Після захоплення влади більшовики обіцяли збудувати комунізм, називаючи його ідеальним суспільних ладом, чистим від вад всіх попередніх капіталістичних режимів. До будівників комунізму висувалися особливі вимоги. “Комуніст – високе звання. […] Чесним служінням народу, всією своєю поведінкою в громадському й особистому житті комуніст має бути взірцем у розвитку і зміцненні комуністичних відносин, у дотриманні норм комуністичної моралі”, – проголошував лідер СРСР Нікіта Хрущов у 1961 році на ХХІІ з’їзді КПРС [1]. Ухвалений тоді ж “Моральний кодекс будівника комунізму” розкривав зміст “комуністичних відносин і моралі”. Окрім універсальних етичних норм (піклування кожного про суспільне надбання, високе усвідомлення громадського обов’язку, гуманні відносини між людьми) комуністу належало дотримуватися “простоти й скромності в суспільному й особистому житті”, а також бути непримиримим до “несправедливості, дармоїдства, нечесності, кар’єризму, користолюбства” [2]. Втім, реалії радянського життя показали ілюзорність очікувань цілковитої скромності, альтруїзму та безкорисливості від комуністів, тим більше від керівників (номенклатури), що повсякчас протистояли спокусам скористатися владою на власне благо. Деякі номенклатурники своїми вчинками могли б підтвердити відомий вислів анлійського історика і політичного діяча лорда Джона Дальберг-Актона: “Зазвичай влада розбещує, абсолютна ж влада розбещує абсолютно“.
***
Зловживання службовим становищем номенклатурою відбувалося упродовж усього радянського періоду, змінюючись за характером, позицією верховної влади й суворістю покарань. У період пізнього сталінізму зловживання владою (здебільшого крадіжки державного майна) підживлювалось украй складним матеріальним становищем, що переважало страх викриття і покарання. Стимулом до захисту державних інтересів для вищої номенклатури були фінансові привілеї. Дисциплінувати потенційних порушників мало суворе покарання за незначні зловживання. Хоча директор Бродівського цукрового комбінату Г. завдав шкоди державі на понад 16 тис. рублів, він був покараний одним роком виправно-трудових робіт без ув’язнення, а згодом був поновлений у членах партії. У 1948–1949 роках директор сільського споживчого товариства с. Донецьке Харківської області М. незаконно витратив 5655 рублів. Попри погашення майже половини цієї суми, він відбув чотирирічне ув’язнення, утім відновити своє членство у партії вже не зміг [3]. Нещадність мала нагадувати номенклатурі про умовно дозволені межі, а ще, як виявляється, вона була дуже вибірковою.
Пом’якшення політичного режиму за Нікіти Хрущова не зменшило, а навіть збільшило масштаби протиправної діяльності високопосадовців. Страх за власне життя, властивий сталінській добі, трансформувався у боязнь втратити посаду, що надавала статус і гарантувала добробут. Як указує Джеймс Хейнзен, починаючи з пізньосталінського періоду багато функціонерів, все більше відчуваючи свою невразливість після закінчення масових чисток, діяли так, ніби були над законом і партія допускала це. Комуністів обвинувачували в злочинах все рідше й антикорупційні кампанії втратили свій заряд [4]. Убезпечитися чи пом’якшити покарання можна було за допомогою патрон-клієнтарних зв’язків – вертикально орієнтованих груп управлінців та їхніх підлеглих на чолі з впливовим головою. Аби стримати масштаби зловживань указ президії Верховної ради СРСР «Про посилення кримінальної відповідальності за хабарництво» від 20 лютого 1962 р. допускав навіть смертну кару за отримання або вимагання хабара.
У брежнєвський період номенклатурники-правопорушники не відчували загрози, адже задля власної стабільності верховна влада мусила толерувати протиправну поведінку високопосадовців. Яскравим представником цієї доби в Україні був Володимир Щербицький, який з 1972 до 1989 року очолював ЦК КПУ. Досвідчений управлінець, згодом очільник Ради міністрів УРСР Віталій Масол так оцінював його позицію щодо порушень: “У республіці, особливо в перші роки перебування Щербицького на посаді Першого секретаря ЦК Компартії, суворо присікалися зловживання, що їх вчиняли керівні працівники, використання ними службового становища в особистих, корисливих цілях. Особи, які незаконно або позачергово отримали квартири або купили дефіцитні товари, скомпрометували себе негідною поведінкою, рішуче знімалися із займаних посад і виключались із партії. Більше того, – тривалий час керівним працівникам не рекомендувалося навіть купувати в особисту власність автомобіля. Отримання ж садової ділянки, а тим більше будівництво дачі розглядалося як серйозний проступок, “несумісний з перебуванням на керівній посаді” [5]. Інші високопосадовці підтверджують його непримиренно негативне ставлення до зловживань владою [6]. Утім, сувора риторика проти зловживань не підтверджувалася практикою.
