Інтерв’ю з працівником Львівського заводу автонавантажувачів (1970 – 2000-ні роки)

І.: Тоді починаємо розмову. І власне перше питання – це буде – коли Ви  народилися, де Ви народилися, де Ваше дитинство пройшло. 

Р.: Народився я в не поганому селі – Тернопільська область. Хороша родюча земля, дуже. Ну і життя, вірніше, родився я 1948 році, досить старий я дядько. Дитинство проходило, як, як в селі. Сім’я багатодітна, школа. Одна  школа була в нас в той час до 8 класів, це нашому селі, а вже школа до 11  класів тоді, бо я в послідній рік закінчив 11 класів. Це вже було в районі, треба було їздити шість кілометрів кожен день туди і назад, туди, назад. Але люди привикли. Зараз мене завжди цікавить, зараз тільки чуть-чуть трошки холодно, вже там діти не йдуть до школи. А в нас було 20 градусів, ти мав право не йти до школи, 20 градусів морозу. А сніги були такі, я пам’ятаю, досить пам’ятаю, що ми, навіть коли машина приїжджала, робила колію, то ми гуляли в війну. То ми лягали в ці колії і так, ну, так би мовити. І якось всі так виживали. Виживали, тому що роботи в селі було багато. За рахунок чого? За рахунок землі. То і що в нас було вдома там корова, кури, гуси. Ну таке. Батько працював, мати не працювала бо хворіла. Сім’я в нас була велика – семеро дітей. Так що. І в ’65-му році пішов у Львів. В Інститут я поступив в перший рік, пішов в технікум. В технікум, як вам об’яснити, трошки батярував. Ну, не слово батярував, хуліганив, захищав. Так що в 1967 році я пішов в армію. Ну і ’69-му, в кінці року я прийшов. Служив я в ракетних військах. На той час це були самі такі круті. Комплекс, він зараз вже не засекречений. Колись він був в СССР – Совершенно секретно. Це все під землею. С-200 був такий комплекс. Колись ви бачили, можливо, по параді їхала така, ну, на машині довжелезна в горизонтальному положенні величезна-величезна ракета. Там я майже три роки, ну не майже три роки, 2 роки. І трошки провів в ракетних військах, бо досить більше під землею, чим на землі. Ну якось я так, Слава Богу, що здоров’ям не дуже. Багато людей. Ну молоді хлопці, розумієте. Ну і радіація була, будемо говорити, не до слова, не мала. Ну і тоді вийшов нормально. Куди діватись на селі триматися біля батьків? Ні. Треба було щось думати про життя. Сестра вже у Львові була, брат у Львові, відповідно тоже я прийшов у Львів. Треба було йти, ну бо так, ну часи були такі. Треба було мати прописку, тоді тебе хтось брав на роботу. Якщо не мав прописки, нікому ти не потрібен. Ну, такі були часи. Ну якось так випадково, я так обійшов, де я тільки не був. На одному, ні, немає прописки, будь здоров, все. Завод автонавантажувачів якраз здавав гуртожиток на Левандівці, і казали, незважаючи на мої знання, просто підеш робітником в ливарний цех. Ливарний цех, ну, я не так роботи боявся, як там зарплата була. Бо треба було одітися, бо з дому не можна було взяти. Пішов я на ту роботу, як кажуть, в одних чоботях і галіфе. І це, кажу, ця військова форма. А то треба було одітися ще і відповідно не думати, що мені хтось щось поможе з дому. Так я пішов в ливарний цех. Думаю, пороблю рік-два, трошки приодінуся. Я вже був прописаний там тимчасово. Ну не пам’ятаю, напевно років на три тимчасова прописка. Ну, і далі думаю, за тих три років вже щось я собі знайду. І так знаєте, як, втягнувся і десь через рік […] я почав з робітника в ливарному цеху. І через рік я вже став майстром. Майстром ливарної дільниці. От був я десь років три майстром, потім старшим майстром, потім зам. начальника цеха, потім начальником цеха. Потім від начальника цеха забрали мене в заводоуправління. Там я вже пішов зам. директора заводу по виробництву. І так моя кар’єра 30-річна була вся там. Ну, прийшли часи […] Да, а ще перед тим, після ливарного цеху була в нас така трошки проблема по ковальському цеху. Я ще пішов начальником ковальського цеху. Я ще там побував. Скільки? Десь 4 роки начальником ковальського цеху. А звідти зразу пішов на зам. директора. Ну і почалась моя кар’єра. Ну як кар’єра. Просто, вже більш професійно. Тому що таке, 38 цехів на заводі, програма росте, людей нема на заводі, як завжди. Бо чому немає людей? Бо достатньо кількості, такі як Електрон, такі, як, там, військові комплекси – завод Леніна, 24, 47, зарплата майже була однакова. Так ясно, що люди йшли туди. Ми набирали контент такий вже, як кажуть, де вже ніхто не брав. От. Нам дуже помагала багато тюрма. Тюрма в розумінні того, не так, як я сказав, тюрма, ті, хто вийшов з тюрми. Нам по рознарядці давали, щоб ці люди працювали в нас. Ну хоч що-небудь. Бо  ливарний цех – конвеєрна система. Всюди на конвеєр – сам процес виготовлення – це конвеєрна система. Люди потрібні були. Ну в основному, я пам’ятаю, саме більше це ливарний цех і ковальський цех, куди йшли люди. Пішли, пішло відбування терміном. Ну от ніби і все. ’90-ті роки прийшли, завод викупили росіяни. Викупили так наскільки нагло, що були в нас ніби свої якісь бонуси. Бо ми працівники. Але приїхали два парня з Санкт-Петербурга, вони вже мати більше бонусів, чим ми. Ну викупили десь в Києві без нас, і так і завод викупили. Викупили, на мою думку […] Я з ними  пропрацював три роки. Я зрозумів, що там, короче, почали грабувати завод. Бо там, будемо так говорити. Розпродавали все, що тільки можна було розпродати. Я звідтам пішов, бо я зрозумів, як мені сказали хлопці з податкової інспекції, що тут тобі вже, вибач, но крім тюрми, тобі нічого. Тому, що всюди твоя подпись. Ти є гражданин України. А вони що, вони нині взяли і завтра поїхали, і шукай “вітра в полі”. Так я втихую написав заяву скоренько, дві неділі відробив. І будемо говорити, не пішов, а втік. Тому що зрозумів, що життя таке, що там до нічого доброго не доведе. Завод почав валитися після того, я пішов, через два роки він пропав зовсім. 

І.: Це десь був десь ’93-й рік, я так підозрюю. 

Р.: В 2003 році я звільнився. 

І.: Так, коли ви звільнилися? 

Р.: В 2003 році я звільнився. 

І.: Ясно. Не одразу, коли приватизували. 

Р.: Так, так. 

І.: Ще Ви поробили. 

Р.: Ну то, а спочатку ми самі давали раду. Все, от таке моє життя. Подробності не буду говорити. Тому що завод ділився, то ми зробили з […] Було в нас Відкрите акціонерне товариство, ми зробили собі чотири дочірні підприємства, щоб легше було виживати, розумієте. Бо завод мав маловантажних автомобілів, середніх автомобілів. В нас був завод спецтехніки. Це 31 цех, які працювали, тільки військові – військову  продукцію. Це автонавантажувачі для загрузки […] Ну приспосіблення для ракет і так далі, так далі. Ну, так, в такому розумінні. Ну якщо брати по полочкам розкладати, це дуже довго і, і нецікаво. 

І.: Нє, це власне цікаво цей момент вже саме приватизації. 

Р.: Ну приватизація. Ну, треба було виживати, треба було людей десь давати. Але, але що? Саме головне це було що – реалізація продукції. 

І.: Ну так. 

Р.: А вона нікому вже не потрібна. Союзу нема, всі виживали, як могли, ніхто  не дивився. Тільки десь аби робити. Так потихеньку все почало загнивати, розпадатися. Так і ми розпались. До викупу заводу все розпалось. Думали, прийдуть росіяни, щось нам поможуть, а в результаті довели до кінця і завод – одна назва лишилась. І так більше, більше такого заводу, як він був, уже немає. Нічого, вони в Росії, це наскільки я розумію, що вивозили не всю оснастку звідси, ну, щоб там зробити свій завод. Але щось я не чую, щоб той завод десь працював. Це все, що було на заводі, вивезли. Вплоть до плитки з підлоги. Все це потім вже розпродали, вже без мене, завод. Там де завод був, зараз житловий комплекс. Знаєте? 

І.: Так, так. На Залізничній. 

Р.: Так, на Залізничній. 

І.: Між Залізничною і Шевченка. 

Р.: Так. Зробився комплекс. Ще лишився в Рясне завод такий, там завод, тоже, по-моєму, тільки лишилася одна назва. Бо я, як пішов звідтам. Так більше нікуди не хотілося. Бо, як кажуть, дуже обідно було, що стільки пішло – більше 30 років я віддав тому заводу, дуже обідно то, що отак, знаєте, такий завод пішов з лиця землі. Ну як, не пішов, просто розформірували його. Бо не було комусь, щось не було зараз, то можна говорити, політична воля чи з політичної волі, не було кому у Львові відстояти цей завод. Так само автобусний завод не було кому відстояти, так Сільмаш, так і Електрон. Всі пішли. Тому, що не було такої твердої руки, що нам це треба. Люди жили скоріше всього так, аби для себе пожити. Я маю на увазі, керівництво області чи керівництво міста Львова. Ну такі от, бачите, такі от. Потім пішов звідти, де-небудь, аби тільки піти, пішов я на Завод керамічний. Там був такий, царство йому небесне, Бек Маркіян, такий старий друг, ми з ним, взяв мене туди. Тоже там поробив начальником виробництва три роки. Потім мене сюди запросили і вже тут 12 років. 

І.: В Citadel Inn 12 років? 

Р.: Так. То вже 12 років. В 2008 році відкрилися до того. Я вже працював тут. Руїни тут були. Може бачили? Якщо не бачили, то я можу фотографії показати, що тут було, з чого ми починали. Ну бачте, так вже і ми поживаємо. Сама Цитадель процвітає, я маю про себе, доживаю свої роки. 

І.: Ну Ви ще дуже добре тримаєтесь. 

Р.: Ну як, 73 роки, як можна триматися? Тримаємося, як тримаємося. Та й так. Все, на плаву. Тоже, як бачите, об’єм роботи не малий. Але треба з молоддю миритися, бо в них свої погляди, в мене свої погляди. Але робимо так, щоб було всім добре, що виживати. 

І.: Це Ви тут фактично директор готелю. 

Р.: Я директор тут готелю, так. 

І.: Це дуже цікаво. Від зам. директора заводу до директору готелю.

Р.: Від директора заводу. Звідти я пішов генеральним директором.

І.: Ага, Ви вже були генеральним директором, як Ви пішли. 

Р.: Я зам. директора, потім генеральний директор, в нас був такий Підвальний з автобусного заводу, він пішов. Потім після нього був ще один, він вже пішов. А потім, коли прийшли інвестори до нас, коли викупили завод, коли прийшли інвестори, вони цих всіх, короче, вони їх не брали. Мене поставили генеральним. Ну, тоді був не генеральний директор, а голова правління. Я там поробив з ними десь півтора року, зрозумів, що там мене нічого не чекає. Я там звідтам пішов з тої посади. Навіть, якщо чесно, не пішов, а майже втік. Тому що їм треба було людину, яка за все відповідає. Бо подпись все рівно дійсна тільки моя. І в банках і, гроші, і все, все. Так закінчив свою кар’єру на заводі, так би мовити, не з тим, з чим я думав. Тому, що вважав в свій час, їздив в Політехніку, забирав людей звідтам, студентів. Щоб люди йшли в відпуск, треба комусь підміняти. Якось так життя було, ну як вам сказати, прогнозовано. Ну, пішов з гуртожитку з сімейного, женився. Отримав сімейний гуртожиток. І так потихеньку, потихеньку, потихеньку, і так по нинішній день. 

І.: Ясно, от давайте вернемося до того, як Ви працювали на заводі – от Ви прийшли працювати робітником в ливарний цех. 

Р.: Так. 

І.: Розкажіть трішки детальніше. Як виглядала робота, як Ви взагалі перший раз прийшли на завод, яке у Вас було враження про це. 

Р.: Ви розумієте, що таке ливарний цех? Ливарний цех великий. Ми забезпечували литвом десь порядку […] Ну я говорю тільки про Львів. Я можу на пальцях перерахувати. Всі заводи які є, начинаючи, навіть автобусний завод, там, щоб не збрехати, більше десь 40 найменувань одиниць ливарних ми робили для них. Ну багато дечого, то вже подробиці. Автобусний завод, Дрогобицький завод автокранів, Дрогобицький долотний завод, які ми забезпечували литвом, які ми обезпечували литвом. Коли я прийшов, що я міг побачити, за 10 метрів людину дуже було важко бачити, бо все було в диму. Що таке значить ливарний цех – ми плавили чугун, де я прийшов, чугунну дільницю, ливарна. Це називали ливарна дільниця – чугунна. Потім стальна дільниця, де виплавляли сталь. На чугунній дільниці ми виплавляли алюміній і бронзу розплавляли. І сталева дільниця. Цех великий – 617 чоловік в цеху було. Цех дуже великий, саме більше цех, який був. Робив у три зміни круглодобово. В вагранкі, в якій ми плавили чугун. Можете собі представити, що таке плавити метал, не бачили ніколи?

І.: Ну хіба по телевізорі. 

Р.: По телевізорі. Чому я так? Бо завжди коли було свято – День Металурга в серпні місяці, завжди робили інтерв’ю. Там в мене є багато газетних статей таких. Брали інтерв’ю, приходили. Ну я вже був майстром в той час. Бо так, чому так важко було? Температура надворі 30+, в цеху плавиться, чугун виходив з вагранки виходив з вагонки 1300 градусів. Це треба було його прийняти в ковші, розлити по формах. Ми робили противаги такі, якщо ви знаєте, що то таке. Автонавантажувача спереді йдуть вила, а в заді противага. Бо інакше ми би не могли. 

І.: Ну в нас є фотографії. 

Р.: Бачили. 

І.: То там є такі різні моделі автонавантажувача.  

Р.: Починали ми з 45, дойшли до […] І далі були перспективи, просто заводу не стало. Був цех важкий, досить важкий. Вентиляція, жарка, платня майже така як всюди. Єдине, були умови це, то що люди йшли. От я особисто пішов в 55 років на пенсію. Робітники йшли в 50 років. Жіночки, які робили, в 45  років. Тому весь час не хватало кадрів. Розумієте. Мали ми своє 29 училище. Професійне 29 училище. В тому училищі набирали в основному токарів слюсарів, інструментальників, ливарників і ковальських груп. Було тяжко набрати. Незважаючи на те, що ми їх брали кормили в себе, давали талони, давали їм не погану стипендію в той час. Але все одно, тяжко було набирати тих людей. Набирали з вулиці. Ну, вчили їх і так жили. Так що от 11 років я там віддав. 

І.: А потім от Ви працювали в ливарному цеху це 11 років виходить, так?

Р.: Так, так. 

І.: Це дуже багато. І Ви поміняли там теж кілька посад?

Р.: Бо я почав там з працівника. 

І.: Давайте трошки по роках, щоб так структурувати. Ви прийшли, це був ’69-й рік? 

