Народні депутатки України про свої завдання у Верховній раді УРСР 1990 року

Привезіть нам Україну!

Переконані — завдяки щоденній трансляції по телебаченню й радіо засідань першої сесії Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання, всіх цих жінок ви вже знаєте. І не лише через їх участь у роботі парламенту, а й тому, що серед 450 депутатів України їх надто мало — лише тринадцять.

Втім, що означає це “мало”?

Мало, звичайно, якщо порівнювати з кількістю жінок у попередніх складах Верховної Ради. Але, згадаймо, ті тридцять з невеликим відсотків, не більше і не менше, котрі мали представляти жінок республіки в парламенті і засвідчувати “рівноправність і повноправність” прекрасної половини суспільства, аж ніяк, коли на сьогоднішню мірку, не могли вважатися обраними демократичним шляхом. Їх кандидатури заздалегідь і безпомильно визначалися зверху, ми, виборці, одностайно віддавали їм свої голоси, а потім так і не чули справжніх, не відкоригованих невидимим хормейстером, їхніх виступів.

Зрозуміло, це були сумнівні трудівниці. І не вина їх, а біда, що саме їм, жінкам, у всякому разі — переважній більшості з них відводилася роль отого процента, за допомогою якого можна було удавати повновладдя робітників і селян, а за необхідності ще й створювати видимість якогось руху, так звану змінність у Верховній Раді — не за рахунок же міністрів, різних замів і помів, партійних секретарів і голів виконкомів усіх рангів було це робити. Їм місце на парламентському Олімпі забезпечувалось автоматично разом із врученням відповідного портфеля і аж до скону на цій посаді. Хвала перебудові — ті часи, не без труднощів і опору, та, сподіватимемося, минають.

І все ж таки жінок у нинішньому парламенті України мало, якщо пам’ятати, що саме вони становлять понад половину працюючих в республіці і більше половини її населення. Та не будемо перебільшувати значення й цієї арифметики, оскільки не вона визначає результат в політиці. Наші нинішні парламентарки — справжні бійці, що здобули своє місце в найвищому органі державної і законодавчої влади республіки в нелегкій, безкомпромісній боротьбі в багатомандатних округах. У цій боротьбі ніхто — ані суперники-чоловіки, ані виборці — не зважали на їхню “слабку” стать і гарні очі, в ній застосовувалися бойові прийоми, ревізувалися кухонні каструлі й виважувалося на терезах демократії і гласності кожне слово, кожен вчинок претендентки.

Вони всі дуже різні — за професійним, життєвим, соціальним досвідом, за політичною орієнтацією. Їх усіх, як ніколи раніше, визначає високий освітній і фаховий рівень. Серед них немає байдужих. У декого ще нуртує запальний мітинговий дух, але всі вони хочуть ПРАЦЮВАТИ в парламенті, вкладаючи в цю нову для себе роботу і компетентність, і совість, і пристрасть.

Їм і хочемо надати слово. Та перед тим нагадаємо — з кількома з народних депутаток наші читачі вже встигли познайомитися з попередніх публікацій. І не лише нинішнього року. Отже, й нам, працівникам журналу, приємно, що не помилилися у виборі своїх героїнь.

Домовляючись із нашими гостями про розмову, ми зазначали — це буде трибуна без регламенту, тобто кожна може говорити на довільну, обрану без підказок “головуючого” тему, тобто про те, що найбільше болить, непокоїть, хвилює. Будемо вважати цю публікацію і своєрідною репрезентацією народних депутаток України жіночому загалу республіки.

Отже, слово має…

Депутат ЗАВАДСЬКА Катерина Павлівна, Зборівський 359-й виборчий округ, Тернопільська область, учитель історії Козівської середньої школи № 1, безпартійна, матір двох дітей.

Так, у мене двоє дітей — семирічна Марічка і шестирічний Володя. Я тут, на сесії, а вдома всі обов’язки матері й батька виконує чоловік. Це його благословення, що я у цьому залі. Разом зі мною він витримав оту навалу передвиборчої кампанії, коли доволі було всього — і діла, і відвертої брехні. Скажімо, хтось не лінувався пліткувати, що все за мене в хаті робить наймичка. “Дійсно, в неї є наймичка, — тішилися сусіди, — з вусами”.

