Клопотання про реабілітацію Віри Шот, 1994 рік

Шот Віра-Мирослава
вул. Косніча 5/15
42-200 Ченстохова                                                                                                                       Ченстохова, 28/XI.1994 р.

Воєводський суд у Варшаві
VIII кримінально-виконавчий відділ

ВАРШАВА

Стос. ном. акт III3/48

Ваша честь,

Даним стверджую, що у протоколах під час слідства з 1947 року в Мокотові я свідомо збрехала, бо усвідомлювала, що перебуваю в руках непрямого ворога моєї Батьківщини. У Мокотові я зіткнулася з радниками НКВД, які також безпосередньо цікавилися моєю особою.

Моя справа була настільки складною, що мого двоюрідного брата Тадеуша Бащинського з Цєшина посадили поруч із камерою, де мене допитували. Я впізнала його по голосу, а він несамовито кричав, що невинний і його слід відпустити. Мій розпач був величезний: разом з ним я переживала наш спільний біль, тому що через кохання до цєшинської дівчини з польського Цєшина він утік із Чехії, з рідного дому. Кузен одружився без відома батьків, звив родинне гніздечко, дочекався народження сина (нині професійного військового) і не дожив до появи на світ доньки. У такій ситуації, перебуваючи під таким психологічним тиском я підписувала протоколи про те, що я була «членом УПА», а фактично лише за допомогою УПА мене провели через польсько-радянський кордон. Я не читала протоколи, а лише підписувала.

Мені вдалося приховати всю свою окупаційну діяльність в ОУН, до якої була залучена у перших тижнях липня 1941 року. Моє прізвисько було «Тріска» (польською — trzaska (тшаска). Я працювала у місті Судова Вишня. Контакти були з Городком біля Львова, Комарно, Мшаною. Діяльність, характерна для середньостатистичної зв’язкової: поширення нелегальної преси, доставка таємних повідомлень. Окрім роботи в Українському Комітеті громадської допомоги, додатково у мене були заняття з благодійності, такі як у доданій ксерокопії документа мого керівника, який проживав у Лондоні.

Я була молодою, але з метою порятунку моїх подруг від відправлення їх на заробітки до Німеччини, щоб вони не потрапили на заводи з виробництва боєприпасів, ми організували курси для вихователів. Таким чином вдалося врятувати двадцять з чимось дівчат. Я була організаторкою  і саме зараз дозвольте мені похвалитися тим, що я організувала двадцять вісім дитячих садочків на території району Судової Вишні. Це були перші дитячі садки на цій території, а до містечка Судова Вишня належало 30 довколишніх сіл. У той час було важко, але був пан Івашко, старший чоловік, який досконало знав німецьку мову, який був посередником між Комітетом громадської допомоги та Райхскомісаріатом. Таким чином ми отримували допомогу продуктами зі Львова для харчування дошкільнят, дитячого будинку (18 дітей) та будинку для людей похилого віку в Судовій Вишні. Подібним чином діяв Польський комітет.

В Українському Комітеті громадської допомоги в Судовій Вишні я почала працювати друкаркою, потім секретаркою, а потім завідувачем канцелярії. Я нехтувала роботою в районі, обмежуючись лише роботою над дитячими садками.

Був 1942 рік. Гітлерівці дурили українців, обіцяючи «Самостійну Україну». Вони звільнили багатьох військовополонених (українців) із таборів для військовополонених у Південній Чехословаччині. Ми організовували допомогу в Комітеті, і через довірених осіб, які були в кожному селі, ми перехоплювали тих нещасних, які поверталися до своїх рідних осель.

Уже тоді я повинна була бути медсестрою, бо ці бідолахи були у жахливому фізичному та психічному стані. І був лише один лікар, доктор Радикевич /помер у США/. Він навчав мене та мою двоюрідну сестру Ірину Макаруху, які ліки їм давати, як робити перев’язки тощо. Моя кузена заразилася від них тифом, а я отримала огидні виразки на шкірі. Нам обом вдалося одужати. Це були початкові часи боротьби, але молоді організми все подолали.

Щодо цих полонених, то вони були часом як людські фрагменти. Дехто не знав, хто вони, бурмотів нерозбірливо. А мені вдалося їх посадити на потяг до Львова, до рідного краю. Як потім вдалося проаналізувати детальніше, то серед них були й польські офіцери, які, переодягнувшись, хотіли потрапити до своїх родин за Львовом або до Румунії і далі.

Плата за звільнення цих в’язнів була гіркою, бо хитрі гітлерівці вимагали, щоб усі установи та підприємства подали перелік чоловіків призовного віку. І це сталося. Вони взялися за Центральний Комітет у Львові щодо «організації» дивізії СС «Галичина». Серед учасників виникла жахлива паніка. Люди захищалися різними способами. Втекти в підпілля було найпростіше. Розпач огорнув одиноких матерів і вдів.

Але солідарність між трьома народами, що населяли ці території, була надзвичайною. Ніхто не потрапив до табору як політичний в’язень, лише трагедія єврейського народу як жорстоке бачення зла тяжіло над усіма.

Чи багато я зробила під час гітлерівської окупації? Не мені судити.

Ваша честь!

