Записала і розшифрувала Оксана Кузьменко 06.07.2014 р. у с. Ісаків Тлумицького р-ну Франківської обл. від Карач Марії Дмитрівни (1932 р.н., с. Ісаків Тлумицького р-ну Івано-Франківської обл.), яка була із сестрою вивезена на Сибір і повернулася 1982 р.
[Карач Марія, далі – К.М.:] …І нас вивозили на Сибір…
[Кузьменко Оксана, далі – К.О.:] А як то було? А ну розкажіть, як то було?
[К.М.:] Йой донечко моя! Я тобі все, я би коли розказала, ше на воловій шкірі би не списала. Отако було, шо брата, найстарший брат (ходіть там хоть у холод, бо я не годна на сонці). За три неділі, я пройшла триста кілометрів пішки.
[К.О.:] І скільки років Вам було, як ви так пройшли?
[К.М.:] Скільки років – з сорок семого, та я не памнєтаю уже…
[К.О.:] Вам п’ятнадцять років було.
[К.М.:] Я не памнятаю. Але там ше була старша сестра з двадцять девєтого року. І нас вивезли на Сибір…
[…]
[К.О.:] Та розкажіть, як то Вас виселяли?
[К.М.:] Йой, Боже, я знаєш, може, до ладу уже і не скажу.
[К.О.:] Ну то згадайте, як пам’ятаєте.
[К.М.:] В сорок п’ятому, в cорок п’ятому році, після війни. А брат мій був з двадцять семого року, ну, і хлопці всі, шо були, то казали шо, як то «УПА», українське, ну..
[К.О.:] То Ви тут у Ісакові народились, я Вас переб’ю.
[К.М.:] Так, так. Але не тут. Се я вже тут побудувала, але в Ісакові. І наш брат пішов, ну, казали в УПА.
[К.О.:] То є Ваш рідний брат?
[К.М.:] Рідний брат, так. Він мав йти в армію, а то наказали в армію йти та й зібрався в армію, а його перейшли на дорозі десь там, я не памнєтаю, як мама казала, та й забрали його в УПА, бо він був з двадцять третого року. І так десь і загинув, що ми його не виділи, і не знаєм. Десь як забрали, то й так забрали. І ми лиш на цвинтарі лиш хрест поставили, шо його нема, та й всьо. Не знаю.
Ну а в нас сорок п’єтого, ше були… ше мама були молоді, ше був маленький братик в нас. І приїхали три фіри вдосвіта, і сказали: «Збирайтесь, поїдете на Сибір». «Шо можете узєти?» А шо можем узєти? Вони нікого нігде не пускают. Йой. І так нас, шо мама, а в мами дитина на руках, а ми ще такі малі, і шо ми знаєм узєти? Тай так забрали нас, то заїхало три фіри на подвір’я, тай так нас забрали до того, до Коршева. Коршів знаєте де таке? Не знаєте!
Привезли нас туда до Коршева, посадили в вагони, оті вагони-товарники. І так, не було ніде сісти, ні чого такого, то ми сиділи. Я була окалічила на коліна, на ноги, шо я не годна була ногу протєгнути. І так було, нас везли місяць у товарнякові, то, дитинко, не давали, бо я уже устидала казати всім, хлопцям, не було вже ні встиду, нічого. Всьо у вагоні (вибач, і пісяти, і какати, і всьо). Але то не було нічо, бо то се не їло нічо, бо не було шо їсти. А потім загнали десь. То місяць нас везли в товарнякові, так, як худобу на бойню. То там плач, шо я нинькі [плаче], як ми бідили страшне. І так, чуєш, місяць нас везли, у товарнякові у Омська область, тагі у район нас привезли, у область, шо вперед.
