Ришард Ґаншинець про повсякдення Львова 1945-1946 років

[19 грудня 1945 р.]

Я зараз о год. 20 власне по обіді. Обід мій вічно один і той же: варений пенцак[1] зі шкірою від солонини, трохи солі, багато моркви і дві цибулини; на тиждень іде 5 кг моркви і кілограм цибулі, бо петрушка вже занадто дорога, цибуля коштує 12 руб., петрушка 25 руб. Це несмачно, але здорово й поживно. Сьогодні мав урізноманітнення: оскільки чорний хліб був такий мокрий, що його взагалі не можна було ні різати, ні гризти, я дав на пательню трохи олії, скибки цього хліба і засмажив його: був потім навіть смачний. Зазвичай маю білий хліб (т. зв. темно-сірий), але він не завжди є в магазині: тоді дають чорний. Біднота вистоює в черзі годинами за тим чорним хлібом – їм дають тільки денну порцію. Я можу дістати заздалегідь за кілька днів як професор, і то без черги. По обіді п’ю чай, тепер уже правдивий, але без цукру – цукор вам залишаю. Я вже призвичаївся, спочатку допомагав собі розмірковуванням, що майже у всьому світі справжні гурмани чаю, як китайці, індуси, англійці, американці, п’ють несолодкий чай (щоправда, заїдають його солодкими тістечками або конфітюрами). Спочатку не дуже смакувало, але тепер я вже і забув, що чай можна солодити. […]

Роґаля[2] розповів мені, скільки столяри беруть за пакування: за один день праці (чистий, без матеріалу і цвяхів) просили бл. 800 руб.; наша сторожка Ярицька заплатила лікареві за 3 візити і два уколи 1000 руб. Я заробляю в університеті 1200 руб. на місяць. Муситиму сам узятися до роботи, хоча власне не маю коли, бо мушу сидіти і в Академії, але може, вдасться мені запакувати за місяць 10–15 скринь книжок. Я підрахував, що моїх книжок буде бл. 80 скринь, до того ще 5 пакунків більших меблів. Кілограм цвяхів коштує 100 руб., 1 м³ дощок 1000 і більше рублів. Це багато, і витрати не дуже продуктивні, але мушу це дістати, якщо вже доводиться звідси вирушати. На це найближчим часом підуть усі видатки і вся енергія. А зараз сідаю і шию собі мішечки на борошно і на кашу, бо багато мішечків пішло в пакунках до тебе. А власне вже нема з чого шити ті мішечки, які необхідні. І знову мушу подбати про картон для зберігання продуктів.

[26 грудня 1945 р.]

[…] Тут учора о 17 год. на вул. Кохановського[3] п’яний шофер вантажного автомобіля наїхав на тротуар, убив одну жінку і переїхав її чоловікові ногу. Такі випадки часті, особливо під вечір. У Львові багато крадених автомобілів, деякі шофери мають по 4 авта; таборяться на периферії на площах, а вдень ідуть до міста шукати клієнтів для “роботи”: оскільки вдень на головних площах і вулицях контроль, воліють “працювати” під вечір і вночі, але тоді вони вже під доброю мухою, бо ж клієнт обов’язково ставить горілку і канапки. За перевезення моїх 5 пакунків хотів 1/2 л горілки, хоч авто було оплачене. Я не мав тієї горілки, і щоби позбутись його нав’язливості, дав 35 руб. – усе, що ще при собі мав. […]

На вулиці Легіонів[4], але і на площах теж, повно жебручих інвалідів, які до кожного заговорюють і зачіпають своїми милицями, якщо хтось вдає, що їх не бачить. Я вже звик, що до мене кричать: “папаша”, “дєдушка”, але нічого не даю, бо волію дати нашим бідним дітям і сиротам, яких достатньо. Сьогодні йшов переді мною офіцер, до нього кричали: “ге, братику, вже нас не бачиш, шкода тобі рублика” і т. д. А він до мене, бо засоромився: “Тричі проходиш, але кожного разу давати теж не можна”. Вони дуже нав’язливі і грубі, але й дуже бідні. Взагалі треба йти через місто зранку або пізно ввечері, щоби побачити біду. Це цілі групи дітей, які заледве мають щось на собі, котрі вилізають з пивниць зруйнованих будинків, шукають у відходах їжу і насамперед просять тютюн; курять вже може й 3-річні, папіроса мандрує від уст до уст, кожного разу затягуються. Чорний хліб їдять з апетитом, наче найсмачніший калач. Під час обідньої пори краще одягнені прокрадаються до їдалень і мовчки чекають обіч столів: якщо хтось не з’їдає зупу чи картоплю, питають, чи можна це з’їсти, а велике для них свято, якщо гостям подають вапняні яйця[5], бо тоді це дістанеться їм. Переважно це діти радянські, але часом і польські – польських пізнати за кращими манерами. Поляки цим дітям часто замовляють повний обід, часом і я, якщо вдасться: одного разу дитина не хотіла вірити, що для неї і м’ясо, і просила, щоб я це їв, бо це дуже, дуже добре. Ввечері діти ходять просити до буфетів: маю враження, що навчені батьками, може навіть не завжди вони у скруті, але я дитині ніколи не відмовляю і часто даю останній гріш.

