Львів
У Львові я мала старих близьких хороших друзів: пара Зейнфельдів, Аврам та Люба, та подружжя Імбергів — Шмуель-Якуб [2] та Нюша. До них я й їхала. У Кракові вони жили разом, як одна родина — Шмуель-Якуб Імберг та Люба Зейнфельд — брат та сестра. У Кракові ми часто зустрічалися, разом вибиралися до Закопаного, домовлялися куди поїхати літом, а відтоді вони виїхали до Львова. І відколи вони переїхали до Львова, вже пару років як, ми зустрічалися без домовленості на зборах ІВО [3], бо Зейнфельд був відданим діячем організації.
50-ти річний ювілей Імберга відсвяткували незадовго до війни всією єврейською літературною родиною. І я була удостоєна приєднатися до святкування ювілею у місті його народження, в Кракові.
І ось вони зараз у Львові, повідомила мені Рахель Корн [4]. Я собі уявляла, що вони десь за кордоном. Люди, які так часто переїжджали, не мусили саме зараз сидіти на місці, вдома.
У Львові, я зустріла лише Зейнфельдів; Імберги були в містечку Озерна (біля Тернополя), у Нюшиних батьків. Нюшині батьки мали там аптеку. Її націоналізували. Старі люди не могли змиритися з думкою, що аптека, в якій вони працювали всі свої роки, має бути повністю відчужена. Нюша була провізором, і старенькі хотіли, щоб вона якось тай працювала як співробітниця аптеки. Тому заради стареньких так і зробили, й осіли в Озерному. Але Імберг не міг затриматися в провінції, тому й часто приїжджав до Львова, і кінець-кінців знову осів у Львові. Пізніше він витягнув з провінції також свою “Вікторію” (під цим ім’ям він оспівував свою Нюшу в юнацькій поемі. Назву було взято з роману Кнута Гамсуна “Вікторії”).
Жодного житла у Львові не було. Зейнфельди тепер жили в одній кімнаті у знайомої родини, і відколи Імберг приїхав до Львова, у тій же кімнаті жив також й Імберг. насамперед потрібно було кожному прибулому отримати якесь місце проживання. Львів був переповнений людьми, біженці з усієї Польщі туди збіглися. Місто, яке нормально нараховувало близько 300 тисяч жителів, тепер оцінювалося в 700 тис, з яких до 200 тис євреї. Розуміється, квартир бракувало, та й ще така річ: саме у Львові, більше ніж в інших містах, для прикладу у Лодзі чи Кракові, було помітно чисельні сліди руйнування війни, більше розбитих та зруйнованих будинків, більше лунок на вулицях між будинками. У місті, та особливо на периферії, лежали цілі квартали в руїнах.
Пояснювалося це так:
Від початку війни німці справді бомбардували Львів з літаків, як й всі міста у Польщі, але це був звичайний наступ. Місто постраждало як й інші міста. Але справжні розрухи сталися пізніше, та з інших причин.
Коли було встановлено кордон між німецькою та російською окупаційними зонами в Польщі, німці намагалися хоча б на деякий час втриматися на місцях, які мали перейти до росіян (як це було, наприклад, з Перемишлем), пограбувати місто, вивезти все цінне, заодно поквитатися з часткою євреїв, перш ніж віддати місто росіянам. Російське командування віддало наказ: пильнувати за кожним кроком німців. Не впускати в жодне місто, де їх не мало би бути. Німці вже підходили до Львова, вони вже були в Клепарові (передмістя Львова), коли росіяни надійшли з Личакова, тому між так званими союзниками заварилася формальна сутичка з артилерією та піхотою, так як мало бути… витіснили німців, вигнали, та не пускали до міста, але сліди зіткнення, відчутних слідів, залишилося.
Легко собі уявити, з якою радістю львівські євреї зустріли Червону Армію, яка їх майже в останній момент врятувала від чорної зарази, від німців. Але поляки не могли цього зрозуміти та дивилися криво. Для них, з приходом Червоної Армії, все-таки прийшов чужинець, окупант — а євреї радіють!