Там у області вже відкрили вагон, і сказали, шо можете вийти на двір. Але поставили з одного боку, той ешалон, і з другого боку, аби ніхто не втік. І так ми вийшли на двір, а ходити не можʼ, ноги підламуютьсі у колінах, і так потримали нас так оден с полуденок, і загнали знов у товарняк, і всьо. Привезли в Омск, Омска область. Омска область Врівский район село Рахтовка, памнятаю… І уночі, у поїзді їдуть, везуть нас у поїзді, то се день стоїмо. Поїзд стоїть. Смерклосі, так на помацки вже нас везуть, так, аби ми не утекли, би ми не знали де вони нас везут. Ми відки знали де вони нас везуть? Ми з тим то люди так плакали, як та худоба реве на бойню, так ми плакали в вагонах. Бо ніхто не знав, шо ми будем ше жити. І мама у Коршеві (знаєте де Коршів? я й сама не знаю, де він). То знаю, шо у Коршеві тій, ше брат був маленький, ше в пеленках. Там мама втекли з тим братом, а ми з сестров кажем: «Чоʼ будем вертатися?» Сестра була старша з двадцять дев’єтого року. Тай каже: «Знаєш, а чоʼ будем вертати, шо нам вітчим на се скаже?» Усьо поконфіскували, нема нічо. Скажеш, шо лиш діти не похапало. Ти тако, ти так ми приїхали, сестра пішла вже на роботу там в Омску на ці, траншеї, траншеї копати. Знаєте шо таке «траншея»? І вона ходила, а потім вже і я пішла.
[К.О.:] А мама куди втекла, з тим маленьким братиком?
[К.М.:] З Коршева утекли. Вони… вони казали, небожка, шо напереді фіри, поломалась десь одна фіра, і то всьо було під конвоєм, нас везли. А вони лиш вздріли, шо конвоїв нема, вони забігли …з фіри злізли, тай з малим забігли до якоїсь хати. Бо там, в Коршеві, забігли до якоїсь хати, але вони не знали де. Вони були неграмотні, і там утекли, запхались із дитинов під січкарню. Се вже мороз був, сніг. Вони запхалися під січкарню тай кажуть: я так гадаю би хоть дитина не заплакала, запхала, кажуть, цицку в зуби, аби не плакало. Відтак жінка вийшла рано, та й вздріла маму, та й забрала до хати в Коршеві. Та кажуть мамі вона: «Йой, та дайте хоч скупаєм дитину». Та й дитину скупали. Мацьонке ше було.
І потім з Коршева мама приїхали до дому, але шукали за ними, шукали. Вони під січкарнею сиділи, а конвой по стайнах ходив, шукав. А вони кажуть: та я закрила дитині писок тай думаю: або задушу, або… або будем жити. Нявкне, то мацьоньке було ше. Ти й так забрали. А нас двох на Сибір повезли.
І там на Сибіру, я ходила на жебри. Знаєте шо таке «жебри»? Аби хтос шос дав, хоч кришку хліба, хоть картопляну. Прийшла до якоїсь хати, казали шо то татари, татари там жили, ну, такі вислані як були, і дав він мені одну картофлинку. Не було, вони самі не мали шо їсти…
І так, і так я пішла на роботу уже. Пішла на роботу. Та й вже вона мала уже сімсот грам хліба, а мені було триста грам хліба, і це, круглосуточно так. На день, і ніч і знов, коли там дає той хліб. Я вже троха підросла, тай сестра каже мені: «Знаєш, мене питала жінка якас, може би ти пішла служити?» А я начала плакати, і кажу: «А я тебе як лишу? І сама боюсі». А вона каже: «Та вже нам інакше не буде виходу, то помрем, бо голодні». Тай я пішла служити там в Омску.
[К.О.:] А шо то була за жінка? Де вона працювала?
[К.М.:] Я як прийшла, вона казала, шо вона була в Німеччині, її забирали до Німеччини. А прийшла з Німеччини, і вийшла заміж за сего мужика, шо з ним жила уже. Але я не знаю, я ні фамілії її не знаю… нє, дитинко, знаю. Жижилів Іван був.
[К.О.:] Жижилів Іван, її чоловік?
[К.М.:] Так. Її чоловік був, так.
[К.О.:] А вона Вас за гроші наймала, чи як?
