУ, Ф. 12, оп. 2, спр. 564, арк. 28:
Слуцкая Елена Ильинична. Родилась в 1903 г. в августе месяце в пос. Крюкове Полт. губ. Мещанка. Еврейка. Отец был рабочим и в 1907 году он умер, а мать домашняя хозяйка и образование у нее низшее. Жила я с матерью после смерти отца в Кобеляках [31], а с 1920 г. в гор. Харькове. Есть у меня 4 сестры и 1 брат. Все замужем. Родственников за границей у меня нет. Образование 4-х классн. экстерном. В старое время учиться у меня не было возможности. Всех евреев принимали по процентам [32], а также абсолютно никаких средств у матери не было учить детей. В 1923 г. училась в техникуме нархоза [33], но ввиду того, что мне приходилось работать по вечерам в ГПУ, пришлось оставить техникум. В 1927 г. я окончила Хар. Окр. Парт. Школу [34].
Ничего не имею. Канц. работник. Состою в Союзе Сов. торг. Служащих [35]. Знаю русский и украинский. Член ЛКСМ [36]. Вступила в партию коммунистов при коллективе ГПУ.У [37], но еще не проверена райкомом. Брат мой является членом ЛКСМ, двоюродный брат член партии и муж моей сестры также член партии с 1919 г.
До революции жила в Кобеляках и служила у частных хозяев в галант. магазине.
Во время революции я была еще молода и никакого участия в революции не принимала. С 1921 г. по <нерозбірливо> работала в ГПУ.У. В армиях не была. За границей я не была. Заслуг не имею. Взысканиям не подвергалась и не судима. Значение и задачи органов ГПУ знаю.
Мой адрес: г. Харьков, Плехановская улица 9 № 82
Автобіографія Рахіль Ізраїлівни Зільбергерц-Тоніної
Рахіль Зільбергерц, працевлаштовуючись у 1921 році до ВУЧК, не зазначила свого справжнього прізвища. Вона воліла бути “Тоніною” і в такий спосіб “розчинитися” серед співробітників та співробітниць зі слов’янськими прізвищами. Така практика була досить популярною серед жінок-єврейок, так само як і чоловіків. 24 квітня 1923 року вийшло циркулярне розпорядження Повноважного представництва ДПУ та Київського губернського відділу ДПУ, відповідно до якого штатних співробітників, які “проживали під псевдонімами, вважати та йменувати, а також підписувати документи справжніми прізвищами”. Працюючи у ВУНК/ДПУ Рахіль Зільбергерц-Тоніна, не виявляла ініціативи в роботі, відмовлялась виконувати завдання, нехтувала службою, за що неодноразово зазнавала покарання у вигляді арешту на кілька діб із виконанням службових обов’язків. Вочевидь, Рахіль Зільбергерц не була вмотивованою працівницею і мала не це підстави: навіть працюючи, вона не могла себе забезпечити харчуванням. Вона зверталася до керівництва з проханням видати її додатково два фунти меду та п’ять фунтів хліба, оскільки одного обіду на добу, який вона отримує, не вистачає. Одного разу її викрили у шахрайстві з отриманням індивідуального пайку. 25 травня 1922 року Рахіль Зільбергерц була звільнена за “систематичне манкірування службою”.
ГДА СБУ. Ф. 12, оп. 2, спр. 230, арк. 21:
Родилась в 1901 г. в г. Бердичеве. Матери своей не помню, ибо когда мне было 3 года, она умерла. Отец, обременённый семьей и целый день в поисках за средствами для воспитания детей, не мог ухаживать за нами детьми мал-мал меньший и случилось неизбежное: водворилась мачеха в семье. Отец мой, еврейский учитель, не хотел оставить своих детей безграмотных и последними силами старался дать им кой-какое образование.
<нерозбірдиво> я поступила в гимназию [38] (старш. пригот. класс). Я помню, что часто происходили в семье споры – не учить меня, не платить за наше право ученья, конечно, по научению мачехи, но этого не случилось, ибо будучи хорошей ученицей , меня освободили от платы за право обучения.
Так дотянула до 5-го класса, мне был 13-й год, как жизнь моя переменилась: я стала жить самостоятельно, т.е. кормить себя и одевать как знаешь и как хочешь.