Володимир Щербицький постійно моніторив дотримання “партійної і державної дисципліни” номенклатурою. У 1974 році він заявив, що “…Значну кількість керівних працівників і партійних, господарських, радянських [органів] за різні гріхи довелося звільнити з роботи”, однак виступав за перегляд питання про екскорпорацію звільнених у разі бездоганної поведінки надалі [7]. Наприкінці 1970-х щороку за зловживання службовим становищем, недбальство, порушення соціалістичної законності з партії виключали майже 850 осіб, за порушення партійної, державної, трудової дисципліни – майже 1650, за розтрати і крадіжки, хабарництво, спекуляцію та інші злочини – майже 2100 і надалі ці цифри зростали [8]. Звичайно, серед виключених були не лише номенклатурники (напр., спекулянти), проте підстави для втрати партквитка переконують у переважно номенклатурному статусі порушників.
На початку 1980-х років органами народного контролю за зловживання службовим становищем, бюрократизм і тяганину до відповідальності притягувалося щороку 4500–5000 осіб [9]. У 1984 році Володимир Щербицький бідкався, що “практично не зменшується надходження сигналів про факти неправильної поведінки окремих членів партії, які займають керівні посади, використанні ними службового становища в особистих, корисливих цілях при покращенні житлових умов, будівництві дач, гаражів, придбанні автівок, дефіцитних товарів та ін.” [10]
Політика Перебудови, спрямована на подолання безгосподарності, підвищення відповідальності та поліпшення дисципліни передбачала у тому числі припинення зловживань. Надію подолати опір Перебудови з боку партійно-державного апарату верховна влада покладала на політику гласності та медіа, розширюючи канали для інформування про зловживання, але поява в громадському просторі викривальних матеріалів не призводила до покарання винних. Реформи і супроводжуваний їх хаос, дозвіл на створення спільних підприємств з іноземцями та відкриття кооперативів, номенклатура використала на власне, майже легальне, збагачення за державний кошт. У 1989 році за участі комітету народного контролю було виявлено майже 11 тисяч крадіжок зі зловживанням службовим становищем, 1382 – крадіжок у великому і особливо великому розмірах, та 1049 фактів хабарництва [11].
***
Упродовж 1945–1991 років номенклатура перебувала в особливому правовому становищі. Кар’єру було неможливо зробити без членства в Комуністичній партії, а воно надавало певні переваги – партквиток захищав номенклатуру від повної юрисдикції закону над нею. Хоча Конституції УРСР 1937 (ст.103) і 1978 (ст.32) років проголошували рівність громадян перед законом незалежно від посади і професії, становище номенклатури і комуністів не меншою мірою залежало від Статуту КПРС. Стаття 12 Статуту КПРС 1952 року передбачала, що в разі скоєння членом партії “проступків, що караються у судовому порядку” він виключається з КПРС з повідомленням адміністративним і судовим органам. Та сама стаття Статуту 1961 року посилила безкарність комуністів, адже виключення з партії і притягнення до відповідальності передбачалися лише за “проступки, що караються в кримінальному порядку” [12]. Таке формулювання не допускало судовий розгляд проступка комуніста до виключення його з партії.
До 1962 року викриті на порушеннях номенклатурники уміло користувалися урядово-партійною постановою 1938 року, що допускала арешт комуністів і кандидатів у члени партії за погодженням з місцевими партійними органами. Постанова президії ЦК КПРС “Про усунення помилок і недоліків у практиці притягнення до відповідальності комуністів, які вчинили злочини” 1962 році констатувала, що “члени партії не мають жодних переваг і привілеїв перед рештою трудящих, що за проступки, що караються у кримінальному порядку, вони повинні нести подвійну відповідальність – перед партією і перед судом”. Вона наголошувала, що “комуніст, який учинив злочин, має притягатися до передбаченої законом відповідальності нарівні з іншими громадянами”. При цьому однак, у постанові містилася вимога до судово-слідчих органів при порушенні кримінальної справи проти комуніста “інформувати про це відповідний партійний комітет і передавати йому необхідні матеріали для вирішення питання про партійність особи, яка скоїла злочин” [13].
