Допомога скаліченим воякам.
Одним із чергових завдань нашого громадянства і уряду єсть організація допомоги скаліченим воякам, але питання про інвалідів в сучасний момент здається ніби відсунуто на задній план.
Не кажучи вже про те, що вояки, які втеряли в окопах силу та здоровля, мають право на поміч і опіку тих, кого вони захищали,—сам маштаб потрібної помочі є такий, що необхідно не відкладаючи і поважно поставитись до цього питання.
З більш менш певних відомостей видно, що одним з наслідків війни на всій Україні буде біля одного міліона інвалідів.
З цього видно, що нам приходиться мати діло з великою армією колишніх відважних вояків, нині слабих здоровлям, не здатних до праці інвалідів, в своїй переважній численности матеріально зовсім не забезпечених.
Помогти цій армії, достачити їй все потрібне для трудового життя буде не тільки актом справедливости, але й здійсненням одного з найбільших господарсько-економичних планів і завдань уряду.
Суспільство і держава повинні по всій справедливости заплатити тим, хто ніс своє життя і віддав здоровля за инших, а разом з тим мати обачіння, щоб зберегти той запас робочої сили в багатьох тисяч ранених, яка зійде на нівець і пропаде марно для краю, коли за допомогою відповідних організацій не буде направлена на шляхи праці.
Така трудова поміч інвалідам захистить насамперед скарб краєвого уряду від несподіваних, лишніх грошових затрат, а крім того, широко і раціонально поставлене ремісничо-інструкторське і культурно-просвітне діло навчаня ранених вояків, підніме загальний культурний рівень мас, а з-окрема нашу краєву промисловість.
Так чи инакше необхідно знайти засоби і кошти для майбутньої грандіозної роботи. Ми не повинні забувати, що коли в давніщі війни можна було проходить мимо, або тикать копійки в руку жебрака-вояки, що просив Христа-ради, не вважаючи що груди у того каліки обвішані хрестами, то тепер про таку милостиню, цілком випадкову, не може бути й мови. Ми повинні стати на шлях трудової допомоги. Повинні бути приложені всі зусилля, щоб фізично покалічені люде не обернулись в духовних інвалідів, щоб викинуті за борт в саму кращу пору свого життя люде могли вернуть собі загублену звичку до праці і спинились знову в здорових і достойних обстановах трудового життя.
Ф. Никонюк
Обидва представлені нижче документи є фрагментами суспільного дискурсу про реінтеграцію скалічених на полях битв Першої світової війни вояків, що неодмінно пов’язувалася з продуктивною працею та самозарадністю.
Тотальність війни, використання нових видів озброєння у поєднанні з тогочасними досягненнями у медицині призвели до появи безпрецедентної кількості ветеранів з інвалідністю, зокрема тих, хто втратили кінцівки. Відтак, поглиблення соціальних проблем, економічна криза та дефіцит робочої сили спонукали держав-учасниць цього глобального протистояння переосмислити поняття підтримки скалічених вояків і перейти від патерналізму (утриманства) до реабілітаційної моделі соціального захисту. Крім надання спеціалізованої медичної допомоги, системи реабілітації в різних країнах фактично були спрямовані на швидке відновлення працездатності колишніх солдатів та повернення їх на ринок праці.
Хоча дискурс повернення до “нормального” життя був транснаціональним, в Україні він мав свою специфіку. Українські землі, вступивши у Першу світову війну у складі російської імперії та Австро-Угорщини, завершували її за зовсім іншої геополітичної реальності. Як потужний каталізатор соціальних і національних революцій, війна прискорила крах монархій Романових та Габсбургів, що стало придатним ґрунтом для практичного втілення різних державницьких проєктів та збройної боротьби за владу.
Допис “Допомога скаліченим воякам” був опублікований наприкінці 1917 р. у газеті “Нова Рада” – офіційному виданні Української партії соціалістів-федералістів. Найімовірніше його поява обумовлювалася проголошенням Центральною Радою Української Народної Республіки (УНР) 7 (20) листопада 1917 року, і структурними змінами в Генеральному секретаріаті, що відтоді виконував функції уряду. Відтак у публікації, представник новоствореного Відділу опіки інвалідів Ф. Никонюк, фактично вперше в УНР офіційно порушив проблему інвалідності як масштабного наслідку війни та відповідальності української держави і суспільства перед скаліченими вояками. Розглядаючи турботу про ветеранів із інвалідністю як акт справедливості, Никонюк вбачав першочергове завдання виконавчої влади у докладанні всіх зусиль, щоби ті, хто “віддав здоровля за инших” могли знову опинитися в “достойних обстановах трудового життя”. Одним із ключових шляхів досягнення поставленої мети мала стати саме професійна реабілітація. Відкриття спеціалізованих притулків/гуртожитків із майстернями для навчання ремеслам, організація артілей, бірж праці, проведення фахових курсів мали забезпечити сотням тисяч понівечених війною чоловіків працездатного віку можливість самостійно заробляти собі на прожиток.
