“Инициаторы создания киностудии на Львовском паровозоремонтном з-де (слева направо) Слуцкин С С – председатель правления клуба начальник инструментального цеха, Скибало Г Л – зав радиоузлом и Зирка А В просматривают первые кадры нового фильма о заводе – Львов 7 дек 1956″ – такий архівний опис супроводжує це фото у Центральному державному аудіовізуальному та електронному архіві (донедавна Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. С. Пшеничного). Попри те, що це офіційна репрезентація кіноаматорів, яка, ймовірно, була створена для використання у пресі, уважний аналіз деталей дозволяє розчитати у зображенні особливості розвитку радянського кіноаматорства.
Попри той факт, що центральними фігурами у кадрі є кіноаматори, значну увагу привертає кінопроектор та кінокамера розташовані на столі перед ними. Проектор – продукт німецької промисловості 1930-х “Bauer Selecton”. Так само як і моделі “Siemens Halske F”. Обладнання призначене для аматорського формату плівки 16мм, яке було значно дешевшим у порівнянні з професійним 35мм формату. Використання радянськими робітниками німецької кінотехніки у 1950-х роках не таке вже й дивне явище. На той момент у СРСР ще не було налагоджено регулярного серійного виробництва власної техніки для кіноаматорів, хоча розмови про це активно велися. З великою ймовірністю можна стверджувати, що зображені проектор і камера є так званими “трофеями”, які були здобуті під час Другої світової війни. Обіг речей, які привезли військові з Німеччини, повертаючись з фронту, був поширеним явищем. Не можна відкидати, також, версії про те, що ці апарати могли бути втраченою власністю мешканців Львова, що жили у місті перед війною.
Очевидною метою фотографії є пропаганда. Перш за все легко впізнається соцреалістичний мотив і закладені повідомлення про успіх, ентузіазм, колективність, єднання, спільну ціль та результат праці, гармонію між роботою та корисним дозвіллям. Так само й аматорські фільми, які є одним з об’єктів цього зображення, у дискурсі радянської влади розглядалися як засіб культурно-виховної та агітаційної роботи. Ці риси є спільним для монополізованої медіакультури у СРСР, де розваги та інформування були невіддільними від пропаганди.
З переліку вищезгаданих повідомлень окремо варто виділити колективність. Цю рису у контексті кіноаматорства, і загалом, трактували як питомо радянську, протиставляючи її моделі західного суспільства. Колективність плекалася і підтримувалася на противагу індивідуалізму, який трактувався як міщанська (буржуазна) риса, потенційно небезпечна, бо могла нести в собі інакодумство. Хоча кіноаматорство по своїй суті було хобі і пов’язувалося з дозвіллям, у радянській державі воно було інституціолізованим. Об’єднання кіноаматорів у аматорські клуби і студії стали способом контролювати аматорський процес та слідкувати за його результатами.
Представлена тут фотографія львівських кіноаматорів також є віддзеркаленням актуальних для тієї доби гендерних стереотипів, де дотичність до технологій і активного дозвілля із камерою уявлялася, насамперед, чоловічою справою. Жінки-кіноаматорки, очевидно, існували, проте їхні імена серед радянських кіноаматорів зустрічаються набагато рідше. Причини такого стану речей треба шукати в усталених гендерних ролях, відсутності у жінок достатньої кількості вільного часу через, часто, накладені на них в додаток до повного робочого дня опікунські і доглядальницькі “домашні” обов’язки.