Підтримати
вул. акад. Богомольця 6Львів 79005, Україна
Тел.: +38-032-275-17-34
E-mail: info@lvivcenter.org
Цитувати
Віктор Крупина, Жінки на керівних посадах в УРСР (1945–1991), Reesources. Переосмислюючи Східну Європу, Центр міської історії, 21.10.2025
скопійовано

Жінки на керівних посадах в УРСР (1945–1991)

Дата публікації 21.10.2025
Після закінчення Другої світової війни влада СРСР повернулася до консервативної гендерної політики, що пріоритетизувала материнські ролі жінок[1].  "Виправдовували" такий  підхід воєнними демографічними втратами. У 1944 році запроваджено почесне звання "Мати-героїня" та однойменний орден для жінок, які народили та виховали десятеро і більше дітей. Орден "Материнська слава" вручали жінкам за народження щонайменше семи дітей. У 1956 році тривалість оплачуваної відпустки містянок у зв’язку з вагітністю та пологами зросла майже удвічі, до 112 днів. У 1964 році таку відпустку отримали й селянки. У 1981 році оплачувана відпустка по догляду за дитиною становила вже один рік. Така значна увага до материнства, втім, не позбавляла жінок покладеного на них громадського обов’язку, роблячи їх "подвійно навантаженими": поруч з материнською роллю та забезпеченням домашнього комфорту радянським жінкам належало брати повноцінну участь у громадському житті та працювати нарівні з чоловіками на виробництві[2]. Попри декларування гендерного рівноправ’я в СРСР, проблема вкрай обмеженого представництва жінок на керівних посадах так і не була ніколи вирішена.

Після закінчення Другої світової війни влада СРСР повернулася до консервативної гендерної політики, що пріоритетизувала материнські ролі жінок[1].  “Виправдовували” такий  підхід воєнними демографічними втратами. У 1944 році запроваджено почесне звання “Мати-героїня” та однойменний орден для жінок, які народили та виховали десятеро і більше дітей. Орден “Материнська слава” вручали жінкам за народження щонайменше семи дітей. У 1956 році тривалість оплачуваної відпустки містянок у зв’язку з вагітністю та пологами зросла майже удвічі, до 112 днів. У 1964 році таку відпустку отримали й селянки. У 1981 році оплачувана відпустка по догляду за дитиною становила вже один рік. Така значна увага до материнства, втім, не позбавляла жінок покладеного на них громадського обов’язку, роблячи їх “подвійно навантаженими”: поруч з материнською роллю та забезпеченням домашнього комфорту радянським жінкам належало брати повноцінну участь у громадському житті та працювати нарівні з чоловіками на виробництві[2]. Попри декларування гендерного рівноправ’я в СРСР, проблема вкрай обмеженого представництва жінок на керівних посадах так і не була ніколи вирішена.

На законодавчому рівні та в публічному дискурсі жіноча дискримінація в радянській державі оголошувалася успішно подоланою. Стаття 121 Конституції УРСР 1937 року встановлювала, що “жінці в УРСР надаються рівні права з чоловіком в усіх галузях господарського, державного, культурного і громадсько-політичного життя”[3]. Основний закон УРСР 1978 року також декларував рівноправ’я громадян перед законом незалежно від статі, а стаття 33 окремо наголошувала на тому, що “жінка і чоловік мають в Українській РСР рівні права”, акцентуючи на наданні жінкам можливості для самореалізації нарівні з чоловіками та створенні умов для поєднання праці з материнством [4].

Публічні заяви перелічували досягнення радянської держави у справі урівноправнення жінок та поліпшення умов їхнього побуту, у той час як внутрішні партійні документи виглядали куди контрастніше, підтверджуючи проблеми з репрезентацією жінок у різних сферах та на певних посадах. Так, постанова політбюро ЦК КП(б)У від 12 листопада 1947 року визнала роботу Управління кадрів та обкомів з висунення і закріплення на керівних посадах жінок “незадовільною” і вимагала “виправити цю помилку шляхом рішучого висунення жінок на керівну роботу” [5].  “Сміливіше висувати жінок” закликав своїх високопосадовців у 1977 році Володимир Щербицький, вказуючи на сфери побутового обслуговування, охорони здоров’я, освіти, легкої і харчової промисловості, які, за його словами, і так мали “жіноче обличчя”[6]. “Серйозні недоліки” з відсутністю жінок на керівних посадах урядові документи фіксували впродовж усього часу радянського керівництва. Схожу риторику Щербицький повторюватиме і у 1987 році, висловлюючи незадоволення вкрай слабким представництвом жінок на керівних посадах навіть у галузях, що він означив “жіночими” [7]. Постанова пленуму ЦК КПУ від 23 січня 1988 року вже традиційно повторювала проблему: “не всі партійні комітети […] активно висувають молодих, здібних працівників, жінок, безпартійних”, проте вимога підвищити жіночу присутність на керівних посадах на цей раз у резолютивній частині була відсутня [8]. 