Я ішла на вибори, знаючи, що боротьба буде непростою. Відколи мою кандидатуру висунуло Товариство української мови, мала десятки зустрічей з людьми. Відкинувши всі спокуси, я не обіцяла їм ні доріг, ні газу. Не тому, що я дилетант чи, як комусь може здатися, сама живу в особливих умовах, ходжу по лакованому паркету і думаю, що так ведеться іншим.

Ні, я знаю, як нам потрібні дороги і газ. І вважаю, що Україна їх повинна була б уже давно мати. Бо коли ми порахуємо всі ті цінності, які й донині експлуатують у нас союзні міністерства й відомства, навіть оту землицю, через яку пролягає газопровід, то зрозуміємо, що це наша земля, наш газ. Отже, я не противник практичної допомоги своєму народу і в міру сил буду це робити. Тільки вважаю, що це має здійснюватися законотворчим шляхом.

Скільки буду жити, не забуду, як напучували мене виборці в одному з найвіддаленіших сіл. А щоб ви краще зрозуміли силу отакого наказу, то уявіть дуже старе село, до якого через дорогу-яму ми не змогли заїхати автомобілем і де мене зустріли такі ж старенькі сиві бабусі, які не завжди можуть розжитися в магазині навіть хлібом. Вони оточили мене й сказали: ми не хочемо слухати вашої програми, ви тільки нам скажіть — ви привезете нам нашу Україну?

То хіба ми можемо не враховувати в роботі парламенту цього прагнення і цього потенціалу? Адже народ хоче не подарованого, а тільки — заробленого.

Буду працювати в комісії у справах жінок, охорони сім’ї, материнства і дитинства.

Депутат БОЙКО Катерина Володимирівна, Придніпровський 416-й виборчий округ, м. Черкаси, генеральний директор Черкаського виробничого швейного об’єднання, член КПРС, має дочку й сина.

Я понад тридцять років працюю в легкій промисловості, отже, завжди — серед жінок. Якби ви знали, скільки сповідей — і радісних, і гірких — довелося мені за цей час вислухати. Тільки, коли буда звичайною швачкою, мені подруги частіше розповідали про свої сердечні муки, а тепер найчастіше про ті, які вбивають і кохання, й інтерес до самого життя. Бо таке ж воно тяжке, принизливе — з отим повсякденним подвійним навантаженням, на роботі і вдома, з отим постійним діставанням найнеобхіднішого, з вистоюванням у довжелезних, до краю наелектризованих чергах!

То, може, мої виборці зважили й на те, що бодай долю жінок, таку зрозумілу і близьку мені, буду відстоювати понад усе. А ще, можливо, повірили в мої сили і завдяки тим змінам, які стались у нас на підприємстві за останні п’ять років. Кажуть, у черкаських швачок відбулась технічна революція. Так, за допомогою швейцарської фірми “Інтерпластика” ми докорінно переобладнали головне підприємство, вважаємо, що за технічним рівнем воно — серед найкращих у Європі. Але ж у нашому об’єднанні є ще чотири фабрики, котрі похвалитися виробничими умовами поки що не можуть. Отже, надміру перевтомлюються жінки, які працюють там. Звичайно, ми пам’ятаємо і дбатимемо про них. Як і про інших, котрі купують нашу продукцію.

Бо, повірте, соромно людям в очі дивитися, без кінця пояснювати, чому фабрики працюють, план нібито виконують, а люди не можуть придбати гарного вбрання. Біда швейників України в тому, що на розвиток нашої галузі багато років ніхто не звертав належної уваги. Ми залежимо від постачальників мало не з усіх кінців країни. Час би налагоджувати з ними реальні економічні зв’язки, укладати безпосередньо з суміжниками прямі договори, але за диктату центру і відсутності справжніх ринкових відносин це поки що дуже й дуже важко робити.

Я буду працювати в комісії з питань праці й побуту жінок, але про розвиток нашої сфери виробництва також дбатиму повсякчас. Насамперед — беручи посильну участь у розробці тих законів, котрі сприяли б становленню економічної самостійності республіки в цілому і кожного підприємства зокрема.