Ввечері ходять до буфетів і дорослі просити, переважно це пияцюри, які скандалять, якщо буфетник, даючи їм рубля, випихає за двері. Злиднів у Львові дуже багато, бо власне кожен бідний, якщо не краде, та й я теж: бо що таке навіть 2000 руб. на місяць?

[11 березня 1946 р.]

Лінивий понеділок. Зробили нам несподіванку, що гастроном, у якому я був зареєстрований для отримання товарів, перетворили на комерційний магазин (спецторг), а нас приділили до іншого гастроному, де через надмір зареєстрованих половина не отримує товару. Ще маю отримати м’ясо, цукор і мило – решту, на щастя, взяв. Бо зранку, коли виходжу, завжди заходжу до магазинів – тоді найменше людей і найкоротші черги. Але видно, в якому напрямку піде ця еволюція: замінять гастрономи на спецторги й одного гарного дня скасують картки. А ціни високі: масло 200 руб., солонина 180 руб., цукор 120 руб., кістковий цукор 140 руб., шоколад 450 руб., ікра 700 руб., свинина 100 руб., чорний хліб 10 руб., білий хліб 25 руб., мило 25–30 руб. Вартість рубля до польського передвоєнного злотого в середньому 1:100. Я заробляю чистими в універі бл. 1250 руб. (на папері 1800): це висока зарплатня, і до того маю пайок: 9 кг м’яса, 2 кг жиру, 5 кг борошна, 6 кг каші, 200 папірос, 1 шматок мила, 50 г чаю, 1,9 кг цукру, 1 кг кексів; з того отримується 2/3, якщо добре вдасться, а також 1/2 кг білого хліба на день. Інші не мають пайка, отримують тільки хліб і обідні картки, і на тому баста. Платня робітників бл. 150 руб. на папері, службовців бл. 500 руб.: вони мусять красти, щоб не пропасти. Якщо скасують картки і не знизять ціни у спецторзі, то наше становище погіршиться значно. Адже так робиться вже зараз, що люди купують у спецторзі і продають на площі з націнкою 20 %. […]

Вчора був великий празднік у церкві Св. Юра. Приїхали митрополити з Києва, Сербії, Болгарії і т. д., і новий православний митрополит урочисто скасував Берестейську унію. На цю урочистість до церкви запросили всіх, насамперед більшовицьку партію: представники Обкому зайняли почесні місця, ще перед духовенством.

Львівська приказка: “Як у тебе справи?” – “Дякую, не можна (= не вільно) нарікати”. – За Польщі у Львові були 4 в’язниці, зараз їх 20; крім того, наприкінці Кадетської[6] будують величезну в’язницю з бетонним фундаментом – зрештою, єдина будівля, яку більшовики тут ставлять, хоч жодної кам’яниці вони ще не відремонтували. Будинок на Лонцького містить бл. 3500 в’язнів. Поза тим, у кожній місцині в’язниця постійно переповнена: там в’язні не мають жодного утримання, а родини повинні приносити їм їжу, а що краще, то численна сторожа забирає. […]

В оригіналі польською мовою

[19 XII]

Jestem teraz o godz. 20 po obiedzie. Obiad mój jest wiecznie jeden i ten sam: gotowany pęcak ze skórą od słoniny, trochę soli i dużo marchwi oraz dwie cebule; tygodniowo idzie 5 kg marchwi i kilogram cebuli, pietruszka bowiem już jest za droga, za cebulę płaci się 12 rb, za pietruszkę 25 rb. Smaczne to nie jest, ale zdrowe i pożywne. Dziś miałem urozmaicenie: ponieważ czarny chleb był tak mokry, że go w ogóle nie można było ani krajać, ani gryźć, dałem na patelnie trochę oliwy, plastry tego chleba i upiekłem go: był potem nawet smaczny. Zwykle mam biały chleb (tzw. ciemnoszary), ale nie zawsze jest w sklepie: wówczas dają czarny. Biedota wystaje w ogonku godzinami za tym czarnym chlebem – dają im tylko porcję dzienną. Ja mogę dostać z góry za kilka dni jako profesor, i to bez kolejki. Po obiedzie piję herbate, teraz już prawdziwą, ale bez cukru – cukier wam zostawiam. Przyzwyczaiłem się już, pomagałem sobie z początku rozumowaniem, że przecież na całym prawie świecie smakosze herbaty, jak Chińczycy, Hindusi, Anglicy, Amerykanie, piją herbatę niesłodzoną (co prawda zajadają do niej słodkie ciasteczka lub konfitury). Więc z początku nie bardzo smakowało, ale teraz już w ogóle zapomniałem, że można herbatę słodzić. […]