Попри декларації і заклики, жінок на керівних посадах в усіх галузях було вкрай небагато. Це виглядало доволі дивно, адже вся кадрова політика в радянській Україні була цілком контрольована Комуністичною партією через номенклатурний механізм. Останній передбачав попереднє погодження кандидатів на керівні посади (так само як і їхнє звільнення) у партійних комітетах вищого рівня. Погодження проходили і кандидати в депутати – трудові колективи, що висували їх, фактично легітимізовували рішення партії. Тобто КПУ мала усі можливості для регулювання гендерного складу органів влади і збільшення кількості жінок на перших посадах.

Чисельність жінок на керівних посадах місцевих (районних, районних у містах та міських) партійних комітетів КПУ та голів виконкомів хоча й зростала, проте гендерно паритетною її назвати було дуже складно. Як помітно з таблиці нижче, кількість очільниць партійних комітетів майже завжди була меншою за 5%. Хоча жінок-голів виконкомів, зазвичай, було майже удвічі більше, аніж партійних керівниць, максимальну позначку у розмірі 7,7% вони ніколи не перетинали.

Таблиця 1. Кількість жінок на посадах перших секретарів місцевих партійних комітетів та голів місцевих виконкомів, 1946–1985 рр.[9]

Серед поодиноких  випадків  очільниць виконавчих органів в радянській Україні були наприклад: Тамара Наута – голова виконкому Новоархангельської міської ради депутатів трудящих Кіровоградської області (1973–1987), Ніна Селіванова – голова Балаклавського райвиконкому міста Севастополя Кримської області (1962–1984), Світлана Євтушенко (1971–1975) – голова виконавчого комітету Куликівської районної ради депутатів трудящих Чернігівської області. Серед партійних лідерок: Зоя Назаренко очолювала Жовтневий райком партії Одеси (1961–1965), Катерина Полатайло – Золотоніський райком партії Черкаської області (1981–1986).

Стать могла ставати важливим кадровим аргументом в доволі неочікуваних контекстах. Про один з таких епізодів згадував очільник КПУ Петро Шелест. Першій секретарці одного з райкомів КПУ Донецької області у 1972 році загрожувало звільнення через компромат на її батька, який нібито в роки війни служив у німецькій поліції. Петро Шелест, виправдовуючи її ненадійністю наведених доказів та малолітнім віком в роки окупації, додавав, що “на посадах перших секретарів райкомів жінок дуже мало”, а вона “працює дуже добре”[10].

На регіональному (обласному) рівні ситуація з представництвом жінок була ще гіршою. Упродовж 1946–1991 років жодна жінка не очолювала обком КПУ – орган, що фактично керував життям області. Єдиним винятком серед чоловічої монополії на посадах очільників обласних виконкомів стала Домнікія (Діна) Проценко. Вона народилася у 1926 році, а після навчання у 1946–1950 роках у Херсонському сільськогосподарському інституті п’ять років займала посаду зоотехніка радгоспу “Радянська земля” та працювала директоркою радгоспу “Інгулець” Білозерського району Херсонської області. Номенклатурну кар’єру вона розпочала у 1956 році на посаді інструктора сільськогосподарського відділу Херсонського обкому, який і очолила у 1960 році. У 1968 році Домнікія (Діна) Проценко стала першою заступницею голови виконкому Херсонської обласної ради. У поданні очільника республіканської парторганізації Петра Шелеста на погодження її кандидатури на цю посаду, вона була охарактеризована так: “Тов. Проценко Д.Й. дисциплінована, систематично працює над підвищенням своїх знань, виступає з лекціями і доповідями на загальнополітичні й економічні теми, користується авторитетом серед партійного і радянського активу, є членом бюро обкому КП України”[11]. Там вона пропрацювала до 1978 року, а після того керувала Державним комітетом УРСР з охорони природи до 1988 року.

Жінки так само не займали посади других секретарів обкомів. Серед третіх секретарів вони подекуди були представлені. Тут важливим буде додати, що в ієрархії посад регіонального чи місцевого парткому найбільше влади мав перший секретар, його фактичним заступником був другий секретар; (просто) секретар (неформально – “третій”), зазвичай, опікувався питаннями ідеології чи іншої пріоритетної галузі. Допустимо “жіночими”, зазвичай, були саме останні (див. таблиця 2). 

