Запропонований матеріал – інформація міністра зв’язку УРСР Георгія Сінченка до ЦК КПУ про “протидію антирадянському радіомовленню”, тобто про організацію глушіння закордонних радіостанцій в УРСР. У документі наявний перелік короткохвильових радіостанцій, які підлягали глушінню, а також інформація про відповідну інфраструктуру станом на 1982 рік. Окрім західних радіостанцій (“Радіо Свобода”/ “Радіо Вільна Європа”, ВВС, “Німецька Хвиля”, південнокорейське “Радіо Корея” та “Голос Ізраїлю”) глушінню підлягали і мовники соціалістичних країн, у яких з СРСР були напружені стосунки: албанське “Радіо Тирана” та китайське “Радіо Пекін”. Загалом же на радянську Україну велось мовлення 37 “антирадянських” радіостанцій. На початку 1980-х років глушіння західних радіостанцій посилилось у зв’язку із черговим загостренням Холодної війни. 

Згідно із поданим документом, в Українській РСР станом на 1982 рік система “радіозахисту” (як офіційно називалось глушіння) була недосконалою. Найефективнішими засобами глушіння – місцевими передавачами, які покривали невеликі площі міст та приміських територій – були “захищені” лише 9 обласних центрів республіки. Таким чином у 16 з 25 областей УРСР засобів локального глушіння взагалі не було. На територіях, на які не поширювався сигнал місцевого глушіння, за боротьбу із “ворожими голосами” відповідали потужні короткохвильові передавачі, розташовані в інших республіках СРСР. Найімовірніше передавачі інших республік використовувались через специфіку поширення радіохвиль короткохвильового діапазону від передавачів потужністю в сотні кіловатів, яка потребувала розташування передавача на значній відстані від місцевості запланованого глушіння. Але дальнє глушіння, на відміну від місцевого, було значно менш ефективним та надійним – почасти воно не могло сповна “перекрити” сигнал цільових радіостанцій через високу селективність радіоприймачів та нестачу передавачів, які працювали як “глушилки”. Таким чином переважна площа Української РСР або підпадала лише під часткове глушіння, або ж не була “захищена” взагалі. 

Недосконалість системи глушіння яскраво виявляє те, що, згідно із документом, для забезпечення надійного “радіозахисту” усіх облцентрів та великих міст республіки в Україні необхідно було встановити щонайменше втричі більше місцевих “глушило”. Глушіння закордонних радіостанцій було складною задачею ще й з огляду на заходи протидії глушінню, до яких вдавались іноземні мовники. Серед таких засобів можна виділити так зване barrage broadcasting (одночасне мовлення однієї програми на багатьох частотах, які технічно складно глушити водночас), використання всіх доступних передавачів, збільшення їхньої потужності, повторення програм, маніпуляції з модуляцією, використання коротких повторюваних речень тощо, які дозволяли інформації “пробиватись” через завісу радіопротидії.

Глушіння іноземних радіостанцій в СРСР було повністю припинено в 1988 році в рамках лібералізації інформаційного простору в ході Перебудови.