Головне питання для кожного біженця також було — кімната. Ми мали пункт зустрічі, щось на кшталт кав’ярні, схоже до “Асторії”. Коли я прибула, я вже там зустріла ціле товариство письменників та журналістів. Це були Єгуше Перл, Г.Л.Житницький, Моше Шімель, Бер Шнапер, подружжя Грін, Бамз, Ашендорф, Берлінський та Рубінштейн. Крутилася поруч них й місцева мешканка Дебора Фогель, турбуючись про місце для ночівлі, про обід. Турбувалися про прибулих також місцеві Янкеле Шудріх, Давид Кенігсберг, Мар’ян Гемар [5], Соня Фрідман. Вони були, як говориться, вже затребувані, бо були лівими, тому й ось настав їхній час.
Через декілька днів прибув Альтер Кацизне. На нього чекали та знали, що він вже в дорозі сюди. Він мав очолити молоду письменницьку групу у Львові. До того, представником був Давид Кенінсберг. Кацизне більше підходив, був більш відомим.
* * *
Кімнату я отримала з великими зусиллями та протекцією, — в інтелігентної жінки, лікарки, яка однак тримала наші стосунки на витягнутій руці — боялася, аби я надто не пригрілася біля її теплої печі. Вона собі ще не уявляла, як з пристойної людини міг стати біженець …
Мені було дуже холодно в її будинку. Ніякої подушки під голову, та жодної ковдри аби накритися, з дому я також не взяла. Але дах над головою був, і цього вже було достатньо. Тепер потрібно було подумати про роботу — “хто не працює, той не їсть” — такий лозунг цієї країни.
Жодної газети — де я б хотіла працювати — ще не було. З роботою в школі я не спішила. Я мала слабкі голосові зв’язки. Вже пару років, як мені казали, що з моєю педагогічною діяльністю я мушу покінчити, бо моє горло цього не перенесе. Лишався мій третій фах, юридичний. Російську мову я знала, моя освіта є російською. Та я розуміла, що ані про адвокатуру ані про щось подібне я не могла й думати. Радянська юриспруденція зараз не схожа на ту, яку я вивчала в тодішній Росії. Я шукала швидше технічну роботу в суді, секретаркою, чи як Соня Фрідман, яка вже зараз працювала при суді перекладачкою. Я навіть пішла з Сонею до її начальника, до голови суду, представитися: я така і така, маю юридичну кваліфікацію та шукаю роботу:
— Дуже добре, ми потребуємо людей. Напишіть вашу автобіографію.
От всідаюся я писати свою автобіографію: народилася, навчалася, закінчила гімназію, вивчала право і так далі, до самого 1918 року. З 1918 до 1921 року перебувала в Радянському Союзі, працювала від початку в московському “Наробраз” (відділ Народної освіти) в позашкільній освіті, під керівництвом Надії Костянтинівни Крупської (дружини Леніна), згідно з її настановами відкрила першу “Школу грамоты”, школу для дорослих, в Орлі при “Першому залізному полку на захисті пролетарської революції” (Первый железный полк защиты пролетарской революции). Це було літо 1918, ще перед тим як було видано декрет про освіту Червоній армії. Після цього керувала позашкільною діяльністю по всьому Орловському районі, була членом Надзвичайної комісії з ліквідації неписемності, працювала в Казані і так далі. Такий лист про моє походження, після якого я думала, що мене схоплять, та й нічого не питаючи прямо посадять на почесне місце …
За мене таки взялися, але не так, як я думала. Після такої своєї автобіографії я мала що пояснювати. Що? Була в Радянському союзі до 1921 року, як-же так, що тепер вона приїжджає звідкість з Польщі, а де ж до того вона була? Щось в цій історії не гладко. Я взялася доводити, що все в цій історії гладко, що ми — я та мій чоловік — виїхали з Москви легально, і що нам не лише дозволили, а навіть допомогли виїхати, бо в той злощасний рік голоду, 1921, ми там ледь не загинули, бо ми обоє були смертельно хворі, і я лежала в одному шпиталі, в Кремлі, а Лазар лежав в іншому, у військовому. І в той самий час ми втратили наше єдине дитя, воно лежить на московському кладовищі.