Р.: 69-й рік. Ну, будемо так говорити, в 69-му я прийшов в грудні місяці, а 14 січня на Новий рік старий я вже було оформлений. Тому що там проходив якийсь, ну як би мовити, на той час: техніки безпеки, мусив пройти там всі ці. Як саму техніку безпеки – раз, по-друге – якийсь, ну щось треба було навчитися. Тракторист, знаєте, був трактористом, в мене спеціальність зв’язківець, я до того не мав ніякого відношення. Ну я 14-го січня я вже став повноценним працівником ливарної дільниці. Ну, пропрацював десь я максимум два роки, став майстром цеху, пропрацював майстром цеху може три роки. Ну, по датах то треба подивитися. 

І.: Це приблизно треба. 

Р.: Можна подивитися в трудову книжку. Потом став старшим майстром. Потім зам. начальником цеха. Я так кар’єру закінчив – зам. начальником ливарного цеху. Бо мене забрали тоді начальником цеху в ковальський цех. В ковальському працював шість років і звідти вже пішов в заводоуправління. 

І.: А от як в ковальському цеху було працювати? Чим відрізнялося від ливарного цеху? 

Р.: Ну, ливарний цех, ми робили – з металу плавали і робили ті чи інші деталі. Це той, ну, той кусок металу кидала в вагранку, а взагалі то нам приходили чушки, готові такі, треба було розплавити в вагранці і залити в свої форми. Там різні форми, там: редуктора, насоси. Там більше тисячі одиниць найменування було. Це одна специфіка. Ковальський цех – це коли метал нагрівається до 1000 градусів, до 800, залежить, яка деталь. І штампами. Знизу половину деталі і зверху і штампуються, і в результаті получаються деталі. Які ми тоже робили. Ну я вам кажу, майже, ну Львівська область, то всі заводи обеспечували. І автобусний, і Сільмаш. Бо вони не мали свого ковальського цеху. В нас був дуже потужний ковальський цех. Якщо ви знаєте такі технічні, ми могли, в общем самий більший в нас був – це п’ятитонний молот. П’ятитонний молот – це коли 5 тонн падає з висоти 6 метрів на ту деталь. Ну там деталі йшли такі крупні. Дрібні деталі, то там були півторатонні,  двотонні і тритонні, і далі п’ятитонні. Це все, що було в нас. Це ковальський цех. Там я тоже майже шість років пропрацював на цьому ковальському цеху. Єдина специфіка, що там було сильно жарко і дуже люди глохли, ба там такі удари. Представляєте собі, п’ять тонн падає на метал. Метал до металу, п’ять тонн. Ну хоча  були якісь амортизатори. Но але це все, все воно щось погашалося трошки, але все одно гуркіт був такий, що було чути далеко-далеко-далеко, за межами цеху. Так що. 

І.: А от власне, а потім Ви пішли в заводоуправління. 

Р.: В заводоуправління. 

І.: І це вже зовсім інша була робота, я так розумію.

Р.: Це все було планування. Планування, заключні угоди. Ну як заводоуправління. Це приходить, кожний цех мав свою роботу. Так треба було зробити, щоб було не простой конвеєра. А конвеєр працював тільки на готових деталях. Називається зборка. Фактично на заводі ми робили, ну щоб так вам по технології розказати, якщо знизу брати, получали в добу ми майже 300 тонн металу, цей всей метал треба було переробити. Це все переробляли в механічних цехах. Було в нас два механічних цехи – зборочний 10 і 16, де робили всі, редуктори, насоси. Ну якщо брати, що ми купляли? Ми беремо колеса, ми купляли, диски, на яких начіплялися колеса, ми купляли в Горькому. Потім вже робили самі, коли вже Горкій тоже не дуже мав можливість нам поставляти. Ідемо дальше. Кабіни ми робили повністю самі. Скло ми купляли в Лисичанську часть, частину на нашому склозаводі. От всю електропроводку робили самі. От. Обладнання таке. Двигуни ми покупляли. Спочатку ми купляли в Горькому – ГАЗ-52 двигун. Це був бензиновий двигун. А вже перейшли потім на двигун ми його називали, з Мінська вже був двигун не газовий, на соляркі, то була вже дешева солярка. Більш потужні двигуни пішли, бо вже Горкій не справлявся з ними. Ну і вже ті двигуни 52 – ГАЗ-52, вони виходили, як би мовити. Бо вони робили грузові машини на двигунах ГАЗ-52 і відповідно, вже коли ці машини пішли в небуття, вже ці двигуни робити для нас було їм, скоріше всього, не вигідно. Ми мусили піти на Білорусію, на завод, де виробляли ці наші двигуни. Це 144, 243 двигуни. Це все дизельні двигуни. От все в Кіровограді ми брали насоси. НШ називались насоси. Де ми брали там від десяти, там НШ-10, НШ-32, НШ-16, НШ-100 для великих машин. Тоже звідти  покупляли двигуни. Я вам сказав проводку робили. Ну і там дрібниці – всі гайки, болти. Більшу половину ми робили все в себе. Частину в ковальському цеху, а решту закупляли, такі дрібні. Ну, дуже багато робили в себе. Це в нас був 10 цех, де в ньому робили практично цю всю мілочовку. Розподілювачі. Ви розумієте, що таке розподілювачі? Дається вхід, який входить, там, допустим, 60 атмосфер під тиком, потім розприділяється. Треба груз підняти, треба колесо повернути. Руками не будете. Це все називається гідравліка, через насос. Оце все ми робили гідравліку самі повністю. Рама, грузи, все своє, щоб піднімати. Вилами робили в ковальського цеху. Що таке вила, ви може бачили в погрузчику? Дві лапи. 

І.: Так, так. 

Р.: Це все. Все робив ковальський цех конкретно, там, де я працював. Перейшли на нову модель. Тоже там добавлялися багато деталей. Ну і завжди був дефіцит, тому що каждий рік підіймався, що було дві машини, стало п’ять машин. Ну я для прикладу вам говорю. Так і Автобусний, так і Дрогобицький. Все давай, давай, більше, і більше, і більше. А цех ширший не ставав, людей більше не ставало. Тим більше і немає тих людей. Так що я вспоминаю ті часи, аж не віриться, що ми це все могли робити. Так, були труднощі, да, були дуже труднощі великі. Тому що приходили літні місяці і треба було людей в відпуск відпускати. Ковалі мали 30 днів відпустки, ливарники тоже 30 днів відпустки. А виробництво не зупините. Хтось то місце мав, не йшла людина, якщо було 600 чоловік в цеху, то треба мінімум відпускати хоча б 30. Но ми завжди старалися робити відпустки таким людям, ну так, знаєте, в селі, вони хотіли завжди на вересень, бо там ті  міські, завжди хотіла літом. Чим було краще в ливарному цеху, ну, не краще, привілегії якісь були, ну краще най, ну я вам сказав, що це були, ну отпуска 30 днів – це раз, стаж в 50 років – два. Ну і десь путівки. Бо ми мали свою базу відпочинку Чарівні озера – Майдан село. 

І.: Так, так, я там була. 

Р.: Ми побудували її з нуля. Кожний цех мав свою хатинку. Ну, цех більше мав. Дві, там, і там в цеху голова профкому, вірніше не профкому, а цехкому розприділяв. Там їхали з сім’єю на день, на два. І так по черзі відпочивали. Мали свій піонер-табір в Брюховичах, називався Чайка. Тоже, чим були привілегії, бо всі знали, що прийде літо, всі його діти будуть відпочивати в тому лагері, практично за дякую. Там 12 рублів, по-моєму було. Но я вже пам’ятаю цих вже тонкощів. І діти відпочивали, і батьки відпочивали. Ну, і що мені саме більше так, розумієте, що мені в той час подобалось, хоть мене часом називають діти, що я там динозавр, що я там старе споминаю, але коли людина вийшла з інституту, то вона мала направлення. Вона ні не шукала робота по Львові, ні на базар не йшла. Вона знала, що вона йде за направленням, мав голову, хотів робити, йшов на завод і працював на заводі, добивався всього. Якщо ти хотів, і мав, так би мовити, бажання далі свою кар’єру, там була вся можливість. Було дуже. Зразу начальник цеха, мав два зама. Коли я йшов, ну, не тільки я йшов з начальника цеху, вже його знав, знав все виробництво. То й вже, мені як зам. директора, який відповідав за виробництво, я вже не переживав, що там в цеху можуть бути якісь неполадки. Бо я знаю, що там залишився зам. начальника цеха, який на даний час став начальником цеху. Він з тою роботою справиться. Бо він знає всю свою производственну лінійку. Він вже знав всі нюанси в цеху. Знав людей, не було нікого зі сторони. Всі свої кадри були. Які виросли в тому цеху і вони могли підніматися по службовій драбині. Це тоже було в плюсах, розумієте. Що не могла людина не могла прийти зі сторони в цех, яка […] Бачте, я навіть про себе можу сказати. Я прийшов з ливарного виробництва, я про нього знав, ну, будемо говорити майже все. То я пішов в ковальське виробництво, для мене це було нове. Але в той же час в нас була дуже велика бібліотека, і технічна, де я брав книжки, де я читав. А чому читав? Щоб ви, як працівник кадрів могли мене щось запитати […] Різні люди, знаєте, так. Ну от, щоб я не міг кліпати перед очима, то я що робив – читав, відповідав, як технічно, так і практично. Таке було життя. Хочеш щось досягти – треба вчитися, вчитися і вчитися. 

І.: А можливо Ви ще десь заочну освіту здобували паралельно, так?

Р.: В Політехнічному. 

І.: А коли це Ви вчилися? Коли Ви були в ливарному чи вже коли в ковальському? 

Р.: Ні, я був в ливарному цеху.  

І.: Ще в Ливарному.  

Р.: Я кінчив технікум, потім інститут. Чому? Тому, що треба було заробляти гроші. Кормити мене вже ніхто не хотів. 

І.: Це Ви працювали в ливарному і паралельно на заочному вчилися в Політехніці, так? 

Р.: Так, так. 

І.: А яка спеціальність? 

Р.: Ну бачте, інженера-технологія, інженерія більше така комп’ютерна. Як ми називаємо його “Технології і комп’ютерних інженерія”. То все пов’язано з більш таким, ну, сучасним вже, знаєте. 

І.: А це які роки були? Вже виходить, що ’70-ті? 

Р.: В ’85-й рік. 

І.: Ага, то Ви аж вже під кінець. 

Р.: Так. 

І.: Ясно, ясно. А Вас от так от відпускали, наприклад, на навчання  заводу, не було проблем?

Р.: Була проблема. Я і вчився, і робив, ще й старостою групи був. Ще й робив. Тому що сім’я була, то, що там давали 100 рублів, от за то сім’ю не прокормиш. Так що і вчився, і робив. 

І.: А на заводі як ставилися до того, що Ви йшли? 

Р.: Та нічого. Є два зами, які виконували. Я до обіду не, ну після обіду приходив. Ніхто й не зауважував. Йшло, то вже так привичка. Ну сесія, знаєте, два рази в рік. То не то, що постійно. Главне, бажання було б, а бажання є, все зробиться. Ну але трошки було, я кажу, важко, ночами треба було сидіти, щось читати, писати, а рано йти на заняття, вечером приходив, вже сім’я є. Так що пережили все, слава Богу, все добре. 

І.: А от розкажіть трошки про те, як Ви вже працювали в заводоуправлінні. Я вже чула історію різних працівників різних ланок, а от керівної ланки в мене ще не було і мені було би дуже цікаво почути як бути зам. директора і вже потім генеральним директором. Як це, в чому полягала Ваша робота? 

Р.: Ну дивіться, розказую. Рано в 8 годині я на роботі, в 9 в мене – називається селекторна нарада. Що таке селекторна нарада? Ми її проводили кожен день, кожен день. Всі начальники цехів сиділи за селектором. Що таке селектор? Це зв’язок. Ви маєте при собі динамік, я говорю, а ви чуєте, ви говорите, я вас чую. Це проводив там начальник виробничого, диспетчерського відділу. Він проводив цю нараду полностью. Начальник цеху № 15, так, звіт по добі? За добу зібрано стільки-то, стільки-то машин, не дозібрано стільки-то машин. Причина, яка причина? Не хватило тих, тих, чи інших комплектуючих. Це комплектуючі були покупні, щоб це були комплектуючі свого виробництва. Не хватило. Ну допустимо, не хватило МОХ, МОХ – це механізуюча обратно зворотнього руху. Начальник 16 цеху, будь ласка, розкажіть чому, яка причина? От він і об’ясняє, яка причина. І там я вислуховував всіх. Потім давав мені слово. Ну, ніби вже заключне слово в кінці. Розказую, що потрібно, ну, в 16 цеху, то що ви не виконали і то, що треба на сьогоднішню добу, що треба. Яка вам потрібна допомога, що не хватає – людей, матеріалів? Ну, причина. От кожен начальник цеха мав  причину, розказував. Для того щоб тобі, вірніше мені, не розказували байки начальники цехів, то я рано приїжджав, пооб’їжджав рано весь завод. Я бачив все, що, де є на конвеєрі. Що надурити вже було важко мене. Якби була людина зі сторони, міг би йому, як кажуть, наговорити, що хотіти. А тут, коли ти бачиш, що воно було, але не зібрали. Ну, правда, колектив такий був, що один одному не підставляли. Якщо він навіть десь провинився, це не треба говорити, що хтось винуватий. Я винуватий, мене є проблеми, чи були проблеми. Чи верстат поломаний, ну, там людина, як кажуть, лишній раз не зробила то, що її планувалось. Але треба було сказати, а не чекати поки хтось там буде тобі говорити, що той винуватий, тільки не я. Ну, заключалось. Потім вже йшли більше, в нас був великий відділ, які з цеху тобі приносили в відділ показники – що, де, скільки зроблено. Потім така велика була, як пів стола, в мене карта, я дивився. Комп’ютеру не було. По всіх деталях. Хто в графіку, хто не в графіку, що треба було, де закінчуються двигуни, де закінчуються МОХи, а де покупні, а де в цеху, а де що. Це все треба було розглянути і в відповідні всі служби. Це все служби снабження. Ну постачання. Вони все займались. Це покупні – раз, метал – два. Ну все треба, все мали кожний – то їсть контроль був тим, що де треба було трошки підштовхнути, а де треба просто контролювати, щоб не було збою. Тому що кожний район мав своє місце. Завжди були ці свята першотравневі, жовтневі. А район перше місце там мав. А в районі є такі, такі заводи. Він тоже перший. Ну кажний старався щось. Соцзмагання були. 

І.: Оце можете теж розказати. Це теж дуже цікаво. 

Р.: От соцзмагання були чим, от в нас – цех мав свою футбольну команду. Невеличка, маленька, але була футбольна команда. Кажний цех мав свою футбольну команду. Постійно була спартакіада в нас літня – це стометрівка, там 500 метрів. Це тоже. Ми мали свій стадіон, називався Торпедо. То там на Золотій. Це був наш рідний стадіон, де ми його прибирали, підмітали. І був наш директор свій того стадіону. Там були наші футбольні баталії, там була легка атлетика. Ще багато фотографій є. 

І.: Так, бачила. 

Р.: Де ми всі. Це було, як вам сказати, і цікаво і життя не було, тільки робота і дім. 

І: Ну власне так. 