Розвинулася корпоративна солідарність номенклатури, яка попри поділ на конкуруючі клани захищала свої інтереси, затягуючи розгляд питання про виключення з партії підозрюваного комуніста або й просто тиснучи на правоохоронні органи. У номенклатурному середовищі побутували практики не залишати “своїх” напризволяще; підтримка, хоча й обмежена, надавалася навіть тим, хто втратив посаду через зловживання. Викритих порушників, резонанс від діяльності яких виплескувався назовні, могли перемістити на рівнозначну або нижчу посаду в іншу область. За даними ЦК КПУ у 1981–1982 роках 53 депутати місцевих рад народних депутатів вчинили злочини, проте щодо 12 осіб ради не дали згоди на їх притягнення до відповідальності. Серед останніх – два голови колгоспів на Чернігівщині, депутати сільрад, які уникнули кримінальної відповідальності за маніпуляції з обліком посівних площ [14].
***
На сторожі дисципліни стояли комісії партійного контролю, що діяли при ЦК, обкомах, міськкомах і райкомах КПУ. Вони слідкували за дотриманням комуністами Статуту КПРС, виконанням ними програми партії, їхньою поведінкою у приватному житті. Пияцтво, хуліганство, зловживання, крадіжки, подружні зради, розкрадання державного майна слугували підставами для розгляду поведінки комуніста на засіданні комісії, тобто з’ясуванню усіх обставин проступку, визначення тяжкості провини та встановлення покарання. Ними могли бути попередження (рос. “постановка на вид”), (сувора) догана, (сувора) догана із занесенням до облікової картки*. “Вищою мірою партійного покарання є виключення з партії”, – передбачав Статут КПРС 1961 року [15]. Перший секретар Краматорського міськкому КПУ Олександр Ляшко, який на початку 1950-х побував на засіданні центральної парткомісії як партійний обвинувачувач, назвав її “останньою інстанцією, де вирішувалася партійність людини”, а тоді за Ляшком “це було питання життя або смерті” [16].
Окрім партійних комісій, функціонували також комітети народного (радянського) контролю, що слідкували за дотриманням законності від імені держави. Галузеві контрольно-ревізійні комісії існували при кожному міністерстві і відомстві. Органи внутрішніх справ, прокуратура, суд, КДБ, що боротьбу з правопорушеннями мали своїм основним завданням, вели її небездоганно. Узалежнені від партійних комітетів правоохоронні органи були безсилі подолати партійний імунітет порушників. Для моніторингу поведінки, наприклад, першого секретаря райкому партії мала бути санкція обкому партії. Крім того, самі правоохоронці нерідко ставали фігурантами незаконних маніпуляцій з нерухомістю та хабарництва, перебуваючи в корупційних зв’язках з регіональною чи місцевою елітою.
Попри розгалужену мережу контрольних органів і масштаб перевірок, кількість зловживань високопосадовців постійно непокоїла верховну владу. Поліпшувалися не лише методи перевірки та контролю, удосконалювалися й шахрайські схеми, методи обману та приховування слідів. Як констатувала у 1969 році голова Київської міської парткомісії Олена Пермінова: “Дуже багато проходить матеріалів, пов’язаних з розбазарюванням державного майна, але коли б таку справу не вів, завжди всі фінансові документи перебувають в ажурі. Нині так розкрадається соціалістичне майно, що й не залишають за собою документів” [17]. У 1978 році Володимир Щербицький непокоївся, що: “Кількість порушень, у першу чергу порушень партійно-державної дисципліни, у нас не зменшується. А якщо чесно сказати, то в низці областей зростає. […] За 1976–1978 роки, товариші, лише до партійної відповідальності в нас притягнено понад 12 тисяч керівних працівників. З них майже 2 тисячі виключено з партії. В їх числі 250 керівних працівників обласних і майже 2 тис. 400 – міських партійних організацій” [18].
***
Найпоширеніший і найпростіший вид зловживання владою був пов’язаний з використанням службового автомобіля. Прикриваючись виробничими потребами або необхідністю забезпечити оперативне керівництво, високопосадовці закріплювали за собою службову автівку як персональну і використовували її також для приватних потреб, обслуговуючи при цьому за державний кошт.