Більшою, порівняно з обкомами, була кількість жінок на посадах заступників голів облвиконкомів (голова облвиконкому мав першого заступника та кількох (просто) заступників, прим.). Так, у 1948–1952 роках Килина Кислиця опікувалася питаннями пропаганди й агітації на посаді секретаря Чернігівського обкому КП(б)У, Надія Коломоєць працювала секретарем Чернівецького обкому з питань сільського господарства (1970–1975), Зоя Назаренко – секретарем Одеського обкому  (1972–1976),  Ірина Мордвіна – Кримського обкому (1982–1988). Серед других осіб облвиконкомів слід назвати заступницю голови Харківського облвиконкому Ніну Пернач (1964–1980), Кіровоградського – Євгенію Чабаненко (1970–1986), Кримського – Римму Чепуріну (1974–1986), Волинського – Ганну Маслай (1980–1984).

Таблиця 2. Кількість жінок на посадах секретарів обласних комітетів КПУ та заступників голів виконкомів обласних рад депутатів трудящих УРСР, 1946–1990 рр. [12]

Однією з секретарів Волинського обкому працювала Ніна Алексєєва, яка, вочевидь, потрапила в західний регіон України в ході його повоєнної радянізації та кадрової експансії зі Сходу. У 1948 році, вона, 18-річна росіянка, була призначена інструкторкою, а згодом – завідувачкою відділу та секретаркою Волинського обкому комсомолу. Після закінчення філологічного факультету Львівського педагогічного інституту в 1955 році Ніна Алексєєва працювала інструкторкою і заступницею завідувача відділу пропаганди і агітації Волинського обкому партії, у 1957–1959 роках з сімейних причин перебувала в Казахстані. Після повернення в Україну вона знову займала номенклатурні посади: секретар Нововолинського міськкому та Луцького міськкому, завідувачка відділів Волинського обкому. З 1969 по 1980 рік Ніна Алексєєва працювала секретаркою Волинського обкому з ідеології [13].

Майже всуціль чоловічим залишалося партійне і державне керівництво республіки. Серед 6 секретарів ЦК КПУ у другій половині ХХ ст. працювала лише одна жінка – Ольга Іващенко (ЦК КПУ очолював перший секретар, наступним за ієрархією був другий секретар, чотири інші (просто) секретарі курували різними галузевими напрямками, прим.). Вона народилася у 1906 році, а з 1921-го працювала у сільському господарстві, комсомольських органах, Всенародній бібліотеці у Києві, потім на інженерних посадах на Київському заводі електротехнічної апаратури. Після Другої світової війни Ольга Іващенко очолила Київський завод “Точелектроприлад”. На партійну роботу вона перейшла у 1950 році, коли була призначена другим секретарем Київського обкому КП(б)У [14]. У складі ЦК Ольга Іващенко працювала на посаді секретаря з 1954 по 1965 рік, а політичну кар’єру завершила достроково після спроби попередити Нікіту Хрущова про змову проти нього у середині жовтня 1964 року.

Найвищий рівень жіночого представництва з поміж органів влади УРСР був у Верховній та місцевих радах. У парламенті УРСР жіноче представництво зросло з 26,9% (112 осіб) у 1947 році до 36% (234 особи) у 1985 році. [15] Утім, убачати в цій динаміці закономірний процес завоювання жінками політичного простору не варто, адже за підсумками перших альтернативних виборів у 1990 році до складу українського парламенту обрано лише 2,7% жінок (13 осіб) [16]. Депутати усіх рівнів також проходили номенклатурний відбір, тобто їхні кандидатури підлягали попередньому схваленню партійним комітетом. Петро Шелест красномовно засвідчив своє ставлення до регулювання гендерного і соціального складу депутатів на засіданні політбюро ЦК КПРС у 1970 році: “Розглянули питання про вибори до Верховної Ради СРСР, вирішили у складі депутатів додатково збільшити робітників на 2–2,5 % та жінок на 1–1,5%. Все це чистий формалізм. Що трапиться, коли на 20-40 буде більше робітників чи доярок і свинарок у складі депутатів? Покращиться від цього діяльність “радянського парламенту”? Думаю, що ні” [17]. 

У місцевих радах УРСР кількість жінок зросла з 35,5% у 1953 році до 48,3% у 1980-му.[18] У Запорізькій обласній раді у 1950 році жінки становили складали 15% депутатів, у 1969-му – 33,5%; у Миколаївській у 1955 році – 21%, у 1959-му – 38,7%. З 1975 по 1987 рр. жінки серед депутатів обласних рад південного регіону становили 40–45% [18]. Визнаючи ручне регулювання кадрового складу виборних органів, Олександр Ляшко пояснював жіночі квоти відсутністю альтернативи: “можливо, хтось знає кращий спосіб забезпечити права жінок, які складали понад половину суспільства, на участь у діяльності державних і політичних органів?”[19] Автор спогадів не пояснив, чому понад половина суспільства була представлена мінімум третиною депутатів, а не половиною. Як слушно висновує Юлія Кузьменко, “наявність системи жіночих квот радше підтверджує факт політичної дискримінації жінок, аніж дає підстави стверджувати, що СРСР був профеміністичною державою”[20].