Р.: Були в нас свої концерти, давали цеха. Ми мали свій великий актовий зал, десь більше чим на 300 людей. Ну десь так раз в тиждень ми збиралися. З заводоуправління збирався трикутник – це директор, начальник цеха, секретар парткому і секретар профкому. І всім доводили, що ми зробили, що ми маємо, що нам треба, де нам треба піднятися, де нам […] Ну, як люди, щоб всі знали на чому ми живемо. А не так, закрився і не володію. То вже потім голова профкому чи вірніше голова цехкому розказував своєму колективу, вже мав свій колектив цеховий, от ми зайняли перше місце. Була премія, цеховий комітет мав свої, від тих взносів, що ми давали, мав свій відсоток. Той відсоток може людей преміювати сам в цеху вже без керівництва заводу. То їсть, він бере в профкомі гроші, які йому згідно того положено, ті відсотки. Ну він взяв тисячу рублів, ну я образно говорю, 10 відсотків своїх, він вже мав ті відсотки спокійно поділити між своїми працівниками. Десь вони їздили на відпочинок, він міг дати, на оздоровлення міг дати. Йшла людина в відпуск, було в нас прийнято таке, що йшла людина у відпуск, обов’язково писали заяву на матеріальну допомогу і я міг підписати 0,8  оклада, оклад, де людина мала. Ну і крім того, що отпускні отримувала, вона що отримувала це, ми називали матеріальну допомогу. На оздоровлення називається. Це було записано в колективній угоді нашого заводу. Ну я думаю, що всі заводи так працювали, і відповідно, було тоже, які стимулювали людей, розумієте. І не просто то що, ну, ти заслужив начальника цеха, тобі буде 0,8 оклада, більше там оклад. Ну і є якась там проблема в сім’ї, ну, мало хто хворів чи що, пише заяву на матеріальну допомогу. Там підписував, чи оклад, чи в рублях тоді скільки виділяли, щоб людина мала там на лікарство чи просто десь поїхати відпочити. Все це було досить-таки налажено вже і не було, і навіть ніхто не дивувався, будемо так, що є от такі проблеми в цьому. Ну і так, так жили. 

І.: А от Ви говорили трохи про виробництво і про саму продукцію. От якби Ви, спочатку, як майстер, як робітник, потім вже зам. начальника цеху, потім вже заводоуправління – як Ви ставились до виробленої  продукції? От подобалося те, що от виходило? Як Ви ставились до продукції?  

Р.: Розумієте, що таке конвеєрна система? Конвеєрна система забезпечує постійний рух конвеєра. Перша проблема була, вже як начальник цеху – щоб на каждому місці була людина. Вартує, от рано прийшов бригадир, от нема того, того, треба ким то замінити. Йдеш, там технолог, там хлопці молоді, треба помогти. Нема технолога, береш слюсарів, треба помогти. Це була проблема з кадрами. Головна проблема з кадрами. Чому? Тому що, як казали, кадри решают все. Нема 1-2 чоловіка на лінії, вже є проблема. Проблема в тому, що ті кадри треба було мати лишні. Якщо ви з того місця забрали, значить, то друге місце вже там в цеху лишається. Ну, не може людина робити на двох місцях зразу. Буває, що йшов додому задоволений, а буває, що 6 година, бо в нас […] Я не договорив вам. Коли вже кінчається нарада.  

І.: Продовжуємо запис.

Р.: Потім було вже в кінці о 5 годині всі начальники цехи йшли в заводоуправління, вже конкретно там до мене. Ми вже очно. Якщо ми рано бачилися тільки по селекторній нараді, то в 5 ми всі зустрічалися очно. Ми бачили всіх людей і кажний начальник цеху звітував. От був план, спочатку начальник цеху – сборочного цеху, друга зміна – завдання Автопогрузчика зробити скільки-то машин. Є все чи немає? якщо немає, що немає? І начальник 16 цеху: ” – От в вас не хватає редукторів, скажіть, будь ласка, будуть? – Будуть. – Будуть, зробите, можете йти. – Ні, пока все не наладиться”.  То ми годину проводили. Годину півтора години до шостої, до пів сьомої кожен день уже очно, пока ми не вияснили всі питання. По металу, по цехах, по закупних деталях. Вже були всі, всі знали, що конвеєр забезпечений і спокійно всі йшли додому. А якщо щось було, особливо коли йшла нова техніка, треба лишатися довго, тому що зупинити все рівно ми не могли, а такі нові машини робили, там в особливо, коли йшли на шасі, бо колись була одноциліндрові, потім перейшли на два циліндра, це треба було все запустити в виробництво, то лишались технологи і конструктора, все це доводили, шліфували, аж потім запускали в серійне виробництво. Так і кажен день зранку і до вечора. 

І.: Тобто Ви так перепрацьовували? 

Р.: З восьмої години, до пів сьомої, і так кожен день. 

І.: Це вже коли Ви були на керівних посадах. 

Р.: То вже так, ну в цеху так саме, не міг лишити в 5 годині. То вже відпадає.

І.: Ага, тобто коли Ви робили майстром, також таке було, так? 

Р.: Так. Таке було, то мусив зміну здати. Прийшла друга, ти в другу треба було передати, поговорити. Якщо де були серйозні поломки, то дочекатись пока не справлять і так далі. То їсть ж не було такого, що от і до. От в заводоуправлінні, там так, прийшов на дев’яту, а в шостій пішов. А в цеху такого не було. Пока це все не закрутиш, то […] Велика різниця між цехом і заводоуправлінням. Так що є в тому, сенс в тому, що в цеху більш жива робота, все бачиш на яву. 

І.: А от Вам де більше подобалось працювати – в цеху чи… 

Р. Більш, ви розумієте, більш виробництво мені подобалося. Ви розумієте, я вже я бачив продукт своєї роботи. Коли все йшло, все нормально, виконання графіків, мені було цікаво з людьми, мені було цікаво десь вийти, знаєте, навіть та спартакіада, це все було живе. Не було такого. Заводоуправління там вже трошки інакше було. А тут було все живе. Десь міг когось кудись післати, десь підштовхнути, десь там щось помогти. То була все живе, більше мені подобалось в цеху, набагато більше, набагато більше. Так вже  було, знаєте, як жива робота. Ти бачиш плод своєї роботи. 

І.: Це так. Власне це так і виглядає. А от Ви вже казали і зрештою це відома інформація, що Автонавантажувач робив на військову галузь і на космічну. 

Р.: Так. 

І.: От що Ви про це знаєте, як Ви з цим стикалися чи стикалися взагалі? 

Р.: В нас був перш за все військовий, воєнпред ми називали. Був 31 цех – цех, який працював тільки на військову техніку. Вся деталь, яка йшла з цеху, йшла в перевірку і тоді, коли не було клейма воєнпреду, цю деталь не можна було дати на військову техніку. То йшов відбор. Я не кажу, що то можна було на рядові машини дати, але там в сугубо було. Твердість металу така то, вона мала відповідати, структура матеріалу така, вона мала відповідати, хім. аналіз такий, має відповідати. І все йшло на то, що, що військова техніка була на такому, ну, в нас просто військові люди, в нас був цілий військовий, як вам сказати, відділ, який тільки займався прийомкою деталей в цеху і люди, які приймали вже основну техніку, готову техніку. Випробувавали її під наглядом цих військових і тоді вже, тоді давали її в реалізацію. Ну як, ми не давали, вона йшла, вся реалізація йшла по розпорядженню Міністерства машинобудування. Були, як кажуть, каждий мав знати, то вже був збут. Він знав, що він має направлення туди-то, туди-то. 

І.: То Ви допустим знали, куди потім ця техніка має направлятися. 

Р.: Ми не знали конкретно. Бо це було тільки, як, військові знали. Наше діло зробити, відправити на Клепарову. Клепарів був. Знаєте Шевченка Клепарів. 

І.: Так, так. 

Р.: Наша погрузочна станція була. І вони оформляли всі документи. Це вже нас не стосувалося. Це вже відділ збуту. Наше діло – зробити і відправити на площадку збуту. А збут вже тим займався. Він вже знав, куди, кому, яке  направлення. Бо це вони, це їхня робота була. Вони мали своїх людей, вони переганяли машини і з Рясне, і з нашого заводу. Ну маю в віду, з Шевченка заводу. Бо 31 був, це якраз кінець 7, а звідти гнали на площадку. Так що мене вже це менше цікавило.

І.: А Ви якісь документи про нерозголошення підписували? 

Р.: Та ну все, коли вже військова техніка йде, це вже однозначно. Це люди вже розуміли. Ну, рядові робітники ні. Їм то все одно, вони мали зробити. А вже дальше йшло по цепочкі. Майстри тоже не знали нічого такого. Бо їм тоже було то не потрібно, треба зробити якісно і кількісно, то, що було заплановано. Я вам кажу, як я робив зам. начальником цеха, я мусив кожний день писати завдання на другу зміну і на третю зміну, і на частину на першу. Приходив рано, знов розписував першу зміну, вже дивився, які там дефіцити є за добу, і ті деталі давав в роботу. Так що це була робота зам. начальника цеху по виробництву. Це основна робота – це от іменно графіки всі і виконання їх, і здача їх. На механічні цехи, механічні цеха так само мали свої рамки, щоб конвеєр був забезпечений стовідсоткового на зборку. Так що каждий мав свій об’єм роботи. 

І.: А от Ви вже згадували зрештою за Радянського Союзу була така система, як план, був якийсь певний план, так, який треба було виконати, можливо перевиконати – як часто Вам доводилось, наприклад, недовиконувати чи навпаки перевиконувати, як от з цим  було? 

Р.: Ну ви розумієте, от що таке конвеєрна система – це поломки в цехах. План треба було виконувати чому? Тому що це є прогресівна оплата людей. Це всі розуміли. Но тут нелегально, нелегально ми завжди доганяли план суботами. Субота був неробочий день, якщо ви знаєте. Раніше ще десь до ’70- х років були робочі дні, потім були неробочі дні. Це була проблема для мене дуже велика, бо треба було організувати суботніки. От. В суботу забороняли робити, перевірки були, в суботу не можна робити. Але виконувати завдання, тому що ти підводиш завод, завод підводив район, район підводив, там, і так далі, і так далі. Розумієте, і відповідно, якщо ми мали 46 заводів, треба було спочатку зробити там литво, чи там по ковальському цеху, спочатку робиш для себе, за спиною стоять 46 заводів, вони тоже від нас залежні. І завжди треба було планувати, називалося кооперація, то треба всі деталі їм робити. Бо такий завод, як, ну, автобусний хотя би. То ж ми для них робили багато, я вам казав деталей. Вони ж тоже весь час – Михайло Степанович, Михайло Степанович, коли поставите нам. Сиділи отут, на шиї. Бо вони ж тоже, не могли з нуля робити. Ми зробили заготовки, їх ще треба було обробити і віддати на конвеєр. Так що це все йшло по кругу. Треба було бачити не тільки свій завод, а ще й другі заводи. І той же Автокран, і той же Долотний завод, той же Сільмаш. І так далі. Багато заводів, яким ми багато деталей робили на Тальяті. Потім почались Набережні човни, потім Кама, знаєте такий завод, камази. Тож ми робили в інструментальному цеху оснастку ту всю, яка їхала туди, випробовували. То і з міністерства давали вам план. То ти робиш то, то ти робиш то, ти робиш то. І везеш їм. Все. Здав ти в Набережному на заводі, от тоді вже вертався додому, ти знав, що ти вже своє виконав. Так що це була така порука всього Міністерства. 

І.: А от коли найчастіше доводилося працювати по суботах?

Р.: Майже постійно. 

І.: Тобто весь місяць? Не на кінець, допустим. 

Р.: Майже місяць. Тому що обладнання було не нове, вже досить таке підношене, часто ламалося. А на то не було ніякої скидки. Чим рік, тим більше план піднімався, хоть на п’ять, хоть там на скільки відсотків, а людей не добавляється, цех не росте, конвеєр скоріше не крутиться. От. І весь час з натяжкою, з натяжкою. Скільки себе пам’ятаю, в суботу просто робили тільки в одну зміну завжди. А така друга проблема була, що в неділю треба було виходити всім слюсарям ремонтувати. Це майже вони весь час, слюсарі, наладчики працювали по неділям в цехах. Треба було ремонтувати  обладнання і конвеєра, щоб в понеділок люди прийшли, вже воно все крутилося. Так що з цим була проблема досить. 

І.: То по суті, що люди мали один вихідний від сили? 

Р.: Так. Ну не всі. Я не кажу, що всі. Тому що якщо ви робили в першу зміну, то ви виходили в суботу, а друга-третя не виходила. Тільки перша. І йшла, третя, а друга перша. От ви відробили раз в місяць в першу зміну, значить ваша субота була, а друга, вже другий тиждень вже друга зміна відробляла. То ж не так […] Ти в одну зміну відробив, вже цілий місяць маєш вихідний. Ну, мається на увазі, в суботу вихідний. Так воно по колу все крутилося. 

І.: А якось доплачували за ці […]

Р.: Доплачували, да, доплачували все. Я вам казав, виконання плану – це прогресівна оплата, плюс премії за виконання плану. За тим, правда, було в нас все. Яка вона не була, но на 10 рублів це. Якщо аванс був десь 60 рублів, а ви за суботу заробили 10 рублів, це все ж таки була. Це було. Я кажу, що, ціни були такі, що 10, якщо ми з вами йшли в ресторан втройом чи чотирьом, то ми по 10 рублів здавали, то ми собі з задоволенням посиділи. Правда, не було, де попасти в ресторани, бо всі були зайняті. Так що гроші мали ціну серйозну. І відповідно людині для села 10 рублів, як він поробив, і діти. Це там особливо, коли з села доїжджали і ми вже їм дорогу оплачували. По любому гроші робили завжди свою роботу. Так що люди йшли. Не було такого. Правда, хто не міг, то не міг. Не було такого, щоб ти міг заставити людину. Були такі, що постійно хотіли, бо були сімейні труднощі. Навіть просилися, щоб підробляти, потрібно підробляти. Є такі, кажу, мали село, треба було їхати на село, тоже треба було розуміти, що особливо весна, не виходило, попробуйте заставити людину йти в суботу на завод, коли він знає, що там батьки на селі, треба і зорати, і посадити, і таке далі. Таке саме було й осінню. То вже коли йшов збор урожаю. То вже по селах. В нас, щоб не збрехати, десь відсотків 70 може. Ми мали більше 15 маршрутів по Львову, окружності, то туди в сторону як Яворова, людей довозили. 

І.: Це автобуси були від заводу? 

