Голова президії Верховної ради УРСР Валентина Шевченко про жінок у політиці, інтерв’ю 1989 року

Добре людям — добре й мені

На запитання головного редактора журналу “Радянська жінка” Лідії МАЗУР відповідає член Політбюро ЦК Компартії України, Голова Президії Верховної Ради республіки, народний депутат СРСР Валентина Семенівна ШЕВЧЕНКО.

— Шановна Валентино Семенівно, ми ведемо з вами розмову в дні, коли за роботою З’їзду народних депутатів СРСР радянські люди стежать з винятковою зацікавленістю, що й зрозуміло. Бо кожному з нас дорога доля країни, кожний вболіває за долю перебудови. Як, на ваш погляд, можна оцінити З’їзд, прийняті на ньому рішення, чим його робота різниться від роботи найвищого органу державної влади попередніх скликань?

— Насамперед, варто відзначити характер, стиль роботи З’їзду — діловий, вимогливий, принциповий. Мені доводилось брати участь у роботі сесій Верховної Ради СРСР останніх скликань, і мушу визнати, такої зацікавленості, такої широкої палітри поглядів, підходів, а разом з тим і гострих дискусій раніше не було. Це й добре, адже саме так, без колишньої парадності, бездумної “одностайності” і мають вироблятися серйозні державні рішення.

Зацікавлено й колегіально, у повній відповідності з конституційними вимогами обрано Голову Верховної Ради, яким став Генеральний секретар ЦК КПРС М. С. Горбачов, Верховну Раду СРСР. Зрештою, з тим, як вирішено організаційні питання, читачі на час виходу журналу вже будуть знайомі, тому лише скажу: вірю, що владу довірено політично далекоглядним, освіченим, з твердою волею людям, які глибоко усвідомлюють свою відповідальність перед народом, перед прийдешніми поколіннями.

Одночасно зауважу, що на З’їзді, як на мою думку, не обходиться без зайвої амбіційності, мають місце випадки, коли окремі депутати намагаються вести розмову на рівні емоцій. Сьогодні ж, як ніколи, потрібний глибокий аналіз явищ, причому, в їх взаємозв’язку, висококваліфіковане вирішення будь-якої проблеми.

З’їзд народних депутатів, що відбувається в переломний момент нашої багатотрудної історії, подія надзвичайно складна, важлива, багатогранна. Тому, відверто кажучи, оцінити всі аспекти його роботи зараз, коли потрібно осмислити найменші деталі, непросто. Проте варто виділити один характерний момент. При всьому різноманітті, неоднозначності думок і суджень ніхто на З’їзді не поставив під сумнів політику перебудови. Всі висловлюються за неї, і в цьому одностайні.

— Нині, порівняно з минулими роками, серед народних депутатів жінок удвічі менше — і це при тому, що вони становлять більшість як серед населення країни, так і серед зайнятих у суспільному виробництві; у них вищий від чоловіків рівень освіти. На вашу думку, таке становище — реальна оцінка ролі жінок в суспільно-політичному житті країни чи це наслідок того, що раніше нас переважно не обирали, а, як то кажуть, добирали?

— Під час недавніх виборів на одній з виборчих дільниць я стала свідком такого випадку. Літня жінка, стенаючи плечима, стиха промовила сама до себе: “Скільки разів за свій вік голосувала, а от викреслювати когось доводиться вперше”… Дійсно, чи не всі ми вперше за багато років дістали реальну можливість вибору, вибору серед альтернативних кандидатур, без колишньої заорганізованості і формалізму. В суспільстві склалася справді принципово нова ситуація, чіткіше окреслились наявні й з’явилися нові, пов’язані з виборами, проблеми.

Одна з них — представництво у найвищому органі влади різних категорій населення. Значно менше депутатських мандатів отримали робітники, колгоспники, молодь, серед усіх категорій обраних дуже мало жінок.