Депутат ОСТРОУЩЕНКО Світлана Вікторівна, Приморський 298-й виборчий округ, м. Одеса, заступник редактора обласної профспілкової газети “Гласность”, член КПРС.

Звичайно ж, хотіла б працювати я в комісії з питань гласності, пробудженню якої, хочу сподіватися, я теж у міру своїх професійних сил сприяла. Та переважили інтереси жінок.

Коли мене висунули кандидатом у народні депутати, я дала згоду балотуватися, не будуючи далекосяжних планів, не сподіваючись на перемогу. Вирішила — у будь-якому випадку подивитися на виборчий процес ізсередини мені, журналісту, буде корисно.

І, наче за іронією, мені випав округ з найбільшою кількістю претендентів на одне депутатське місце — одинадцятьма. Була здивована, коли вийшла у другий тур. Так склалося, що нині легше перемогти на виборах партапаратника, ніж лідера популярної неформальної організації, а таким і був мій суперник. Перемога принесла мені моральне задоволення, оскільки, вважаю, за мене ще й “проголосувала” моя 25-річна журналістська праця.

А під час зустрічей з виборцями мене найчастіше питали:  чи не вважаєте ви, що жінка і політика — це несумісні поняття? Ні, не вважаю. Мені доводилося бувати за кордоном, зустрічатися в Одесі з різними зарубіжними делегаціями — політичних, громадських, релігійних діячів різних країн. У їхньому складі, як правило, багато жінок. Чому це так? А тому, гадаю, що в країнах, де життя, побутові умови кращі, ніж у нас, де в жінки залишається більше часу для духовного розвою, вона має більше можливостей займатися політичною, громадською діяльністю. І привносити у цю роботу властиві їй гуманність, милосердя. А нині, коли в світовій політиці головними стають миротворчі засади, жінки дедалі частіше стають і визнаними лідерами різноманітних громадських рухів, партій, країн.

Тож надзвичайно скромне представництво жінок у наших вищих структурах влади відбиває економічний, соціальний стан нашого суспільства, принизливу залежність жінки від складних обставин життя. Від цього страждає вона, але, переконана, найбільше — суспільство.

Сподіваюсь, що у процесі перебудови неодмінно відбуватиметься і соціальне розкріпачення жінок. Ви побачите, як багато їх прийде в політику, громадські рухи, організації і наскільки гуманнішими стануть завдяки цьому і наша політика, і наше життя.

Депутат КУЗЕМКО Марія Василівна, Тернопільський 363-й виборчий округ, письменниця, безпартійна, має дочку.

Мабуть, треба почати з того, що коли твій народ принижений, зневажений, то стає боляче. Від болю я й пішла до людей, покинувши письмовий стіл, домашні обов’язки. Стала фундатором створення першої в республіці обласної, Тернопільської ради Народного руху України за перебудову. Це був час гонінь, шаленого адміністративного тиску, нас штрафували, принижували, переслідували і прокуратура, і міліція, але ми вистояли. Згодом була створена обласна організація товариства “Меморіал”, і я її очолила. Сама назва організації свідчить про те, скільки людського болю, трагедій стікалося тут. І та історична правда, яку десятиріччями закривали від усіх, живими образами входила в мою душу і не давала спати, не давала думати ні про що інше — тільки б не повторилося те страхіття, тоталітарне нищення народу, його думок, інтелекту. Все це і змусило мене стати на шлях передвиборної боротьби.

Програми у моїх конкурентів були хороші, двоє з них теж представляли демократичний блок. Я щаслива тим, що люди повірили в мене, довірили мені свої долі. І, звичайно, буду боротися і захищати кожну людину зокрема і весь народ в цілому, щоб вийти з тієї страшної ситуації, в якій ми опинилися.

Моя комісія — з питань культури та духовного відродження.

Нинішнього року мене прийняли до Спілки письменників. У видавництві “Радянський письменник” вийшла моя книжка “І жити, і любити”. Працюю над повістю “Єднання зі світом”. Але зараз хвилюють інші проблеми. Проте, гадаю, все пережите відіб’ється в майбутніх творах.

