Втім, не партійні високопосадовці мали найвищі статки, хоча зовні все виглядало саме так. Першість належала керівникам підприємств, заводів та фабрик. Так, у 1952 р. директор Київської трикотажної фабрики ім. Р.Люксембург мав зарплату 1500 руб., а начальник цеху Ворошиловградського паровозобудівного заводу отримував 2000 руб. Директор Харківського заводу «Серп і молот» у 1954 р. заробляв 3000 руб. Хоча ці зарплати були співставні із заробітками партійної номенклатури середнього рівня, останні не мали фінансових привілеїв у вигляді «плати в конверті», натомість виробничники регулярно отримували премії, які часто не поступалися зарплаті. Бажання партійного номенклатурника Олександра Ляшка купити автомобіль «Побєда» так і залишилося мрією, натомість директор Київського авіаційного заводу Петро Шелест зміг купити її за суму річної зарплати разом з преміями[8]. Керівники підприємств розпоряджалися дефіцитними ресурсами, що в повоєнних умовах вартувало дуже багато, та могли зловживати службовим становищем, налагоджуючи неформальні відносини з партнерами заради своєї користі.
На фоні пересічних громадян фінансове становище керівної номенклатури було досить добрим. Так, першокурсник медичного або сільськогосподарського вишу отримував у сер. 1950-х рр. 220 руб. стипендії, «сталінський стипендіат» у 1951 р. у Київському державному університеті ім. Т.Шевченка отримував 780 руб., викладач вишу з науковим ступенем або доцент у 1949 р. заробляв 2000 руб. У 1954 р. бухгалтер Васильківського виконкому Київської області отримував 450 руб, а його прибиральниця – 225 руб. У 1955 р. середня заробітна плата по радянському Союзу складала 711 руб., зокрема 458 – у сільському господарстві, 521 – у сфері охорони здоров’я, 807 – у промисловості[9].
Власне, сам по собі розмір фінансової винагороди номенклатури не дає повного уявлення про її забезпеченість, адже важливе значення відіграє масштаб цін. Вартість деяких товарів у першій половині 1950-х рр.: літр олії – 20 руб. 20 коп., ковбаса напівкопчена – 30 руб. 70 коп., річна передплата районної газети – 60 руб., чоловічий вовняний костюм 241 руб., жіночий – 354 руб., килим – 5 тис. руб., автомобіль «Побєда» – 16 тис. руб. Щомісячна плата за місце у студентському гуртожитку становила 10 руб. Щоправда, державні роздрібні ціни в умовах хронічного дефіциту відігравали подекуди символічну роль, адже чимало товарів люди були змушені купувати набагато дорожче на «чорному ринку». Сімейні бюджети страждали через обов’язкові «позики державному бюджету», які у річному вимірі могли складати 500–1000 або і більше рублів.
Упривілейованість номенклатури проявлялася не лише в отриманні достойної винагороди (у т.ч. персональної пенсії), але й можливостях придбати бажані товари й отримати послуги. Дефіцит та спекуляція турбували високопосадовців опосередковано: одяг і взуття вони замовляли у спецмайстернях, дешевий обід та деякі продукти купували у службових їдальнях, відпустки проводили у санаторіях та на службових дачах. Якщо пересічні громадяни лише уявляли комунізм як устрій достатку і самовіддано будували його, то номенклатура завдяки привілеям вже жила у ньому.
Смерть Іосифа Сталіна 5 березня 1953 р. суттєво змінила радянський Союз. Новий лідер країни Нікіта Хрущов змінив акценти у внутрішній і зовнішній політиці, методах управління. Він відмовився від мобілізаційно-репресивної моделі сталінського контролю за номенклатурою, де чималі фінансові привілеї слугували «солодким пряником» для урівноваження «безжального батога чисток». Нікіта Хрущов прагнув впровадити конкурентно-престижну модель, за якої номенклатурник мусив би доводити свою ефективність та задовольнятися своєю статусністю. Лібералізація політичного режиму та згортання масових репресій ліквідували у високопосадовців страх за власне життя як головний стимул старанності. Відмова від «батога» наперед визначила відмову від «пряника» у вигляді чималого тимчасового грошового забезпечення.