Я стала заниматься уроками, получала за это очень мало, ибо я нуждалась, а учителей с большим моего образованием было немало, — и отдавала свой труд почти даром, в свободное время и по ночам я продолжала сама заниматься. Так продолжала жить до 17 лет. В 17 лет я поступила на службу в частное учреждение, где служила год <нерозбірливо>, перебиваясь; после Соввласти [39] поступила сотрудницей канцелярии Военной Комендатуры, где проработала до эвакуации [40], после таковой я все время проработала в Сов учреждениях: в Военной комендатуре, Паркоме [41], в Женотдел, в Следкоме [42], в Комунальном отделе и 20 февраля 1921 г. была командирована в ВУЧК [43]. Наш отдел Регстатчасть тогда еще не стоял на высоте своего призвания, ибо заведующая мало что была знакома с работой. Нас было 3 чел., мало по малу по средством инструкций КГЧК [44] и общим содействием поставили отдел (на должную высоту). Надлежащим образом работу исполняла всякую и в отсутствии ее вполне заменяли таковую, после потребовали завстат в губчека для ознакомления со статистикой, которая немного хромала. Пол года была одна Заврегистрат, а в течение 2-го полугодия Зав стат. Понятно, что это отражается на работе. Каждый хочет поставить отдел по своему видению, теперь у нас фактически нет руководителя. Я раньше заведовала регистрацией и ликвидацией, сейчас же не считаемся — и работаем все коллективно.
Но вот последнее время работать стало очень трудно, ибо чувствуем лишения: жалование мизерное; пайка [45] совсем почти нет, правда работа раньше всего и прежде всего, никогда не считаюсь с количеством работы и пайка. Но все же довольно трудно. Однако, надеюсь, что все еще впереди и буду работать пока сил моих хватит, ибо очень люблю работать, а что приходится терпеть лишения, мы не одни — всегда помню Бедным страдальцам Поволжья похуже нас [46].
[9/III-22г.]
Автобіографія Окуліч Наталії Львівни
Наталія Окуліч була дружиною чекіста (співробітника “ЧК”). Вона подорожувала зі своїм чоловіком, який перебував у постійних відрядженнях через свої службові обов’язки. Працевлаштування дружин співробітників ВУНК/ДПУ на канцелярську роботу в цьому ж карному органі перетворилося на поширену практику і стало своєрідним привілеєм. Після загибелі чоловіка, Наталія Окуліч втратила матеріальну стабільність і мала самостійно піклуватися про доньку-підлітка та стареньку матір. У пошуках роботи, вона приїхала до Харкова, сподіваючись отримати посаду в ДПУ. Її прохання було розглянуто дуже швидко і за десять днів — 12 січня 1925 року — Наталія Окуліч мала б приступити до виконання обов’язків канцеляристки Загального відділу ДПУ. Але вона відмовилася від цієї посади фактично одразу, мотивуючи тим, “що мало знайома з роботою канцеляристки”. Відповідь була досить несподіваною, враховуючи, що Наталія Окуліч мала гімназійну освіту, вже працювала переписувачкою в Житомирському трибуналі в період найбільших каральних операцій більшовиків в 1920–1921 роках. Втім, можливо саме наявність цього досвіду спонукала її відмовитися від канцелярської посади. Натомість, Наталія Окуліч попросила знайти для неї роботу в їдальні ДПУ.
ГДА СБУ, Ф. 12, оп. 2, спр. 75, арк. 2:
Родилась в г. Нежине Черниговской губернии в 1891 г. [47] Родители были, отец был учителем, мать: дочь мещанина. Училась в Нежинской гимназии [48], окончила 7 классов. Из Нежина переехала в г. Харьков, где мой отец выдержал экзамен частного поверенного [49], и проработал в Харькове лет 10. Он умер, и я начала учительствовать в Ивановской школе [50]. Потом я вышла замуж за Владимира Брониславовича Окулича. Была я замужем 18 лет. В 1905 г. он был замешан в беспорядках и нас выслали в Томскую губернию. Потом возвратясь на Украину мы переехали в г. Старобельск (Харьковской губернии), где мы жили лет 14 — во время немцев [51] он был арестован как большевик и посажен в тюрьму, где сидел 8 месяцев. Я все время была под надзором. Меня также арестовывали несколько раз, но снова выпускали, потому что у меня в то время был ребенок. В 17 году его снова освободили из тюрьмы и назначали его секретарем Чеки [52]. Потом при отступлении мы уехали и до сего времени, все я ездила с мужем и во всем старалась ему помогать. Были в Житомире, где мой муж был в трибунале [53]. 58 дивизия отступила от поляков [54] и я была зачислена на службу в трибунале <нерозбірливо>.
Оттуда попали в Харьков. В 1920 Юго-Западный фронт был послан в Донбасс в Лисичанск начальником Особого отделения. С Донбасса в Харьков, с Харькова в Севастополь, в Симферополь, Александровск, Екатеринослав, потом – Харьков, с Харькова в Житомир, где мой муж умер по службе и я осталась с дочерью 12 лет и матерью 75 лет. Я приехала в Харьков, где начала хлопотать место.