[…] Rogala powiedział mi, że stolarze za pakowanie biorą: za jeden dzień pracy (czysty, bez materiału i gwoździ) żądali ok. 800 rb; nasza dozorczyni Jarycka zapłaciła lekarzowi za 3 wizyty i dwa zastrzyki 1000 rb. Ja zarabiam na uniwersytecie miesięcznie 1200 rb. Będę musiał sam się wziąć do roboty, chociaż nie mam właściwie kiedy, gdyż muszę siedzieć też w Akademii, ale może mi się uda miesięcznie 10–15 skrzyń książek zapakować. Liczę, że moich książek będzie ok. 80 skrzyń, do tego jeszcze 5 pak większych mebli. Kilogram gwoździ kosztuje 100 rb, 1 m³ desek 1000 i więcej rubli. To jest dużo i nie bardzo produktywny wydatek, ale muszę się na to zdobyć, jeśli stąd mam ruszyć. Na to więc pójdzie w najbliższym czasie cały wydatek i cała energia. A teraz siądę i uszyję sobie woreczki na mąkę i na kaszę, bo sporo woreczków poszło w paczkach do ciebie. A właściwie już nie mam z czego szyć tych woreczków, które są koniecznie. I znowu starać się muszę o kartony dla przechowania produktów.

[26 XII]

[…] Tu wczoraj o godz. 17 na ul. Kochanowskiego pijany szofer ciężarowego auta najechał na chodnik, zabił jedną kobietę i jej mężowi przejechał nogę. Takie wypadki są częste, zwłaszcza pod wieczór. We Lwowie bowiem dużo jest aut kradzionych, niektórzy szoferzy mają po 4 auta; obozują na peryferiach na placach, w dzień idą do miasta szukać klientów na „pracę”: ponieważ w dzień są na głównych placach i ulicach kontrole, wolą „pracować” pod wieczór i nocą, ale wtedy już są pod dobrą datą, gdyż klient obowiązkowo stawia wódkę i kanapki. Za przewiezienie moich 5 paczek chciał 1/2 l wódki, chociaż auto było zapłacone. Nie miałem tej wódki i aby się opędzić od jego natręctwa, dałem 35 rb – wszystko co jeszcze przy sobie miałem. […]

Na ulice Legionów, ale i na placach, pełno inwalidów żebrzących, którzy każdego zagadują i swymi kulami dotykają, jeśli kto udaje, że ich nie widzi. Ja już przywykłem, że krzyczą do mnie: „papasza”, „dzieduszka”, ale nic nie daję, bo wolę dać naszym biednym dzieciom i sierotom, których dość jest. Dziś szedł przede mną oficer, do niego krzyczeli: „he, braciszku, teraz nas nie widzisz, żal ci rubelka” itd. A on do mnie, bo wstydził się: „Trzy razy przechodzisz i każdy raz przecież dać też nie można”. Oni są bardzo natrętni i ordynarni, ale też bardzo biedni. W ogóle trzeba rano albo późnym wieczorem iść przez miasto, aby widzieć biedę. To są całe grupy dzieci, mających ledwie co na sobie, które wyłażą z piwnic rozwalonych domów i szukają w odpadkach jedzenia i przede wszystkim proszą o tytoń; palą już może 3-letni, papieros wędruje z ust do ust, każdy raz pociąga. Czarny chleb jedzą z apetytem, jak gdyby najsmaczniejszy kołacz. Podczas pory obiadowej lepiej ubrani wkradają się do jadalni i czekają milcząco obok stolów: jeśli kto nie zjada zupy lub kartofli, proszą czy mogą to zjeść, a wielkie dla nich święto, jeśli dla gości wapienne jaja są do jedzenia, bo wówczas im to się dostaje. Przeważnie są to dzieci sowieckie, ale czasem też polskie – polskie poznać po lepszych manierach. Polacy tym dzieciom często każą dać pełny obiad, czasem też ja, jeśli się trafi: raz dziecko nie chciało wierzyć, że dla niego i mięso, i prosiło mię, bym ja to jadł, bo to bardzo, bardzo dobre. Wieczorem dzieci chodzą prosić po bufetach: mam wrażenie, że przyuczone przez rodziców, może to nawet nie zawsze bieda, ale dziecku nigdy nie odmawiam i często daję ostatni grosz.

