Мені й на думку не спадало, що стану головою Президії Верховної Ради. Адже на цю посаду, за традицією, рекомендувався партійний працівник – як правило, секретар ЦК КП України, у будь-якому випадку керівник за посадою не нижче першого секретаря обкому партії, члена Політбюро ЦК КП України. І після того, як у кінці 1984 року пішов з життя Олексій Феодосійович Ватченко, я, на той час заступник голови Президії Верховної Ради УРСР, аж ніяк не розраховувала на цю посаду. Навіть на думку таке не спадало – і кажу про це абсолютно щиро.
На могилі О. Ватченка ще квіти не встигли зів’янути, а вірогідний кандидат з будинку Орджонікідзе (тепер вул. Банкова) вже поспішав придивитися до майбутніх службових апартаментів. Прислав до Верховної Ради свого помічника – оглянути кабінети, оцінити обстановку. Водія – дізнатися, що за техніка в автобазі для першої особи у Президії ВР, на чому доведеться їздити. Цікавився навіть тим, яка зарплата та пільги.
Ми того часу готувалися до зимової сесії Верховної Ради, яка мала розглядати проект плану соціально-економічного розвитку України на 1985 рік та проект бюджету. Роботи було багато. Працювали у Верховній Раді підготовчі групи всіх комісій Верховної Ради. У повному складі розглядала проекти цих документів і планово-бюджетна комісія.
Я була на всіх засіданнях, вислуховувала зауваження та пропозиції депутатів. Раніше про результати розгляду цих питань доповідав на Політбюро ЦК КПУ України О.Ватченко. Тепер треба було доповідати мені. До засідання Політбюро попросилася на прийом до В. Щербицького. Запропонувала на цю сесію внести також питання про обрання голови Президії Верховної Ради.
“Не будемо поспішати, – відповів Володимир Васильович. – Вам же, Валентино Семенівно, доводилося самій працювати, коли Олексій Феодосійович хворів, ви успішно справлялися з роботою. Давайте почекаємо з цим питанням”. “Ну що ж, почекаємо, так почекаємо. Хоча було нелегко, адже на мене звалився новий шмат роботи у Президії, до того ж тепер додається робота й у Політбюро. До зимової сесії якось дотягну”, – заспокоювала себе.
Зимова сесія пройшла успішно. Політбюро і Володимир Васильович дали високу оцінку. На черзі був розгляд проектів бюджету та плану соціально-економічного розвитку областей, міст, районів. Виїздила на місця, брала участь у роботі сесій – як обласних, так і міських та районних.
Дні йшли за днями, сповнені буденними звичайними справами. Питання про обрання голови Президії ніхто не порушував. Ніяких розмов ніхто зі мною не вів. Але В.В.Щербицький зачастив до нас на засідання Президії Верховної Ради, запрошував мене також до ЦК КП України з різноманітною інформацією. Як я тепер можу робити висновок, очевидно, ще раз себе перевіряв, пильніше придивлявся до мене. Я ж ні про що не здогадувалася. Секретар ЦК КП України, який готувався обійняти посаду голови Президії Верховної Ради України, почав виявляти більший інтерес до роботи Президії Верховної Ради, комісій ВР, роботи по прийому громадян, розгляду питань про помилування, тощо.
Йшов 1985 рік. На початку березня Володимир Васильович очолив делегацію Верховної Ради СРСР до США. Поїздка була надзвичайно важкою. Під час перебування радянської делегації в Сполучених Штатах Америки, 11 березня помер Генеральний Секретар ЦК КПРС К.У.Черненко.
У Москві терміново відбулося засідання Політбюро ЦК КПРС, на якому Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.С.Горбачова. В.Щербицького терміново відкликали з відрядження.
12 березня 1985 року – дзвінок з Москви, телефонує Володимир Васильович. Поздоровив мене з ювілеєм, високою державною нагородою – Орденом Жовтневої революції і сказав:
– Сьогодні, Валентино Семенівно, святкуйте свій ювілей, а завтра вам треба бути у Москві, в ЦК КПРС.
– Що сталося, Володимире Васильовичу?
– Нічого особливого. Я обговорив з М.С.Горбачовим питання про рекомендацію вас на посаду Голови Президії Верховної Ради України. В ЦК КПРС з вами хочуть ближче познайомитися.
– Володимире Васильовичу! Благаю вас не робити цього. Я не готова до такої посади. Якщо ви й надалі довірятимете мені, я працюватиму там, де працюю. Тим більше, я не хочу ніяких ускладнень з Політбюро ЦК КП України. Ви ж, певно, знаєте, хто саме з них уже бачить себе в цій ролі.
– Валентино Семенівно! Ви вже давно готові до цієї посади. Ви що, гадаєте, ми в ЦК КП України не знаємо, як працює Верховна Рада України? До того ж, не можемо перетворювати Президію ВР на “гніздо” для пенсіонерів. Розмова з членами Політбюро ЦК КПУ – це моя турбота. Вам же завтра, повторюю, треба бути в ЦК КПРС. Питання вирішено, до побачення.
