Вільний час трудящих
Стаття В.Гукова в “Радянській Донеччині” від 29 березня 1974 р. надзвичайно актуальна, піднімає проблему великої ваги та вимагає зусиль всіх ланок громадського життя та участі в ній всіх громадян – від професора до некваліфікованого робітника включно. Я переконаний, що на неї відгукнуться і ті, на совісті та обов’язку яких лежить забезпечувати та організувати культурне дозвілля, підвищувати культурний рівень, кваліфікації та освіту громадян, особливо молодих; і ті, хто прагне, але не може
задовольнити свої культурні та духовні потреби; і ті, хто щодня зустрічається у витверезниках з людьми, які весь вільний від роботи час проводять за пляшкою, доміном,
біля блакитного екрана, на рибалці, або в пошуках сильних емоцій в парках, на вулицях в бездумному, безцільному блуканні.
Я – робітник. Часто проживаю по гуртожитках, працюю на різних будовах та в різних районах України. Я живу і працюю з молоддю та людьми середнього віку, і саме про їхній вільний час хочеться поділитись своїми думками в цьому дописі.
[…]
1. Телевізор. Його мають майже всі трудящі. Біля його блакитного екрана просиджують по багато годин денно і робітники, і школярі, і дошкільнята, й інтелігенти.
Але чи можна сказати, що це чудо техніки суттєво змінило на краще моральне лице суспільства? Культурний та освітній рівень людей? Чи збагатив він їхній духовний
світ? Чи розкрив він перед своїми глядачами історію, сучасні проблеми, перспективи та шляхи до прийдешнього? На мою думку, цього не сталося. І чим далі, тим частіше чуєш, що люди тижнями не включають телевізора, бо “нема чого дивитись”. Під час “прокурів” тільки й чути розмови про футбол, рідко про окремі епізоди з кінофільмів, про “шпіонів”, і ні разу не доводилось чути, щоб хтось обговорював лекцію, новини, побачені по телевізору або почуті по радіо.
[…]
2. Кіно. На жаль і на сором, і сьогодні в кіно дуже часто ходять аби згаяти час, не знаючи, що будуть дивитись, яку втіху чи насолоду одержать від перегляду
фільму, що нового, потрібного та вартісного винесуть з нього. Та й де можна довідатись про проблеми, що піднімаються в фільмі. Чи ж можуть молоді подивитись
фільми минулих років за рекомендаціями своїх батьків, учителів, старших товаришів? Учителі радо рекомендували б переглядати фільми за творами класиків літератури, що вивчаються за шкільною програмою, батьки рекомендували б своїм дітям ті фільми, що їх зворушили в юності і тим самим через цей вид мистецтва відшукали б шлях до сердець своїх дітей, розкривали б перед ними свої уподобання, свої помилки, свій світогляд. А це ж так необхідно. А де зараз можна подивитись хоч би такі фільми, як “Тарас Шевченко”, “Наймичка”, “Захар Беркут”, “Чистеє небо”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Вінчєнцо Белліні” та ін. Треба чекати може й цілих
десять літ поки хтось поставить в план якийсь із давніх фільмів і то з касових міркувань.
[…]
3. Художня література. Це найбільш ефективний засіб впливу на свідомість, духовний та культурний розвиток людини і суспільства в цілому. Чи забезпечується
попит трудящих на корисну, вартісну книгу? Треба відверто сказати: Ні! Чи знайде книголюб, якому сьогодні 17-18 літ, твори Г. Тютюника, В. Симоненка, І. Драча, Ю. Опільського та навіть і такі, що недавно виходили, як “початок” К. Басенка, “Марія” С. Іщенко, “І будуть люди” А. Дімарова та інші? Вони розійшлись (часто як “нагрузка”
до книги, перев’язаної червоною стрічкою), і коли буде друге, третє, десяте видання – ніхто не знає. Та навіть “Кобзар” Т. Шевченка ніде не можна купити. Чому? Це ж і
задоволення попиту трудящих, і гроші, і піднесення культурного рівня, і піднесення моральних якостей людей. Коли ж людям, а особливо молоді пропонують тільки
залежаний товар, обов’язково знецінюється і вся книжкова продукція та ще й виховується зневага до книги, до літератури взагалі.