Оцінюючи склад депутатів союзної Верховної ради, Керол Нехeміяс (Carol Nechemias) вказує на те, що жінки серед них становили значний відсоток молодих за віком і депутатів-новачків. Образ депутатки включав відому доярку і видатну текстильницю. “Як учасників роботи Верховної ради СРСР жінок було більше видно, аніж чутно”, зазначає дослідниця і свідчить про помітну активність при обговоренні питань здоров’я, освіти, добробуту (31% жінок-промовців з цих тем), тоді як у питаннях планування, закордонних справ, бюджету вони брали обмежену участь [21]. Історикиня Тетяна Молдавська підтверджує соціальний статус депутаток: “В абсолютній більшості жінки в південних обласних Радах – це молоді колгоспниці: в 1950–1960-х вони становили в середньому від 40 до 70% від усіх обраних жінок”. З середини 1970-х  до середини 1980-х жінки-колгоспниці становили 9–18% депутаток, станом на 1987 р. їхня чисельність зросла до близько 25%. [22].

Саме в законодавчих органах радянської влади жінки сягнули найвищого. У 1985–1990-х роках Валентина Шевченко очолювала президію Верховної ради УРСР. Її номенклатурна біографія розпочалася у 1957 році, у 22-річному віці, з призначенням секретарем міського комітету комсомолу Кривого Рогу. З 1960-го по 1962-ий вона працювала секретарем Дзержинського райкому КПУ, потім – на високих посадах у центральних органах партійної і радянської влади: секретар ЦК Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України, заступниця міністра освіти УРСР, голова президії Українського товариства дружби і культурних зв’язків із зарубіжними країнами. Після десятирічного досвіду на посаді заступниці голови президії Верховної ради України, у 1985 році вона її очолила [23]. Свою успішну кар’єру Валентина Шевченко пояснювала наполегливою працею, ініціативністю, відповідальністю, непримиренністю до несправедливості, та окремо підкреслювала відсутність у неї “покровителів” [24]. Історик Віктор Буренков її тривале перебування серед керівництва парламенту пов’язує з приналежністю до “дніпропетровського” клану, чиї представники послідовно очолювали президію Верховної ради [25].

Згадуючи про обставини свого обрання Валентина Шевченко акцентувала на вирішальній ролі першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, який пролобіював її кандидатуру в ЦК КПРС. З її спогадів, коли він повідомив членів Політбюро ЦК КПУ про рішення рекомендувати її керівницею президії Верховної ради УРСР, виникла “німа сцена”, претендент на це крісло з Політбюро “явно не чекав цього”. Свій спогад про цей момент вона описала так: “Ще б пак! Стався ж прецедент – голова Президії Верховної Ради УРСР – жінка! На другій посаді у державі”[26]. У пізнішому інтерв’ю вона до цього додавала: “Це був великий ризик! Ніколи жінка в Україні не була на такій високій посаді”[27]. Своєю сенсаційною реакцією Валентина Шевченко фактично підтверджувала існуючі гендерні упередження стосовно жіночого лідерства.

Не так багато жінок перебували на керівних виконавчих посадах. У 1957–1963 міністерство юстиції УРСР очолювала Катерина Згурська, у 1962–1967-му міністерство освіти УРСР – Алла Бондар. Як згадував помічник Володимира Щербицького Віталій Врублевський, поштовхом до активнішого призначення жінок на керівні посади стала зустріч очільника КПУ з президентом Сирії, Хафезом аль-Асадом, під час якої останній похвалився шістьма (за стенограмою наради – двома) жінками-міністрами: “З того часу, – зазначав Врублевський, – за інших рівних умов [Щербицький] віддавав перевагу жінкам”[28]. 

Можливо саме під впливом тієї зустрічі жінки стали отримувати більше призначень в уряді. За пропозицією глави уряду Олександра Ляшка у 1978 році його заступницею стала Марія Орлик. Вона народилася у 1930 році у Росії, а з 1933 проживала в Україні. Після закінчення Кіровоградського педагогічного інституту вчителювала, а з 1957 року працювала в органах влади, зокрема у Київських обкомі КПУ та міськвиконкомі. У 1975–1978 роках Марія Орлик очолювала президію Українського товариства дружби і культурних зв’язків із зарубіжними країнами [29]. В уряді вона курувала міністерства освіти, культури, охорони здоров’я, неофіційно опікувалася організацією культурного дозвілля для дружин високопосадовців [30].