Доведено, що ми зробили свій внесок в пролетарську революцію. Побачивши, як ми хиріли, вирішили, як тільки це стало можливо, відіслати додому, до наших батьків, аби ми оговталися. Мої батьки та батьки Лазара були у Лодзі. Туди й допомогли нам виїхати. Дружина Леніна, Надія Костянтинівна, прощаючись зі мною, втішала: вона знала мою дитину, та розуміла нашу встрату…
Ці всі мої доводи та докази могли б й не допомогти, але було тоді у Львові багато мешканців Лодзі, які могли підтвердити, хто я є, та й ким я є. Мене залишили в спокої, але ніякої роботи у відомстві я вже не отримала. А один із тих, хто зайнявся встановленням моєї ідентичності, по-дружньому порадив, що коли я хочу мати спокій, то повинна забути про свій попередній досвід. Я, розуміється, послідувала пораді і в наступні мої, численні рази писання автобіографій, про це не згадувала. Хоча я й дотепер вважаю за честь та виняткову вдачу, починати свій життєвий шлях та перші кроки під керівництвом такої дивовижної жінки як Надія Костянтинівна Крупська.
* * *
Ніякої роботи я швидко так й не отримала. А поки я крутилася в письменницькій групі, члени якої також ще не мала жодної роботи, в сенсі заробітку, тож голодували. Але товариство писало. Та й писало ласо, із задоволенням. Писали вірші та й не лише вірші, на новий мотив, та з новими підходами. І товариство дивилося одне на іншого з підозрою: ще дещо незвично звучали нові мелодії у не нових майстрів.
Ось згадується мені претензії, що товариство мало до Мауріція-Моше Шімеля, який в нормальний час співпрацював з буржуазними виданнями, в “Наш пшегльонд”, та в “Гайнт”. Найталановитіший поет, й тепер він також писав видатні вірші та поеми, але на новий манер, з новими мотивами похвали. Товариство мало претензії до нього — ну до чого ж швидко він “перевзувся”. Йому не вірили, тим більше не вірили в його виправлення. А він же, бідолаха, все виправдовувався, переконував, що події та війна його навчили. Що пише він з переконання, щиро. Це йому геть не допомогло. Йому не вірили. Він був в проблемах весь час, а потім працював десь в закинутому кіно касиром та контролером, бідував та голодував. Мауріцій-Моше Шімель, пролетарське дитя, який був сяючим духом єврейської поезії загинув десь при німцях.
* * *
І ще згадується про перший час мого перебування у Львові. Перша велика демонстрація до річниці Жовтневої революції, сьомого листопада. Йшли робітники фабрик, організацій, чиновники радянських інституцій. Було мокро й холодно, і люди йшли мокрі й хмурні. У Львові тоді було ще мало людей, які б усвідомлювали чітко важливість пролетарської революції, знали сенс 7-го листопада. Несли транспаранти та прапори, і я добре пам’ятаю, пам’ятаю моє роздратування: в групі, до якої я випадково пристала — групи працівниць фабрики — жодна з дівчат не хотіла нести спереду червоний прапор. Вони видихнули з полегшенням, коли я взяла й понесла прапор. І протягом всього шляху не знайшлося жодної, яка б хотіла мене заступити на трохи.
Травнева демонстрація другого року та пізніші демонстрації — навіть того ж 7-го листопада — виглядали вже інакше. Прапори вже несли вибрані “відмінники” та “стаханівці” та інші.
* * *
От Цесі Гіршфельд набридло сидіти в Перемишлі, і вона одного прекрасного ранку нагрянула до мене у Львові. Це була для мене велика радість. Крім цього, з Перемишля, вона привезла хліб, такий великий та круглий, як кермо автомобіля, банку з маслом, сир та цукор — геть не малі скарби в той час. З постачанням їжі вже було погано у Львові: за хлібом треба було стояти в черзі з четвертої години ранку.