Автомобіль підкреслював високий статус власника чи користувача, був престижною річчю, водій чи пасажир якої належав до вищих верств радянського суспільства. Цю статусну семіотику автомобіля, Олесь Гончар у романі “Собор” вклав у міркування кар’єриста Володьки Лободи: “Частіше б керівним працівникам отак їздити разом з народом, спілкуватися з ним у тісняві, в жароті, де ніхто тебе не знає, а ти ніби знаєш усіх, – сів невидимкою і вивчаєш їхні настрої, їхні потреби. Їздити отак разом з трудящими в напхом напханім автобусі, піддавати свої ребра випробам, маючи іншу можливість, – на це не кожен здатен. Розчулившись від власної великодушності, Лобода давав собі слово, що навіть коли вже працюватиме і в тому головному, високому будинку, де кроки твої гаснуть у килимах, а на столі ціла батарея телефонів, то й тоді не викликатиме вранці машину, а ходитиме на роботу пішки, щоб не сказали, що загордився Володька Лобода після того, як взяли в апарат…” [19].
Ненадійність радянських автомобілів та важкодоступність сервісного обслуговування суттєво здорожчували утримання транспорту. Вже з 1948 року партія і уряд СРСР прагнули звузити використання службового транспорту для приватних справ, лімітуючи кількість автівок для керівників міністерств і відомств, перших секретарів обкомів і голів облвиконкомів. Боротьба за раціональне використання службових автомобілів – постійний клопіт уряду і партії. Постанова ЦК КПУ і Ради міністрів УРСР від 17 листопада 1959 року “Про порядок використання легкових автомобілів” запроваджувала ліміти на кількість службових легковиків та бюджет на їх утримання. Зайві автівки (60%) належало передати Міністерству автомобільного транспорту і шосейних доріг УРСР, у гаражі та автобази загального користування. Через півроку виконання даної постанови не було передано 985 легковиків, найбільше – 378 – у Сталінській (з 1961 року Донецькій) області [20]. Аби зберегти транспорт у власному користуванні, керівництво масово переоформлювало звичайну автівку на “спецтранспорт” (який не підлягав передачі), часто банально зовнішнім маркуванням. Саме так на підприємствах Харківської області, що входили до Харківського раднаргоспу, кількість спецавтівок зросла з 60 початково заявлених на погодження до 492 одиниць, у Херсоні – з 29 до 79, у Львівській області – з 93 до 120 [21]. Завідуючий Житомирського обласного відділу охорони здоров’я Г. на легковому автомобілі спеціального призначення ГАЗ-12, що належав Житомирській обласній лікарні, їздив на полювання. До поборювання таких зловживань залучали гумор і сатиру, прагнучи сформувати атмосферу громадського осуду.
Ні бюджетні обмеження на утримання надміру службових легковиків, ні пряма заборона на персональні службові автомобілі, ні догани і штрафи не могли переважити номенклатурний потяг до комфортного пересування за державний кошт. “Ну яка б, наприклад, була необхідність, т. Лісіцин, Вам, і що Ви за такий діяч, їхати у відпустку з Ворошиловграда в Крим службовою машиною. Коли Ви знаєте постанову ЦК і Радміну, зобов’язані знати, що на 100 км – далі неможна. Дозвіл Радміну має бути, якщо далі 100 км їдеш в область […] Це втрата скромності, втрата почуття відповідальності”, – сварив Володимир Щербицький голову Ворошиловградського облвиконкому Віктора Лісіцина у 1978 році [22]. У 1980-х ситуація не змінилася: в 1981 році у системі Української спілки споживчих кооперативних організацій замість 1913 утримувалося 3335 службових легковики, які забезпечували комфортне пересування не лише в службових справах.
***
Інший поширений вид зловживань був пов’язаний з нерухомістю. Оскільки держава не встигала задовольняти попит населення, а приватне будівництво стримувалося дефіцитом будівельних матеріалів, квартира чи приватний будинок у СРСР, особливо у повоєнний час, виступали найбільшою матеріальною цінністю, прагнення заволодіти якою часто породжувало корупцію. Суспільна гострота житлової проблеми спричиняла підвищену увагу до виділення державного житла.