У 1979 році міністеркою соціальної політики стала Олександра Лук’яненко. Вона народилася у 1938 році, а після закінчення Дніпропетровського медичного інституту працювала за фахом у Кривому Розі, з 1970 року – у IV Головному управлінні Міністерства охорони здоров’я УРСР, яке опікувалося здоров’я керівництва республіки. З 1973 року Олександра Лук’яненко працювала у Міністерстві соціального забезпечення УРСР, яке згодом і очолила [31].

***

Серед керівництва центральних, регіональних та місцевих партійних і радянських органів влади в УРСР жінок було мало. Попри їхню назагал високу освітню кваліфікацію та чисельне домінування серед населення, вони займали меншість перших посад у партійних і державних органах влади, а подекуди були там взагалі відсутні [32]. Важливо пам’ятати і про ієрархію управлінських вертикалей у системі радянської влади. У головних партійних органах жінок-керівниць було найменше, а на центральному рівні – і поготів майже не було. Дещо більше жінок працювало на керівних посадах у виконавчих органах влади, які займали підлегле становище щодо парткомітетів одного щабля. Ради депутатів усіх рівнів, де частка жінок сягала 30–50%, відігравали символічну роль у системі влади. Публічно ця гендерна дискримінація артикулювалася в досить м’яких формах та завжди без конкретних даних. 

Жінки не розглядалися повноцінними кандидатками на владні посади через глибоку патріархальну традицію суспільства, що звично відводила їм приватний простір і максимум соціальну сферу. За гучними деклараціями про широкі можливості та рівні права радянське, майже винятково чоловіче, керівництво не визнавало жіночий потенціал рівним собі. Жінок часто трактували ненадійними акторами управлінської галузі, залишаючи на одному щаблі з “молоддю” та “безпартійними”. Їм, звично, доручали ідеологію та культуру, а також соціальну сферу, в якій, попри деяке поліпшення добробуту в другій половині ХХ століття, потреби ніколи так і не були задоволені повністю. Відсутність жінок на керівних посадах сприймалася як недогляд, несерйозне ставлення, чоловічий егоїзм, недисциплінованість, проте не як державна чи політична проблема. 

Примітки:

[1] Про перипетії радянської гендерної політики у міжвоєнний період див. більше: Земзюліна Н. Ідеологічні та правові механізми формування гендерного паритету в СРСР, Вісник Черкаського університету. Серія Історичні науки. 2013 (№29 (282)): 132–138; Лабур О. “Результативність та успішність”: жінки та більшовики в комунікативній взаємодії другої половини 1920-х рр. в Україні, Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: історичні науки. 2021 (вип. 33): 213–225; Вороніна М. “Контракт працюючої матері”: міф чи реальність в УСРР 1920–1930-х рр., Радянське “я” і радянське “ми” між ідеологією і реальністю, заг. ред. Наталії Шліхти, упор. Тетяни Бородіної. Київ, 2024, 50–58.

[2] Ashwin Sarah, Introduction: Gender, state and society in Soviet and post-Soviet Russia Gender, State and Society in Soviet and Post-Soviet Russia, ed. by Sarah Ashwin. London and New York, 2000, 1; Смольніцька М. Гендер: взаємодія в українському радянському соціумі, Соціальні трансформації в Україні: пізній сталінізм і хрущовська доба: Колективна монографія, відп. ред. В.М. Даниленко. Київ: Ін-т історії України НАНУ, 2015, 442–443; Олійник Н. Емансипація по-радянськи: українські жінки в соціалістичній економіці, Грані. 2020 (т. 23. №. 10): 11.

[3] Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки 1937 р. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/001_001/ed19370130#Text

[4] Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки 1978 р. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/888-09/ed19780420#Text

[5] Історія державної служби в Україні: у 5 т. [О.Г.Аркуша, О.В.Бойко, Є.І.Бородін та ін.; відп. ред. Т.В.Мотренко, В.А.Смолій; редкол.: С.В.Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін.]; Голов. упр. держ. служби України, Ін-т історії НАН України. Київ: Ніка-Центр, 2009. Т.5: Документи і матеріали. Книга 1. 1914–1991, упоряд.: Г.В.Боряк (кер. кол. упоряд.), Л.Я.Демченко, Р.Б.Воробей): 516, 518.

[6] XXVI съезд Коммунистической партии Советского Союза, 23 февр. – 3 марта 1981 г. Стенографический отчет. Т.1. Москва: Политиздат, 1981. С.73, 91.