Водночас автор публікації відкрито акцентує й на іншій важливій цілі професійної перепідготовки ветеранів — зменшити фінансове навантаження на державний бюджет. В умовах загострення військово-політичної ситуації, поглиблення соціальних конфліктів і господарської розрухи в УНР, повернення скалічених екс-вояків до праці набувало неабиякого значення та потребувало уваги з боку влади. В організації реабілітації та досягненні її бажаного результату урядовці розраховували на тісну співпрацю з різного роду державними інституціями, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями та приватними ініціативами.
Непростий характер такої багатовекторної взаємодії, зіткнення пріоритетів та неузгодженість функцій і повноважень різних акторів у тодішньому реабілітаційному процесі підсвічує другий документ — копія виписки з постанови Правління Київського обласного (крайового) комітету постачання ампутованих і скалічених вояків протезами. Копія виписки додавалася до службового листа від міністерства праці до військового міністерства української держави. Мета листування полягала у поінформуванні головного військово-санітарного відомства, у підпорядкуванні якого знаходився Комітет, щодо рішення його Правління про закриття навчальних майстерень для ветеранів із інвалідністю. Члени Правління вважали, що соціальна адаптація колишніх вояків і їх професійна реінтеграція мали відноситися, насамперед, до компетенції міських та земських органів самоврядування. Розглянувши рапорт про діяльність навчальних майстерень та пояснення педагогічного й службового персоналу, Правління дійшло висновку, що покладені на Комітет освітні завдання не принесли очікуваного результату, а докладені зусилля були невиправданими.
Поєднання в одній установі лікування, протезування й професійної перепідготовки ветеранів із інвалідністю було доволі поширеною практикою в багатьох країнах у роки Першої світової війни й повоєнний період. Тож рішення Правління радше можна пояснити прикрим становищем, в якому опинився Київський Комітет та його ортопедичні майстерні у 1917–1918 роках. Комітет розпочав свою діяльність у 1915 році, коли Маріїнський притулок у Петербурзі (єдиний до того в російській імперії центр протезування) виявився не в змозі задовольнити дедалі зростаючий попит на штучні кінцівки небаченої раніше кількості ампутованих і скалічених солдатів. Створений завдяки громадським і приватним ініціативам, Комітет фактично став черговою гібридною інституцією із частковим субсидуванням із державного бюджету. Після краху монархії Романових Київський Комітет опинився у “підвішеному” стані. Питання про його фінансування залишалося невизначеним, і, як свідчать інші джерела, це ледве не призвело до повного припинення виробництва протезів, що співпало у часі з рішенням про закриття навчальних майстерень.
Утім, у документі фігурує інакша причина закриття навчальних майстерень — “крайня деморалізація” підопічних. Наведений Правлінням перелік її поведінкових проявів можна розглядати крізь призму травматичних наслідків бойового досвіду скалічених вояків, їхньої здатності реінтегруватися у цивільне життя та готовності суспільства до цього. Водночас небажання “вчорашніх” солдатів навчатися і дотримуватися встановлених правил також спонукає помислити про “деморалізацію” як певну форму незгоди зі пропонованою моделлю реабілітації. Зокрема, професорка історії Ана Карден-Койн зауважує, що попри всю важливість і необхідність перекваліфікації як для суспільства, так і для самих ветеранів із інвалідністю, вони часто опинялися в ситуації “вибору без вибору”, коли їх практично змушували “прийняти” таке навчання. До того ж актори, які забезпечували фізичну й професійну реабілітацію, здебільшого очікували на покірність і вдячність від скалічених вояків, тоді як ветерани вважали, що саме держава та суспільство у боргу перед ними за їхню службу (Carden-Coyne 2007, 551–558). Відтак між понівеченими війною чоловіками та персоналом навчальних майстерень часто виникали непорозуміння та суперечки, які призводили до звинувачень солдатів у поганому ставленні, що й демонструє фрагмент із постанови Правління Київського обласного комітету постачання ампутованих і скалічених вояків протезами.