[К.М.:] Нє, лиш так, шо би я їла. Шо, в мене то їсти не було що. Я рихтувала сама їсти. І за яке я годна вже була, але картоплю вже встружу. Тай дитина була – хлопчик. Я бавила його, того хлопчика. Вона пішла на роботу, тай так я, так пережила той страшенний… аби си, Боже, аби си ніхто… І так, правда, я пішла вже на роботу, вже знаєте трошки, може, наїлась, уже не голодна, у тої жінки. Він робив завгаром, а вона продавец була, та все шось давали їсти.
Вже я сі від’їла так, то як до Ганьки прийшла, до сестри, тай кажу: «Ганько, я не хочу служити. Дівчата вже такі йдут на роботу, я піду на роботу». А вона каже: «То йди. Не хочеш, то йди, попробуй, як робити, траншеї копати глину кидати, там є штири тих арештовки». Там в ямі тут хлопи, а тут други се риштовка, тут одна, а се друга тут була би ше, а мене вже на самій горі, бо я ше найменша була, то я на горі відкидала землю, аби ті мали куда кидати… Та й так, та й так ціле життє мені пішло. Я не годна всьо так розказати, знаєш…
[К.О.:] А коли Ви вернулися, як Ви вернулися? В якому році Ви вернулися?
[К.М.:] У вісімдесят п’єтому, так, у вісімдесят п’єтому, я вернулася. Нас уже тогди звільнили з спецучота, уже не тримали нас, ну, конвоя уже не було коло нас. І я, сестра, вона й тепер в Омску, я навіть не знаю, чи жиє чи ні.
[К.О.:] Тобто сестра Ваша лишилася в Омску?
[К.М.:] Ага, ага.
[К.О.:] А чому не вернулася?
[К.М.:] Ну, вона вийшла заміж, тай чоловіка не відпускали ше. Нас звільнили вже, а його не звільнювали, а в неї вже дитина була, то як вона мала, розлучатися? Та, так і лишили там в Омску. Се місто, то тепера їм було добре, то вже й мені тоді зла не було. Йой, а як давали мені триста грам хліба, а її сімсот грам хліба, бо вона вже робила, а я нє. А я пішла хліба брати, тай заблудила, тай ходила-ходила, тай зголодніла дуже. І не годна найти там ні свого житла, там, де ми жили в бараку, ну, нічо не знаю, та хліб з’їла, ти пришла а вже надвечір аж якось добилася додому, а хліба нема. А вона каже: «А хліб де?». Я кажу: «З’їла, голодна була, тай з’їла». То вона так плакала, шо вона прийшла з роботи, а їсти нема що. Ти йой набідиламся, що так набідиламся, а тепер, дякувати Богу, я сі тішу, шо мені тепер віддалам сі…
[К.О.:] Ви віддалися вже тут, в селі? В Ісакові?
[К.М.:] Тут, тут. Уже так, так.
[К.О.:] А школу Ви яку закінчили? Тут початкову школу закінчили? Скільки класів?
[К.М.:] Я не ходила ніц, ніц не ходила до школи, чуїш?
[К.О.:] А хто Вас грамоти навчив?
[К.М.:] Хто навчив? Сама сі научила. Як вивезли на Сибір, я знала букви. Вітчим був, то казав, шо робити треба: «Учительки з тебе не буде», – і нас до школи не пускав. А вже як на Сибір вивезли, то я сама від себе навчила, я чула, як діти говорять, пишуть там, і я так навчила писати. Але я не, не грамотна дуже, то шо знаю сі розписати, тай отака, отака моє життє таке.
[К.О.:] А Ваша мама як були діти малі, то вона при колисці співала ше, як Ви були дома?
[К.М.:] Мама моя борше плакали, донечко, як співали. Я не чула, би вони співали, бо вони заміж вийшли вже з другим чоловіком, а нас було троє. Він не давав навіть, як він навіть йде попід хату до хати, то мама каже: «Діти, лігайте, аби ви ніби ви вже спите». Аби ми лігали, аби він нас не видів. Він нічо нам. Вони ніколи не співали, вони усе більше плакали.