[7] Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГОУ), 1/25/3272: 125.

[8] ЦДАГОУ, 1/2/971: 4.

[9] Підраховано за: ЦДАГО, ф.1/оп.67/спр.29: 21, 33, 52; Спр.7:24, 32, 44, 62, 64; Спр.482:1; Спр.491:1; Спр.494:1; Спр.504:1; Спр.505:1; Спр.593:1, 28; Спр. 599:56, 110; Спр.639:1; Спр.640:6; Спр.643:41; Спр. 644:1, 25; Спр. 685:15; Спр.686:1; Спр. 687:2; Спр. 689:1, 27, 41; Спр. 847:29; Спр. 1166:9, 10, 11; Спр.1173:57, 60, 61, 94, 94а, 95; Спр.1226:21; Спр.1227:28; Спр. 1228:27; Спр.1247:105, 132, 152.

[10] Петро Шелест: “Справжній суд історії ще попереду”. Спогади, щоденники, документи, матеріали. Київ: Генеза, 2003, 370.

[11]  ЦДАГОУ, 1/25/168: 73.

[12] Підраховано за: ЦДАГОУ, 1/67/52:25, 27, 29, 103; Спр. 395;1; Спр. 683:3; Спр. 696:3; Спр.703:2; Спр.835:17; Спр. 847:2, 3; Спр.1173:50, 90; Спр. 1179:52; Спр.1223:109; Спр.1247: 79; Кузьменко Ю. Партійно-радянська номенклатура в умовах суспільно-політичних трансформацій в Українській РСР (1985–1991 рр.). Дис. на здобуття наук. ступ. к.і.н., 07.00.01 – історія України. Чернігів, 2012, 371; Лозицький В.С. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки (1918–1991). К.: Генеза, 2005. С.185.

[13] ЦДАГОУ, 1/25/168: 212.

[14] Лозицький В. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки (1918–1991). Київ: Генеза, 2005, 185.

[15]  Даниленко В. Особливості радянського парламентаризму в Україні (друга половина ХХ ст.), Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. Вип. 36. Київ: Ін-т історії України НАН України, 2010, 112.

[16] Тишко І. Жінки в політиці України: 100 років еволюції, Гендер в деталях, 31 січня 2019, режим доступу: https://genderindetail.org.ua/season-topic/polityka/zhinki-v-polititsi-ukraini-100-rokiv-evolyutsii-134913.html#_ftnref24

[17] Петро Шелест: “Справжній суд історії ще попереду”, 323.

[18] Молдавська Т. Обласні ради депутатів у системі владних відносин радянського суспільства у 1947–1990 рр. (на прикладі південних областей УРСР). Дис. на здобуття наук. ступ. к.і.н. Запоріжжя, 2010, 109–110.

[19] Ляшко А. Груз памяти: Трилогия: Воспоминания. Киев: ИД “Деловая Украина”. Кн.3, ч.1: На ступенях власти. 2001, 49.

[20] Кузьменко Ю. Жінки в українській партійно-радянській номенклатурі пізньорадянського періоду в контексті трансформацій гендерного порядку в СРСР, Хронотопи історії. Студії на пошану пам’яті Петра Васильовича Киридона  (12.03.1961–27.01.2019): зб. наук. пр., упоряд. і наук. ред. д.і.н., проф. А.М.Киридон. Київ: Ніка-центр, 2021, 344.

[21] Nechemias Carol, Women’s Participation: From Lenin to Gorbachev,  Russian women in politics and society, edited by Wilma Rule and Norma C. Noonan. Westport, Conn.: Greenwood Press, 1996, 22.

[22] Молдавська Т.І. Обласні ради депутатів, 110.

[23] Лозицький В. Політбюро ЦК Компартії України, 287.

[24] Шевченко В. Мої літа, моє багатство: Спогади, роздуми, відповіді. Київ: Просвіта, 2005, 34.

[25] Буренков В. Дніпропетровський клан серед політичних еліт УРСР та СРСР (кінець 1920-х – початок 1990-х рр.). Запоріжжя: Видавничий дім “Гельветика”, 2020, 187.

[26] Шевченко В. Мої літа, моє багатство, 163.

[27]Валентина Шевченко: “Мені пропонували повернутися в політику. Ні, дякую”, Україна молода. 12 березня 2010. Режим доступу: https://umoloda.kyiv.ua/number/1613/169/56799

[28] Врублевский В. Владимир Щербицкий: Правда и вымыслы: Записки помощника: Воспоминания, документы, слухи, легенды, факты. Київ: “Довіра”, 1993, 50–51.