Депутат СКОРИК Лариса Павлівна, Артемівський 1-й виборчий округ, м. Київ, доцент Київського державного художнього інституту, кандидат архітектури, безпартійна, має дочку.

Чому так наполегливо боролася за місце у парламенті? Якщо редакція жіночого журналу сподівається, що я відповім — для того, щоб вирішувати проблеми жінок, то розчарую — ні. Хоч вважаю, що ці проблеми дуже важливі, і ми неодмінно будемо їх ставити. Головне — вирішувати проблеми всього суспільства, вирішувати проблеми України.

Декому це може здатися великою абстракцією. Простіше і корисніше, мовляв, думати конкретно про людину. Говорячи про всю Україну, я й думаю про ті покоління, які прийдуть після нас. Можливо, вони будуть кращі, добріші за нас, можливо — здоровіші, якщо ми зможемо щось порядити на цій землі, щоб не давала таких отруєних харчів і не поїла такою отруєною водою. В усякому разі думаю, що ці покоління варті того, щоб ми вже зараз кістьми лягали, щоб таки попробували довести щось тим, хто не хоче нічого міняти. Інакше марно думати про якесь майбутнє.

Україна для мене — це альфа й омега мого життя на світі, хоча в ній для мене є ще менша альфа і омега — моя професія. Чому я так кажу? Не тому, що зациклена на Україні, і не тому, що не бачу світу. Саме через те, що я хочу побачити світ повним, у всіх властивих йому кольорах, не виключаючи і синьо-жовтого, я й мрію про Україну як рівну серед рівних.

Тому я і йшла в цей парламент, тому так боролася, тому так цього хотіла. І можете бути певні — жодне з питань, які можуть вирішуватися в парламенті, не залишає мене байдужою.

Оскільки моя альфа й омега — цей моя професія, то, ясна річ, я висловила бажання працювати в комісії, на створенні якої і наполягала — в комісії по урбаністиці, архітектурі та захисту історичного середовища. Бо це ті питання, які вбирають увесь спектр наших завдань, бо в них сходяться, збігаються воєдино політика і економіка, матеріальна і духовна культура. Я б з великим задоволенням працювала і в інших комісіях, в першу чергу — в комісії з державного суверенітету. Вважаю, необхідна комісія і з парламентського контролю за діяльністю армії, КДБ, МВС, але поки що нам не вдалося її відстояти, а я і там хотіла б працювати, але ж за регламентом з правом вирішального голосу не можна працювати більше, ніж в одній постійній комісії. Тому обрала ту, з питань якої мушу бути найкраще обізнана. А входить вона до комісії з питань культури та духовного відродження.

Депутат КАЛИНЕЦЬ Ірина Онуфріївна, Миколаївський 274-й виборчий округ, Львівська область, начальник управління народної освіти Львівського облвиконкому, безпартійна.

За освітою філолог, маю дочку, зятя і внучку Ганнусю. Щаслива тим, що маю можливість виховувати внучку, і, дасть Бог, не розлучить мене з нею лиха доля, як розлучили з рідною дочкою Звениславою брежнєвські політичні табори.

Мабуть, не випадково, слово Батьківщина жіночого роду. З матері, з сім’ї починається рід і народ. Бачу майбутнє України в її свободі, високій християнській моралі, просвітлених храмах, бо вивірена тисячоліттями саме ця мораль виявила свою духовну незнищимість, відповіла на питання: для чого ми?

Ми — зерно, засіяне в зелень планети, щоб, полишивши тіло, прорости неймовірної краси паростком духовного безсмертя. Ми — світло свічки, де віск — тіло, вогонь — життя, а світло — безсмертя душі.

Горіти, а не тліти, світлом залишитись, а не впасти в пітьму, прорости пагоном любові — ось чого повинна навчити матір-жінка своїх дітей.

Хворе суспільство… І не випадково наша сьогоднішня розмова звелась до питань про біди наші. Та не менш актуальним вважаю проблему обдарованої дитини. Це майбутнє нації, її еліта, її таланти. Тож давайте бесіду про це продовжимо на сторінках наступних номерів журналу. А я зі свого боку не обминатиму увагою цих проблем, працюючи в комісії з питань народної освіти і науки.