Р.: Ми мали свої автобуси. В нас дуже великий транспортний цех був. От ми рано везли людей, друга зміна їхала сюди, потім другу зміну відвозили тим вже автобусом, третю зміну привозили. І весь час так йшло. Туди і сюди. Дуже багато людей завозили, дуже багато. Ну, багато. Бачте, ми в Рясне побудували завод, навіть електричка тоді біля заводу проходила. Зробили спеціально електричку там зробили під. Там був Електрон, ми, Сільмаш побудувався і конвеєрний завод. Це новий ніби мікрорайон. Ми там почали будувати свої дома вже. Вже жили […] Ну, просто в полі почали будувати. Відповідно і завод там за мостом. Проблем було багато. Тому що добиратись до Рясне, треба було три переїзди. А як переїзди, обов’язково десь якийсь переїзд закритий. В основному продукцію ми робили ще тут на старому заводі, а треба туди довозитися все транспортом. І рами шасі, і рами груза, ну і все таке. З тим тоже були. Де би не стикнувся, були весь час якісь проблеми. Але вже нароблені були, і по кругу возили. Так що спасалися тим. Ну і цікавіше було життя, будемо так говорити, цікавіше життя. Возьміть ті  садіки. Десь люди збиралися, в вихідні дні люди збиралися ті же. Ми мали досить два великих, навіть не два, а три садіка – дитячих садочка. Тоже, людина ішла на роботу, зразу брала дитину в садік. Причому садіками більш половину самі то все оплачували нашим працівникам. Ну як? Рахувалися наші працівники. Ми мали свою школу, ми мали побут. комбінат свій, ми мали свою базу відпочинку. На літо ще орендували, була така Санджейка. Тоже в Одесі. Їздили туди. Потім нанімали, інститут, ми нанімали в них гуртожиток. От люди йшли там жити. Ну і на морі заодно відпочивати. Так що все було для людей зроблено, так щоб люди могли відпочити. Так що життя так, так продовжувалося. 

І.: А скажіть, будь ласка, а що траплялося, якщо не виконували план – чи таке взагалі було? 

Р.: Було, було. Чого не було? 

І.: І що тоді? 

Р.: Доробляли. Був 31 день, 32, 33. 

І.: А можливо були якісь догани, штрафи?  

Р.: Та і були догани. Соцзмагання були. Штрафів таких не було. За щоб людину? Людина що. То що люди страждали за рахунок тільки того, от виконав, в нас так, по новій техніці був план, от треба виконувати нову техніку, по експорту був план. І за це все. От комсомол мав, там «Красная гвоздика», така була, всі були якось тим, щоб був стимул, розумієте. Комсомол мав своє, партія мала своє. Соц. змагання між цехами своє, це все було матеріально забезпечено. Тоїсть був стимул людей до того, що люди, цех перше місце по кварталу чи місяць, премія на цех. А завод перше місце по Міністерству, велика премія. Експорт виконав, всі запчастини, які були по експорту, премія не мала була. Просто по загальних таких запчастинах, ну, кооперації, називався план по кооперації, то виходили всі заводи. Якщо всі заводи виконали, тоже йшла премія за це. Це все стимулізувалося, люди були, ну як керівник перш за все, і всі люди були, не так щоб собі, це все  розприділялося рівномірно всім. Краще по соц. змаганні. В мене орден трудової слави ІІ-ІІІ степені. Ще мені був дали ще з Радянського Союзу. Так що люди мали, мали стимул по всіх, коли були першотравневі свята, жовтневі свята. Дуже багато людей були премійованні, всі розуміли, що за свою працю мали би мати якісь нагородження. Не просто так, шаблону не було, всі хороші, всі погані. Були кращі з кращих. Воно було все. Що ти  можеш, п’янки були на роботі такі, що […] Особливо, коли почали людей довозити з села. Я пам’ятаю, ми почали працювати там такі, ну, не хотів сказати, такі кращі спеціалісти пішли на кращі, на чисті заводи. Ми вже брали таких, знаєте, де вже ніде, ніхто, нікого не брав. Мучились з тим, багато було. От я пам’ятаю, в Рясне Івана, Петра, Степана, в суботу Івана, в понеділок обов’язково має бути якась в обід п’янка. А вже, знаєте, як п’янка, вже переживаєш, бо ти начальник цеха. То такий народ був, що. Але потім доганяли. Всі люди розуміли, що нині десь щось не зробив, завтра треба доробити. Ну самі розуміли, свідомість в людей була. Ну, я не кажу, що це була дуже така свідомість, але розумієш, що від тебе залежить і робота других цехів, і від тебе залежить і лишні якісь рублі, якась там премія, якесь там сознаніє. Це все люди мали розуміти і розуміли. Все вони розуміли. Но єдине, що було життя цікавим. Цікаво, цікаво, тому що якісь змагання, якісь змагання, якийсь концерт там. Ну, короче. Ну може то, що я молодий був, може мені так казалось. Тепер таке, їде все по домах, закрились і так далі. 

І.: Ну так, більше таке індивідуалізоване суспільство. 

Р.: Не було стільки того, не було мобільних телефонів. То все. 

І.: А от чи доводилося, допустим, фальсифікувати план? Бо я чула від інших працівників від інших заводів, що траплялося всякі такі історії. Чи у Вас таке було? 

Р.: Я вам сказав, що 30 числа чи 31 ми закрили план на бумазі, але я знав, що треба ще доробити там 20 машин. Ми все одно мусили доробити, просто не було нам де діватися. Ну з тих причин технічних, а нам треба було то робити. Ну а потім доганяли, вже на протязі місяця доганяли. Були такі моменти, особливо літні, де людей не було, ну не так щоб, я сказав, що постійно, в такі місяці. Но це не є фальсифікація. Все рівно ми давали ту машину, для того, що я дописав. Але дописати, так перш за все, як начальник цеху, я мусив, кожна машина мала свої документи під своїм номером і вона їхала в збут, в збут її приймали. Підписувати, що ти здав. Потім вона та машина їхала на Клепарів, там її принімали, відгружали. То їсть, не можна було папери здати, треба було машину здавати. Так що, день скоріше, день пізніше. Ну але вже всі знали, що це, але не було такого, щоб не зробили. Мусів зробити. Це, це, я знаю, навіть в голові таке не було, щоб можна було не зробити, а так, підписати документ. Такого не мало бути. Єдине то, що доганяли. Ми називали 32 день, чи там 33 день, десь так. Але то було не часто. Але були такі, що нікуда ти від того не дівся, мусим все робити, доробляти, будемо так говорити. 

І.: А Ви казали вже, що фактично був брак кадрів і це […]

Р.: Постійно. 

І.: Так, і це була причина, що Ви от, допустим, не встигали чи доробляли. Але також були інші причини? Також можливо ще були причини, допустим, прибуття сировини чи як? 

Р.: Ви розумієте, були в нас, ну конкретно, там не хватає коліс, машина є, а коліс немає. То ми вже потім, було таке, що ми зганяли з конвеєра, спеціально зробили такі – зганяли з конвеєра, потім чіпляли, коли вже на вулиці. От немає двигунів. Бо або в дорозі, або були другі якісь. Каждий мав свої проблеми, таке було. Не було того чи іншого металу вчасно. Ну от всяке. Як вам сказати, причин було десятки. Не то, що ти там […] Кадри, само собою. Но таке вчасно недопоставка того чи інше. Там, Кіровоград не зробив насосів вчасно нам, ну там зробив, тільки не в такій кількості. У нас сумасшедша була гілка така, називається, які люди, які тільки цим займалися, щоб доставляти нам. Цілих три-чотири відділи, які тільки тим займалися. Їздили, вибивали, випрошували. Так як в нас випрошували, так і ми випрошували. Тому що спочатку кожен робив для себе. Але це якось так, що і не дуже бралось то. Кожен якось старався не підводити нікого, робили. Бо всі розуміли, що від того виконання плану залежало, керівництва заробітна плата, так і всіх людей. Так що всяке бувало, гладко ніде не було. 

І.: А наскільки я знаю, то от на Автонавантажувачі була автоматизована система управління. 

Р.: АСУ була така.  

І.: Так. От розкажіть трошки про це, бо Ви все ж таки були на керівних посадах. Як це все працювало? 

Р.: Ви знаєте, я пам’ятаю, раз був такий, ну більше від 150 до 200 метрів квадратних. Це всі такі сумасшедші, це були перфоленти такі, може пам’ятаєте, з дирочками такими. 

І.: Так, бачила. 

Р.: Бачили. Це все АСУ. То все раніше, як кажуть, ми здавали на бумазі. От на кажду деталь була, як казали, такий путьовий лист. Конкретно, скільки, який. Все здавалося в виробничий відділ. В виробничому відділі це все, книжка на кожну деталь, було заложено графіки по днях, по, це все. А потім все почали вводити через АСУ. Кроме того, що спочатку виробничий відділ, як давав, це ми здавали в цех, виробничий відділ, вони то все собі відмічали в своїх книжках, в графіках, а вже потім віддавали в АСУ. А вони вже з тим бавились. То їсть, було початок то все от в таких машинах. Потім вже потихеньку, то вже все відпало. Пішли комп’ютери, і так далі, так далі. То їсть, ми починали з тих машин, з того шуму сумасшедшого, всі стіни були в  такому спеціальному, як пінопласт дирочками, ті, що шум гасити було. Ну і людей набирали – спеціалістів, бо ніхто не знав, як цим користуватися. Бо ж в інститутах ніхто не вчив того. То вже пізніше, то вже пішло то все. А так, а так починали ми з того всього.

І.: А як от люди ставилися до цього, це ж було нове, навіть ці працівники, які приходили до цієї автоматизованої системи. 

Р.: Люди ходили вже в інститут, то вже розуміючи то. В цехах це не цікавило нікого, в цехах це було ніде. Тільки все було в заводоуправлінні. А в цехах так, як здавали, я вам казав, начальник ВДВ – начальник відділу, виробничий відділ називався, він здавав в заводоуправління. От. А вже виробничий відділ в заводоуправління, коли це все обробив, всі деталі записав кажну, там МОХ стільки-то зроблено. Давався план і по днях стільки ти там, була розбивка. І там треба було зробити 300 МОХів, все роздавалось подобово. Все. І відмічала кажна людина, ну, в виробничому відділі, з  заводоуправління кажна людина мала там 2-3 цеха, і це вона зранку, в цехах приносили ці всі листи, вона то все розносила. О, і в неї все було, в любий час вона мені на стіл, і я вже все бачив конкретно, що, де, які цеха доробляють,  які не доробляють. Це все було вже так більш конкретизовано. Ну а АСУ, то ми не звертали увагу тому в цеха, бо то було в стадії розробки, то менше то все. Цеха до того взагалі не мали ніякого, їх то не цікавило взагалі. Тільки заводоуправління внідряли ту техніку потихеньку. 

І.: А як от змінилось виробництво, коли почали вводити АСУ?

Р.: До посліднього дня ми то все майже робили вручну, майже.

І.: Тобто фактично […] 

Р.: От я з заводу пішов, в нас комп’ютеризації як такої в нас не було взагалі. 

І.: Але чому тоді це АСУ не працювали? Якщо його мали ввести, а в результаті […]

Р.: Ввести, ну як вам сказати, треба було перш за все, щоб в цехах були люди. До того, бо в нас було, як, як початок того всього, не було як таких. Це для того, щоб було запровадити, щоб в цеху на кінцевому результаті давало результати. Якщо ти мав все в книжці, а в нас не було такого, ти не звертав увагу на то. Каждий мав свій графік, він по тому графіку звітувався і в мене, і на нарадах, і по цехах. Все-таки ніхто не дивився на то АСУ, вів собі просто, як друга ланка була, будемо так говорити, як то все внідрялося. То на то майже ніхто не звертав уваги, на тому щоб так конкретно ти щось собі там приписав або подав, такого не було в нас. 

І.: Фактично це воно було номінально […]

Р.: То воно […]

І.: Для заводоуправління?

Р.: Та воно, так на майбутнє, будемо так говорити. Для майбутнього.

І.: Ага. То як експериментальне? 

Р.: Як експериментальне, да. То щось таке, що, то просто йшло, йшло, дійшло від цього, від того […] 

І.: Паралельно з паперами йшло АСУ, так? 

Р.: Так, з паперами йшло АСУ, так, як потихенько це все вводилося, пока вже доходило до комп’ютерів. Це вже. 

І.: Тобто фактично практичного застосування, як такого АСУ, не було. 

Р.: Як такого АСУ не було і воно не давало нам, ну, як для мене, не давало ніякої користі, для цехів тим більше. Не було такого, що ото ми радувались, бо в нас є там чи комп’ютер, чи то, то, то. АСУ, то такого перевороту не було раптового. Робили ми бумажні роботи і так дівчата робили. І так. А вже дальніше на комп’ютерах, то все вводилося. Там вже було трошки легше, не треба було. Але все рівно, ніби як дублювалося, будемо так говорити. Так не було, не було надії на те, що […] Ну і люди ще так свідомо не розуміли, що це можна було, що ти знайшов в таку-то деталь, що тобі роздрукувало. Не було такого. Не були, люди несвідомі навіть до того він, будемо так правда говорити, що це можна не писати ручкою, а просто. Ну і практично мало спеціалістів було на заводі таких, щоб тим займалися. 

І.: А от розкажіть трішки про стосунки спочатку Вас, як майстра і зам. цеху з вищим начальством, а потім вже Ваші стосунки з вашими підлеглими. Як взагалі були стосунки між підлеглими, начальниками, як було це? 

Р.: Ви розумієте, отак я говорю за себе конкретно. Кожну людину, от я – зам. начальника цеху, кожна людина була в нас на бумазі. В розумінні: день народження, колектив збирався, в нас був великий цех, людина йшла на пенсію, там що колектив збирали по пару рублів, робили подарки. Ми від цехкому робили, там премія була, нагороджували там якоюсь грошовою премією. Ну, були тоді модно грамоти. Грамоти – раз, бо може люди то, просто там подяки. Щось таке було. І ти скільки років робив, ти знав майже всіх людей. От я особисто майже всіх знав. Якщо щось забував, то мені […] Нині день народження Івана, Петра, пішов привітав. Якщо там просто не кругла дата. Були як кругла дата, то просто збирався, обід 5-10 хвилин, люди пообідали. Бо ми мали свою їдальню на другому поверсі. Чому ми мали це? Це тоже треба нам обов’язково цю їдальню. Бо на заводі була центральна їдальня. А ми мали свою – ливарний цех. Чому? Що люди розігріті, розумієте, було мороз чи дощ, чи слякоть, виходити. А вони робили всі в гарячих цехах, це можна було, як кажуть, в два счоти собі запалення легенів найти. Ну, тому ми мали свою. Пішли, під час обіду зібралися на 15-20 хвилин, привітали, людина людину. Було це. Так що комунікація була дуже. Ти знав начальника цеха, ти знав всіх сам. Ну я, я конкретно за себе, я знав всіх майстрів. А рано прийшов, до всіх привітався, як в тебе справи, як що, як, ну як, як між мужчинами. Був на пиві, не був на пиві. Всі, всі подробиці знав, за кажного, всі знав. Було таке, що ти знав начальника цеха і його сім’ю. Може не так в подробностях, але знав. Хто женатий, хто хоче женитися, хто як живе. Які там черги на заводі були, хто, що. Так що все це було в розумінні того. Не було того, що я начальник, а решту там. Таке не було. Каждий начальник виріс з низів. Знав комунікацію з людьми. Просто приходив, тебе знали всі, і ти знав всіх в цехах. Так що знав, з ким привітатись просто, кому сказати, ти то. Я винуватий. Ну нічого, ну дивись, показав пальчиком, помахати. 

І.: Товаришували напевно з колегами, так? 

Р.: Дуже товаришували, дуже багато. Такі дні народження були хороші, ми мали свою їдальню. Не було такого, щоб люди напивалися, десь таке, якісь драки були. Якесь було так нормально, будемо так говорити. Ніхто не […] Цікаво було. Цікаво було, що я не жалкую, цікаво життя пройшло на заводі. Так є що згадати, набагато є що згадати. 