Чому так сталося? Одні твердять, що далася взнаки певна недосконалість нового виборчого законодавства, інші вказують на невміння застосовувати його на практиці. Якщо йдеться, зокрема, про жінок, то дехто основну причину їх скромного представництва у нинішньому складі парламенту країни вбачає в тому, що серед них, мовляв, обмаль справжніх лідерів…

Але давайте спробуємо розібратися. Чи багато хто з жінок, та й не тільки жінок, виявився по-справжньому готовим обирати та бути обраним? Ви, напевно, пам’ятаєте, що кандидатами в народні депутати СРСР по Мінському територіальному виборчому округу № 467 Києва були зареєстровані монтажниця виробничого об’єднання “Октава” Олександра Василенко і ткаля Дарницького шовкового комбінату Валентина Савченко. Молоді, енергійні, сумлінні, з досвідом громадської роботи, відомі в своїх трудових колективах люди. Проте ні одна, ні друга не набрали потрібної кількості голосів, щоб отримати депутатський мандат. Чому? Думаю, не останню роль відіграло переконання, що побутувало роками: досить “висунути”, а люди оберуть… В основному ми були не готові вести в нових умовах агітаційну, роз’яснювальну роботу.

А щодо жінки як керівника, державного чи громадського діяча у суспільстві й донині існує певна психологічна упередженість, яку нелегко подолати.

— Дехто навіть вважає, Валентино Семенівно, що жінкам краще взагалі відмовитися від змагання, від ділової й політичної кар’єри, а присвятити себе дітям, сім’ї.

— Краще, гірше… Переконана, що зараз мова повинна насамперед йти про створення оптимальних умов, за яких жінка могла б найповніше реалізувати себе як особистість, лишаючись при цьому жінкою у найвищому розумінні цього слова, матір’ю. Участь жінок у державних справах — не чиїсь забаганки, не просто данина принципам соціальної справедливості, що їх сповідує наш лад, а об’єктивний фактор гуманізації суспільства, правильного, грамотного вироблення і вибору державних рішень. Саме участь у формуванні політики партії, держави дозволяє жінкам строго контролювати, щоб сумнозвісний “залишковий принцип” не поширювався, насамперед, на такі сфери нашого життя, як охорона здоров’я, культура. Позитивно впливати на стан справ жінки зможуть тоді, й лише тоді, коли вони будуть брати участь у вирішенні загальнодержавних питань, всебічно знатимуть економічне й соціальне становище на місцях.

— Невдовзі відбудуться вибори народних депутатів нашої республіки і місцевих Рад. Тож які нам потрібно зробити висновки? Чи варто боротися за “жіночі” мандати?

— Ми зобов’язані використати всі можливості, щоб у нових органах влади республіки жінки посіли достойне місце. Ще раз наголошую: чим більше їх буде в Радах, тим більше дістанемо сприятливих можливостей для вирішення поряд з іншими суто жіночих проблем.

Вибори народних депутатів УРСР та місцевих Рад, які відбудуться весною наступного року проходитимуть у відповідності з новими республіканськими виборчими законами, проекти яких разом із проектом змін і доповнень до Конституції Української РСР будуть незабаром винесені на всенародне обговорення. І я вважаю принципово важливим, щоб свої пропозиції і побажання з приводу нових законодавчих актів висловили наші жінки, щоб вони сприйняли їх зацікавлено, з належним почуттям громадської відповідальності.

Сьогодні необхідно, щоб самі жінки зрозуміли всю гостроту політичного моменту. Тут широке поле практичної діяльності для радянських органів, громадських, партійних, профспілкових, жіночих, молодіжних організацій. Але й ми повинні вміло пропагувати жіночі кандидатури, відстоювати їх.

— Валентино Семенівно, у нас в республіці серед тих, хто зайнятий важкою фізичною працею, “прекрасна стать” становить 80 процентів, жінки переважають й серед тих, хто заступає в третю зміну… Перелік цей, на жаль, довгий. Чим, на Вашу думку, тут можна зарадити? Можливо, є потреба в нових законодавчих актах?

— Проблеми дійсно гострі й пекучі, і вони не стільки суто жіночі, скільки загальносуспільні. Розумію, що викличу невдоволення читачок, але скажу: ці проблеми в певній мірі породжені і нашою жіночою пасивністю, недостатньою правовою грамотністю.