Депутат ЯХЕЄВА Тетяна Михайлівна, Деснянський 438-й виборчий округ, м. Чернігів, доцент Чернігівського філіалу Київського політехнічного інституту, кандидат економічних наук, безпартійна, має шестирічного сина.

Я прийшла до Верховної Ради з певними задумками, хоча особливих надій з роботою парламенту в його нинішньому складі не пов’язую, оскільки як політеконом розумію — вчинки людей визначаються їх економічними, соціальними інтересами, а багато наших депутатів надто залежать од свого місця в суспільній системі. Тому й вважаю, що можна розраховувати лише на половинчасті рішення, можливо, — на постановку та проробку певних питань і альтернативних варіантів, але, на жаль, не на вирішення тих корінних проблем, що стоять перед Україною.

Розв’язання цих питань могло б бути легшим в умовах економічної самостійності республіки, її суверенітету. Але ж надто різний зміст вкладаємо ми нині в це поняття. Одні — відокремлення України від Союзу, інші — нові якості федералізму тощо.

Вважаю, що ми повинні створити керовану —  в політичному, економічному, соціальному плані — республіку, яка була б незалежною не від Росії, Білорусії чи, скажімо, Молдавії, а від монополізуючої структури центру. Переконана — в перспективі ми вийдемо на таке об’єднання. Не знаю, як воно буде називатися — конфедерація, федерація, союз, та це не так вже й суттєво. Але, гадаю, це має бути співтовариство, організоване по типу спільного ринку. Інша справа, що для того, аби вийти на такий рівень, ми мусимо певною мірою відокремитися, вирішити, які функції делегуватимемо спільному центру. Головне ж, пройти цей шлях спокійно, не смикатися, не вдаватися до крайнощів, керуватися інтересами народу і здоровим глуздом. Звичайно, все це непросто, але я прихильник виважених позицій і вважаю, що ми всі мусимо скористатися в парламенті наданим нам шансом, щоб якось реально сприяти зміні ситуації. Якщо зараз цього не зробимо, то більше нам нема чого в парламенті робити.

“Моєю” комісією, як ви розумієте, буде та, що розглядатиме проблеми економічної реформи і управління народним господарством.

Депутат АРХІПОВА Галина Григорівна, Славутський 406-й виборчий округ, Хмельницька область, голова Славутської Ради народних депутатів, перший секретар Славутського міськкому Компартії України, за фахом — історик, член КПРС, має дочку.

Я довго вагалася, чи давати згоду балотуватися на виборах. І ось чому. Обов’язків маю багато, складна робота, ситуація і в суспільстві, і в партії непроста. Та розуміння цього й підштовхнуло. Бо, вважаю, тільки глибоко знаючи ситуацію, можна добиватися якихось змін.

Багато питань і нині надзвичайно важко вирішувати. До того ж, скажу відверто, якоїсь особливої настирливості з боку уряду республіки у відстоюванні її інтересів ми й досі не відчуваємо. Наведу такий приклад. Наш район за чотири попередніх роки продав державі понад план 4 тисячі тонн м’яса. А в 1989 році одержали його за державними поставками для потреб населення району на 17 тонн менше, ніж у 88-му. Як таке можна пояснити людям? Я порушувала це питання на обласній партійній конференції, перед Головою Ради Міністрів Союзу, урядом республіки, але у відповідь — мовчання. І тоді, ми, забігаючи вперед, вирішили виявити бодай якусь самостійність — усе понадпланове м’ясо продавати у себе в районі. Пішли на це, щоб підтримати людей, бо й як цього не зробити, коли одержуємо з розрахунку на кожного жителя Славути по 4 кілограми м’яса на рік. Отже й прийшла в парламент, щоб сприяти якнайскорішому суверенітету України, в умовах якого ми могли б швидше запровадити економічну реформу, якнайшвидше розв’язати продовольчу програму.

Виявила я бажання працювати в одній з найгуманніших, на мою думку, комісій парламенту — жіночій. У ній, до того ж, наче у фокусі, сконцентровано всі проблеми суспільства.