4. Лекції. Лекційних зал взагалі дуже небагато. Лекції проводяться рідко, особливо у великих залах. Тематика лекцій також обмежена вузьким колом тем. Великі аудиторії збирають хіба що міжнародні проблеми та наукові або технічні для спеціалістів. Рідко можна побачити оголошення про цикли лекцій на теми моральні, мистецтва, літератури і т. д. Але це тема товариства “Знання”. Мої ж колеґи-робітники лекцій не відвідують або дуже мало відвідують. Про це докладніше могли б сказати соціологи.
Палаци культури, клуби, червоні куточки, музеї обслуговують мізерну кількість трудящих у відсотковому відношенні. Художня самодіяльність перестала бути масовою, а працює з напівпрофесіоналами. Чому?
[…]
Почати можна б з того, щоб зібрати людей і запитати: “Чого ви хочете? Чого бракує у вашому житті? Що ви готові зробити, щоб вам жилося краще? Що ви вважаєте за
необхідне змінити і як саме?” Я переконаний, що люди сказали б багато корисного, важливого і самі без приказів зверху знайшли б дорогу до культурного життя, потяглись
би і до культури і до науки, і до самовдосконалення. Багато хто, особливо молодь, поміняла б пляшку на музичний інструмент, книгу, лекцію, пензель, туристський похід чи на щось інше, що збагачує, а не збіднює духовний світ людини, як сьогоднішні уподобання (горілка, доміно, бешкетництво і т. п.). Тільки ж не треба планів роботи,
наглядачів, казенних організаторів.
Я не ідеаліст, і не думаю, що все зробиться за три дні чи навіть три роки, але тих, хто ще не став алкоголіком, хто прагне справжнього, достойного людини життя, треба
сьогодні ж забезпечити можливістю вести таке життя. Для цього потрібно: дати можливість працювати в бригаді, де всі однаково відносяться до роботи; жити з
тими, чиї інтереси та уподобання сходяться; організовуватися в земляцтва, громади, товариства, клуби, гуртки і т. д.
[…]
Лиш незначна частина робітників постійно має можливість безперервно виконувати свою роботу, але не про них мова. Більшість же в зв’язку з ремонтом верстата, відключенням електроенергії, відсутністю заготовок, роботами по забезпеченню техніки безпеки та безлічі інших причин не можуть виконувати свою роботу. І таке
трапляється на кілька хвилин чи годин, а то й на кілька днів. І часто ніхто в цьому не винен. А робітник мусить бути на своєму робочому місці, хоч нічого й не робить. В рядах простоїв не буває. Робітник, не маючи що робити, коротає час, виготовляючи щось нікому не потрібне, аби була видимість роботи. Відкрити книгу – це вже злочин,
порушення трудової дисципліни. А чому? Адже це розумне, що підносить культурний та професійний рівень. В силу різних причин бувають дні, тижні, а то й місяці,
коли з цілком законних причин нема фрахту робіт, і десятки робітників не мають чого робити, але мусять в брудному одязі вкупі проводити 8 годин, нічого не
роблячи. Простою не буває, безробіття нема, а непродуктивних затрат робочого часу дуже багато, і таке неробство часто важче, ніж звичайна, нормальна, привична робота. Воно важке і в фізичному, і, особливо, психологічному плані.
Нарешті є ряд професій чи робіт, які дозволяють, при забезпеченні найкращого технологічного процесу, і книгу почитати і полежати, і поспати навіть, але окремі
начальники вважають сам факт відкривання книги злочином. Можна займатися будь-якими теревенями, анекдотами, чим завгодно, тільки читати не можна. Навіть безплатні відпустки на час, коли нема роботи, заборонені. А чому? Це ж вигідно і для трудящих, і для виробництва.