[К.О.:] А той брат Ваш з сорок п’ятого року вижив?
[К.М.:] Маленький?
[К.О.:] Маленький.
[К.М.:] Вижив, вижив.
[К.О.:] А ще живе?
[К.М.:] Помер. Ожинив сі, дітей не було в него, взяв собі жіночку з дитиноу. Три роки уже як помер. Такі набідивсі з нами, мама з ним, а він з мамоу. Бо і їсти не було шо, як приїхали на подвір’я три фіри. Знаєте, шо таке фіра?
[К.О.:] Та.
[К.М.:] І позабирали всьо, що було, позабирали. А лишилися скіни голі в хаті, навіть образи здиймили.
[К.О.:] Ви як вернулися до села, то Ваша хата була ще десь була стара, з якої Вас вивезли?
[К.М.:] Так, так, ше була хата.
[К.О.:] А її віддали Вам?
[К.М.:] Най сестра сі найстарша була – Марія, того року померла, то вона якос утекла. Нас забрали, а вона утекла, і ховалася. Так ходила тако по людях, ховали сі, а потім, уже, як оголосили, шо хто де є, аби тай здавати сі. Тай вона, казала, небожка: «Я думаю, – каже, – шо я сама» […] Мамин брат дав гроші на хату, тай викупив мамин брат. Тай вона була в хаті, і ше один брат з ним […]
А потім хату сказали, шо конфіскують. Прийшов сільський такий чоловік, але мамин брат заплатив за хату, шось гроший там трохи, не багато, але заплатив. І вже сестра моя жила з братом у хаті. А сільський чоловік прийшов тий каже, що… я якраз не була дома, не знаюся, мене не було ше дома. Прийшов в хату, а то під соломою була хата – розкривати хату. А вона каже: «Я так плачу, тай кажу: “Войку, ми хату (не розбірливо), мамин брат заплатив, шось там троха заплатив за хату”. А він каже: «Як прийде Україна, то прийдеш – ти мене повісиш», – і розпашив хату.
[К.О.:] І шо зробив?
[O:] Розкрив – то з соломи: розкидав солому ту.
[К.О.:] А чого він так казав – «як прийде Україна, то мене повісять»? Він знав, шо прийде Україна?
[К.М.:] Ну, а видко шо знав, шо Україна прийде. А він не дочекав би, як прийшла Україна, він сі повісив борше.
[К.О.:] Він повісився?
[К.М.:] Сам повісився, так.
[К.О.:] А чого повісився?
[К.М.:] А я не знаю.
[К.О.:] А він шо, був партійний?
[К.М.:] Ну, та певно, шо партійний був, я не знаю, бо ми були, я була на Сибіру, я не знаю. Але він прийшов, сестра мені казала, шо, каже: «Я так плачу…».
[К.О.:] І де вона пішла, як ту хату він розкидав?
[К.М.:] Ну, він верх захтів скидати, але не чисто зкидав. Стіни були, верх, солому лише розпушував. І відтак вуйко, мамин брат, так дзвонив, чи приходив туда, я не знаю, бо я не була дома. І якось він заплатили за хату…
[К.О.:] А кому платили?
[К.М.:] А сестрі… А кому – я не знаю, кому платили, не знаю. Це сестрі, вуйко – мамин брат – дав гроші сестрі, але кому заплатили, я не знаю. Та, певне, до сільради, я сама собі так думаю. І таке моє життє… А тепер чоловік умер. (не розбірливо) повіддавали тай нема нікого, я сама.
[К.О.:] А скільки у Вас дітей?
[К.М.:] Дві доньки.
[К.О.:] Вони тут не живуть з вами?
[К.М.:] В Франківську живуть обидві. Одна віддалась, молодша, за франківського. А старша вона…
[К.О.:] А Ви ті діти де народили, там, в Омску?
[К.М.:] Нє, нє, тут.
[К.О.:] Тут вже?
[К.М.:] Тут, тут. Я тут заміж вийшла, і тут народилисі діти.