Забезпечена службовим житлом номенклатура не відчувала трагізму проживання у бараках, підвалах чи аварійних будинках. Однак вона знала ціну квартирного питання, адже розподіляла державне житло, тобто від її волі залежала доля багатьох пересічних громадян. Віртуальні черги на отримання житла, що існували при виконкомах, не становили нездоланного бар’єру – облік черговості міг свідомо бути неупорядкованим, відкриваючи можливості для маніпуляцій. Негативна реакція на несправедливість (порушення черговості виділення квартир, безпідставне поліпшення житлових умов, сприяння родичам в отриманні житла, розкішні ремонти квартир за державний кошт) стала логічним наслідком довготривалих очікувань і непоодиноких випадків зловживань. У брежнєвський період найбільше письмових звернень до ЦК КПУ (близько 25–35%) стосувалося саме житлових проблем, зокрема, недоліків у розподілі житла, прохань поліпшення житлових умов, допомоги в індивідуальному будівництві тощо [23].
Люди чутливо реагували на такі порушення, тому й покарання за таке зловживання часто було суворішим. За спорудження двоповерхового будинку директор Вінницьких цегельних заводів А. сплатив 8 тисяч рублів, тоді як ринкова вартість оцінювалася в 27–30 тисяч рублів. У нього він вселив родичів, продовжуючи мешкати в комунальній квартирі. За зловживання бюро Вінницького обкому в 1949 році виключило його з партії та звільнило з роботи. Утім, через півроку завдяки обіцянкам виправитися й не допускати подібного надалі, А. був відновлений у партії з суворою доганою із занесенням до облікової картки. Є підстави стверджувати, що такій швидкій політичній реабілітації А. сприяв начальник Головного управління цегли Міністерства промисловості будівельних матеріалів УРСР С. [24]. Як будинок А., так і споруджені зі зловживанням на Закарпатті будинки голів Виноградівського і Свалявського райвиконкомів М. і К., обласного прокурора Ч. у 1958 році були передані у власність держави. Попри пріоритет заселення партапаратниками, квартиру першого секретаря Полтавського обкому М., який у 1988 році переїхав на підвищення до Москви, протиправно передали його синові [25].
З 1950-х років у країні ширилася мода на дачі. Отримання земельних ділянок для самозабезпечення городиною набуло значного розмаху. Після спорудження на садовій ділянці будинка, вона перетворювалася на дачу, яку, наприклад, можна було здати в оренду або продати. Вказані операції суперечили початковому призначенню садових ділянок, сприяючи збагаченню окремих осіб, тож у 1960 році уряд СРСР тимчасово заборонив виділення ділянок під дачне будівництво.
Найшвидше облаштувати дачу могли високопосадовці, які мали в розпорядженні владу, ресурси і працівників. Зловживання з будівництвом дач мали значний масштаб. Члени парткомісії при Донецькому обкомі КПУ наприкінці 1960-х були шоковані тим, що “на окремих ділянках замість будки почали з’являтися “будки” на два поверхи, паркани, залізобетонні підвали, труби, вагонетки, 60-тонні цистерни, незаконне захоплення земель, продаж на ринку плодів і т.д. – це вже було явне користолюбство, яке роз’їдає душу нестійких людей і штовхає на беззаконня, на злочини і головним чином з боку керівників”[26]. Дача перетворилася на статусну річ, вона виступала додатковою нерухомістю, що подразнювала суспільні настрої на фоні житлової проблеми.
Керівництво Чернігівського камвольно-суконного комбінату на чолі з директором наприкінці 1960-х рр. побудували за кошти підприємства 6 дачних будинків. При їхній вартості 400 рублів вони сплатили по 50. Генеральний директор Харківського виробничого об’єднання “ФЕД” Р. на поч. 1980-х на садовій ділянці зі зловживаннями побудував дачу площею 100 кв.м. з опаленням, сауною, санвузлом, вбудованим гаражем і майстернею. 75-річний керівник був “покараний” партійною доганою із занесенням в облікову картку та звільнений на пенсію [27]. Всього на початку 1980-х причетними до протиправного будівництва дач у республіці виявилися 820 партійних, 1700 радянських, 638 профспілкових, 8210 господарських керівників різних рівнів [28].
***
Посадові зловживання також відбувалися у вигляді корупції – службової діяльності або бездіяльності задля власної вигоди на шкоду державі. Ключовим інструментом корупції був адміністративний примус підлеглих. Відмова виконувати забаганки начальника, зазвичай, призводила до звільнення, яке номенклатурнику середнього рангу загрожувало труднощами подальшого працевлаштування. Керівництво фінансових, господарських, медичних або освітніх регіональних чи місцевих установ було дуже обмеженим перед адміністративним тиском партійних комітетів.
