Партійно-профспілково-спортивні справи Луганської області
Справи, про які я хочу розповісти, не зовсім звичайні для періоду правління в Україні та в колишньому СPСP комуністичної партії.
Не тому, що Луганськ і його перший секретар обласного комітету Комуністичної партії Шевченко В. В. були гірші за інших. Просто, хтось вирішив з ним розправитись.
Нещодавно в газеті «Факти», яка часто вміщує статті про колишніх компартійних і радянських діячів, особливо про першого секретаря ЦК КПу Щербицького В. В., було згадано луганську футбольну команду «Зоря».
Йшлося про те, що на її змагання брали валізи грошей, підкуповували кого треба. І «Зоря» стала чемпіоном СPСP. Начебто Шевченка В. В. за це зняли з посади першого секретаря Луганського Обкому КПУ.
Це далеко не вся правда, хоча і такі факти фігурували в судових справах.
Правильніше сказати, що під приводом витрат на спорт бралися хабарі, розкрадалися величезні суми державних грошей.
Зараз Україну називають однією з найкорумпованіших держав.
Комуністи і їхні прихильники кричать, що при радянській владі цього не було, що радянські партійні чиновники такого, як нині, не витворяли. Це не так. Просто, в країні не було таких мільйонів доларів, які є нині, і купувати в інших країнах «хатинки», вартістю в мільйони доларів не було змоги. Країна була «закритою». Як тільки Горбачов її відкрив, радянський лад рухнув. Уникнути цього було неможливо.
Отже, що ж сталося в Луганську в сімдесятих роках минулого століття? Ходили різні чутки, з чого це почалося і чому саме в Луганську.
Так чи інакше, але в Луганськ приїхала велика комісія й почала перевіряти всі переведення грошей Луганськими підприємствами. Виявилися такі чудернацькі перечислення, наприклад, як на ресторан Луганського аеропорту: «для закупівлі стільців» — 300 карбованців. Навряд чи це на спорт, швидше на проводи в ресторані чергових «керівних» візитерів.
Виявлено багаторазові переведення грошей на крамниці для отримання канцелярських товарів, спортивних товарів тощо. Пізніше було встановлено, що гроші вилучалися з крамниць готівкою, або на ті суми закуповувалися дорогі товари для начальства. Частину тих грошей відвозили в Обком КПУ, де вручали керівництву, найчастіше другому секретареві Обкому КПУ. Він навіть облік вів цих грошей, записував, скільки передав першому секретареві. Під час його допиту в суді в одній з таких справ навіть демонстрував зошит і відверто заявляв, що без першого секретаря він в тюрму не сяде.
Але першого секретаря допитувати в суді не дозволило Політбюро ЦК КПРС. Ця заборона поширювалась навіть на його дружину. Він відбувся лише зняттям з роботи, а другого секретаря виключили з партії. В тюрму ж сіли рангом нижчі керівники. Передусім така доля спіткала усіх трьох секретарів Стаханівського міськкому КПУ (є таке місто в Луганській області). Під час обшуку у них в сейфі було виявлено велику суму грошей готівкою. Гроші переводилися на крамниці шахтами та іншими великими підприємствами. Керівник Стаханівського державного банку мав навіть список підприємств, перерахування від яких повинні були пропускатися безперешкодно. Коли керівника банку запитали, чому він допускав ці незаконні перерахування, він відповів, що коли б сьогодні відмовився перевести гроші, то завтра він уже не працював би керівником банку. (Ось до якої міри сильнішою за Закон була воля партійних босів).
Крім розкрадання державних коштів у такий спосіб, вони не цуралися навіть відновлення на заводі автомобілів (безкоштовно, звичайно) і наступної їх реалізації.
Коли слідство в цій справі розпочалось, я була якраз у відрядженні в місті Стаханові. Було терміново скликано партійний актив, і ми довго чекали на повернення з нього голови суду. Повернувся він приголомшений тим, що почув на зібранні партійного активу. Пригадую, він сказав, що ці люди для себе особисто вже влаштували комунізм, як же важко тепер їм буде повертатися в соціалізм, та ще й табірний.