Наталья Львовна Окулич.
Примітки:
[1]У 2017 р. був опублікований графічний роман (комікс) Julia Alekseyeva “Soviet Daughter”. Він заснований на щоденниках її бабусі Лоли (Хіні) Ігнатовської, які авторка знайшла вже після її смерті. Х. Ігнатовська народилася в 1910 році в Катеринославі (Дніпропетровську—Дніпрі). В 1938 році вона почала працювати друкаркою в НКВС в Києві (Alekseyeva, Julia. Soviet Daughter: a graphic revolution. Portland, OR: Microcosm Publishing, 2017, 191 p.).
[2]Fitzpatrick Sheila. Tear off the masks!: identity and imposture in twentieth-century Russia (Princeton University Press, 2005): 36.
[3]Halfin I. Terror in my Soul: Communist Autobiographies on Trial (London, 2003): 19.
[4]Лензолото — товариство по видобутку золота в басейні річки Лєна. Було створено в Російській імперії в 1854 році.
[5]Герасимов Алєксєй (1883–1962) — російський революційний діяч, організатор Червоної гвардії в Сокольниках, член Сокольницького Революційного комітету та Московського комітету РКП(б) в Росії.
[6]Дутовский фронт — умовна назва групи антибільшовицьких сил під командуванням отамана Александра Дутова, що діяли в роки громадянської війни в Росії в районі Оренбургу.
[7]ЦК ВКП або ЦК ВКП(б): Центральний комітет Всеросійської комуністичної партії більшовиків. Вищbй партійний орган, який діяв в період між з’їздами партії.
[8]ЧК (рос.): Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та саботажем. Але йдеться про ВУЧК — Всеукраїнську надзвичайну комісію для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем і службовими злочинами, створену в грудні 1918 року. Втім, те, що в тексті вона позначена як “ЧК” досить символічно свідчить про те, що ВУЧК ніколи не була самостійним органом, а перебувала в повному підпорядкуванні Москви. ГПУ (рос.) — Державне політичне управління, що було створене замість скасованої ВУЧК в 1922 році.
[9]Губком — Губернський комітет партії ВКП(б). Йдеться про Одеський губком.
[10]Пробковий завод — Корковий завод в Одесі. Був заснований наприкінці 70-их років ХІХ століття. У 1921 році виробництво було націоналізовано більшовиками, а 1925 року завод отримав назву “Більшовик”.
[11]Жіночі відділи — структурні підрозділи при партійних комітетах ВКП(б) створені для проведення роботи серед жінок. Зокрема, це просвітницька робота серед жінок, залучення їх до радянської та партійної роботи, захист прав. В залежності від територіального розташування були районні чи окружні жіночі відділи. У 1930 році жінвідділи були ліквідовані.
[12]Окрпарком — партійний осередок, який функціонував на рівні округа.
[13]ЦКК — НК РКИ (рос.): Центральна Контрольна Комісія при ВКП(б) — Народний комісаріат робітничо-селянської інспекції. Були створені з метою партійного контролю (перевірка членів партії, дисципліна) та державного контролю, тобто перевірки роботи установ та чиновників.
[14]Ремісник, який займався дрібним індивідуальним ремісничим виробництвом поза межами великих фабрик і заводів.
[15]На початку ХХ століття в Харкові існувала кілька жіночих гімназій: Вознесенська жіноча гімназія, Друга жіноча гімназія, Жіноча гімназія Грегорцевич, Жіноча гімназія Оболенської, Маріїнська жіноча гімназія. Марія Шевцова закінчила восьмий клас, себто останній, педагогічний.
[16]Навчання Марії в гімназії здійснювалося за кошти батька.
[17]Союз радянських робітників — професійна спілка робітників.
[18]ГПУ (рос.) — Державне політичне управління Української радянської соціалістичної республіки.
[19]Імена та по-батькові брата й сестер Марії.
[20]Ймовірно, мова йде про Рождественську жіночу прогімназію, засновану в 1868 році у Санкт-Петербурзі.
[21]Це могла бути жіноча гімназія в Санкт-Петербурзі, де був район під назвою Коломна.
[22]У тексті використовується радянська назва “Госзнак” — “Государственный знак”. Втім, до встановлення в Росії влади більшовиків, в імперський період ця установа називалася “Експедиція із виготовлення державних цінних паперів”, яка була створена у 1818 р. у Санкт-Петербурзі та займалася виготовленням державних цінних паперів, зокрема паперових грошей та акцизних марок.