Банківські працівники Сталінської області не могли відмовити прокурору Маріуполя, Т., начальнику Маріупольського міськвідділу МВС Б., першому секретарю Єнакіївського міськкому КП(б)У Р., голові Єнакіївського міськвиконкому Т. у спробах незаконно обміняти кошти під час грошової реформи 1947 року. Очільник банківського відділення у місті Кадіївка Донецької області на початку 1970-х чітко знав, що відмова проводити незаконні перерахунки коштів, санкціоновані партійним комітетом міста, спричинить негайне звільнення. Підлеглі начальника N управління були змушені ним діставати путівки в Крим не лише вищому начальству, але й їхнім родичам і знайомим. Потурання незаконним поїздкам на курорт окремим м’яким вагоном начальнику залізниці та його сім’ї було зрозумілою реакцією його підлеглих на поч. 1970-х рр., які трималися за роботу [29]. Не важко здогадатися, чим обернулася б для “залежних в службовому відношенні осіб” відмова включати заступника міністра в співавтори своїх наукових праць. Вочевидь, у 1980 році небезкорисливо допомагав “приватним особам в незаконній реалізації за завищеними цінами великої партії мандаринів, вивезених із Грузинської РСР” заступник головного міліціонера Харкова, Н., який заангажував до справи свого підлеглого – начальника Харківського міського відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності Д. [30]
***
Зручним видом посадових зловживань задля задоволення стало влаштування банкетів, що супроводжували наради, зібрання, конференції та обміни делегаціями. Традиційний елемент вияву гостинності, зазвичай, переростав скромне чаювання і спілкування в неформальній обстановці та перетворювався на щедре застілля, часто з концертами. Окрім того, що фінансування банкетів протиправно здійснювалося підлеглими організаціями або шляхом бюджетних маніпуляцій, страждала також репутація нетверезих високопосадовців, які втрачали принциповість у стосунках з підлеглими. Партійний керівник, наприклад, мав завжди тримати дистанцію у стосунках, залишатися незалежним і критичним, натомість колективна пиятика зближувала її учасників. Попри попередження про неприпустимість, у 1950 році за кошти, зекономлені на виборах, в обласній філармонії відбувся банкет з нагоди вручення депутатського посвідчення першому секретарю Дрогобицького обкому О. При цьому голова обласної ради профспілок О. “так напився, що його довелося виносити до машини, оскільки ходити він не міг” [31]. Управління сільського господарства Станіславської (нині Івано-Франківської) області в березні 1958 році, з виділених коштів для проведення наради передовиків сільського господарства, сплатило 14,7 тисяч рублів за банкет, у тому числі 6,3 тисяч – за алкоголь.
Хоча у 1958 році президія ЦК КПУ обмежила видатки на обслуговування учасників ділових заходів, спокуса відпочити за державний, особливо колгоспний, кошт брала гору. Під приводом оформлення візуальної агітації для святкування “50-річчя Жовтня” у 1967 році перший секретар Шполянського райкому партії Черкаської області С. зібрав із колгоспів 4,5 тисяч рублів, але використав їх для частування районного партійного активу [32]. У 1972 році партійного осуду за незаконне витрачання, нецільове використання коштів на проведення нарад, прийомів і банкетів зазнали 84 керівники підприємств, організацій, установ, колгоспів Закарпатської області, які відшкодували майже 37 тисяч рублів [33]. У 1980 році ЦК КПРС окремо заборонив “колективні пиятики” на робочих місцях, святкування ювілеїв керівників у громадських місцях. Того ж року за організацію колективної випивки був виключений з партії і звільнений з посади заступник директора Нікопольського заводу “Більшовик” Дніпропетровської області П. [34]
***
Досить поширеним видом зловживання було безпідставне преміювання високопосадовців підлеглими або навіть незалежними у службовому відношенні організаціями. Провина реципієнтів такої винагороди у схожих випадках полягала лише в мовчазній згоді при отриманні премії, тобто була трактована незначним проступком, адже протиправне рішення ухвалювалося, начебто, без них. У 1949 році директор Вінницьких цегельних заводів А. спрямував на преміювання себе і головного бухгалтера Б. 44% директорського фонду, тоді як на технічний персонал – лише 26% (при нормі 50). У другій половині 1960-х у міністерстві геології УРСР безпідставно виплачено премій на суму 20 тисяч рублів. Лише у 1984 році у республіці на зарплату і премії незаконно витрачено 3,5 млн рублів [35].