Я в цій справі мала захищати водія першого секретаря міськкому КПУ, саме він був причетний до реалізації автомобілів. Я вже було спланувала, як побудую захист цієї пересічної людини, яка виконувала розпорядження секретаря міськкому. На жаль!.. Мене до участі в цій справі не допустили, відверто заявивши, що є розпорядження керівника слідчої групи (а ним був заступник генерального прокурора УРСР у слідчих справах) адвокатів-євреїв до справи не допускати. Я з гнівом кинулась до Президії колегії адвокатів. З обуренням кричала, що певно вони бояться, аби я не передала матеріали цієї справи до Ізраїлю. То там довідаються про це і без мене, й раніше за мене, хоча це перша справа такого виміру, і оточили її цілковитою «таємністю».
До судової зали не могли зайти навіть працівники судів. В регіоні Обласного суду навіть рух транспорту перекрили.
Можливо, цей випадок не має прямого відношення до судових справ, але я не можу зайвий раз не розповісти про те, що антисемітизм на державному рівні при радянській владі існував. Хід цієї судової справи контролювало Політбюро ЦК КПРС. Зі змістом засідання Політбюро мене ознайомив другий секретар Обкому, який був свідком у справі першого секретаря Кіровського міськкому КПУ Кашкарьова.
Чи міг прокурор з власної ініціативи дати таку вказівку? Ніколи не відважився б. Увечері я зателефонувала до Москви своїм друзям і розповіла цю історію. Вони заспокоїли мене дуже переконливо, сказавши: «В їхньому партійному домі скандал. Ти в цьому домі — чужа. Чому ти хочеш брати участь в розбірці скандалу в чужому домі?» Дійсно, як я могла забути, що ми для них були чужими?!
Другою була справа першого секретаря міськкому КПУ міста Кіровська. У мене склалося враження, що в цьому випадку просто скористалися ситуацією. Надто ненавиділи його правоохоронні органи за самодурство, за те, що міг будь-кого з них вигнати з роботи. Зокрема, він наказав прибрати з Кіровська начальника міліції, коли йому здалося, що той задивляється на його пасію — директора Кіровського ресторану.
Коли в Кіровську на шахті було зроблено якийсь винахід і авторів навіть не висунули на державну премію (тоді вона називалась «Ленінською»), автора винаходу викреслили, а натомість Кашкарьов вставив себе. При цьому він щиро вважав, що правда на його боці, оскільки він здійснював при цьому партійне керівництво.
Коли сьогодні я чую, що державні керманичі мають звання докторів наук і навіть академіків, мені пригадується «лауреатство» Кашкарьова. Замість опису, як він керував, можна було б коротко сказати, що місто Кіровськ називали «Кашкарьовкою».
От з його пасії й почалася ця справа. Вона розповіла, як збирала з працівників гроші для нього на подарунки, як давала хабарі. Щоб працівники не сумнівалися, що гроші вона збирає не для себе, вона разом з ними купувала золотий годинник, дарувала йому, а коли він одягав його, посилала працівників подивитися й переконатися.
Отож його спочатку заарештували. Пізніше виявилися такі ж факти перечислення грошових сум на крамниці, привласнення, зарплатні звільнених комсомольських працівників.
Справа в тому, що ніхто з шахтарів не хотів залишати свою високу зарплатню і переходити на роботу секретарем міського комітету Ленінської комуністичної спілки молоді України (ЛКСМУ), де зарплатня була значно менша. З огляду на це, їм, як і раніше, виплачувалися шахтарські зарплатні, а ті гроші, які вони мали отримувати в міськкомі, вони віддавали Кашкарьову. Іноді самі відвозили за його дорученням в Обком партії, їм казали, що на потреби спорту.
Кашкарьов стверджував, що таких грошей було передано близько 10 тисяч карбованців, а другий секретар Обкому визнавав отримання близько трьох тисяч карбованців.