Прагнучи надати ефективності системі управління, Нікіта Хрущов проводив кампанії зі скорочення апарату управління та його здешевлення. 16 березня 1956 р. ЦК КПРС передав визначення розміру тимчасового грошового забезпечення партійній номенклатурі лише ЦК партії без уряду. Низці партійців ЦК забезпечення було скасоване, натомість їм запроваджено «спеціальну надбавку» бл. 80% від його розміру. У квітні 1956 р. ЦК КПУ продублював вказане рішення. Відтепер консультанти, завідувачі секторами чи групами отримували 850 руб. надбавки замість грошового забезпечення 1062 руб. ЦК КПРС визначив верхню і нижню межу цих надбавок, а остаточний розмір залежав від складу сім’ї номенклатурника. Якщо у 1952 р. інструктор ЦК КП(б)У мав отримати 2400 рублів грошового забезпечення, то у 1956 р. ЦК КПРС встановив межі 1600–1800 руб. Так, інспектор Микита Толубеєв, чия сім’я складалася з 5 осіб, отримав 1800 руб. грошового забезпечення, а Василь Тарадайко, чия сім’я складалася з 4 осіб, 1700 руб.[10] При цьому сам розмір фінансових привілеїв було дещо підвищено, що, вочевидь, пояснюється прагненням Нікіти Хрущова, завдяки підтримці номенклатури, упевненіше закріпитися на політичному олімпі після викривальної промови на ХХ з’їзді КПРС наприкінці лютого 1956 р.
Олександр Ляшко, секретар Донецького обкому КПУ у сер. 1950-х рр., хоча й констатував у спогадах неможливість значних заощаджень через допомогу родичам, все ж зазначав, що «сім’я наша на той час, звісно, вважалась добре забезпеченою»[11]. Тимчасове грошове забезпечення дозволяло верхівці номенклатурного апарату жити досить комфортно. Сім’я Ляшка, дружина якого працювала викладачкою, була радше винятком, аніж типовою начальницькою сім’єю, адже більшість дружин високопосадовців, які отримували «плату в конверті», не працювали. Так, на початку 1956 р. не працювали дружини усіх секретарів Ворошиловградського, Кіровоградського, Львівського, Чернігівського обкомів. У Полтавському обкомі з 19 осіб, які отримували тимчасове грошове забезпечення, працювали дружини лише 4-х, у Дніпропетровському – з 25 – 12, в Одеському – з 25 – 9, у Сталінському – з 26 – 11[12]. Очевидно, що безробіття дружин пояснювалося не проблемами з пошуком роботи, а банальною забезпеченістю сім’ї й відсутністю потреби працювати, що лише підкреслювало високий статус сім’ї.
Після ХХ з’їзду КПРС, що відкрив канали для обмежено публічної критики Сталіна, прокотилося обговорення не лише «культу особи» останнього. Дезорієнтована несподіваним поворотом у ставленні до донедавна «батька народів», громадськість часто переключалася на недоліки чинного керівництва, критикуючи методи управління, розправу за критику, аморальну поведінку, привілеї тощо. 28 березня 1956 р. на партійних зборах Міністерства закордонних справ УРСР Івкін обурювався, що «керівництво має багато дач, одержує додатково велику зарплату, має хороші квартири, про що не можна сказати про багатьох робітників та службовців»[13]. Ще сміливішим у критиці елітного стилю життя номенклатури виявився Борис Щербина, який на закритих партійних зборах Київського державного педагогічного інституту іноземних мов прямо вказав на упривілейованість керівників міських, обласних парторганізацій та ЦК: «Вони відгороджені від народу охороною в декілька чоловік, одержують не тільки заробітну плату, а і “платню” в конверті, кількістю в багато разів більшу, ніж зарплата, але за яку членських внесків і податків не платять. Вони одержують продукти по заготовчим цінам, користуються особливими майстернями, безкоштовно відвідують театри не лише самі, але і їх дружини, які, як правило, не працюють і мають хатніх робітниць. Всі вони мають дачі, оточені забороненою зоною, на охорону яких витрачаються великі кошти»[14].