Олекса Тихий (1927–1984) був сільським вчителем, працював неподалік від донбаського містечка Дружківка. 1956 року через критику агресивного вторгнення радянських військ до Угорщини потрапив до мордовських виправних таборів на сім років. Там брав участь у повстанні проти тюремної адміністрації, рік просидів у карцері. Під час знаходження у таборі познайомився з багатьма дисидентами, зокрема, подружився з Левком Лук’яненком. Повернувшись до України 1964 року, Тихий зіткнувся із забороною на інтелектуальну працю, змушений був полишити вчителювання та працював як робітник фізичної праці – типовий шлях радянських дисидентів. На цей період припадає написання більшості його публіцистичних статей: “Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області” (1972), “Думки про рідний донецький край” (1972), “Вільний час трудящих” (1974) та ін., жодна з яких не була прийнята до друку через цензуру та статус колишнього політичного в’язня. Публіцистика Тихого побачила світ лише завдяки іноземним публікаціям. Перша й остання зажиттєва збірка під назвою «Роздуми. Збірник статей, документів, спогадів” вийшла друком у Канаді 1982 року. Уривок саме із цієї публікації, “Вільний час трудящих” (1974), пропонується у цьому тексті.
Стаття “Вільний час трудящих” передає поставу радянських дисидентів: передусім ішлося не про прагнення зруйнувати радянський лад чи ідеологію, а навпаки, про вдосконалення реальності згідно з радянською конституцією та декларованими законами і ідеологічними засадами. Частиною ідеології була ідея радянської людини як свідомої, активної, яка займається не лише будівництвом соціалізму, але і творенням себе. Поруч із лояльністю до держави та послухом щодо її “вождів”, офіційно заохочувалась самоактивація, участь, ініціатива – дії, які перекривали дефіцити, нестачі ресурсів та управлінські вади самої держави. Радянський суспільний лад залежав від участі, взаємного контролю та “небайдужості” громадян. Олекса Тихий прагне втілення цих постулатів у життя, критикуючи формалізм та надмірний контроль “згори”, закликаючи до справжньої низової самоорганізації: “Почати можна б з того, щоб зібрати людей і запитати: “Чого ви хочете? Чого бракує у вашому житті? Що ви готові зробити, щоб вам жилося краще? Що ви вважаєте за необхідне змінити і як саме?” Я переконаний, що люди сказали б багато корисного, важливого і самі б знайшли дорогу до культурного життя, потяглись би і до культури і до науки…” ( с. 131). У цьому сенсі Олекса Тихий розглядає вільний час у прямому сенсі – як належний самим робітникам, не привласнений компартією. А також – відтворює (утопічний і оптимістичний) ідеал радянської людини – закорінений ще у революційному періоді 1920-х років – як людини-творця, активіста, цілком гармонійної особистості, яка може поєднувати фізичну працю із високою культурою (“духовністю” – специфічне секулярне розуміння піднесеного, sublime): читанням книг, відвіданням лекцій, музеїв, заняттям музикою, малярством і туристичними походами. Тихий розглядав відпочинок як позитивну зміну діяльності, а не звичайне “неробство”.
Однак, у цій свободі самовизначення під час вільного часу, робітники, на думку Тихого, не мають лишатися самі. Як колишній вчитель, він вважав, що саме освічені люди – інтелігенція – мають взяти на себе відповідальність за “окультурення” трудящих. Позиція просвітника, місійність, певний патерналізм та критична (часом зверхня) постава щодо “простих людей” – типові риси східноєвропейської інтелігенції. Олекса Тихий критикує робітників у їхній відсталості, схильності до “низьких” тілесних задоволень, як-от пиятика, бійки, тиняння вулицями. У цьому бачимо як класичний з 19 століття сюжет виокремлення освічених класів у протиставленні до робітників, так і занепокоєння освіченого класу щодо поширення масової культури – “низької”, “примітивної”, занадто тілесної та легкої, доступної для всіх без посередництва освіченого класу. Саме цим можна пояснити критичний пасаж Тихого щодо “просиджування біля екрану” – телебачення сприймалося інтелігенцією як пасивне споживання, медіум пропаганди, більш примітивний тип розваг, але також і як загроза національній культурі – саме цей найбільш сучасний на той час медіум був найбільш русифікованим.