І.: А от, наприклад, Ви вже казали, що дуже багато людей було з ближніх сіл приїжджих. А чи були приїжджі з інших міст, можливо там чи з Росії?  

Р.: Були в нас тільки присилали технолога, раз прислали нам зам. директора, ну, по комерційній, но він не прижився. Десь побув може рік і пішов. А так всі свої були, всі свої. 

І.: Місцеві, от прямо з низів до керівництва? 

Р.: Всі місцеві, так. Всі. От я навіть не можу хоть би одного назвати […]

І.: Це цікаво. 

Р.: […] хто би був десь приїжджий. Ну там, допустимо, кінчили, там, технолог, ну, він по направленню прийшов до нас. В гуртожитку пожив, відробив три роки і там, або лишався. А що, дівчата заміж виходили, але все одно виходили за нашого львівського, чи там з якихось приближніх сіл. Тоїсть, якщо якісь, ну я знаю, навіть відсотка не було чужих на цілий завод. 

І.: Нічого собі!

Р.: Так. А решту всі свої. Всі кадри свої. 

І.: Ну бо я говорила з працівниками Полярону, то вони казали, що в них керівний склад був приїжджий і там росіяни етнічні були також. 

Р.: Нє. В нас багато євреїв було. Але всі львівські були, чужих не було нікого. Я навіть не можу згадати отак зараз в голові. З начальників точно, з замів тоже, з майстрів тоже. Ну, з заводоуправління, якщо так пройтися, нє, я не можу ні одного згадати, який був не львівський. Були майстри, начальники цехів доїжджали були, ну, з сіл. Особливо майстри, старші майстри доїжджали, начальники дільниць. А так, а так, щоб якісь з заводоуправління хтось був, я не можу навіть ні одного прізвища згадати, щоб хтось був чужий. Всі свої. 

І.: А мовою ви розмовляли? 

Р.: Російською мовою. В нас було Міністерство автомобільної промисловості. Рано, коли була селекторна нарада, назвалася селекторна нарада, всі задавали питання і відповідали на російській мові. А вже коли в 17:00 годині ми приходили до мене в кабінет, робили, ну, звіт за день, то вже всі говорили українською мовою. То так. Рано всі на російській мові. Все буквально – запити, відповіді, всі були на російській мові. То якось навіть не зауважили взагалі. То так якось було як добрий день, то ніхто уваги на то не звертав. 

І.: А документація? 

Р.: Документація вся на російській мові. Все на російській мові. Полностю всі  звіти, все на російській мові. Міністерство в Москві було. Все – главк в  Москві, Міністерство машинобудування в Москві. Все на російській мові, всі  звіти, все йшло. 

І.: А от коли Ви допустим йшли в цех, чи ще коли працювали майстром  в цеху, то там Ви говорили? 

Р.: Тільки на українській мові. Ми на російській мові майже, ну, але перш за  все, людей, які з сіл, може не всі розуміли, все на українській мові. Крім нарад, діловодства, все-все на українській мові, повністю все спілкування. Всі об’яви, всі вітання, все-все-все. Вже коли проходили, там, допустим, грамоти чи якісь такі, то вже на російській мові все. В мене їх там дуже багато, будемо так говорити. Ще дочка навіть вирізала Леніна, бо їй там до школи треба було. Ну було багато. А так все спілкування, все на українській  мові, все. 

І.: От ви вже згадували, що у вас жінки працювали, багато жінок працювало на якихось таких важких роботах простих. 

Р.: Так. Більше 70 жінок працювали в цеху. 

І.: В ливарному? 

Р.: В ливарному цеху. 

І.: І взагалі здебільшого жінки на заводах працювали на таких простих роботах, правильно я зрозуміла? 

Р.: Ну заводоуправління, само-собою. Так. Ну, в цеху жінки в основному, ну будемо говорити 90 відсотків працювали жінки, ну з тих 70 тільки на робочих місцях. Був норміровщик, була табельщиця, був економіст, був технолог. Ну, зараз я вам скажу. Два бухгалтери, два, дев’ять, 10 чоловік в нас було жінок. Ну в нас в цеху. І з тих 74, що в нас було. Я так по пам’яті пам’ятаю. А решту всі робочі. Крановщики всі. 

І.: Жінки – крановщики? 

Р.: Жінки – крановщики, так. Тільки два було, але вони прийшли і пішли. В нас вони працювали в три зміни. Бо цех працював в три зміни. Всі крановщики були, трьохзмінний графік був. Ну в основному, я кажу, 90 відсотків всі робочі професії були. Не було у нас нічого такого. Заводоуправління, там в основному жінки. Ну були керівні там: начальник  ВДВ, там зам. директора. Начальники цехів всі були. В нас тільки начальник цеху була одна жінка. Це термічного цеху, вона працювала. То вона була в нас жінка. А так решту мужчини були всі начальники цехів.  

І.: А в заводоуправлінні було багато жінок? 

Р.: Було багато жінок, так, було дуже багато. Там відсотків 80 були жінки. А решту, все навпаки було, а решту мужчини. Так що було все нормально з тим. 

І.: Ясно. А от чи були якісь конфлікти на роботі, якщо були, то через, що могли бути? 

Р.: Ну як таких серйозних, то я не пам’ятаю, взагалі, що могло таке бути. Но щоб якісь конфлікти між людьми були? Ну, єдині конфлікти там такі, от, допустим, як от те саме, як в мене. Там були спеціалісти, знаєте, без них не можна. І вигнати не можна. Ну в смислі, не можна було розрахувати його. Тому що люди, які були надзвичайно талантливі, і слюсара були, і ковальщики. То мені душу треба було випити. То так, десь зайшов в кабінет, помахав пальцем. Я більше не буду, я більше не буду. Ну я визвав дружину: – Та ви що, та не треба, Михайле Степановичу, та не треба. Такі от виховні методи і більше нічого. Рідко вже доходило до того, що вже зняв прогресівку. Ну тоді ще, знаєте, в нас за прогули була 13 зарплата, якщо, а це все йшло табелювання. Ти приходив на роботу, здавав табель. Табельщиця тебе відмічала і ти цілий день був прив’язаний до тої роботи. І йшов додому, в ливарному цеху обов’язково треба було прийти, переодітися, і йти через баню. Ми мали свої, хороші жіночу і чоловічу душову. Всі милися, все нормально, всі йшли ідеально чисті, виходив за прохідну, ти не бачив, хто вона, чи вона з заводоуправління, чи вона там крановщиця. Всі переоділись, помились, чистенькі, надухані. Так було не замітно, хто звідки працює. Тоїсть обов’язково було митися, обов’язково. Тому, що пилюка і та одежа. То ж смола. Видавали два рази в рік одежу, взуття видавали. Все-все-все, рукавиці, повністю всю спец. одежу ми отримували, всі працівники на заводі отримували спец. одежу. Ну, десь  порвалася, там списували по акту, і другу давали. Там все. Було таке. Таких, як конфлікт, як щось таке, рідко бувало. 

І.: Ясно. А от власне, якщо взяти оцей період Радянського Союзу, коли Ви працювали на заводі, то я так розумію, що Ви мали би бути в комсомолі, так. Чи доводилось Вам вступати в партію, щоб бути на  керівних посадах? 

Р.: Ну, ви знаєте, в ті часи, якщо ти не був партійний, тебе ніхто на керівну посаду не поставить. Я був заступником, в свій час, ось, секретаря парткому. Це велика була посада. Секретар парткому, це була звільнена особа і було нас два, не звільнених. От це секретар парткому. От в цеху я, вже спочатку був зам. секретарем парткому, ну нашого цехового, потім секретарем тоже. Прийшов з армії. Я поступив в партію в армії. Прийшов я з армії вже кандидатом в партію, рік був кандидатом, потім поступив в партію і так. І так я пробув. Без партійного білету ти не мав йти нікуда. Ні на одного. Я не  пам’ятаю, хто би в нас начальник цеху міг бути. Після начальника цеху ти вже, безпартійного квитка ти вже не мав дороги нікуди, це вже однозначно. Тому що цю кандидатуру в райкому партії утвердити обов’язково мали, ти мав прийти на співбесіду, на тебе подивитися. Тільки так було. Не було так, що ти просто, не мав освіти. Обов’язково освіта, обов’язково партійний білет – це було два показники. Це мусило бути. Інакше ти був би вундеркіндом, який? Ну, приймали в партію, знаєте? 

І.: Ну можете розказати детальніше.

Р.: В партію, допустим, там в нас було 8000 працівників, якщо там приймали в місяць з 10 чоловік в партію, то мало бути 8 чоловік робітників і тільки 2 інтерни – інженерно-технічні працівники. Така була в той час розкладка, щоб затягнути більше робітничого класу. Якщо в партію, тоже не так легко було поступити. 

І.: Так, це відомо. А Ви ходили на партійні збори – як це відбувалося, як часто? 

Р.: Ну раз в місяць партійні збори. В цеху, ну мінімум раз в місяць. Задавали, ну, були різні питання в цеху. Тому що й дисципліна, й програма, виконання програми і треба було затвердити ці от всі нагороди, перед святами особливо. Такі були. І цехком займався своїм. Це було комсомол, профком і  цехком. Партком – це була як вища ланка, де вже ніби все узгоджувалося. Цехком визивав. Допустим, партком ніколи не займався розподілом на відпочинок путівок чи цехових путівок на Чарівні озера. Все це займався профком. В цехкомі йшли на профком документи, а вже в профкомі, це як  розподіляли це все. А партком мав свої проблеми. Там звіти, Мосійчук визивав в райком, щоб ви не відставали, щоб всі показники. Ну, короче, була така, як кажуть, всі старалися бути в передовиках, бо від того залежало багато чого. Перш за все, людей поважали, в передовиках, в передовиках “Йде передовий завод Автонавантажувач, виконання плану”, ну і так далі. Ну ви це не пам’ятаєте, то таке було свято. Все минулося. 

І.: А чи багато колег ваших також були в партії? 

Р.: Ну ті, що в заводоуправлінні, то майже всі. Там не проходили без партії  ніколи. Значить, я вам казав, начальник цеха мав право бути не партійний, хоть більша половина в них була партійна. 

І.: Це я пам’ятаю. 

Р.: А з заводоуправління рідко хто йшов на керівну посаду без, безпартійний, не було такого. Всі йшли вже з партійним квитком. Якось так було. 

І.: Ну зрозуміло, таке було життя, така була система.  

Р.: Така була система, так, і ніхто не дивувався навіть. 

І.: Я розумію, що це була буденність насправді для Вас. 

Р.: Ну це так ніхто не звертав уваги на то. 

І.: А от Ви ще, здається, згадували про дошку пошани. Чи ж були у вас дошки пошани, хто там висів, які це бонуси давало? 

Р.: Я пам’ятаю, я перейшов в ковальський цех з ливарного цеху, такий цех, ну, будемо говорити, брудний і то всьо. І з чого я почав. Вивів людей, ну, не в одну суботу, на кожному, допустим, молоті штамповому були люди. Бо ця субота в нас вихідна, люди виходили. Давай […] Це я перший в цеху я зробив і потім мене хвалили на всіх зборах. Це треба було почистити, пофарбувати. Почистити, пофарбувати, щоб ти зайшов, поміняв я світло. Світло яскраве. Зняв вікна всі, помили. Бо то все закопчене, закопчений цех. Помили цех. А потім я взявся за дошку. І я почав з низів. Я пам’ятаю з Суховолі, по-моєму, Аня така була прибиральницею і я їй казав: “Аня, – бо в нас був свій фотограф, ну не свій, а на заводі була фотолабораторія, – от прийдеш завтра, вдівайся, роби зачіску, ти будеш тут”. В нас, я пам’ятаю, дошка велика була. Повісим вверху і внизу вісім чоловік кращі, називалися соц. змагання – кращі люди цеху. О, там дівчата. Ну, кращі працівники були. От я пам’ятаю цю прибиральницю. То навіть десь дійшло до моєї дружини, що він прибиральницю […] Яка це була честь. Тоже копійки за то давали, але це були гроші. Тоже на дошці пошани, тобі зразу там 10 рублів премії чи 15, чи 20 за то давали. Но кращі працівники були на дошці пошани. Зайшов в цех, зразу дивився соц. змагання, яка там дільниця на першому. Ну в ливарному цеху була стальна дільниця, чугунна дільниця, стержнева дільниця, обробна  дільниця, і були соц. змагання по дільницях. В ковальському цеху це був тільки цех. Це там кращий працівник п’ятитонного молота, кращий працівник двухтонного молота. Краща крановщиця, краща […] Ну в такому роді. Все це людей стимулювало досить. Подивилися, прийшов, а, Аня, ти, о, оскільки працювала, ти перший раз, тебе Михайло Степанович, зробив ту одну. Це було по-чесному. Тому люди гордилися тим, що він бачив, його цінили труд, що він вартує, того, що він міг повисіти, його фотографія на дошці пошани. Це тоже було стимулювання. Люди гордилися тим. 

І.: А стінгазета? 

Р.: Стінгазета – в нас була своя редакція на заводі. Такий Дубас був, пам’ятаю, і були щось три чи чотири журналіста. Вони ходили, збирали всі там. Там: день машинобудівника, день ливарника, день раціоналізатора. Весь час була своя газета. Називалася Прогрес. І от в цій газеті всі були новини. Кожний тиждень в четвер вона виходила і були всі новини з заводу. Де, що, все, як. І все це люди брали читали і бачили, що наш там чоловік, там фотографію робили. Ну от таке було. Це тоже стимулювало людей. Було таке, да, було. Все це пішло в небуття. 

І.: А от Ви казали, що фактично Автонавантажувач робив багато різних запчастин, частин для інших заводів, ну, і Ви співпрацювали. Але чи, допустим, чи було таке, як товаришування між заводами, чи можливо десь разом ходили на демонстрації, чи можливо десь разом проводили час десь якось колективно? 

Р.: Такого не було. Ці люди, які приходили, ну, це називається, з виробничого відділу. Вони ніби контролювали ті деталі. В них своє був виробничий  відділ, в нас своє. То вже приходили в цех, то він готовий тобі, виходить, каву робити, тільки щоб ти в першу чергу зробив йому деталі. Тому що […] Але це товариське було, на такому рівні просто людському. Вони вже знали: “Михайле Степановичу, от треба, отак треба, я не піду звідси”. Вони, бувало, в другу зміну були навіть чекали поки ми поставимо їхню деталь в роботу, тоді вони вже рано йшли. Бо їм треба тоже звітувати на своїх нарадах, що от я дійсно добився свого. Але, щоб так аж, між керівництвом такого не було. Бо то різні райони були, розумієте, щось такої, дружби між керівниками не було. Бо каждий мав свою ячейку в тому житті. Хіба щось таке особисте було. То вже друге діло. А так щоб чисто по заводах, такого не пам’ятаю, що ми там мали такі, ну, дуже такі якісь. Ну з ГСКБ дружили, там ніби були наші конструктора. А так щоб на рівні цехів в нас не було такого. 

І.: Ясно. А ми вже з Вами в попередній розмові згадували про те, що допустим ливарний цех, він був досить шкідливий цехом, так. Наскільки виробництво було шкідливе для екології в той час, чи Ви про це думали взагалі, чи хтось між собою це якось обговорював? 