І поклав слухавку.
Поклала слухавку і не знаю, що робити. Відчула розгубленість, розпач. Можливо, хтось інший на моєму місці зрадів би, а мені не радісно. Не боюся, ні! Просто розумію, яка ляже на мої плечі відповідальність і скільки з’явиться нових проблем.
Тут заходить завідуючий секретаріатом Президії Верховної Ради й каже:
– Валентино Семенівно, нам телефонують з міністерств, відомств, облвиконкомів… Запитують, коли можна вас поздоровити з ювілеєм.
– Який ювілей! У країні траур. Завтра мені треба бути у Москві – відповідаю роздратовано.
Замість святкування ювілею почала готуватися до поїздки в Москву. Поїзд відходив увечері. В ЦК КПРС зустріли мене добре. Запросили до Генерального Секретаря ЦК КПРС М.С.Горбачова. Михайло Сергійович пригадав нашу зустріч на XIV з’їзді ВЛКСМ. Він як колишній секретар Ставропольського крайкому комсомолу, член ЦК ВЛКСМ був на XIV з’їзді ВЛКСМ запрошеним. Я “новообраний” секретар ЦК комсомолу України була делегатом з’їзду.
Михайло Сергійович згадував про свої українські корені (мама українка, у Раїси Максимівни українець батько). Говорив про Україну, її роль у СРСР, наголосив на тому, які завдання стоять перед Верховною Радою України по виконанню рішень з’їзду партії та підвищенню ролі Рад народних депутатів у виконанні планів соціально-економічного розвитку. Ще сказав, що мені нічого боятися, братися за таку велику і відповідальну справу, бо за моїми плечима досвід роботи в школі, комсомолі, громадських організаціях та державних органах. Що, працюючи десять років першим заступником Голови Президії Верховної Ради УРСР, я набула значного досвіду законотворчої роботи, контролю за діяльністю державних та місцевих органів влади по виконанню рішень сесій і дотримання законодавства. Багато також дала співпраця, спілкування з людьми. І висловив упевненість, що набутий досвід сприятиме вирішенню складних завдань на державному рівні.
Цього ж часу в Києві В.Щербицький повідомляв членам Політбюро ЦК Компартії України: “Валентина Семенівна у Москві, зустрічається з Михайлом Сергійовичем Горбачовим. На наступній сесії Верховної Ради України будемо рекомендувати її головою Президії Верховної Ради УРСР. Сподіваюся, що сесія нас підтримає”.
Як потім мені розповідали, Щербицький закінчив говорити, а в кабінеті німа сцена, мов у “Ревізорі” Гоголя. Дехто з членів Політбюро явно не чекав цього.
Ще б пак! Стався ж прецедент – голова Президії Верховної Ради УРСР – жінка! На другій посаді у державі!
Сесія Верховної Ради підтримала пропозицію Політбюро ЦК КП України. Депутати говорили про мене добрі слова, за що я їм була дуже вдячна.
Я розмірковувала, як краще організувати роботу Верховної Ради, Президії, постійних комісій, щоб результати діяльності найвищого органу державної влади були відчутні на місцях, від області, міста, району – до кожного трудового колективу, сім’ї, людини.
Валентина Шевченко (1935–2020) працювала старшою піонервожатою, учителькою середньої школи, згодом посідала керівні посади в комсомольських і партійних органах УРСР, була заступницею міністра освіти та керівницею товариства дружби і культурних зв’язків з ізарубіжними країнами. На період Перебудови досягла посади очільниці президії Верховної ради УРСР. У незалежній Україні Валентина Шевченко очолювала декілька громадських організації, що займалися гуманітарними питаннями.
Спогади Валентини Шевченко охоплюють період з дитинства до першого десятиліття Незалежності, наповнюючись більшою конкретикою ближче до сучасності. Спонукою до їх написання авторка назвала інтерес молодих людей до радянської історії, про яку “ніхто їм правди не розповідав і не розповідає – ні педагоги, ані буржуйні засоби масової інформації”. “І в газетах, і на телебаченні, і на радіо, – за її словами, – наше минуле висвітлюється в чорних фарбах” (Шевченко, 2005: 10).
У своїх спогадах авторка прямо не артикулює проблему малої представленості жінок на керівних посадах радянської України. Вона акцентує на своїй статі лише двічі при кар’єрних злетах. Уперше звертає увагу на це при її обранні у 1960 р. на високу партійну посаду: “мене, 25-річну жінку, рекомендували секретарем райкому партії”(Шевченко, 2005: 49). Друга згадка стосується 1985 р., коли вона очолила президію Верховної ради УРСР. Фрагмент спогадів про цю подію уміщено нижче.