Звідки сталася нестача провізії у Львові? Ніякого голоду ще не було. Це був результат переходу з однієї системи на іншу. Вільна торгівля раптово зупинилася, раптово все почалося контролюватися на визначених місцях, аби правильно розділити між широкими масами. Але розподільний апарат ще не функціонував, не був правильно встановлений, це зовсім не вдавалося. Продукти першої потреби, та й загалом товари, зникли з місць, де їх раніше можна вільно було купити. Але вони зʼявлялися на інших місцях, де їх можна було отримати таємно, але за величезну ціну.
Місцеві жителі ще могли собі зарадити, знали, де й що можна отримати, та й ще мали за що купити. Але ми, біженці, нічого не знали, де можливості відкриваються, та й також не мали за що купити. От ми й голодували.
Я пам’ятаю, ось одного разу ми вийшли з нашої нової “Асторії”, де ми мали лише чорну каву без цукру: Берлінський, Левенштайн і я. Так, на шляху додому, ми заглядали в кожні двері, відкритих магазинчиків і раптом трапилася нам удача. В одному закинутому куточку, якоїсь крамнички, ми знайшли якісь зачерствілі та полишені тістечка. Ми скупили заздренно весь запас, тай взялися собі радитися: чи з’їсти все відразу,чи залишити частину на потім.
Берлінський виступив з такою промовою:
— Дозвольте мені, звиклому до голоду старому, сказати моє слово: потрібно їсти за раз. Наїстися собі добре, аби мати силу далі постити!
Так ми й вчинили, з’ївши все відразу… і не наїлися.
* * *
І тепер Цеся принесла з собою поїсти. Тому ми ми сиділи, їли і не працювали — всупереч пануючому лозунгу “хто не працює, той не їсть”. Коли перші запаси вичерпалися, батьки з Перемишля вислали другі. Це тривало так довго, поки батьки в Перемишлі теж залишилися без доходу. У них відібрали концесію, яку вони раніше мали на продаж бензину й нафти. Питання роботи стало знову гострим і надзвичайно актуальним. Шукаємо ми роботу. При цьому, у нас було ще одне завдання: моя господиня сильно турбується, чому в кімнаті, яку я знімала лише для себе самої, живе двоє. Тому шукаємо ми кімнату для Цесі. І це нам навіть вдалося швидше, ніж ми собі це уявляли. Квартири зараз були вільними: багато поляків тут себе почували не комфортно, і взялися переходити туди, на другу сторону, до німців. Ну і крім цього взялися, згідно домовленості з німцями про обмін, висилати місцевих львівських німців в їхню стару “батьківщину” (Heimat), тому стало легше отримати квартиру. Далі починається історія: “жилотдел”, житлове відомство; навіть маючи квартиру, це все одно має бути формально, офіційно підтверджено “жилотделом”. Тоді отримують “дозвіл” на конкретну “жилплощадь”, тобто житлову площу. Але й в жилотдел так просто не потрапити, саме в ту кімнату, де засідають ті, хто роздає жилплощадь. Ну й крім того, на житлову площу мали право лишу ті люди, які працювали, а ми, тим часом їли перемишлянські продукти і не працювали.
Але для всього приходить кінець. Кінець прийшов й для нашого вештання. Не те щоб ми вешталися впусту. Цілі дні ми шукали роботу, шукали кімнату, відстоювали у відомствах аби отримати “ордер” на знайдену кімнату. Вистояти у відділках аби отримати потрібну роботу — теж півдня. І нарешті отримали і одне, і друге. Ми отримали роботу в “Народобраз” — відділі шкільної освіти — в підрозділі позашкільної освіти, тобто за моєю спеціальністю. Я, як керівниця позашкільного підрозділу Шевченківського району, а Цеся, на тій самій посаді в Ленінському районі. Тоді місто адміністративно було поділено на три райони: Сталінський, Шевченківський та Ленінський. Нашим завданням стало оснащити дві третини міста школами для дорослих. Незабаром стали ми міцно на ноги, кинулися в роботу не жаліючи сил.