Зрештою, вочевидь, не без впливу громадської критики стилю життя номенклатури, що пролунала під час обговорення «культу особи», фінансові привілеї номенклатури були скасовані. 29 січня 1957 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР відмінили тимчасове грошове забезпечення, натомість встановили нові ставки зарплати. У лютому того ж року ЦК КПУ і Рада міністрів УРСР окремо продублювали союзні постанови.
Доцільність скасування тимчасового грошового забезпечення обґрунтовувалася розривом в оплаті праці між різними категоріями апаратників. ЦК КПРС патерналістськи апелював до соціальної справедливості, порушеної ним же десятьма роками раніше. Суттєва нерівність була об’єктивним аргументом навіть у межах органів влади, а тим більше в масштабах країни. Утім, постанови 1957 р. зовсім не усували проблему нерівності – розміри нових зарплат були не надто меншими за суму попередньої зарплати разом з тимчасовим грошовим забезпечення. Партійні та радянські високопосадовці зберегли за собою бл. 80–90% попередніх виплат. Тимчасове грошове забезпечення з категорії привілею перетворилося на частину зарплати – законної фінансової винагороди за працю. На цьому спроби позбавити високопосадовців упривілейованого матеріального становища й урівноправнити громадян закінчилися до кінця перебудови. Брежнєвський «застій» означав, перш за все. стабільність для номенклатури: прогнозовану кадрову політику, розширення службового комфорту, толерантне ставлення до зловживань тощо.
Таким чином, у радянському Союзі існувало ніби дві реальності: в одній перебували представники влади, чий добробут прямо залежав від ступеню інтегрованості в політичну систему. Привабливі привілеї стимулювали лояльність до влади. Крізь «рожеві окуляри» номенклатура поглядала на іншу реальність, де пересічний люд у перервах між працею, задоволенням базових потреб знаходив час для життєвих радощів та тішився ілюзіями про прийдешній «справедливий» комунізм.
Список використаних джерел та літератури:
[1] Matthews Mervyn. Privilege in the Soviet Union. A Study of Elite Life-Styles under Communism. 1978. P.19–21.
[2] Центральний держав архів громадських об’єднань та україніки (далі ЦДАГОУ). Ф.1, оп. 24, спр. 4869, арк. 42–43.
* У ЦК КП(б)У – секретарі та їхні помічники, керівники структурних підрозділів та деякі їхні заступники, консультанти та інспектори, секретар та члени партколегії; в уряді – очільник та його заступники, радники голови та консультанти, керівники структурних підрозділів та деякі заступники, очільники міністерств, відомств, управлінь та їхні заступники; у президії Верховної ради УРСР – голова та його заступники, радники голови та його консультанти, керівники структурних підрозділів та заступники деяких із них. В облвиконкомах до когорти упривілейованих належали голови та їхні заступники, секретарі, керівники структурних підрозділів; голови обласних судів, уповноважені міністерства зовнішньої торгівлі; голови міськвиконкомів обласних центрів; голова київського міськвиконкому, секретар, очільники структурних підрозділів. В обкомах грошове забезпечення отримували секретарі, керівники структурних підрозділів та заступники деяких із них; у міськкомах обласних центрів – перші і другі секретарі, секретарі та завідувачі відділами Київського міськкому. Упривілейованими були редактори республіканських та обласних газет, ректори Вищої та обласних партійних шкіл, директори філій музеїв В.Лєніна; секретарі ЦК, обкомів, перший і другий секретар київського міськкому ЛКСМУ.
[3] ЦДАГОУ. Ф.1, оп.16, спр. 84, арк. 10, 49, 51–53, 121; спр. 78, арк. 75, 83; спр. 85, арк. 30, 42.
[4] Російський державний архів соціально-політичної історії. Ф.17, оп. 121, спр. 638, арк. 50.