[23]”Приватні санкт-петербурзькі курси бухгалтерського обліку М. В. Побединського”, засновані у 1897 році.
[24]Перша практична школа кулінарного мистецтва та домоводства В. І. Гунст, що обула заснована в Санкт-Петербурзі в 1890-ті роки Вірою Гунст.
[25]Губернський земельний відділ — місцевий орган радянської влади в губерніях РРФСР (пізніше СРСР), який займався управлінням землею та сільським господарством. Він з’явився після проведення російськими більшовиками націоналізації землі та ліквідації дореволюційних земельних установ.
[26]Повітовий земельний відділ — місцевий орган радянської влади, який діяв на рівні повіту (адміністративної одиниці) у перші роки після встановлення більшовицької влади в Росії. Він був частиною єдиної системи земельного управління, створеної після скасування приватної власності на землю.
[27]Починківське повітове відділення Всеросійського союзу працівників землі та лісу.
[28]Госземимущество (рос.) — Державне земельне майно. Після окупації України більшовиками була запроваджена система управління подібна до російської. Цей орган займався обліком, збереженням та перерозподілом земель і майна, що раніше у приватній власності, зокрема церковній.
[29]Богодухівській повіт Харківської губернії.
[30]АОЧ ГПУ (рос.) — Адміністративно-господарчій відділ Державного політичного управління Української соціалістичної радянської республіки. Внутрішній підрозділ, який займався організацією роботи ДПУ, кадровими питаннями (облік співробітників, призначення), діловодством, забезпеченням внутрішньої дисципліни та адміністративним контролем.
[31]На той час — місто Полтавської губернії.
[32]В Російський імперії існувала низка дискримінаційних норм, які обмежували права євреїв, наприклад: право на вільне проживання (так звана смуга осілості) та право на вступ до навчальних закладів. У 1887 році були запроваджені квоти на вступ єврейських студентів — до гімназії могли приймати лише 5–10 % учнів єврейського походження, а до університету — не більше 3–10 %, залежно від регіону та навчального закладу.
[33]Технікум народного господарства — професійний навчальний заклад, де відбувалося підготовка техніків, бухгалтерів, агрономів, інженерів господарського профілю.
[34]Окружна партійна школа — заклад для підготовки партійних кадрів та активістів російської комуністичної партії РКП(б)/ВКП(б).
[35]Союз радянських торгівельних службовців — професійна спілка працівників торгівлі.
[36]Ленінський комуністичний союз молоді. Метою цього союзу проголошувалося виховання молоді у дусі марксизму-ленінізму та підготовка майбутніх членів комуністичної партії.
[37]Державне політичне управління Української соціалістичної радянської республіки.
[38]Ймовірно, йдеться про жіночу гімназію В. А. Усаневич, яка була відкрита у 1899 році як приватне жіноче училище другого розряду.
[39]Радянської влади.
[40]Воєнна комендатура — військовий тимчасовий орган управління, що діяв у місті Бердичеві після окупації російськими більшовиками навесні 1919 року. У серпні 1919 року об’єднані війська УНР та ЗУНР звільнили місто. У тексті автобіографії відступ більшовиків названо “евакуацією”. Вже у жовтні 1919 року їм вдалося відновити владу в Бердичеві.
[41]Партійний комітет.
[42]Ймовірно йдеться про слідчі комісії Окружних судів, що проводили попереднє розслідування у справах замаху на життя, вбивства, зґвалтування, розбійних нападів, бандитизму, підробки грошей, спекуляції тощо. Рахіль Зільбергерц в слідкомі працювала канцеляристкою.
[43]ВУЧК — Всеукраїнська надзвичайна комісії для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем та службовими злочинами. Була створена 3 грудня 1918 року.
[44]КГЧК (рос.) — Київська губернська надзвичайна комісія.
[45]Пайок — встановлена норма видачі продуктів харчування, що залежала від професії, місця роботи, соціального статусу тощо. В роки так званого “воєнного комунізму” пайок був основним способом постачання населення продуктами харчування.
[46]Мова йде про голод 1921–1922 років на Поволжі, яке перебувало у складі РРСФСР. Для “боротьби з голодом в Поволжі” більшовицький уряд мобілізував установи, підприємства, профспілки, Червону Армію та ін. Допомогу надавали міжнародні організації та уряди інших країн. Була розгорнута широка пропагандистська кампанія. Примітно, що в цей самий час українське населення також страждало від голоду, зокрема на Поділлі, де жила Рахіль Зільбергерц.
[47]У Послужному списку значиться інша дата народження — 1889 рік.