Опісля сталася важлива подія. З Рівного прибуло два наші хороші друга, Малех Бітер та Боб-Берл Мітлберг. Ми їх знали з Варшави, але власне подружилися ми з ними минулої зими, в Закопаному, де Боб був керівником товариської колонії, яку на зимовий сезон започаткував лівий Поале-Сіон. І ми були в тій колонії.
Така родина: Бітер-Мітлберг, Мєджинський-Лент, одна родина, знайшлися зараз в Рівному, втікши з Варшави. От молодь стала дивитися, чи тут, у Львові, було б краще місце для родини, ніж в Рівному. Ми дуже раділи цим гостям, і особливо тішилася Цеся. Вона не була байдужою до Мелеха-Марека Бітера… і вже через пару днів вони обоє зі мною поділилися, що вони вирішили одружитися. Знявся тягар з голови.
Марек залишився тут, Цеся вже звалася Цеся Бітер, а от Боб повернувся до Рівного, розповісти про можливості у Львові.
Представлений уривок — спогади Тані Фукс (1896–1950), активістки партії Поалей Сіон (ліві сіоністи) з Лодзі, яка пережила Другу світову війну — спершу у Львові (1939–1941), згодом у Чернівцях та таборах Бессарабії (1941–1944). Протягом міжвоєнного періоду вона, разом з її чоловіком Лазарем Фуксом, активно займалася журналістикою та розбудовувала єврейську шкільну освіту. З початком нападу Німеччини на Польщу, вона втекла до Львова, де тоді була значна частина журналістського та літературного середовища міжвоєнної Польщі. Освоївшись у Львові восени 1939 року, Таня долучилася до розбудови шкільної освіти в радянському Львові та з часом відновила журналістську діяльність.
Цей уривок можна проаналізувати комплексно, як его-документ, травелог та публіцистику — властивості кожної форми яскраво простежуються в тексті. Перш за все, ці спогади — це свідчення очевидиці, яка пережила Голокост. Також не можна випускати з уваги, що вони написані професійною журналісткою, з чіткою політичною позицією, тому з одного боку це дає хорошу перспективу для розуміння контексту, а з іншого — обмежує пояснення явищ та процесів, які Таня Фукс спостерігає. Крім того, для цього джерела властиві яскраві характеристики травелогу: між 1939 та 1944 роками Таня постійно змінює своє місце перебування та описує нові терени, куди потрапляє, вплітаючи їх в свої більш ранні спогади.
Зрозумівши контекстуальну рамку бекграунду авторки джерела, можна знайти відповіді на запитання, які детальніше розкриють як форму джерела, так і достовірність його змістової частини:
Головна тема представленого уривку — соціальний вимір Львова в період переходу на радянську систему управління. Тут показано як змінювалася практично кожна сфера суспільного, політичного, соціального та культурного життя. Таня описувала як жителі міста адаптовувалися до нової політичної системи, шукали способи виживання та взаємодії в умовах переходу, як випробовували нові культурні коди (манери спілкування, нові мотиви журналістики та художніх засобів у письмі). Близьке прочитання спогадів Тані Фукс показує багато моментів соціальної історії Львова у вересні та жовтні 1939 року, які досі ще не стали предметом ґрунтовного дослідження.