Депутат ЄЩЕНКО Валентина Миколаївна, Вишгородський 217-й виборчий округ, Київська область, головний лікар Новопетрівської дільничної лікарні, лікар-терапевт, безпартійна, мати двох дітей.

Працюю в системі охорони здоров’я вже чверть віку. Останні три роки очолюю свій невеликий колектив, у якому близько 150 чоловік. Саме ці люди, відчувши, що нині можна змінити щось не тільки на словах, а й на ділі, висунули мене кандидатом у народні депутати.

І сталося так, що у перші ж дні роботи сесії, коли постало питання про необхідність масового оздоровлення дітей, які проживають на територіях, котрі постраждали від аварії на Чорнобильській АЕС, мене обрали до складу Тимчасової депутатської комісії для контролю за вирішенням цих проблем.

Під час роботи комісії мені зрозумілішими стали ті бюрократичні механізми, які здатні блокувати навіть прийняті сесією рішення. Йдеться, зокрема, ось про що. Всі санаторії на території нашої республіки налічують 717504 місця, здавалося би — дітей Чорнобильської зони можна оздоровити без великих труднощів. Аж ні — переважна більшість цих санаторіїв — для дорослих. Ну то й що, запитала я, хіба дорослі дяді й тьоті не можуть задля дітей на певний час потіснитися? А мені пояснюють — там і ліжка довгі, й столи високі, й крісла надто широкі, й дієта не та. І так мені прикро стало!

Виходить, дітям краще бавитися все літо у радіоактивно забрудненому піску, ніж солідному відомству поступиться правами своїх солідних відпочиваючих? Можливо, моя промова на засіданні тієї комісії була не зовсім парламентською, але говорила я про те, що в наших селах нема ані газу, ані централізованого водопостачання, наші діти не знають, що таке гаряча вода, не дістають «чистих» продуктів. То хіба за таких умов я чи будь-яка інша мати відмовиться повезти своїх дітей у санаторії із “нестандартними” ліжками? Постало під час тієї розмови питання й про кадри, мовляв, нема кому в тих палацах з дітьми працювати. Можете розраховувати на наших педіатрів, відповіла я, — вони охоче попрацюють влітку з дітьми закріплених за ними лікарських дільниць.

Для чого я навела цей приклад? Під час виборчої кампанії не було, мабуть, жодного кандидата, програма якого не обіцяла б жінкам-виборцям чи не за помахом чарівної палички розв’язати всі їхні проблеми. А як дійшло до справи, то серед чоловіків-депутатів виявилося надто мало бажаючих працювати в постійній комісії у справах жінок, охорони сім’ї, материнства й дитинства. Шановні виборці! Попитайте, будь ласка, в своїх депутатів, як вони виконують “жіночі” розділи своїх програм!

Депутат ЯНУШЕВИЧ Станіслава Антонівна, Житомирський 160-й виборчий округ, завідуюча акушерсько-гінекологічним відділенням Черняхівської центральної районної лікарні, безпартійна, має дочку.

Оскільки і я лікар, то, звичайно, теж буду говорити насамперед про те, що мені найбільше болить як медику. А болить мені, що кожного року понад 30 тисяч жінок республіки не виношують вагітність. 14 тисяч не можуть сповна відчувати радість материнства, бо народжують дітей з глибокими вадами психічного і фізичного розвитку. Ці тенденції, на жаль, прогресують, зростає кількість онкологічних та інших важких захворювань, а чорнобильська катастрофа, нездорова екологічна ситуація в республіці посилюють їх.

Усі ми також знаємо, в яких нелегких умовах нерідко працюють наші жінки. Наслідок той же — ненароджені або скалічені діти. А тому робота, до якої насамперед хотіла б долучитися в нашій комісії у справах жінок, — це перегляд списків професій, що можуть зашкодити здоров’ю майбутньої матері, вдосконалення законодавства про охорону здоров’я вагітних, розробка рекомендацій щодо здійснення повсюдного медико-генетичного консультування населення.

