На сцені відбувалося те, що радянським глядачам у залі було близьке і зрозуміле. Тоді в місті розгорталося широке житлове будівництво, і люди почали отримувати нові квартири. Сюжет вистави простий – молоді люди мріють про власне житло і врешті отримують ордер на заселення в один з нових будинків в Черьомушках. Ці будинки почали активно з’являтися після 1957 року і швидко заполонили уяву міських мешканців – нарешті буде вирішено житлову проблему радянської людини! І хоча сюжет та тема оперети відповідали партійним настановам влади, автори розуміли, що пропаганда не може бути нудною. Саме тому був обраний веселий стиль театральної оперети, з чисельними піснями, гарною музикою і простим тропом.
Разом з тим соцреалізм завжди вимагав, щоб герої романів, вистав чи фільмів зустрічалися із певними викликами, чи проблемами, які звичайно можна і треба вирішити за допомогою нової соціалістичної моралі. Молода дружина начальника тресту Дребеднєва, заражена “буржуазною мораллю”, бажає отримати не двокімнатну квартиру (яку їй дала держава), а чотирикімнатну, і підлабузник “управхоз” допомагає начальнику вчинити обман. Він руйнує стіну, що розділяє дві двокімнатні квартири, і таким чином позбавляє помешкання іншу родину громадянина Бабурова, який отримав офіційний ордер на заселення. У справу втрутилися молоді будів(ель)ники комунізму, і внаслідок розслідування Дребеднєв і підлабузник Барабашкін втратили свої посади. Таким чином, зло покаране, усі щасливі і бачать чудове майбутнє.
Музика Шостаковича звучала в цій опереті цілком несподівано – легко, з чисельними цитатами та відсиланнями до народної міської культури. Поціновувачі високого радянського мистецтва з нетерпінням очікували прем’єри вистави, оскільки ніхто не знав, як автор симфоній та віртуоз високого стилю проявиться в доволі популярному жанрі оперети. Ще до прем’єри вистави федеральний канцлер Австрійської республіки фон Рааб [2], що перебував у Москві у 1955 році з метою заснування Радянсько-Австрійського товариства, заявив про бажання виставляти радянські оперети у віденському народному театрі (Vienna Volksoper). На прем’єру вистави прибув директор та художній керівник берлінського театру оперети (Berlin Metropol Theater) Ганс Пітра (Hans Pitra), а критика та глядачі зустріли твір із захопленням. Оперета виразно нагадувала водевіль на побутову радянську тематику і цілком вписувалася у рамку тогочасного радянського мистецтва, особливо завдяки таланту композитора та авторів текстів.
Джерелом, яке свідчить про те, яке велике значення мало квартирне питання для радянської людини є пісня молодого подружжя, яке мріє про квартиру:
Коли вулицями блукаю, у чужі вікна я заглядаю, як мрію я давно мати своє вікно. Шкода спільного даху нема в нас, і нарізно мусимо ми жити, як шкода, що щоразу мусимо одне одному говорити: “До побачення Маша, до побачення Саша, значить, зустрінемося завтра, рівно о шостій біля театру”. Дуже важко, між іншим, говорити “на добраніч”, якщо в різні райони спати йдуть молодята. “До побачення, чоловік, до побачення, мій друг”. Подивися [актор вказує на дерево], поспішають шпаки, заселити свої палацики [тут шпаківня є метафорою будинку]. Прийде пора і в новий дім з тобою разом ми увійдемо. Ох це сон, так, це сон, але знай, він здійсниться наш сон! Манити більше не будуть нас у пізню годину чужі вікна, і ми блукати з тобою вдвох не будемо під дощем.
[Російська версія: Когда по улицам брожу, в чужие окна я гляжу, о как мечтаю я давно иметь свое окно. Жаль общей крыши нет у нас, и врозь должны ми жить, как жаль что каждый раз должны друг другу мы говорить : «До свиданья Маша, до свиданья Саша, значит встретимся завтра, ровно в шесть у театра». Очень трудно между прочим, говорить «спокойной ночи», если в разные районы спать идут молодожёны. «До свиданья супруг, до свиданья мой друг», посмотри (дивиться на дерево) – спешат скворцы, заселить свои дворцы… (тут шпаківня є метафорою будинку). Прийдет пора и в новый дом с тобою вместе ми войдем. Ох это сон, да это сон, но знай, он сбудется наш сон! Манить не будут в поздний час чужие окна нас, и мы бродить с тобой вдвоем не будем под дождем].