Але хіба справа в сумі? Хто з них скільки поклав до кишені суті справи не змінювало.
Ось таких двох секретарів міськкому комсомолу в цій справі захищала я. Коли вони звернулися до мене, я спочатку відмовилась, розповівши, з якої причини мене не допустили до першої справи. Вони поскаржилися голові Обласного суду, він дозволив мені, попросивши забути «безглузде непорозуміння» з першою справою і взяти доручення в цих підзахисних.
Важко було навіть слухати в суді все, про що розповідали свідки: як «топила» Кашкарьова його пасія, як давав свідчення завідувач відділу Обкому КПУ про різні подарунки, що привозилися в Обком.
Кашкарьову здавалося, що суд відбувається необ’єктивно. В перерві він сказав: «А я думав, що хоча б у суді є справедливість». Я не витримала, повернулася до нього й відповіла: «Ось коли ви згадали про справедливість!».
В результаті його засудили за розкрадання державних коштів в особливо великих розмірах до 12 років позбавлення волі. Секретарі міськкому комсомолу Федічев і Катрушко були засуджені умовно, причому, як я й ставила питання в захисній промові, всю шкоду і судові витрати стягувалися з Кашкарьова. Їх звільнили від погашення нанесеної шкоди.
Свою захисну промову додаю.¹
¹Не публікується. Див.: Немиринська Н.Я. Про судові справи і трохи про себе. Харків: Права людини, 2014. С.258–265.
Неля Немиринська народилася у 1930 році в Одесі. Працюючи з 1954 року адвокатом у Луганській колегії адвокатів, вона захищала й морально підтримувала дисидентів, зокрема Миколу Руденка, Йосипа Зісельса та інших. Написані нею у 1995 році спогади ілюструють зворотній бік радянського правосуддя – залаштункові домовленості, політичну залежність суддів, диктат КПРС, безкарність номенклатури тощо.
Уміщений фрагмент її спогадів розповідає про два випадки, що їх вона кваліфікує як “не зовсім звичайні для періоду правління в Україні та в колишньому СРСР комуністичної партії”. У них яскраво відображено стосунки номенклатури і закону. Перший випадок присвячений незаконному фінансуванню футбольної команди “Зоря” Ворошиловград (нині Луганськ)*. Ініціатором нелегального “оподаткування” підприємств області на потреби команди вважається перший секретар обкому Володимир Шевченко, а прямими виконавцями стали його підлеглі. Завдяки такому “спонсорству”, підвищеній мотивації гравців, талановитому тренеру в 1972 році “Зоря” стала чемпіоном СРСР, що було неабияким досягненням для обласної команди. Сюжет про обставини розгляду цієї справи демонструє політичний імунітет перед судом не лише керівника обкому, але і його дружини, перекладання відповідальності на посадовців середнього рангу, політичну ангажованість президії Колегії адвокатів тощо.
У другій справі йдеться про поширену практику перетворення локального партійного керівника на тирана, що ігнорував закони й мораль. Його зловживання владою полягало в шахрайстві із зарплатами комсомольських секретарів Катрушка і Федічева. Працюючи в міськкомі ЛКСМУ, вони рахувалися на шахті, отримуючи шахтарську, тобто вищу зарплату. Належну їм справжню секретарську зарплату вони передавали першому секретарю міськкому Кіровська (нині – Голубівка) Миколі Кашкарьову, який “ділився” або привласнював її.
Унікальність першої справи полягає в причетності керівника обкому до масштабного фінансового шахрайства, проте, ймовірно, через відсутність власної вигоди в цій справі він був лише переведений на нижчу посаду в іншій області. Друга справа непересічна тим, що очільник парткому міста Кіровська М. Кашкарьов за зловживання справді відбув тюремне ув’язнення.
* У 1935–1958, 1970–1990 рр. – місто носило назву Ворошиловград, у 1958–1970 та після 1990 р. – Луганськ.