А коли вже маємо дітей-інвалідів, сиріт і напівсиріт, то не можемо закривати очі на те, в яких умовах вони живуть, зокрема — в будинках-інтернатах, до того, як їх там готують до життя. Скажімо, в моєму окрузі є школа-інтернат для дітей з послабленим слухом. Дівчаткам і хлопчикам, які навчаються тут, важко спілкуватися з оточуючими, але ж ані здібностями, ані талантами їх природна не обділила. Вони могли б виявити їх у різних галузях знань, мистецтва тощо. Але з чиєїсь нерозумної і злої волі всі дівчата, скажімо, мусять стати швачками. Таким байдужим ставленням ми обкрадаємо і ображаємо цих дітей, позбавляємо їх права на різнобічну соціальну захищеність.

Якби нам у законодавчому порядку вдалося зрушити бодай ці питання, я вважала б, що не марно їм свій депутатський хліб.

Депутат ВАСИЛЬЄВА Галина Іванівна, Білоцерківський міський 208-й виборчий округ, Київська область, заступник голови виконкому Білоцерківської міської Ради народних депутатів, інженер-технолог, член КПРС, мати трьох дітей.

Якщо ви уважно прочитаєте порядок денний нашої першої сесії, то не побачите в ньому одного, на мій погляд, дуже важливого питання — про розробку комплексної програми поліпшення умов праці, побуту, відпочинку жінок, захисту материнства і дитинства. Я дуже наполягала на цьому, оскільки вважаю — ці проблеми треба вирішувати негайно, і не на рівні емоцій, а забезпечивши програму матеріально. Як ведеться жінці, котра змушена працювати в три зміни, як їй нелегко організувати побут сім’ї, я знаю добре. Бо й сама мати, сама пройшла шлях від робітниці до керівника великого підприємства будівельної індустрії.

В нашій колись такій затишній та зеленій Білій Церкві, в міста, що заслужено користувалося курортною славою, союзні міністерства й відомства за останні 15—20 років, забравши під промислову зону найкращі селекційні землі й оздоровчі зони, побудували велику кількість підприємств-гігантів. Серед них два шинних, заводи гумотехнічних і азбестотехнічних виробів тощо. У гонитві за скорішою, а як виявилося примарною вигодою, вводили їх у дію з примітивною технологією, не дбаючи про умови праці людей, про розвиток соціальної інфраструктури міста — медицини, транспорту, торгівлі, побуту, будівництво шкіл, житла. І вийшло так, що нині Біла Церква, промисловість якої щороку виробляє продукції на мільярд карбованців, 80 процентів прибутків, зароблених працею наших трудівників, перераховує в центр, а нам же лишаються переповнені школи й лікарні, так звані малосімейки, в які позаганяли молоді, перспективні родини.

Гадаю, коли всіма цими питаннями почне предметно займатися наша депутатська планово-бюджетна комісія, а також комісія з питань Рад і місцевого самоврядування, діятимуть закони про політичну та економічну самостійність України і місцеве самоврядування, ми таки доб’ємося, щоб всі ці проблеми були поставлені з голови на ноги. Сподіваюся, бюджет, як і годиться, формуватиметься знизу, ми не будемо вдовольнятися “дарованими” нам копійками, і зміни, які відбудуться внаслідок цього, першими відчують наші жінки, їхні діти, сім’ї. В комісії, де поєднуватимуться інтереси цих трьох категорій населення, я працюватиму.

Депутат БОГАТИРЬОВА Раїса Василівна, Краматорський 127-й виборчий округ, Донецька область, заступник головного лікаря з питань акушерства та гінекології Краматорської центральної міської лікарні, член КПРС, мати двох хлопчиків-близнюків.

Мої колеги-депутати, зокрема, лікарі, вже багато говорили і про жалюгідний стан нашої медицини, організація якої будується за залишковим принципом, про нашу безпомічність унаслідок цього перед людською бідою. Отже, повторюватися не стану. Вихід із такої ситуації бачу, зокрема, в реалізації ідеї, з якою прийшла до Верховної Ради республіки — у розвиткові страхової медицини. Це альтернативна концепція існуючій системі організації охорони здоров’я. Вважаю — за нею майбутнє, і спробую її відстоювати.