[29] Орлик Марія Андріївна / І. В. Савченко // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс],  редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2022, оновл. 2025. Режим доступу: https://esu.com.ua/article-75781.

[30] Ляшко А. Груз памяти. Кн.3, ч.2: На ступенях власти. 2001, 246.

[31] ЦДАГОУ, 1/2/1146: 180.

[32] У соціальній структурі України упродовж 1949–1989 рр. жінки переважали чисельно: у 1949 р. їх налічувалося 57,3%, у 1989 р. – 53,5%. Див. більше: Гладун О. Нариси з демографічної історії України XX століття, Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України. Київ, 2018, 116.

Періоди

Першоджерела

Документи (8)

icon
Зайнятість жінок за матеріалами Центрального статистичного управління УРСР 1985 року
Інформація Центрального статистичного управління (ЦСУ) УРСР стосується питань зайнятості жінок, задоволення умовами своєї праці і посадою, доступності побутових послуг за місцем роботи. Для її підготовки використано не лише статистичні дані, але й "соціально-демографічне обстеження", тобто соціологічні дослідження. Інформація ЦСУ, підготовлена для заступниці голови Ради міністрів УРСР Марії Орлик з метою урахування потреб жінок у завданнях на ХІІ п’ятирічку, була представлена також у ЦК КПУ. Другий секретар ЦК Олексій Титаренко розпорядився ознайомити з нею секретарів і завідувачів відділами ЦК та помічників першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. 
Зображення до Народні депутатки України про свої завдання у Верховній раді УРСР 1990 року
Народні депутатки України про свої завдання у Верховній раді УРСР 1990 року
Після виборів до Верховної ради УРСР ХІІ скликання у березні 1990 р. жіноче представництво у парламенті скоротилося з 234 (36%) депутаток до 13 (2,7%). Однією з причин цього стало запровадження альтернативного голосування, що надало виборам справжньої змагальності, тож практика попередніх "жіночих квот" більше не працювала. Кореспондентка Людмила Шушуріна у передмові до матеріалу "Привезіть нам Україну!" гірко визнала формальну роль жінок у верховних радах попередніх скликань, які своєю присутністю мали засвідчувати "рівноправність і повноправність" громадян, створювати видимість повновладдя робітників і селян, проте рідко переобиратися на повторний термін. Жанр пропонованого матеріалу – "трибуна без регламенту", коли кожна з 13-ти депутаток промовляла про найгострішу, на її думку, проблему та визначала власні парламентські завдання. Такий підхід дозволив...
Зображення до Голова президії Верховної ради УРСР Валентина Шевченко про жінок у політиці, інтерв’ю 1989 року
Голова президії Верховної ради УРСР Валентина Шевченко про жінок у політиці, інтерв’ю 1989 року
Валентина Шевченко (1935–2020) зробила блискучу радянську кар’єру. Вона розпочала свій трудовий шлях у 1954 р. шкільною піонервожатою у Кривому Розі, через три роки перейшла на роботу в комсомол, а згодом – у партійні органи. У 1962 р. вона зайняла посаду секретаря ЦК Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України. З 1975 по 1985 рр. Валентина Шевченко працювала заступницею голови Президії Верховної ради УРСР, а в 1985 р. очолила її, будучи за Конституцією УРСР 1978 р. главою найвищого органу державної влади УРСР. Її інтерв’ю, опубліковане у газеті "Радянська жінка" було записане після І з’їзду народних депутатів СРСР, який відбувся наприкінці травня – на початку червня 1989 р. Завдяки діяльності опозиційних депутатів він перетворився на яскраву політичну...
icon
Володимир Щербицький про чоловіче домінування в радянських органах влади, 1977
На нараді з очільниками КПУ та державних органів, регіональними керівниками обговорювалися поточні проблеми республіки та планування на 1978 р. Після кількох промовців слово взяв перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький. Перелічивши недоліки в поточному виконанні економічних планів і в плануванні на наступний рік, він закликав подумати про кандидатури для обрання на наступні партконференції і створення резерву кадрів, зокрема серед жінок. З присутніх на засіданні ста осіб була лише одна жінка – голова Херсонського облвиконкому, Домнікії Йосипівни Проценко. Спонукою до актуалізації проблеми чоловічого домінування і дискримінації жінок на керівних посадах стала зустріч українського керівництва з сирійською делегацією напередодні. Зі слів Хафеза аль-Асада, у Сирії жінки очолювали два міністерства. Згадуючи про цю зустріч як таку,...
Зображення до Гендер і радянська кадрова політика 1960-х: зі стенограми наради перших секретарів обласних комітетів партії
Гендер і радянська кадрова політика 1960-х: зі стенограми наради перших секретарів обласних комітетів партії
Нарада очільників регіональних партійних комітетів та керівників республіканських виконавчих органів влади, проведена 17 листопада 1965 р., була приурочена організаційно-партійній роботі в КПУ задля "гідної зустрічі ХХІІІ з’їзду КПРС", запланованого на березень 1966 р. Присутні заслухали доповіді очільників української парторганізації Петра Шелеста та дев’яти обласних комітетів КПУ. У своїй промові, уривок з якої публікується нижче, Петро Шелест торкнувся підготовки до "видатної події в нашому житті", "знаменної дати в житті нашої партії і народу – ХХІІІ з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу". Він закликав серйозно підготуватися до з’їзду, підсумувати результати роботи за попередній етап, з’ясувати проблеми та окреслити завдання на майбутнє. Очільник КПУ наголосив, що готуватися необхідно без парадності, лементу, пихатості, хвастощів. Торкаючись кадрового питання, Шелест...
icon
Валентина Шевченко про своє головування у президії Верховної ради УРСР
Валентина Шевченко (1935–2020) працювала старшою піонервожатою, учителькою середньої школи, згодом посідала керівні посади в комсомольських і партійних органах УРСР, була заступницею міністра освіти та керівницею товариства дружби і культурних зв’язків з ізарубіжними країнами. На період Перебудови досягла посади очільниці президії Верховної ради УРСР. У незалежній Україні Валентина Шевченко очолювала декілька громадських організації, що  займалися гуманітарними питаннями. Спогади Валентини Шевченко охоплюють період з дитинства до першого десятиліття Незалежності, наповнюючись більшою конкретикою ближче до сучасності. Спонукою до їх написання авторка назвала інтерес молодих людей до радянської історії, про яку "ніхто їм правди не розповідав і не розповідає – ні педагоги, ані буржуйні засоби масової інформації". "І в газетах, і на телебаченні, і на радіо, –...
Показати ще Згорнути все