Р.: Ну, шкідливий, дуже шкідливий. По-перше, велика загазованість – це раз. Друге – от обробна дільниця, там на кожну деталь, от у вас є деталь, і її треба обробити на наждачному станку. Це був парк наждачних станків, і з двох чоловік, от два чоловіка стоїть з двох сторін і ці деталі всі обробляє вручну. Оцей наждак, всі мали респіратори. Всі в респіраторах. Бо не можна було робити без респіратора. Всі робили в респіраторах. Але все рівно була така хвороба, як силікоз. Це основна хвороба наших людей була. Весь час пилюкою дихаєш, на легені. Це була наша професійна хвороба – силікоз. Дуже багато людей на то хворіли, дуже багато. Особливо якщо там ти пилюкою дихаєш, то ти ще міг відкашлювати і так далі. А які йшли з обрубків, це йшло все, метал, він важкий, він на легенях залишався, на бронхах лишалося. Це в нас було професійне захворювання. Тому і давали нам не просто так, в 45 років це жінкам, в 50 років мужчинам. За це, що це важка. Ну, будемо говорити, вредні цехи. Гальваніка, ливарний цех, ковальський цех. Це все рахувалися важкі цеха і вони мали професійні  захворювання і мали оце якраз право на льготну пенсію. 

І.: А от люди як до цього ставилися – вони якось обговорювали між собою, що це важливо, що це шкідливо, що можливо треба змінити там роботу? 

Р.: Нє. В нас робили. Допустим, в нас ливарний цех, були великі викиди сірки. Спеціальний інститут, займалися, назвалися такі, на російській мові вловлювачі. Розумієте, ставили наверху оці вловлювачі, які збирали, пилюка йшла, вентилятор витягував її, проходило через фільтра, вона не йшла в атмосферу, а зупинялася в тих величезних фільтрах. Потім ті фільтри міняли. Так що в атмосферу йшло, но дуже мало. Но йшло, но звичайно, но не так, щоб все. За тим слідкували, дуже. Все не піде. В нас постійно санепідемстанція приїжджала, провіряли і людей провіряли. Ми кожний рік мали здати, кожен рік мали, ми замовляли, приїжджали. В нас була угода з третьою поліклінікою, то де в нас цирк, вище була третя поліклініка, приїжджали на цілий тиждень лікарі до нас. Бо ми мали свою мед. частину, ми мали свою лікарню тоже. На Левандівці мали свою лікарню. Там мали своїх лікарів, досить професійних, там ми їм платили. Вони рахувалися в штаті в нас. Мали свою завідувачку і з третьої приїжджали, і рентген робили, і в жінок приїжджали, і груди провіряли. Ну і все, і все. То щоб можна було, тоїсть, за тим дивилися досить. От ти йшов у відпуск, поки ти не пройшов  комісію, тебе у відпуск не відпустили. Тому що за тим слідкували. Перш за це начальник цеху за те відповідав і всі люди мали пройти це. Якщо ти себе поважав, своє здоров’я, ти мусив знати. Якщо ти, вже сказали, що нє, то вже тоді потім давали мед. заключення, що він більше не може, бо в нього вже почалися, ну, як захворювання. Все щоб дальше не розвивати, вже йшов на другу роботу або в другий цех, де не мав вредності. За тим слідкували, досить слідкували. 

І: А давали можливо якісь путівки, може оздоровчі? 

Р.: Оздоровчі путівки давали, оплачували. Молоко безоплатно давали на кажну людину. От кому пляшку молока, кому дві пляшки молока. Так що це давали безоплатно молоко, давали безоплатно. То були, путівки давали за півціни. Такого не було, щоб просто, але давали 25 відсотків платили, 10  відсотків платили. Отаке було. От такі наші справи. 

І.: А от скажіть, будь ласка, от Ви ж прийшли шлях – від простого  працівника до директора заводу. Якщо от Ви можете сказати, яка у Вас була зарплата на той час, починаючи від простих посад, потім більш таких керівних і вже директора заводу. Чи Вам ця зарплата, чи її вистачало, як Ви були на нижчих посадах, на середніх, от наскільки вона була висока? 

Р.: Як працівник, ми працювали всі від виробітку, скільки заробив, скільки маєш. А вже як я почав майстром, це було 125 чи 127 рублів. Це загально і плюс прогресівка. Прогресівка була місячна і була квартальна. То їсть, чому я кажу прогресівка, це було як стимул. 

І.: Це як премія фактично. 

Р.: Так, так, це як премія. Для того, щоб була премія, ти мусив виконувати всі показники цехові, і чим виконав всі, міг мати 10% премії, 25 міг мати, 50, міг мати 100, від того, як цех чи завод спрацьовує, розумієте. Тому це був основний стимул – прогресівна оплата, як премія, будемо так говорити. Виконав план по експорту, маєш добавку, виконав по новій технікі, маєш добавку. Там комсомол мав своє тоже якесь. І це дуже стимулювало людей, так що, щоб сказати, щоб хватало, ніколи не хватало. Знаєте, людина така, скільки має, весь час мало. Я почав з 127 рублів, ну кроме того, воно виходило там 140, 150 рублів. Вже коли дружина ще працювала, це ще так, а вже коли дружина пішла в декрет, це вже треба тягнути на собі. Тому я вам казав, що я ніколи не брав академ чи якогось відпуску на навчання. Звичайно, весь час мусив працювати. Ну так в основному працювали. Ну, тому що ми не тутешні, дружина в мене з півдня, а я з Тернополя, щоб з батьків, щось якась допомога була дуже так, казати […] Так що вона за рахунок своїх рук добивалася. Щоб сказати, що ми жирували, ні. Но якось так було, що ціни були такі, що по різному було, будемо говорити. Одна проблема була, що нічого не можна було купити, це була проблема. І гроші люди мали, а купити нічого нема було. 

І.: Ще власне хотіла запитати, коли я розмовляла з працівниками Полярону, допустим, ЛАЗу, то вони говорили, що були такі моменти, навіть за Радянського Союзу, попри те, що була дисципліна і контроль, що люди, вдавалося їм виносити запчастини і продавати на чорному ринку, що існував цей чорний ринок. 

Р.: Було, було, це я мав таку проблему. Но всюди була така проблема. З цеху було дуже тяжко щось винести, як таке, бо там були одні заготовки. А от на конвеєрах, вже допустим покупні деталі, брали акумулятори. Був такий час, що в нас сумасшедший, що не хватало акумуляторів взагалі. От ви мали машину, акумулятор, він же не вічний, а купити його не було де. От почали ці акумулятори. В нас була охорона не своя, от, але все рівно умудрялися. Всюди була така проблема, всюди була. Я завжди за це сварив, кажу, ти знаєш, ну, вкрали ви щось, от в нас вже сталось так вже, коли вже завод був, почало розвиватись по ремонту машин, такі, знаєте, маленькі приватні структури. 

І.: Так. 

Р.: Так, вони не мали нічого. Ото, що десь там той виніс якийсь шланг, той виніс якийсь там другий, що-небудь якусь запчастину, ну я збирав, кажу, хлопці, ви розумієте, от я би можливо нічого не сказав, якби я знав, що ви продали там за 50 рублів, вас там п’ять, і мали по 10 рублів і занесли додому або купили собі там, дітям, ну, конфети, чи щось дружині принесли, но ви же зразу їх пропили. Це одна сторона діла. А друга сторона – мало того, що ви, ви зробили свій продукт, ми свій продукт не продали, а ви віддали ту запчастину комусь, він її помалював, пофарбував і продав, ви лишились ні з  чим, а він продав. І розумієте, ви зробили своїми руками і просто віддали за безцінь. Ви хоть розумієте. Ну хто розумів, но ті люди, які то любили, їм то […] От я завжди їм давав так, от скажи, от ти вчора вкрав, що ти прийшов. Це була проблема, да. Була така серйозна проблема. Охорона зловила, кажу, що ти в тому зробив хорошого, ну покажи мені, що ти додому заніс, що ти купив молока, молока, хліба, дитині конфети, дружині щось? Що ти заніс? Нічого. Прийшов п’яний. Так що ти хорошого зробив? Мало що ти тут втратив свій імідж. Тому що тут, як попадався, 13 зарплату знімали, прогресівку знімали, ну наказували так, щоб людину якось провчити. І вам цього мало? Ви втратили прогресивну плату – раз, додому прийшов, жінці, прийшов, п’яний, показавши дітям, який ти красивий, як батько. За що? Ну бачте, але все рівно, люди […] Це була проблема, то була проблема така. Но вона була всюди така проблема, всюди. Де, хто міг, для того й в нас була посилена охорона. Особливо, коли був ліміт на ті чи інші деталі. Покупні, мається на увазі. От допустим, треба було нам, ну хотя би, бо якщо свої деталі, то хоть легше було. Бо ти міг в суботу доробити, а коли тобі треба було зробити 100 машин і ти отримав, там, допустим, 100 акумуляторів, а проходить кінець місяця, не хватає там 5-6. Що ти поставиш на цей акумулятор і де його взяти? Розумієте от такі, в тому. Мусив туди десь дзвонити, домовлятися щоб тобі лишні дали акумулятори, ти їм щось лишнього, вони мені то лишнє. Ну і так виходили з положення. Бо тут було таке. Це було серйозне питання. 

І.: А скажіть, будь ласка, Ваше житло, тобто, я так розумію, коли Ви приїхали до Львова, то Ви жили в якомусь гуртожитку від заводу? 

Р.: В гуртожитку на Левандівці. 

І.: Це був гуртожиток від Автонавантажувача? 

Р.: Від заводу. В гуртожитку кімната, 3 чоловіки, гуртожиток новий, і умови були, так. Потім, коли вже женився, вже в сімейному гуртожитку тільки став на чергу, була черга на сімейний гуртожиток, то нанімали з дружиною квартиру. Ну і жили десь більше 5 років на квартирі. А потім отримали сімейний гуртожиток, одну кімнату, потім дві кімнаті. А вже потім […] 

І.: Це на Левандівці теж цей сімейний гуртожиток? 

Р.: Нє-нє. 

І.: А де? 

Р.: Це на Рясне. 

І.: На Рясне, то теж від заводу Автонавантажувача. 

Р.: Так. Там вже завод був, цей новий завод і там ми побудували свій цей другий гуртожиток – чисто сімейний був. Там кімната, але вже нова така. Кімната 17 метрів квадратних, кухня окремо, санвузол окремо. Тоїсть, не такий гуртожиток, як […] Маленька кімната, тільки-то, що назвалось гуртожиток. 

І.: Це фактично повноцінна квартира. 

Р.: Так. Це є повноцінна, з гарячою водою, з холодною, з сміттєвідводом, і так далі. Просто коридор і в коридорі з одної сторони кімната, друга, така. Але кожний собі господар в своїй хаті. То вже після того, вже більше почали. Ну, бо ти стояв на черзі, пока отримав повноцінну, ну, чотири кімнати. Бо не було можливості. Так був тільки кооператив, де можна було купити, но там така черга, що, що нереально було. Ну і треба було мати гроші, можна так говорити. Хоча ті квартири стояли коштували 800 чи 900 рублів – одна кімната. Але треба було попасти в ту чергу. Бо вже людям давали, які багато проробили, ставали в ту чергу, бо такого житла мало будували. А так то все завод будував. Завод будував собі, ну СУ-11 – строїтельні підприємства будували ці панельні, все Рясне. Рясне почалося, ми будували для своїх робітників гуртожитки, конвеєрні свої дома будував, Електрон свої дома будував, це все, ті заводи, які були в Рясне, то всі будували своє житло там. Це був такий чисто промисловий район. 

І.: Ну так, так і було. 

Р.: Так і залишилося. А вже Рясне-2 – це все житлові будинки там були. 

І.: А от Ви прожили з сім’єю в тому сімейному гуртожитку прям до кінця роботи на Автонавантажувачі? 

Р.: Нє-нє. 

І.: Чи може отримали вже квартиру? 

Р.: Нє. Я там прожив, я одну отримав, другу отримав, третю отримав. Сім’я росла, я з одної кімнати, пішов на дві кімнати в другий дім. Ну от так. Десь років 15-16 я прожив в тому районі. 

І.: В сімейному гуртожитку. 

Р.: Ну то рахували сімейний гуртожиток. Однокімнатна – сімейний, двокімнатна тоже – сімейний гуртожиток. Ну рахувалися сімейні гуртожитки, але це були повноцінні квартири, розумієте. Дві кімнати: одна щось 18 метрів, менша дитяча там 12, ну, кухня, все, санвузол, ванна, то що рахувалося гуртожитком. Так аж потім вже в кінці, то вже отримав повноцінну квартиру. 

І.: Від заводу повноцінну квартиру? 

Р.: Все від заводу. 

І.: І це також на Рясне? 

Р.: Все на Рясне. Потім я вже поміняв, щоб я, але це вже, це вже зовсім друге. А так все від заводу. Тисячу людей стояли на черзі, тисячу квартиру будували і так все йшло по черзі. 

І.: А Вам, допустим, чи вашим колегам доводилося брати участь в  будівництві цих будинків? 

Р.: От ви стояли на черзі, ваша черга підходила, от, в будівельних організаціях тоже не було людей, от ви йшли, ми відпускали, ваша черга, ну там, 5-6 чоловік з цеху йде, підходить черга, вони йшли на будівництво, здали будинок, вони переселились, потім пішли на свої робочі місця. Так було, помагали ми будівельним організаціям. Кроме того, що ми самі будували, де СУ-11 отак брали людей. Просто, черга підходить на будову. Ти там відробляв своє, пока не здали дім, ти вже отримував орден. То їсть ти  вже будував. Вірніше закінчував будувати такі. Ну там не є, що ви там мали якісь такі, но будемо говорити, слюсар-інструментальник, він не є будівельник, але там такі різні роботи. Брали там підносити, хто навчився можливо, вже більше такі, що мурувати. Ну то, я вже там тонкощі я не можу сказати, бо я їх не знаю. Но віддавали людей всіх згідно черги, але йшли люди відробляти. 

І.: А от коли Ви отримували, допустим, цю квартиру в сімейному гуртожитку, чи потім вже повноцінну квартиру, от, в якому стані була ця квартира, яку Вам віддавали – тобто вона була вже повністю придатна для проживання? Як вона виглядала, вона Вам подобалася? 

Р.: Взяв ключ, помив підлогу, помив вікно і все. Газова плита є, електрика є, світло. Що ще там таке? Все. Помив підлогу і вікна, і живи собі. В свій час, коли ми здавали десь в 70 роках, то що на Любінській ми брали, то навіть паркет був пастовний повністю. Ну, з одної сторони, як вам сказати, кожна людина приходила, хто як міг, хто зразу вселявся, хто там мав можливість ще зробити побілку під свій лад. Допустим, так як я зняв ці, як ми називаємо, шпалери, а побілив. Ну хто, як міг. Але якщо ти не мав бажання, заходив зразу і живи собі, завозь меблі і все. Не було нічого. Все було готове. Крім того, що навіть мили вікна. Ну будівельники здавали, бо я був там в тій  комісії по прийомці, то там все мало бути. Мало бути кабель антенний, мала бути радіоточка, мало бути при домі, де ти міг собі білизну вивішити, обов’язково мало бути. Це все входило в це. Це досить цікаво було. Не так просто, дім здали, а все мало бути, як було записано. Комісія все провіряла, чи в кожній кімнаті є радіоточка, чи є всюди світло, ну, чи ліфт працює, все, все, що було записано в умовах, все мало бути. 

І.: Це дуже цікаво. 