Перевірка обґрунтованості преміювання в Україні в 1985–1987 роках виявила порушення виплат на понад 245 тисяч рублів, у тому числі 45 тисяч – у Києві, понад 24 тисячі – у Донецькій, майже по 20 тисяч – у Запорізькій та Кіровоградській областях [36]. Безпідставне отримання премії стало останньою краплею, що спонукала звільнити першого секретаря Луцького міськкому партії К. з суворою доганою і занесенням в облікову картку. Також виявилося, що органи державного страхування у Кримській області преміювали навіть міліціонерів. Виконком міськради Жданова (нині Маріуполя) Донецької області у 1985 році “за виконання плану заготівлі і відвантаження вторинної сировини” преміював завідувачку міським відділом охорони здоров’я П. і завідувача міським торговельним відділом К. на суму 230 рублів [37]. Безпідставне преміювання було свідомою протиправною дією, актом вдячності номенклатурникам за їхні лобізм або підтримку. Протиправно отримані премії доводилося повертати, а недостойну поведінку одержувачів обговорювали на партзборах.
***
Пояснюючи причини протиправних учинків високопосадовців, у 1940–1960-х влада вказувала на релікти дореволюційної капіталістичної ментальності, що вразили окремих управлінців. Тривалий час апелювати до пережитків минулого було незручно, адже в 1970–1980-х при владі вже перебувало покоління, народжене й повністю соціалізоване в радянському Союзі, нібито вільному від вад інших, недосконалих суспільств. Не були переконливими й посилання влади на недоліки кадрової роботи – порушення не були поодинокими.
Характерною рисою радянської доби було політично вмотивоване вибіркове застосування законодавства. Утопічні цілі й засоби їх досягнення потребували особливої лояльності номенклатури. Інструментами її досягнення стали пільги і привілеї, а особливо правовий статус високопосадовців, піднесених над законом квитком члена Компартії. Політичний режим унезалежнював номенклатуру від решти громадян, а отже, лише надмір неетичних проступків або їх показовий характер загрожували її добробуту. Зловживання владою пронизували Україну горизонтально і вертикально, вони траплялися в усіх сферах, галузях управління, включаючи правоохоронні органи. Втім, вважати порушниками усіх номенклатурників буде перебільшенням, адже не лише вони усіма можливими способами поліпшували житлові умови, їздили на службовій автівці на відпочинок, шукали взаємовигідних контактів у медицині, освіті та торгівлі, були охочими розважитися за державний кошт – більшість радянських мешканців прагнули жити комфортно вже нині, не чекаючи омріяного комунізму. Високопосадовці ж замість формування справжньої правової культури творили її утилітарною, часто виступаючи законодавцями моди на ігнорування правових чи етичних норм.
Список використаної літератури:
[1] XXII съезд Коммунистической партии Советского Союза 11–31 октября 1961 года. Стенографический отчет. М.: Госполитиздат, 1962. Т.1. С.255.
[2] XXII съезд Коммунистической партии Советского Союза 11–31 октября 1961 года. Стенографический отчет. М.: Госполитиздат, 1962. Т.3. С. 353.
[3] Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки (далі – ЦДАГОУ). Ф.1. Оп.8. Спр. 1840. Арк. 30–31.
[4] Heinzen James. Corruption among Officials and Anticorruption Drives in the USSR, 1945–1964 // Russian Bureaucracy and the State. Officialdom From Alexander III to Vladimir Putin / Edited by Don K. Rowney and Eugene Huskey. Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2009. P.183.
[5] Масол В. А. Упущенный шанс. Киев, 1993. С. 18–19.
[6] Врублевский В.К. Владимир Щербицкий: Правда и вымыслы: Записки помощника: Воспоминания, документы, слухи, легенды, факты / В. К. Врублевский. К.: «Довіра», 1993. С.112; Шевченко В.С. Мої літа, моє багатство: Спогади, роздуми, відповіді. К.: Просвіта, 2005. С.342 та ін.
[7] ЦДАГОУ. Ф.1. Оп.2. Спр.115. Арк.138–139.