Глядач співчуває молодим людям, які не можуть жити разом, хоча є подружжям і змушені щодня розлучатися. Такі стосунки часто траплялися у повоєнний містах СРСР, коли молоді люди одружувалися, але не мали можливості жити разом, тому продовжували зустрічатися як наречені. Ми уявляємо, як вони блукають містом і вдивляються у вікна чужих помешкань, мріючи про своє власне житло. Вони мріють, і майбутнє, в якому вони живуть разом виглядає, як сон, як фантастика. По особливому звучить завершення їхнього “сну”, де тема власності вішака чи кухні майже набуває екзистенційних життєвих характеристик:
Ось передпокій наш, ось і вішак наш, наша кімната Саша, наша кімната Маша, вся квартира наша, наша… кухня теж наша, наша… наші вікна, наші двері, я очам своїм не вірю… є затишний кабінет, як скло блищить паркет, можна всіх друзів зізвати, можна навіть танцювати.
[Російська версія: Вот передняя наша, вот и вешалка наша, наша комната Саша, наша комната Маша, вся квартира наша, наша… кухня тоже наша, наша… наши окна, наши двери, я глазам своим не верю… есть уютный кабинет, как стекло блестит паркет, можно всех друзей созвать, можно даже танцевать].
Повторення того, що квартира “наша” (із усіма її елементами, як от вішак, які пропонує радянська держава) ніби підкреслює значущість моменту – молоді люди утверджують своє право на простір, ніби радіють автономності і можливості жити разом. Такий текст може мати й іронічний підтекст, будучи свідченням втоми від радянської ідеї колективного співжиття в комуналках та гуртожитках та уніфікації побуту. Але перед нами радянські люди, які цінують колектив, тому радість від спільного простору супроводжується уявленням про відкритість і соціальність (“можна всіх друзів зізвати, можна навіть танцювати”). Ця пісня свідчить про оптимістичний настрій, енергійність і відчуття свободи, які дарували соціальні квартири молодим радянським громадянам.
Із перспективи Москви оперета виглядала звичайною розважальною формою, яка у доступній, але якісній і легкій формі, мала передавати піднесення і радість від реалізації завдань партії у житловому будівництві країни. Проте цей твір також відстоював імперську логіку урбанізму. Радянська влада прагнула створити образ Москви як центра “дружби народів” і символу модерності, часто насаджуючи стандартизовані форми життя та архітектури на територіях інших союзних республік. Показова забудова нових районів Москви відображає цю імперську логіку, де житло стає інструментом дисциплінування та централізації влади. Не випадково назва “черьомушки” виступала індексом московського, або ж центрального чи імперського модернізму. Подібно до того, як колоніальні адміністрації часто руйнували традиційні просторові структури на завойованих територіях, радянська держава також активно переформатовувала простір інших міст задля своїх ідеологічних цілей.
Головні героїні оперети часто молоді жінки, які уособлюють ідеал “нової радянської жінки”, яка нібито має всі права і може брати активну участь у розбудові нового суспільства. Проте в реальності складна національна та етнічна структура населення СРСР та усталені гендерні режими не завжди відповідали ідеальним моделям, які створювали у Москві. Оперета, а згодом і фільм, були озвучені “уніфікуючою” російською мовою – мовою імперії, і хоча оперета носить комедійний характер, вона також висміює бюрократію, корупцію та соціальні негаразди молодої соціалістичної імперії. Можна сказати, що як і в соцреалізмі, ми бачимо в цьому художньому творі світ, який мав би бути (ідеал), але не обов’язково світ, який був насправді (реальність).
[1] Shostakovich and his World, edited by Laurel E. Fay. Princeton University Press, 2004.
[2] Юліус Рааб (Julius Raab) був канцлером Österreichischer Staatsvertrag, австрійського державного договору чи декларації про незалежність Австрії, яку проголосили у 1955 році.
24 грудня 1958 року у столиці СРСР, у театрі оперети, відбулася прем’єра вистави у трьох частинах під назвою “Москва, Черьомушки”, музику для якої писав відомий радянський композитор Дмітрій Шостакович (часто у медіа цей твір ще називають “оперетою Шостаковича”). Офіційно виставу відкрили через місяць, 24 лютого 1959 року, і вона отримала позитивний відгук у публіки та критиків. Лібрето для вистави написали відомі радянські драматурги та сценаристи Владімір Масс та Міхаіл Червінскій, а за постановку відповідали Владімір Канделакі і Леон Закс. Диригентом оперети виступив Грігорій Столяров, художником – Георгій Кігель, а балетмейстером – Галина Шаховская. Через два роки після прем’єри вистави, приятель Шостаковича, Йосиф Глікман, який був консультантом Лєнфільму, запропонував зробити кіноверсію оперети.
Хоча Шостакович відкрито не проявляв нелюбові до жанру оперети, усе ж для нього написання музики для популярної вистави було справою незвичною, і він більше ніколи цього не робив. Відомою є історія про те, що композитор погодився працювати над “Черьомушками” лише після настійливих умовлянь головного диригента театру оперети Григорія Столярова, з котрим Шостакович співпрацював у 1930-х роках в театрі ім. В.И. Немировича-Данченка. Сюжет для Шостаковича був зрозумілим, оскільки композитор був депутатом Верховної ради СРСР, і до нього сотнями приходили листи радянських громадян з проханням покращити житлові умови.