Р.: Дуже цікаво, да. Прийшов, заніс собі телевізор, включив, він вже працює, в тебе антена готова. Включив радіо, воно в тебе вже грає. Включив світло, воно в тебе є, гаряча вода є, холодна є. Друге діло, що місто не давало води, но це вже друге питання. По годинах давали. А так то все було, все було. На кожну людину підвал був. Кожна людина в підвалі мала пронумеровано там, там одна кімната, і всі, кожна людина мала в підвалі своє, свою комору, будемо так говорити. Собі там міг собі картоплю тримати, якісь запаси зимові робити і так далі. Так що все нормально було. 

І.: А, допустим, меблі, телевізор, і так далі – Ви вже собі могли допустим  тоді купити, могли дістати, допустим, меблі? 

Р.: Ну, дістати, була проблема, купити ще більша проблема була. Я вам казав, люди гроші мали, але […] Я пропрацювався десь більше чим 20 років, пока моя черга дійшла до машини. Ну 20 нє, десь 17 років. Прийшла черга, людей багато. Ну, тисячі людей, розумієте, а машини давали нам два рази – Міністерство розподіляли машини. Но тільки в основному це Волжський автозавод давав. Давав Жигулі і ще й Москвичі. Ну, та брали люди і Жигулі. Ой, Жигулі […] Вже коли пішли Жигулі, то вже на Москвичі там не дуже була черга, а от на Запорожці такі горбаті, ми їх називали, знаєте, то все то було розприділення. Приходила, ішла черга на машини, йшла черга там на меблі і так далі, і так далі. 

І.: А меблі теж можна було розприділити через завод? 

Р.: Ну дуже-дуже рідко. То ми самі домовлялися, там таке. Но це дуже рідко було. Вже пішло, коли пішов оцей взаємозалік, то ми вже там […]

І.: То вже інша історія, то вже ’90-ті. 

Р.: Інша. То їздив в Мінськ, домовлявся за холодильники, за телевізори. Ну за все за те, що тільки. Тоже була своя проблема. Отак вам дали телевізор, за зарплату. Ну, телевізор це ніби зарплата ваша. А треба було платити, перш  за все, в Пенсійний фонд платити, ПДВ платити, все це борги, за що нам і забрали, наша податкова забрала нашу база відпочинку в Майдані за борги. Бо ми не платили, а людям треба було давати. Ну, бачте, брали хто, що. Возили і крупи, і цукор, і хто що тільки, де тільки можна було, щоб взяти. Все щоб для людей, щоб якось можна було розрахуватись з людьми. Люди з того жили. Та весь Союз так робив. Кому, що давали. Добре, що нам було. Була черга на холодильники, була черга на телевізори. Ми все возили, що тільки  не давали. І меблі, і дивани, і білизну. Де тільки вдалося, де, який міг зробити який бартер. Ну називали взаємозалік, щоб, щоб виживати і так виживали.  Прожили. 

І.: А Ви кажете, що Ви фактично застали, як будували район Рясне?

Р.: Так, так. 

І.: От як він виглядав? Тоді фактично це було поле? 

Р.: Поле, поле. 

І.: Як це все появлялось, появлялись будинки. 

Р.: Появлялось. Завод один появився, потім Електрон. Особливо Електрон. Японці його вводили. Що саме обідно, Рабінок був такий генеральний директор, ми з ним досить-таки знайомі, ну як, заводи один біля одного, конвеєрний завод посередині. Електрон чим мені подобався – там наладка була вся японська, вони спеціалісти. Там Електрон мав свій гуртожиток, японці жили десь до року, і це все запускали, все. Горбачов приїжджав на запуск до нас був на запуск. Знаєте, був такий перший секретар. 

І.: Ну так. 

Р.: І прийшла ненька Україна, то все угробили, і почали купляти всяке дермо. Тепер Електрон, знаєте, що робить, автобуси. 

І.: Та знаю. Трамваї.

Р.: Трамваї, це все. Ну як вони роблять, в основному це зборка. Але хоч що небудь, хоть люди мають роботу. 

І.: А от як виглядав район на Рясне, як тільки він будувався?

Р.: Поле, було поле все. 

І.: А вже потім почали будувати магазини, садочки якісь. Школи. Вся інфраструктура. 

Р.: Ну дивіться, ми завод, нам райком партії дала, ми мали мати свій садочок на Рясне. Конвеєрний мав свій садочок, ми свій садочок. Ми мали побут, ну, де там можна поремонтувати було, там, чи пошити, чи зремонтувати якусь одежу. Обов’язково. Там ми мали телевізор поремонтувати, це обов’язково ми мали своє. То і школу ми побудували свою, 91 це наша. Ми за неї, я як директор школи, то за неї відповідав, там ремонти робити. І там, ну, школа, як таких, фінансів не мала, це називалася підшефна школа, дитячі садочки, піонер-лагер. Ну, це за нами було. Все це ми мали, піонер-лагер підготовити, здати в санепідемстанції по всіх параметрах, щоб була гаряча вода, щоб були вихователі. Я їздив в Дрогобич, з педінституту брав тих студентів, які, ну, були вихователі. Так що це все було налажено. Так що не просто здали вам дім, і на тому кінець, все мало бути функціонувати. Не будете з Рясне дітей возити в центр до школи, правда. Ну мали свою школу. 

І.: Тобто от здавали дім і паралельно здавали школу. 

Р.: Так, так. Конвеєрний завод побудував міст, ми побудували один міст,  зміг, конвеєрний другий. Всі щось мали, що мав завод, мав дома, що обов’язково мав якусь інфраструктуру побудувати. Ми будували міст, треба було пофарбувати міст. Ну, мається на увазі, під всякими, от зима прийшла, треба було перила. От то все проводити. Своя територія була на заводі. Вона мала бути завжди чиста, все листя зібране, травичка покошена, і так далі, і так далі. То їсть, кожен завод мав свою територію. Так саме і садік мав свою, так і школа мала свою. Так не було таке, що так, побудував дім, а решта робіть собі, що хочете. Все було цивілізовано, я так маю на увазі. 

І.: А от розкажіть трішки, от як Ви йшли з свого житла на завод. Фактично Ви пішки добирались чи як? 

Р.: Ну, завод, працював транспорт круглодобово майже. Коли я ще працював робітником, то у дванадцятій годині у нас закінчилась друга зміна. Пів першої йшов послідній трамвай. От я пам’ятаю, я жив на Калініна, то я сімйоркою, то я 7 доїжджав до кукольного театру, там пересідав, бо я жив на Калініна, ну і пересідав на четвірку і доїжджав. Як такої проблеми не було. В Рясне була завжди проблема доїжджати, бо заводи розвивалися, транспорт там був слабенький, по тій причині, що там було три переїзди залізодорожних – один, другий, третій. Аж потім ми побудували один міст, вже стало легше, потім другий. Лишився на Клепарові тільки один переїзд. Це вже стало легше. А так не було проблем. Все йшло по графіку заводу. Ну не були вулиці загружені, будемо так говорити. Но а вже коли став директором, то вже був свій транспорт. Ну як, не свій, а службовий транспорт. Тоді поважали директорів. Так що з проїздом, як таких проблем  не було. В вихідні дні були проблеми, там з дітьми поїхати в парк, особливо з Рясне добиратися. Тому що вже як ніби автобуси ходили по графіку не робочому, а ніби як по вихідному графіку. А людей було дуже довго, дуже  багато, так що було тяжко добиратися. Я маю на увазі важко добиратися в неробочі дні. А так 112 автобус їхав. Їхали автобуси на Рясне, на Яворів, в Новояворівськ тоже підбирали, тут біля кас підбирали людей. Так що не звертали уваги. А так, 7 йшла до кінця, а там пішки. Ну, коли, як. Таких проблем не було. Ну були проблеми, но не такі, щоб. Люди до того звикли, ніхто не звертав уваги. 

І.: А от розкажіть, фактично Автонавантажувач, це було більше як виробниче об’єднання, то це було величезна таке об’єднання […]

Р.: Чотири території мав. 

І.: Так, так. Розкажіть, де географічно це все розташовувалось, як Ви між тим якось пересувались, чи Вам не треба було? 

Р.: Ми мали величезний транспортний цех свій, перш за все. Ну от на Шевченка мали одну територію і свій гуртожиток зразу біля заводу. Через дорогу був в нас інструментальний цех, транспортний цех, будівельний цех. Це була ніби територія, ну через дорогу. Потім по Шевченка, кінець четвірки наш 31 цех. Цех спецтехніки, де військову техніку робили. А потім вже Рясне побудували, то вже була друга територія. Ну і з ними весь час люди добиралися на роботу. То хто там в Рясне жив, то йшли в ряснянський завод, хто тут ближче жили, то в нашому заводі. Така була дільожка людей. Але люди самі собі вибирали. Хто там робив, якщо там мав роботу, там в Інструментальному цеху, а в Рясне Інструментального не було, так, що ти тут залишався. Навіть якщо ти отримав житло там в Рясне, все рівно їхав  сюди на першу. Там інструментальний цех, чи основний сюди завод. Рахується на Шевченка, це основний завод, заводоуправління. Аж потім вже в Рясне став нормальний завод. Ну от таке, я не бачив проблеми з таким транспортом, як такої. Ну, їхав, перша-друга зміна, я їхав на сьому годину, то трамваї вже йшли, автобуси йшли регулярно. Ну правда, завжди людей багато, завжди будувався завод. Так завжди було. Так що такої проблеми не було. 

І.: А от доводилося працівникам пересуватися між тими всіма цехами, наприклад? 

Р.: Все пішки. 

І.: Все пішки, але це ж доволі таки 

Р.: Ну якщо на Рясне їхали, то йди на автобус. Ми давали людям карточки і безоплатні. Карточки трамвайні, карточки автобусні і він пересувався між заводами. А так все, територія невелика така, то між собою. А так хто в Рясне, то всі мали. Тоді був службовий транспорт. Багато було службового транспорту. Мали і лазіки-бобіки, так в народі називаємі, і цими  транспортними добиралися. Там збитовики, чи, вони мали всі свій транспорт, тим транспортом користувалися. Ну чисто внутрі заводу. Всьо, після цього всі ці машини йшли в парк, там заправлялися і чекали слідующого дня. 

І.: А ще мені стало цікаво, бо я переглядала архівні фотографії власне з Автонавантажувача і там були фотографії будинків, які забудували на Квітки-Основ’яненка житлові і здається, на Олени Степанівни, якщо я не помиляюся. Вони такі більші ніби і кращі, це не гуртожитки, я так розумію, це такі повноцінні квартири. От хто там жив, кому їх давали […]

Р.: Це не важно хто там жив, Іванов, Петров. Хто йшов по […]

І.: По черзі. 

Р.: По черзі, так. Ми там на Комарова […]

І.: Ну бо це більше. На Комарова, так.  

Р.: На Комарова, тут на Квітки, потім на Степаненко, потім на Ленінградській, потім на Кульпарківській. Все йшло згідно графіка. Не важно, ти директор, чи ти хто, чи ти працівник, не мало, підішла твоя вчора […] Бо давали по складу сім’ї, розумієте, в кожному домі були, там, однокімнатні, двокімнатні. Ну а якщо сім’я підходила під трьохкімнатну, ти  отримував в тому районі при здачі дому. Якщо були трикімнатні, були там допустим п’ять трикімнатних, по черзі отримали, шостий вже йшов, коли була здача другого дому. Де той дім був. Ну якщо там хтось відмовлявся, допустимо, я не хотів жити в Рясне, для прикладу, я відмовлявся, бо знав, що на другий рік здадуть дім там на Кульпарківській. То я міг перенести свою. Ну це рідко було майже, майже всі йшли аби жити, розумієте, аби тільки отримати житло. Так. 

І.: А Ви от згадували про те, що було дуже на заводі таке активне, культурне життя, щоб були там різні концерти, так. 

Р.: Так. 

І.: Будинок культури. 

Р.: Ну не будинок, ми мали такий великий зал вже потім, клуб, так […]

І.: От ви можливо брали участь в самодіяльності якійсь? 

Р.: Нє, я не брав. В мене, я крім футболу і в легкій атлетиці, бо я добре бігав, футбол 

І.: Ага, Ви бігали і брали участь в змаганнях.

Р.: Так тільки у змаганнях. Я брав і ще коли був у ливарному цеху, ще працівником, вже потім брав. Як в ливарному цеху, так і в ковальському цеху. Грав футбол досить добре. Між цехами, кожний цех мав свою футбольну команду, були змагання, ну як. По легкій атлетиці були змагання. Но потім були такі, кожний цех виставляв своїх там, ну, такий  невеличкий концерт. В кожному цеху були люди, які вміли співати, які хотіли співати. Ну щось таке. Було цікаво. 

І.: А от Ви вже теж згадували, що Ви святкували різні свята на роботі, і які Ви здебільшого свята святкували? 

Р.: Ну самі більші свята в нас такі були, це ми йшли на парад 1 травня і  жовтневі свята. Це збиралися люди, кращі люди, з транспарантами на вулиці ми збиралися завжди, або на Шевченка, з якої сторони, або на Залізничній. І колонами йшли. А вже тут біля цирку нас розприділяли, який район перший Залізничний чи Шевченківський, чи Личаківський район, там вже розприділяли і проходили. Потім збиралися хлопці собі десь там  відмітити, хто 100 грам, хто на каву, хто як. І так проходили свята. О, по різному. Колектив такий, от в нас йшло на парад 20 чоловік, так ми збирались. Просто не було, де збиратись. Знаєте, не було ні кав’ярень таких ніде, нічого не було, де. А то ми завжди, то я вже пам’ятаю, як начальник цеху, завжди когось відпускав, кажу, ти йди, замовляй меню і скоренько замовляй столи, і чекай поки ми прийдемо. Ну таке було. Так що якось на то не звертали уваги. Отаке було, досуг був такий. Саме більше це, що люди  коли знали, що прийде відпуск, він мав право відпочинку, мали право діти  піти в піонер-лагер відпочити. Розумієте, все це було якось так налажено, щоб не переживали. Закінчив інститут, ти знав, що ти мав направлення, поїхав, ти не переживав за роботу, ти був молодий спеціаліст, тобі сразу виділяли, но не сразу виділяли, виділяли там гуртожиток без черги, як молодому спеціалісту. Якось то було більш так, як вам сказати, людина мала надію на то, що вона на вулицю не піде і без роботи не буде. В такому розумінні. А тепер, бачите, людина кінчила університет чи інститут, кому потрібна? Хто, де може, там і дає собі раду, так. 

І.: Ну так. А от скажіть, будь ласка, як Ви проводили свій вільний час від заводу? 