Зображення (0)

Показати ще Згорнути все

Відео (0)

Показати ще Згорнути все

Аудіо (0)

Показати ще Згорнути все

Рекомендована література

Джерела:

  • Врублевский В. Владимир Щербицкий: Правда и вымыслы: Записки помощника: Воспоминания, документы, слухи, легенды, факты. Київ: Довіра, 1993.
  • Ляшко А. Груз памяти: Трилогия: Воспоминания. Киев: ИД “Деловая Украина”, 2001, кн.3, ч.1: На ступенях власти. 
  • Петро Шелест: “Справжній суд історії ще попереду”. Спогади, щоденники, документи, матеріали. Київ: Генеза, 2003.
  • Шевченко В. Мої літа, моє багатство: Спогади, роздуми, відповіді. Київ: Просвіта, 2005.
  • Історія державної служби в Україні: у 5 т. / [О.Г.Аркуша, О.В.Бойко, Є.І.Бородін та ін.; відп. ред. Т.В.Мотренко, В.А.Смолій; редкол.: С.В.Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін.]; Голов. упр. держ. служби України, Ін-т історії НАН України. К.: Ніка-Центр, 2009. Т.5: Документи і матеріали. Книга 1. 1914–1991, Упоряд.: Г.В.Боряк (кер. кол. упоряд.), Л.Я.Демченко, Р.Б.Воробей). 824 с.

Література: 

  • Кузьменко Ю. Жінки в українській партійно-радянській номенклатурі пізньорадянського періоду в контексті трансформацій гендерного порядку в СРСР,  Хронотопи історії. Студії на пошану пам’яті Петра Васильовича Киридона  (12.03.1961–27.01.2019): зб. наук. пр.,  упоряд. і наук. ред. д.і.н., проф. А.М.Киридон. Київ: Ніка-центр, 2021, 329–344.
  • Стяжкіна О. Гендерні виміри радянської повсякденності 1960 – середини 1980-х років, Краєзнавство, 2010, №3, 214–223.
  • Смольніцька М. Гендер: взаємодія в українському радянському соціумі, Соціальні трансформації в Україні: пізній сталінізм і хрущовська доба: Колективна монографія, відп. ред. В.М. Даниленко. Київ: Ін-т історії України НАНУ, 2015, 442–443.
  • Вороніна М. “Контракт працюючої матері”: міф чи реальність в УСРР 1920–1930-х рр., Радянське “я” і радянське “ми” між ідеологією і реальністю, заг. ред. Наталії Шліхти, упор. Тетяни Бородіної. Київ, 2024, 50–58.
  • Лабур О. “Результативність та успішність”: жінки та більшовики в комунікативній взаємодії другої половини 1920-х рр. в Україні, Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: історичні науки. 2021, вип. 33: 213–225. 
Коментарі та обговорення