Основами законодавства про працю робота жінок у нічні зміни заборонена і допускається лише як тимчасовий захід. Гуманно, справедливо? Так. Інша справа, як ці та інші положення щодо жінок трактуються, як вони реалізуються в суспільній практиці. Скільки є ще господарських керівників різних рангів, у яких підхід до трудівниці один — буkа б максимально виробнича віддача, причому, будь-якою ціною — здоров’я, вільного часу, сімейного благополуччя, а все інше мало їх турбує. Не знімаю відповідальності за це і з себе.

Але, прошу сказати, де наші профспілки, де ради трудових колективів, де прокурорський нагляд, де санітарні лікарі, жіночі ради?

Завинили всі ми перед матір’ю, господинею дому — це і недосконала мережа побутового обслуговування, і обмежений вибір товарів широкого вжитку. Важко міській жительці, ще важче селянці, в якої присадибна ділянка, господарство, і з усіма своїми клопотами вона лишається сам на сам.

Мало підстав у жінки для вдоволення своїм службовим становищем. Якщо серед чоловіків із вищою чи середньою освітою на керівній роботі майже кожен другий, то жінок-керівників — лише сім процентів. Зовсім мало серед них міністрів, начальників главків, директорів. Серед секретарів обкомів партії їх знов-таки сім процентів, а жінки ж становлять третину складу партії. То чи відповідає ця ситуація принципам соціальної справедливості? Будемо відвертими — ні!

Здається, ні в кого не викликає сумніву, що помітити й рекомендувати здібного, кваліфікованого інженера-жінку директором підприємства, а агронома обрати головою колгоспу, — справа потрібна, державна. Однак це ще не стало системою. В рішеннях XXVII з’їзду КПРС, документах XIX партконференції наголошено — до керівної господарської і організаторської діяльності, на той рівень, де приймаються рішення, треба найактивніше висувати жінок. На ділі ж ці настанови не виконуються, упереджене ставлення до жінок, цей анахронізм застійного минулого, продовжує побутувати. А ми, жінки, теж нерідко не виявляємо належної зацікавленості й наполегливості.

Для того, аби змінити становище на краще, доведеться немало докласти зусиль і державі, і суспільству, і нам, жінкам. Треба, нарешті, домагатися конкретних результатів у справі вдосконалення сфери послуг і доброякісного обслуговування, прискореного виконання передбачених п’ятирічним планом заходів щодо поліпшення умов праці жінок. Про це, до речі, останнім часом неодноразово йшла мова на сесіях Верховної Ради УРСР, засіданнях її Президії, постійних комісій.

Невідкладне завдання — оновлення існуючого законодавства про пільги жінкам. Гадаю, на часі й союзний Закон про охорону материнства й дитинства, де б передбачалося поліпшення умов праці та побуту жінок і матерів. Зокрема, продовження оплачуваної декретної відпустки і відпустки по догляду за дитиною, скорочення робочого дня тощо.

Але вже й сьогодні немало можна зробити безпосередньо в трудових колективах. Працюючи в умовах госпрозрахунку і самофінансування, підприємства мають значні кошти для соціального розвитку. На зустрічі з робітниками Трипільської ДРЕС мені розповіли, наприклад, що рішенням ради трудового колективу жінкам-матерям оплачувана відпустка по догляду за дитиною продовжена до трьох років. Це ж чудово! І треба, мабуть, активніше використовувати такі можливості. Звичайно, в законодавчому порядку слід вирішити питання про збереження матерям на цей період трудового стажу.

До речі, зміцнення соціальної захищеності жінок — один із пунктів і моєї особистої депутатської програми. Нею, зокрема, передбачено ряд заходів стосовно тих людей, чиє фінансове забезпечення нижче так званого прожиткового мінімуму. Це багатодітні матері, солдатські вдови, а також певні категорії ветеранів війни і праці, пенсіонерів. Відрадно, що вже тепер вдалося вирішити питання щодо поліпшення пенсійного забезпечення інвалідів третьої групи Великої Вітчизняної війни, а також учасників війни в Афганістані та сімей загиблих воїнів-інтернаціоналістів.