Р.: Ну в основному це була сім’я. Це була сім’я, тому що більшу частину життя ти проводив на заводі, на роботі. А так приходив, малі діти, завжди в парк. От я йшов в парк на суботу чи на неділю, там на всіх актракціони сразу білети, на всі. Там качелі, там чортове колесо тоді було чи катання на машинах з сином. Весь час там. Так приходили, рано як їхали, там десь година одинадцята, а в шість вечора приїжджав. Так проходило. А так з дружиною, де можна було – на концерти, в основному на кіно ходили. З дружиною саме більше на кіно ходили. Ну якісь були концерти, саме більше на концерти. Десь таку, ну, коли діти були, ну, малі, то по черзі ходили в кіно. Я допустим пішов там на вечір там на п’яту годину, потім брав їй білет, вона вже йшла на дев’яту чи навпаки. Ну щось таке. Бо не було з ким дітей лишати, ти з дітьми в кіно не підеш. А вже коли діти стали дорослі, тоді вже разом. Ну в основному це концерти, кіно, щось таке. В цирк з дітьми часто дуже ходили. Малий син, ну і дочка хотіла в цирк. Там ще до сих пір має то ще якісь фотографії з цирку. Ну, майже всі цирки, які були, ми весь час були в всіх цирках. Бо більше не було таких, розумієте, можливостей десь. Ну так як там літом, там в Одесу поїхати, відпочивати з сім’єю. Більше нічого такого не було, щоб щось таке, як зараз. Там ми могли поїхати в там в Єгипет чи там в Турцію. То було тільки всьо, в центрі, як кажуть, своєї країни. Десь там в Одесу. Більше нічого. Там ще щось в Крим. А так все у Львові. Все одно, батьки, коли були живі, та до батьків постійно їздили, треба було помагати  батькам. Ну так, таке. Так що часу мало було на дурне. 

І.: А от скажіть, будь ласка, от Ви коли мали маленьких дітей, от Ви працювали, Ваша дружина теж працювала, Ви ж хотіли лишати дітей, допустим, в яслах, чи в садочку? Бо якщо був садочок чи ясла біля заводу чи біля гуртожитку, то ви цим не користувалися? 

Р.: Постійно діти всі в садіку. Коли дружину 8 місяців, колись був декрет вісім місяців, знаєте, не рік, не два, не три, все, вісім місяців. Вісім місяців за  тобою держалась робоче місце, чи ти на заводі, чи де, і все. В садік йшов, спочатку ясельна група, потім там середня група, потім старша група. Йшов на завод, будив дитину, брав з собою в садік дитину. Йшов з роботи, забирав дитину. І так воно якось. Друге діло вже було проблематично, були там, не дай Бог, діти хворіли. То вже йшла на лікарняне дружина, бо в мене не було можливості. То так дав Бог, щоб менше діти хворіли. Так всі там, не тільки, а всі так виживали. Була проблема садіка. Тому я не бачив, бо ми мали свої садіки. Нам було якось легше так. Кажу, брали тільки своїх. Але кожен завод мав свої садіки. Але так щось виживали і все ніби нормально було. Так і діти  виростали. В мене дочка пішла в музичну школу десь з першого класу, кінчила семирічну школу музичну. Тоже треба було возити десь два чи три  роки, а потім вже сама їздила, бо вже старша була до сьомого класу. Син в гуртки дуже, там вже в Рясне були. То в мене такий займався сам, бо був серйозний. Ну і десь так от. Так що все нормально. 

І.: А от скажіть, будь ласка, Ви на якій посаді перебували, коли от в ’91-й рік проголосили незалежність?Ви працювали? 

Р.: Начальником цеха. 

І.: Начальником цеха. 

Р.: Так. 

І.: От Ви пригадаєте цей момент вже приватизації, коли розвалився Союз, от як це все відбувалося на заводі.

Р.: Ну бачте, щось такого […] От як вам об’яснити, от ми, як військовозобов’язані приймали присягу, всі жили, приймали присягу […]

І.: Україні? 

Р.: Україні. Вже так, от ми, як мужчини. От в цеху, я вже казав, йшло спочатку дуже, як я сказав, дуже сильно погіршення, не було грошей. Ну як не було грошей, не було збуту товарної продукції, відповідно була проблема з  зарплатою. Почали люди звільнятись, почали люди уходити на базари. Хороші люди уходили. Ну, це було дуже, самі важкі часи були. Це ми так, це в крайньому разі, я пам’ятаю, йдеш на Південний базар, ці ятки такі називалися, ми робили їх, знаєте, металеві такі, крокодильчики ми їх називали, от бачиш, там технолог чи жінки там економісти, бухгалтера.  Вони почали ховатися, їм було стидно, розумієте. Що були всі такі  професійні, розумієте у нас, дипломовані, такі освічені люди пішли на базари. На заводі не було, що чекати. Почали звільнення масово. Ну і ото так все почало валитися і почали люди настрій такий мати, і так дальше. А потім ще більше було, коли вже було це, знаєте, це за Ющенка було, помните, почали ті всі мітинги. Ну, було незадоволення, будемо так говорити, а незадоволення, тому що була така бідося, розумієте – роботи нема, магазини порожні, навіть як ти щось мав, то нічого не можна. А діти? Ті черги. Ну ви не пам’ятаєте, полки всі порожні, ну практично нічого не було. Навіть якщо люди, хтось мав гроші, то не було що купити практично. Ні м’яса, ні молока, там ні сметани. Ну, переживали важко, досить важко пережили це. Це в  становлення України, це було досить важко. 

І.: Ну, вам все ж таки вдалося бути на керівних посадах вже потім. 

Р.: Ну що, а куди діватися? Всі робили, всі на заводі. Спочатку було досить, потому що, розумієте, кінець місяця, секретарша приходить: “Михайле Степановичу, вже зібралися люди” – зарплата, зарплата, зарплата, зарплата. Одне слово – зарплата. То я кажу тоді, досить, саме більше було, як людей  тримати. Перш за все не було потрібно стільки. Бо тому що випускати  продукцію не було потреби, бо її ніхто не купляв, людям не було де йти. Такі, як сварщики хороші, там монтажники, слюсарі-зборщики, не могли себе ніде […] Це вже потім десь там почали їздити на заробітки. Це все трималися на заводі. От в мене було 30 зварщиків, а мені треба було 10. А де 20? Але вони рахувалися, треба було їм платити зарплату. Не вигониш. А чого ти, вже люди самі уходили, якщо хтось, щось знаходив. Це були такі дуже тяжкі. Ну як для мене, як для керівника, це були самі важкі роки, за які я пам’ятаю. То колись весь час не знав, де взяти людей, а потім не знав, що з ними робити, розумієте. 

І.: Ну так виходить. 

Р.: Це самі важко було.

І.: Але Вам все ж таки вдалося трошки переформатовати виробництво, що ви пробули до 2006 року. 

Р.: Ну почало вже все, почали все, почало вже якось збут налажуватись вже потихенько, люди почали розходитись. Вже кожний находив собі якесь місце в другій сфері, менше людей стало, ще раз менше. Якось ті, що ми щось продавали, вже ніби хватало невелику, но заробітну плату, якусь вчасно, не вчасно, десь так. Так потихеньку. Так що люди розходились самі, тому що не бачили перспективу завода, розумієте, тому що всі розуміли, що […] Ото пішли багато людей, пішло, ну, не багато, але десь з того, що я думаю, відсотків десь 50 пішло на базари всі. Хто, де міг, давав собі раду. Хто де почув. Тоді ще не було масового виїзду в Польщу чи де, не було такого. Бо Польща ще тоже була бідненька на той час. Словом, базари спасали людей, всі йшли на базар. Так що […]

І.: А от Ви кажете, що фактично в 2006 році росіяни купили Автонавантажувач, так? 

Р.: Так, десь в 2003. Десь три роки я з ними пропрацював. 

І.: А, так, Ви три роки з ними працювали. От якби цього не сталося, Ви думаєте, що завод би міг далі якось? 

Р.: Ви розумієте, я до сьогоднішнього дня, ну вспоминаю ті дні, тих людей, які до того допустили. 

І.: А хто до цього допустив? 

Р.: Ну вам сказати прізвища? 

І.: Ні, ну прізвище не обов’язково. Просто цікаво, як так. 

Р.: Все допустила наша влада. Все наша влада міська. Ой, міська. Львівська влада. Продавали просто так. Подивіться, Електрон пішов. Так і продавали росіянам, коли я вже був, такий Перепічка, він був основний інвестор наш ніби з Росії, але ми десь там зустрічались на каві з ним, ну так, він нелегально казав, що він навіть за то брав якісь кредити, купляв завод. Тобі навіть потім, навіть ти міг не віддавати. Була ціль тільки купити і вивезти обладнання. Тоїсть, як було переднадмірене нищення, розумієте. Так я зрозумів його слова. Десь в такому аспекті було. Так що дуже тяжко було в  тому, що люди не розуміли, то, що люди прийшли не для того, щоб щось зробити добре в тій країні, а наоборот, як скоріше, щось там знищити, вивезти. Десь така політика була. Ну я в крайньому разі так розумію і воно десь так сталося, що всі заводи знищили. Так пам’ятаю, наш викупили Автобусний, там Чуркіна викупили. І так всі, всі потихеньку викупили. Де вони ті? Їх немає нікого, а заводи розвалені, бачте. Чому я казав, що ми могли вижити, єдиний завод в Україні, ой, у Радянському Союзі, розумієте. Ну нехай рік, нехай два, нехай п’ять, все рівно ми потім починали, ну дальше робили порти, дальше працювали, треба було Автонавантажувача треба модернізувати, і так далі, і так далі. Можна було розвиватись. Не треба було то все нищити. Так само й автобусний, розумієте. Автобусів, так чи інакше,  автобусів треба було. Треба було їздити людям на роботу, треба Туристів було випускати. Чого його було нищити, для чого було його нищити, розумієте? Автобус не вічний, так саме і Погрузчик, він не вічний, машина, вона має властивість мінятися, старіти, ламатися. Треба було нове, нове, нове. Я до сих пір не міг зрозуміти чому так місцева влада, так то все дала. От я, ну я можу прізвища назвати, ну а це вже нічого не дасть. 

І.: Це не обов’язково. 

Р.: Розумієте, ну, будемо так говорити, помагали, потурали оцим людям, які приїжджали з Росії це все викупляти. Якщо би так влада поставила […] Ну можливо Київ тиснув. Я бачив в колі, що я бачив. Можливо десь в Києві, він десь в Києві помагав тоже, давай, помагай. Ну не знаю, я не можу це вже говорити. Ну я розумію, що це не мало бути, не мало. Просто так людей, розумієте. Ну я розумію, подивіться, які в нас були крупний військово промисловий комплекс. То все розійшлося, там десятки люду, там фахівці робили, не які-небудь, люди робили, ну, роками, десятиліттями. Так що це  було десь так, десь було, десь так заплановано, можливо, я так думаю. Ну то, що продавати завод, я взагалі не розумію, як можна було заводи нищити, для чого. Навіть той автобусний завод, якщо би його знищили, з ним зробили десь там в Києві якісь в гаражах ці Богдани, оце все таке примітивне, в порівнянні з тим наших комфортабельних ЛАЗів. Для чого це було? Завод, який мав всі свої цеха, зборочний, покрасочний, штамповочний і так далі нищити і робити якісь з нуля якісь там. Але то так життя пройшло. 

І.: Ми вже будемо закінчувати. Але от власне хотіла запитати Вас в кінці, от які ви емоції ви відчуваєте, коли ви згадаєте цей величезний досвід роботи на Автонавантажувачі, чи Ви згадуєте взагалі оцей час,  що Ви там працювали і що Вам взагалі дав цей досвід? 

Р.: От що вам хочу сказати, що до сих пір мені сниться тільки завод. Подивіться, прийшло скільки років, 50 років. Я можу вам розказати перші кроки, мені в снах то все сниться. Все. Люди, ім’я, дівчата, жарти, дні народження. Все це мені сниться. Досить таке до цих пір. Значить воно десь там глибоко лежить. Так що, як вам сказати, чому, тому що основне життя прийшло на заводі. 30 років це не просто так, розумієте. Я там і десь 40 років справляв, і 50 років я справляв, 55 років там, як кажуть, відмітив. Так що в основному життя пройшло там. Так що шкода того. Шкода того, що стільки  труда пішло і скільки людей здоров’я там угробило. І все пішло нанівець, розумієте. Оце шкода. Мені, як керівнику це шкода. Хоть я не міг нічого на то зробити. Я не кажу, що я там, всі такі не могли нічого. Погано тому, що  було так, хтось сказав, ти мусив виконувати. Нікуди ти від цього не дівався. А так до сих пор, не повірите, но до сих пір мені сниться, завод сниться до сих пір.

І.: А от Ви ж бачили напевно, що там багато житлових будинків зараз збудували на місці Автонавантажувача – як Ви до цього ставтесь? 

Р.: Скільки я вложив свого особистого в ливарний цех. Зайшли, заходили в  їдальню, всюди дзеркала, все скільки треба було доставати того м’яса, продукти, щоб людям було тепло, щоб люди кормилися! І це все розвалили, побудували житловий дім. А там такі, ти молодість свою провів, розумієте. Я пам’ятаю, як той казав чуть не кожен день, пам’ятаю мені так всіх людей і знаєш де, хто роздівався, хто з тобою був, бо всі люди роздівалися повністю і потім йшли митися, і одягали чисте. Кожна людина мала два шкафчики – на чисте і на брудне одежу. Постійно вода, гаряча холодна, ти пішов, в любий час помився, освіжився. Все це знищили, вивезли. Це дуже тяжко пережити. Ну, як для мене. Коли ти вклав свій розум, свої, ну, то все. Ну, все дуже тяжко згадуючи ці всі збори, ці всі похвали, людей ти збирав. Такі люди були задоволені, які тобі дякували, що ти їх так […] Ну тяжко, тяжко. Ну але що зробите. Життя бере своє. 

І.: Це вже буде кінець. Єдине, під кінець мушу з Вами провести таку анкетку, щоб звірити по датах все. І власне, ще раз дата, місце Вашого народження, рік. 

Р.: Ну що, родився я 26 вересня, 1948 рік. Через 7 років пішов в школу в перший клас. Село Ганиківці, Бережанського району Тернопільської області. Кінчив там в школі 8 класів, потім пішов в район, закінчив. Потім пішов у Львів. 

І.: Це був, Ви переїхали до Львова в якому році? 

Р.: В ’65-му році. 

І.: В ’65. 

Р.: В ’60, через два роки, ну, навіть не через два, а два з половиною роки, в ’67-му я пішов в армію. В ’69-му кінці року я пішов, вийшов, ну як, демобілізувався. В ’70-му році я пішов на завод. 

І.: І там вже Ви працювали. 

Р.: І вся моя кар’єра там. 

І.: І приблизно так, хоча би по роках, як Ви змінювали свої посади? От Ви пропрацювали в […]? 

Р.: Ну 11 років пропрацював в ливарному цеху. Ну, врахуйте з ’70-го року 11 років. От в цьому цеху. Там я пішов від працівника до зам. начальника по виробництву. Потім пішов в ковальський цех начальником цеха, 6 років. 

І.: Це вже десь був початок ’80-их? 

Р.: То ’85-му, по-моєму. І так до кінця пропрацював десь зам. директором заводу по виробництву. І аж послідніх там 5-6 років я працював вже директором, послідніх.

І.: Вже з 2003 по 2006 були директором. 

Р.: Так, так. Пока то все не розвалилось. 

І.: І в 2006 році ви […]

Р.: Я вже пішов з заводу, бо далі терпіти не хотів. Не хотів по тій причині, бо пішла та несправедливість, прийшли люди чужі. Я зрозумів, мені просто було чесно людям в очі дивитись, що я надіюся, що я щось можу. Як справити, як виправити, вже було не по моєму характеру. Вже все завалюється, люди прийшли, щоб знищити, щоб то скоріше. Ну і маялися, за два роки, я пішов, завод став нікому не потрібний. 

І.: Дуже Вам дякую.