Медичні заклади — бюджетні установи, і нам, не гаючи часу, слід подумати, як не тільки вижити, а й розвиватися в умовах ринкової економіки. На мою думку, наша медицина могла б значно виграти, якби ми добилися змін в оподаткуванні тих підприємств, які розуміють наші проблеми, зокрема, допомагають закладам охорони здоров’я, вкладаючи свої кошти в придбання діагностичного, лікувального обладнання, медикаментозних засобів, у будівництво лікарень та інших оздоровчих закладів. То й вважала б справедливим, якби такі підприємства користувалися правом пільгового оподаткування або й зовсім звільнялися від податків відповідно до суми коштів, які вони вкладають у розвиток соціальної сфери своїх регіонів. Це було б справедливо, сприяло б швидшому переходу від безплідної в нинішніх умовах критики залишкового принципу фінансування життєво потрібних кожній людині галузей до реальних змін щодо них.

Відстоюватиму цей принцип і в роботі нашої комісії з питань здоров’я людини. Було б дуже добре, якби вже наступного року змогли запровадити його хоча б у кількох регіонах республіки.

Депутат СИВКОВА Лідія Миколаївна, Добропільський 123-й виборчий округ, Донецька область, голова колгоспу імені Чапаєва, зооінженер, член КПРС, мати двох дітей.

Наше життя багато в чому дуже несправедливе. Хочу привернути увагу до однієї з кричущих несправедливостей, бо годі вже нам миритися зі становищем, коли ті, хто годують нас, живуть гірше, ніж працюють, а працюють гірше, ніж могли б. Я, зокрема, маю на увазі наших доярок, свинарок, інших тваринників.

Не стану аналізувати інтенсивність, умови їхньої праці. Це найкраще знають жителі села, а молодь робить і відповідний вибір. Ось яку статистику хочу навести. В нашому районі близько 1700 тваринниць, серед них жінок до тридцяти років — лише десять процентів. Дівчат, молодиць відлякують не лише важкі умови праці, а й необхідність щодня вставати о 4-й ранку, повертатися з останнього доїння о десятій-одинадцятій годині вечора, розривати робочий день на дві-три частини.

І коли я чую, що дехто, посилаючись на Захід, каже — он які там активні жінки, он як охоче беруть участь громадському житті, в діяльності парламентів, то хочу вас запевнити: звільніть наших жінок від необхідності тягати на собі важкі мішки й бідони, створіть їм нормальні умови праці, відпочинку, побуту, і вони охочіше підуть не лише господарювати на селі, а й у Ради, парламенти.

Я дуже люблю і жалію наших жінок, тому господарство, насамперед заходилася дбати саме про них. І тепер, коли ми будуємо житло, то неодмінно з ванною, іншими вигодами, а почавши впорядковувати село, серед іншого віддали перевагу впорядкуванню дитячих спортивних й ігрових майданчиків. І сталося те, чого й треба було сподіватися, — у людей поліпшився настрій, вони почали краще працювати, за три роки майже втричі зросла рентабельність господарства.

Під час виборчої кампанії люди говорили: у Сивкової на господарстві за три роки для людей зроблено більше, ніж за п’ятнадцять попередніх років. Я вдячна всім тим, хто повірив мені. Хочу, щоб у наполегливість жінок-депутатів нинішнього парламенту, зокрема, тих, хто відстоюватиме інтереси трудівниць у жіночій комісії, повірили всі виборці.

Головна робота оновленого парламенту республіки — попереду. І на нашій трибуні без регламенту зможе виступити кожен із народних депутатів України. Виборці, безперечно, також. Хотілося б, щоб на сторінки журналу виплеснулась та боротьба ідей, концепцій і просто життєвих принципів, яка насправді вирує в залі засідань і за його стінами. Ми працюємо без секретаріату, і все ж — поспішайте записуватися на виступ. В нашому читацькому “залі” скільки передплатників, стільки й мікрофонів.

З народними депутатами України розмову вела Людмила ШУШРІНА.

Фото Ю. МОСЕНЖНИКА, А. ПІДДУБНОГО.

(Фотохроніка УКРІНФОРМ — для “Радянської жінки”).