Натомість найбажанішою формою дозвілля, на думку Тихого, є художня література: “Це найбільш ефективний засіб впливу на свідомість, духовний і культурний розвиток людини і суспільства в цілому …”, а “корисна” література (і тут Тихий перераховує своїх друзів-дисидентів та “напівдисидентів”: Григора Тютюнника, Василя Симоненка, Івана Драча, Юрія Опільського) веде до “піднесення культурного рівня, і піднесення моральних якостей людей”. Тихий звертається тут до критики самої системи книготоргівлі: замість надання вільного вибору книжок, практикувалося надання книг “в нагрузку” – на додачу до книги, яку покупець насправді хоче купити, йому ще безкоштовно видавалася певна кількість менш ходової, менш популярної літератури – типова проблема радянської планової економіки, де виробництво не залежало від реального попиту на певний товар, що вело до виробництва величезної кількості незатребуваних речей поряд із дефіцитом насправді бажаних. Тихий стверджує, що твори його друзів-дисидентів роздавалися людям примусово “в нагрузку” – а отже потрапили до людей, які насправді не цікавляться високою літературою, а можливо також байдужі до національної української культури, яку ці автори представляли. Тихий також приховано натякає тут, що ці автори – саме на думку книготорговців – не були популярними і затребуваними, чи то загалом в Україні, чи то саме у зрусифікованому Донбасі, тому їх роздавали “в нагрузку”. На негаразди у національній політиці книгодрукування натякає наступне твердження Тихого: “Навіть “Кобзар” Т. Шевченка ніде не можна купити” – вочевидь, якщо ключовий текст головного національного українського поета недоступний, може йтися про неприхильну політику держави до української культури, або також і про недостатнє задоволення попиту на річ насправді бажану та всіма улюблену.
Іще одна специфічна риса саме вільного часу робітників, яку обговорює Тихий, – це “перерва на обід” – чітко фіксований однаковий для всіх час для відновлення фізичних сил у фабричній системі з її чітким обліком часу та контролем за тілами. Тихий розмірковує, яким чином обідня перерва може стати ще однією нагодою для культурного дозвілля, знову поєднуючи матеріальне та духовне.
Окрім обіду та часу між змінами на підприємстві, вихідних днів і відпусток, вільний час у трудящих виникав також у робочі години – ще одна специфіка планової системи із частими простоями через дефіцит сировини, деталей чи інструментів, збої в управлінні та логістиці, через які робітники могли тривало не мати роботи. Також політика всеохопного забезпечення працею та відсутності безробіття вела до того, що багато працівників у робочі години займалися своїми справами, рукоділлям, спілкуванням тощо. Але саме читання було заборонене: “Відкрити книгу – це вже злочин, порушення трудової дисципліни”. Вочевидь, тут ідеться про уявлення про читання як повне занурення свідомості у читаний текст, що позбавляло робітника постійної “готовності” до включення у роботу – стану мобілізації, характерної для радянської риторики. Поруч із гордістю “найбільш читаючої нації” – ідеологеми радянських людей як особливо культурних, де на кожну особу припадає найбільша кількість прочитаних книжок – було поширене негативне ставлення до читання як до “поринання”, розваги чи надмірної залежності, яка вириває людину зі стану тут-і-тепер. Олекса Тихий пише: “Нарешті є ряд професій чи робіт, які дозволяють, при забезпеченні найкращого технологічного процесу, і книгу почитати і полежати і поспати навіть, але окремі начальники вважають сам факт відкривання книги злочином. Можна займатися будь-якими теревенями, анекдотами, чим завгодно, тільки читати не можна” (133, 134). Тут автор знову натякає на соціальні поділи у радянському суспільстві – не тільки поділ на інтелігенцію та робітників, але також на людей із різною зайнятістю – на тих, чий час чітко регульований ритмом верстату чи конвеєра, і тих, хто може дозволити собі близьку до “богеми” рису – більш вільне розпоряджання та самоорганізацію власного робочого (як і вільного) часу.