[5] Политическое руководство Украині, С. 153; ЦДАГОУ. Ф. 1, оп. 16, спр. 78, арк. 86, 88, 90; спр. 84, акр. 16, 19, 27, 35; спр. 85, арк. 31. Історія державної служби в Україні: у 5 т. / [О.Г.Аркуша, О.В.Бойко, Є.І.Бородін та ін.; відп. ред. Т.В.Мотренко, В.А.Смолій; редкол.: С.В.Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін.]; Голов. упр. держ. служби України, Ін-т історії НАН України. К.: Ніка-Центр, 2009. Т.5: Документи і матеріали. Книга 1. 1914-1991 /Упоряд.: Г.В.Боряк (кер. кол. упоряд.), Л.Я.Демченко, Р.Б.Воробей). С.553.
[6] Баран В.К. Україна у першому повоєнному десятилітті // Економічна історія України: Історико-економічне дослідження: в 2 т. / [ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк, В. М. Геєць та ін. ; відп. ред. В. А. Смолій ; авт. кол.: Т. А. Балабушевич, В. Д. Баран, В. К. Баран та ін.] ; НАН України, Ін-т історії України. Київ, 2011. Т. 2. С. 398.
[7] Политическое руководство Украины. 1938–1989 / Сост. В.Ю. Васильев, Р.Ю. Подкур, Х. Куромия, Ю.И. Шаповал, А. Вайнер. М.: Российская политическая энциклопедия, 2006. С. 153; ЦДАГОУ. Ф. 1, оп. 16, спр. 78, арк. 79, 80, 81; Спр. 84, арк. 59, 67, 79, 97; спр. 85, арк. 45, 47, 49; Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 2, оп. 8, спр. 10235, арк. 11.
[8] Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду». Спогади, щоденники, документи, матеріали / Упоряд.: В.Баран, О.Мандебура та ін.; За ред. Ю.Шаповала. К.: Генеза, 2003. С.106.
[9] Советская жизнь. 1946–1953 гг. / Сост. Е. Ю. Зубкова, Л. П. Кошелева, Г. А. Кузнецова, Л. А. Роговая. М., 2003. С.501–502.
[10] ЦДАГОУ. Ф. 1, оп. 16, спр. 168, арк. 35–36.
[11] Ляшко А.П. Груз памяти: Трилогия: Воспоминания. К.: Ид «Деловая Украина», 1997. Кн. II: Путь в номенклатуру. С.246.
[12] ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 24, спр. 4435, арк. 12–87.
[13] ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 24, спр. 4255, арк. 179.
[14] ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 24, спр. 4255, арк. 71–72.
Питання для обговорення:
- Які аргументи наводять апаратники Харківського обкому КП(б)У аби переконати Комісію партійного контролю в необхідності поліпшити їхнє матеріальне становище?
- Чому в СРСР існували відмінності в оплаті праці між партійними і радянськими високопосадовцями, працівниками міністерств і відомств на аналогічних посадах? Від чого залежала ієрархія?
- За свідченням О.Ляшка М.Хрущов назвав тимчасове грошове забезпечення «підкупом». Чи згодні ви з такою оцінкою фінансових привілеїв?
- М.Хрущов як лідер СРСР зажив слави поборника сталінізму, борця з бюрократією, який прагнув надати радянській системі управління динамічності (напр. ліквідація міністерств і створення раднаргоспів, поділ партії за виробничим принципом, запровадження ротації тощо). Чому, прагнучи поліпшити управління та кадри, він так обережно підійшов до зменшення грошової винагороди номенклатури?
- Чому існував значний розрив між фінансовою винагородою «верхів» та решти громадян радянського суспільства?
- Більшість документів, що стосувалися фінансових привілеїв номенклатури, мали гриф «цілком таємно» і в радянські часи не були опубліковані у відкритому друці. Чому привілеї оповиті секретністю?
Кавер-фото: Реєстрація кандидатів, Колекція Державного архіву Львівської області, Міський Медіархів