Wieczorem chodzą do bufetów i dorośli prosić, zwykle to pijaczyny, awanturujący się, jeżeli bufeciarz dając im rubla wypycha za drzwi. Biedy jest bardzo dużo we Lwowie, bo właściwie każdy jest biedny, jeśli nie kradnie, także ja: bo cóż i 2000 rb miesięcznie? […]

[11 III]

Leniwy poniedziałek. Zrobili nam niespodziankę, że gastronom, w którym byłem zarejestrowany po odbiór towarów, przemienili na magazyn komercyjny (Spectorg), a nas przydzielili do innego Gastronomu, gdzie wskutek nadmiaru rejestrowanych połowa nie dostaje towaru. Jeszcze mam dostać mięso, cukier i mydło – resztę na szczęście pobrałem. Bo rano, gdy wychodzę, wstępuję zawsze do magazynów – wtedy najmniej ludzi i najmniejsze ogonki. Ale widać, w którym kierunku pójdzie ta ewolucja: przemienią Gastronomy w Spectorgi i pięknego dnia zniosą kartki. A ceny są wysokie: masło 200 rb, słonina 180 rb, cukier 120 rb, cukier kostkowy 140 rb, czekolada 450 rb, kawior 700 rb, wieprzowina 100 rb, czarny chleb 10 rb, biały chleb 25 rb, mydełko 25–30 rb. Wartość rubla do złotego polskiego przedwojennego jest średnio 1:100. Ja zarabiam na czysto na uniwerku ok. 1250 rb. (na papierze 1800): to są wysokie pobory, i do tego miałem pajok: 9 kg mięsa, 2 kg tłuszczu, 5 kg mąki, 6 kg kaszy, 200 papierosów, 1 kawałek mydła, 50 g herbaty, 1,9 kg cukru, 1 kg keksów; z tego otrzymało się 2/3, jeżeli dobrze poszło, oraz dziennie 1/2 kg białego chleba. Inni nie mają pajoku, otrzymują tylko chleb i obiadowe kartki, i na tym basta. Płace robotników są ok. 150 rb na papierze, urzędników ok. 500 rb: oni muszą kraść, aby nie zginąć. Gdy zniosą kartki i nie zniżą cen w Spectorgu, to położenie nasze pogorszy się znacznie. Przecież tak się robi już teraz, że ludzie kupują w Spectorgu i sprzedają na placu ze zwyżką 20 %. […]

Wczoraj był wielki prazdnik w cerkwi Św. Jura. Przyjechali metropolici z Kijowa, Serbii, Bułgarii itd. i nowy prawosławny metropolita zniósł uroczyście Unię Brzeską. Na tę uroczystość w cerkwi wszystkich zaproszono, w pierwszym rzędzie partię bolszewicką: reprezentanci Obkomu zajęli honorowe miejsca, jeszcze przed duchowieństwem.

Powiedzionko lwowskie: „Jak ci się powodzi?” – „Dziękuję, nie można (= nie wolno) narzekać”. – Za Polski były we Lwowie 4 więzienia, teraz jest ich 20; poza tym przy końcu Kadeckiej budują olbrzymie więzienie z posadzką betonową – zresztą jedyna budowla, którą bolszewicy tu stawiają, gdyż ani jednej kamienicy jeszcze nie odremontowali. Budynek na Łackiego mieści ok. 3500 więźniów. Poza tym każda mieścina ma swoje więzienie stale przepełnione: tam więźniowie żadnego nie mają utrzymania, lecz rodziny muszą im przynieść jedzenie, a co lepsze, to liczna straż zabiera. […]

Примітки:

[1] Каша з перлової крупи.
[2] Войцех Роґаля (1883–1947) – геолог, у 1920–1945 рр. професор Львівського університету, керівник Геологічного інституту. Після переїзду до Кракова, у 1946–1947 рр. – професор Гірничої академії.
[3] Тепер вул. Левицького.
[4] Тепер непарний бік просп. Свободи.
[5] Яйця, які зберігали у вапняному розчині.
[6] Тепер вул. Героїв Майдану.