І якщо ми хочемо мати такий механізм, який би реально гарантував соціальну захищеність жінки, то, очевидно, слід чіткіше координувати зусилля партійних і державних органів, трудових колективів, нарощувати вклад у цю справу профспілок, жіночих рад, молодіжних та інших громадських організацій. Іншими словами, потрібна сильна, обгрунтована, а, головне, ефективна державна політика щодо жінок, бо саме така політика — основна передумова, за якої жінка зможе рости професійно, інтелектуально і політично, поєднувати працю на виробництві з вихованням дітей, відпочинком.

— Валентино Семенівно, так склалося, що радянські люди чомусь добре знають біографії зарубіжних лідерів, їх захоплення, уподобання, більше того — навіть достоїнства й вади їх дружин, дітей, онуків. Своїх же керівників нерідко сприймаємо чи не як роботів, які ніяких інших інтересів, окрім своїх службових обов’язків, не мають. Але ж це не так.

Отож розкажіть, будь ласка, про себе. Чи важко жінці бути президентом? Чи не заздрите часом подругам, не обтяженим такою надзвичайно складною і відповідальною працею? Які пісні співаєте? Якому кольору віддаєте перевагу? Зрештою, що ви думаєте про жінок — як жінка, але жінка з унікальним досвідом політичного, громадського діяча.

— Якщо відверто, то такі запитання останнім часом задають мені дуже часто. Думаю, в цьому не тільки прояв традиційної людської цікавості, а, очевидно, й якась внутрішня потреба знати якомога більше один про одного. Однак, коли мова йде про особисте життя людини, незалежно від її посади, фаху, потрібно завжди, в будь-якій ситуації зберігати загострене почуття міри й такту.

Народилася я в робочій гірницькій родині в Кривому Розі. Там проходила свої перші життєві університети, там звикла і до пісного борщу, і до незграбної ватянки, і до гумових чобіт, і до здорових людських взаємин. Можливо, це наклало свій відбиток на всю мою подальшу біографію, зробило невибагливою до так званих життєвих благ, що дуже допомагає зараз, коли, як ви кажете, доводиться бути президентом.

А сказати, що ця робота — непроста, значить, нічого не сказати. Обов’язків стільки і вони такі складні й відповідальні, що працювати доводиться щодня по 12–14 годин, “прихоплювати” вихідні й навіть святкові дні. Хочеться ж у всьому розібратися, в усе вникнути, знати, що робиться в нашій республіці та країні, постійно підтримувати зв’язки зі своїми виборцями, допомагати в розв’язанні їх проблем. Бо маю таку життєву позицію: буде добре всім — добре й мені. А ще ж намагаюся бути в курсі міжнародних подій, стежити за новинками літератури, театру, кіно, моди.

Крім усього іншого, ніхто не звільняє мене від обов’язків дружини, господині в своєму домі, матері, а з недавнього часу — і бабусі. Бо хоч у сина з невісткою своя сім’я, своє життя, але, як у народі кажуть, материнський хліб — найсмачніший. До того ж завжди хочеться і треба бути в хорошій робочій формі. От і судіть, чи просто бути президентом. Стосовно того, чи варто заздрити подругам — то кожний вибирає, а коли точніше, будує свою долю сам. Інколи заздрю…

Щодо вподобань, з дитинства люблю історичну прозу, класичну поезію. До душі мені українські народні пісні, багато з яких чула і запам’ятала ще від мами. Улюблений колір — зелений. Це — колір весни, першого листя, трави, одне слово, колір життя.

Що я думаю про жінок? Щоб відповісти на це запитання, потрібно розмову розпочинати спочатку, бо це окрема серйозна тема. Коли коротко, то глибоко їх поважаю. За вроджений розум, душевну красу. За вміння бути вірною, підставити плече в останню хвилину. Але як часом хочеться відчути свою слабкість і оте блоківське, у високому розумінні, слугування чоловіків. І, до речі, якщо добре жінці, добре й чоловікові.

ВІД РЕДАКЦІЇ. Гранки інтерв’ю ми отримали від В. С. Шевченко з припискою: “Матеріал вичитую далеко за північ. Всі вже відпочивають, а в мене ще робота. Вранці — нові зустрічі, обмін думками, роздуми, плани. А вдома в Києві чекають… 8 червня 1989 р.”