[8] Там само. Спр.799. Арк. 11.
[9] Там само. Арк.12.
[10] Там само.
[11] Там само. Оп.11. Спр.2040. Арк. 13.
[12] XXII съезд Коммунистической партии Советского Союза 11–31 октября 1961 года. Т.3. С. 342.
[13] Региональная политика Н.С.Хрущева. ЦК КПСС и местные партийные комитеты 1953–1964 гг. / Составители О.В.Хлевнюк, М.Ю.Прозуменщиков, В.Ю.Васильев, Й.Горлицкий, Т.Ю.Жукова, В.В.Кондрашин, Л.П.Кошелева, Р.А.Подкур, Е.В.Шевелева. М.: Российская политическая энциклопедия, 2009. С.209–210.
[14] ЦДАГОУ. Ф.1. Оп.11. Спр.720. Арк.7.
* Облікова картка члена КПРС була партійним паспортом людини, в якому фіксувалася інформація про освіту, роботу, партійний стаж, покарання тощо.
[15] XXII съезд Коммунистической партии Советского Союза 11–31 октября 1961 года. Т.3. С. 341.
[16] Ляшко А.П. Груз памяти: Трилогия: Воспоминания. К.: ИД «Деловая Украина», 1997. Кн. II: Путь в номенклатуру. С.206.
[17] ЦДАГОУ. Ф.1. Оп. 31. Спр. 3816. Арк. 149.
[18] Там само. Оп.2. Спр.450. Арк. 14–15.
[19] Гончар О. Собор. Нью-Йорк, Бавнд Брук, 1968. С.64-65.
[20] ЦДАГОУ. Ф.1. Оп.31. Спр.1588. Арк. 153.
[21] Там само. Арк. 153–154.
[22] Там само. Оп.2. Спр.450. Арк.17.
[23] Журавльов Я. «Дзвони тривоги»: листи трудящих в органи влади // Українське суспільство в 1960–1980-х рр. Історичні нариси / Відп. ред. Віктор Даниленко. Київ: Інститут історії України НАН України, 2022. С.415–416.
[24] ЦДАГОУ. Ф.1. Оп.24. Спр.36. Арк. 52, 58–59.
[25] Там само. Оп.2. Спр.1077. Арк. 237.
[26] Там само. Оп.31. Спр.3816. Арк. 44–45.
[27] Там само. Оп.2. Спр.661. Арк. 33.
[28] Там само.
[29] Історія державної служби в Україні: у 5 т. / [О.Г.Аркуша, О.В.Бойко, Є.І.Бородін та ін.; відп. ред. Т.В.Мотренко, В.А.Смолій; редкол.: С.В.Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін.]; Голов. упр. держ. служби України, Ін-т історії НАН України. К.: Ніка-Центр, 2009. Т.5: Документи і матеріали. Книга 1. 1914–1991 /Упоряд.: Г.В.Боряк (кер. кол. упоряд.), Л.Я.Демченко, Р.Б.Воробей). С. 633–634.
[30] ЦДАГОУ. Ф.1. Оп.10. Спр.3559. Арк.19.
[31] Там само. Оп.24. Спр.36. Арк. 372.
[32] Там само. Оп.25. Спр.7. Арк. 2–5.
[33] Там само. Оп.10. Спр.1348. Арк. 2.
[34] Там само. Спр.3847. Арк. 13.
[35] Там само. Оп. 32. Спр.2218. Арк. 72.
[36] Там само. Оп.11. Спр.1784. Арк. 3.
[37] Там само. Арк.2.
Питання для обговорення:
- Чому попри боротьбу верховної влади за доброчесну поведінку номенклатури, укази, постанови, закони тощо посадові зловживання не припинялися?
- На вашу думку, який вид зловживання владою шкодить суспільству найбільше? Відповідь обґрунтуйте
- Чому виключення з лав КПРС для номенклатурника вважалося не менш суворим покаранням, аніж карна відповідальність?
- Які фактори впливали визначення міри покарання номенклатурника?
- Як високопосадовцям вдавалося уникнути покарання за зловживання владою?
- На вашу думку, безпосередні господарські збитки чи репутаційні втрати від зловживань непокоїли верховну владу більше ? Відповідь обґрунтуйте.
Деякі прізвища фігурантів були анонімізовані Автором.
Фото для заставки взято з телевійного сюжету “Збори Партактиву“, Міський медіархів