[48]В Ніжині існувало дві жіночої гімназії — Жіноча гімназія імені П. І. Кушакевич, заснована в 1878 році, та Приватна жіноча гімназія А. Ф. Крестинської, що була відкрита у 1907 році як прогімназія.
[49]Юрист.
[50]Ймовірно, йдеться про район Харкова — Іванівка.
[51]У травні 1918 року німецькі війська увійшли до Старобільська в рамках загального наступу армій Четверного союзу на допомогу Українській Народній Республіці після підписання Берестейського миру. У листопаді–грудні 1918 року німецькі гарнізони почали залишати українські міста.
[52]Ймовірно став секретарем повітової надзвичайної комісії — карального органу більшовиків.
[53]Революційний трибунал, де розглядалися справи про дезертирство, “контрреволюцію” у військах, мародерство та невиконання наказів. Вірогідно, діяв при штабі.
[54]58 стрілецька дивізія Червоної армії, що брала участь у боях на території України, зокрема на Західному фронті (на Волині та Поліссі).
Пов'язані першоджерела:
- Дослідження, коментар
Нижче представлено шість автобіографій жінок, які працювали в більшовицьких органах державної безпеки у 1920-их роках — Всеукраїнській надзвичайній комісії для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем і службовими злочинами (ВУНК), створеній в грудні 1918 року, та Державному політичному управлінні (ДПУ) Української соціалістичної радянської республіки, яке заступило ВУНК у березні 1922 року. Попри те, що ці карні органи значилися як “всеукраїнські”, вони не мали жодної самостійності та підпорядковувалися Москві.
Жінки, якім належать ці автобіографічні тексти, не були ані видатними, ані помітними у ВУНК/ДПУ. Вони — рядові службовиці, яких були тисячі в інших радянських та партійних установах. Зазвичай, такі “непомітні” та “пересічні” люди залишають по собі дуже обмежені свідчення. Вочевидь, вони не відчували особливої потреби вести щоденник (за рідкісним виключенням [1]), зберігати листування, або ж дослідники не мають доступу до цих приватних архівів.
Наведені автобіографії написані жінками, які були пошукачками роботи в ВУЧК/ДПУ або вже там працювали друкарками, перекладачками, канцеляристками, діловодками та ін. Всі шість написані російською мовою з кількох причин. По-перше, російська мова залишилася мовою діловодства на українських землях під більшовиками. Спроби перейти на українську під час політики українізації виглядали дуже скромно. Певний час діяла вимога для канцеляристок ДПУ відвідувати курси української мови. Тоді ж у друкованих документах з’являлися короткі та нечисленні українські фрази на фоні суцільного російського тексту. По-друге, не всі жінки походили з України й опанування української мови в русифікованому середовищі їм, ймовірно, видавалося марним.
Автобіографія — це не просто опис життя, складений в хронологічній послідовності. Це певною мірою конструювання жінками власного минулого, яке б задовольнило вимоги їхнього сьогодення. Як справедливо відзначила дослідниця Шейла Фіцпатрик, авторам та авторкам автобіографічних текстів доводилося не стільки вигадувати, скільки відбирати та інтерпретувати власні біографічні дані максимально вигідним (з точки зору особисто безпеки та кар’єрних можливостей) для себе чином [2]. Надзвичайно плідним може бути підхід дослідника Ігала Галфіна, зокрема його теза про те, що автобіографія — це місце дискурсу, а не відображення особистості. Автобіографія не лише виражає “Я”, але й створює це “Я” [3].
Читання текстів автобіографій неможливе без короткої біографічної довідки, яка додана нами до кожної автобіографії. Труднощі складання своєрідного Curriculum Vitae полягають у тому, що в нашому розпорядженні є лише особові справи співробітниць, які містять анкети, тексти автобіографій, послужні списки, акти лікарняних комісій, характеристики, рапорти тощо. Втім, цих документів виявляється недостатньо, щоб простежити життєві шляхи цих жінок. Ми стаємо наче свідками лише одного епізоду їхнього життя, пов’язаного з роботою в радянських органах держбезпеки. Спираючись на архівні (досить скупі) документи, нижче здійснена спроба інтерпретувати з’ясовані факти, щоб надати бодай поверхневе уявлення про долі цих жінок. Ці короткі замітки на початку кожного автобіографічного тексту не претендують на вичерпну біографічну довідку. В них також міститься певна доля суб’єктивності та однобічності. Ми можемо спиратися лише на ті факти, які були задокументовані. І з поміж них — обрані ті, які видаються авторці цього коментаря значущими чи істотними.