Так, наприклад, серед малодосліджених тем початку нацистсько-радянського поділу Польщі у вересні 1939 року є питання військових зіткнень між двома арміями, та короткотривалої нацистської окупації в тих місцевостях, де потім закріпилися радянські війська. Цей епізод про бойові зіткнення, спорадичну нацистську окупацію та формування нового кордону, де жителі регіону мали досвід короткотривалого насильства, сьогодні мало вивчений. Декілька тижнів вересня-жовтня 1939 року стали критично важливими для багатьох аспектів суспільного досвіду регіону. Пережите насильство стало вирішальним у формуванні нової соціальності реальності, зокрема: формування інформаційного поля в новому політичному устрої, встановлення нових рамок легітимності дозволеного насильства та нових рішень пристосування та адаптації місцевого населення. Сьогодні історики не мають аналітичного апарату для означення короткотривалого насильства та його впливу на майбутні рішення. Таня описувала як відбувалася битва за Перемишль та Львів, а дослідження німецького історика Кая Струве (Kai Struve) подає детальний аналіз подій в Яворові, тоді як польський дослідник Мірослав Тричик (Mirosław Tryczyk) реконструював подібні акти насильства в регіоні Єдвабного. Ці свідчення Тані Фукс фактографічно доповнюють розуміння контексту, який сьогодні мало реконструйований дослідниками.
Другий важливий аспект, мало висвітлений в історіографії, але описаний в спогадах Тані Фукс, — це реалізація договору про обмін населенням між Німеччиною та Радянським союзом в 1939 та 1940 роках. Сьогодні достеменно не встановлено кількості населення, яке підпало під цю акцію, однак зі спогадів Тані Фукс можна встановити, що для Львова, переповненого біженцями, зміна демографічної ситуації після обміну покращилася. Ці події мають важливе значення для розуміння динаміки в соціальній структурі населення протягом 1939–1941 років у місті. Якщо в цьому уривку вона детально описала особистісний вимір сприйняття готовності повернутися в німецьку зону окупації, то вказані статистичні дані вимагають підтвердження. Зрештою, щоби використовувати подібні дані в дослідженні, краще опиратися на офіційні джерела однієї сторони чи декількох, як це у своєму дослідженні пропонує американський історик Голокосту Вайтман Беорн (Waitman Wade Beorn) [1].
Головна тема цього уривку присвячена соціальному виміру Львова: як населення пристосовується до нової реальності, які нові правила регулювали суспільні та бюрократичні акспекти життя, та як творилися нові професійні середовища. Описи житлового питання проливають світло на деталі знищення інституту приватної власності. Про те, як відбулася націоналізація квартир та контролювалася політика розселення у Львові протягом 1939–1941 років поки мало що відомо. Однак є всі підстави припускати, що протягом 21-го місяця радянської окупації, це питання повністю змінило розуміння прав власності та володіння житлом у Львові, та головне — морального права претендувати на житлову площу.
Наступний великий сюжет, описаний у представленому уривку, це формування нового письменницького та журналістського середовища. Львів став важливим культурним центром, де зустрілися єврейські митці різних середовищ — окрім львівських діячів культури тут сконцентрувалися біженці з Центральної Польщі та прибула з Радянського Союзу інтелігенція. Ці спогади дають розуміння того, як відбувалося переосмислення творчих підходів, як виникала напруга всередині цих середовищ і між ними, та як проходив процес пристосування до нових дозволених форм мистецтва. Ілюстрацію проблеми адаптації до нового середовища Таня Фукс описує на прикладі Мауріція-Моше Шімеля, відомого єврейського письменника міжвоєнного періоду.
Останній аспект аналізу представленого джерела стосуватиметься важливих культурологічних досвідів самої авторки: як вона формулює для себе феномен біженства та як змінює своє ставлення до нього з часом. Не менш важливим буде її переосмислення пролетарської революції, як учасниці подій 1919–1920 років.
Отже, спогади Тані Фукс є цінним матеріалом для дослідження соціальної історії регіону в умовах початку нової реальності, яка настала після вересня 1939 року: механізми адаптації, формування нових політичних та окупаційних устроїв, зміна інститутів приватної власності, професійних середовищ, основ культурного життя та уявлень про владу, насильство і контроль. Попри детальний опис багатьох аспектів суспільного життя, аналіз цього уривку вимагає застосування критичного підходу до опрацювання наративу. Загалом, спогади Тані Фукс не лише доповнюють фактографію епохи, але й відкривають перспективу для глибшого осмислення досвіду війни, кризи, біженства та виживання у ХХ столітті.