         Я пішла в підпілля 18 липня 1944 р. Серед нашої четвірки був мій легендарний чоловік, моя подруга «Зелена» і мій двоюрідний брат, теж оунівець, який уже 23.VII.1944 помер.

У цей період я перебувала в Яворівському повіті і була там медсестрою/курсу, який проводив др. Радзикевич ми не закінчили – наближався фронт. Я не опанувала внутрішньовенних ін’єкцій/. Я перев’язувала рани, отримані внаслідок пострілів ворога, НКВД. Ці території вже були «визволені» радянською армією 23 липня 1944 року.

У мене також були випадки, коли потрібно було надавати санітарну допомогу місцевому населенню, що я також робила. Наприклад, обробка рани 3-річному хлопчику, якого кінь вдарив ногою в праву брову, але лікаря неможливо було знайти на відстані кілька кілометрів. Якось мені це вдавалося завдяки добре організованій мережі перев’язувальних схованок і величезній допомозі населення. Осінь 1944 р. Мене перевели в село Рогізно, Яворівського повіту. Я там була друкаркою. На матриці я копіювала матеріали, що стосувалися організаційних питань, а саме: за що ми боремося, до чого прагнемо. Це поширювалося серед людей і ефект був чудовий. Результат проявився під час виборів до Верховної Ради 16 червня 1946 року.

Я наводжу перевірений, незаперечний факт, що в боротьбі за Демократичну Україну ми перемогли на виборах 16 червня 1946 року не тільки в Окрузі організації ОУН, до якої під час нацистської окупації приєдналися різні легальні, політичні українські угруповання з часів Польщі перед окупацією у вересні. За комуністів проголосувало лише кільканадцять відсотків населення. Ці дані відповідають протоколам, що я укладала та які потім відправлялися кур’єрами за кордон. Тепер я знаю, що наш Архів знаходиться в Канаді і ці матеріали мають бути там. Припускаю, що вони використовувалися в дипломатичній роботі української діаспори.

Також стверджую, що після того, як мене арештували під час амністії в 1945 році і я вийшла на волю, я не вела жодної роботи на користь НКВД. Наближався передвиборчий період до Верховної Ради УРСР. Мені довіряли члени організації ОУН, інакше б я стільки не зробила, як друкарка.

Вибори 16 червня 1946 року в підпорядкованому нам окрузі Організації були сфальшовані комуністичними виборчими комісіями. Перед закриттям виборчих урн їх охопив панічний страх. Вони вкинули стільки бюлетенів, щоб вийшло по-їхньому. У нас були свої «люди» в кожній виборчій комісії і ми мали від них достовірний матеріал.

Після виборів я звернулася до Окружної Організації ОУН, до знайомого загиблого «Головача», з проханням дозволити мені перетнути польсько-радянський кордон з метою дістатися своєї родини в Чехословаччині. Як на мене, то моя політична робота була успішно завершена, тому що ми фактично виграли ці вибори. Я була нервово знесилена і, можливо, в цьому випадку в мені проявився ген якогось покоління приналежності родини Шотів до австрійської нації, що підтвердилося в моїх пошуках нашого коріння в Центральному архіві Відня. Насправді кілька сімей Шотів було переселено за імператриці Марії Терезії та імператора Йосипа II до Галичини з метою поширення механічного ткацтва. І не тільки це. У мене був дядько юрист з Ягеллонського університету в Кракові, який часто відвідував мого батька і говорив, що відповідно до закону дискурсу про нелегальну роботу вона «деморалізує людину». Це застрягло в моїй голові. А математичний розум підказав мені, що мій фініш настав.

Я люблю свою країну, але у мене немає іншої Батьківщини, крім України, хоча тільки зараз я дізналася, що мій прапрадід був австрійцем, але оскільки це була воля одного з моїх прапредків, я повністю підкоряюся Його волі і я не буду шукати інших «Богів».

Ваша честь.

Коли я навчалася в середній школі, я була президентом шкільного учнівського комітету. Нашого директора якось не влаштовувало те, щоб цю посаду обіймала безпартійна, тому він змусив мене підписати комсомольську декларацію. Я стала лише «паперовою» комсомолкою, бо не змогла публічно зректися Бога. Як наслідок, мені лише знизили оцінку з фізики, яку викладав той же директор.

У Польщі я не писала жодних звітів і не займалася іншою роботою – я просто чекала на документ, а за моїми відомостями, на той час вже була угода з Армією Крайовою /точних деталей не знаю/, але знаю, що вони не повинні були заважати один одному – польське підпілля українському і навпаки. Це далекі часи, тому не хотілося б «літати в хмарах».

Ще перебуваючи в лісі з відділом «Бриля», говорилося про те, що вони підтримуватимуть зв’язок з Україною. Тоді я особисто попросила «Бриля» дозволити мені зв’язатися листуванням з родиною, яка там проживала. Тоді я теж вчинила кардинальну помилку, давши йому адресу свого двоюрідного брата в Цєшині, вул. Бєльська 33, Бащинський Тадеуш. 4 червня 1947 року Тадеуша заарештували, /«Бриль» загинув у сутичці в Карпатах/, а мене арештували – 7 червня 1947 року.

Щодо протоколів, то мені сьогодні важко сказати, скільки там було моєї брехні, а скільки звинувачень чи фантазій того слідчого офіцера. Але факт фактом, що я приховала всю свою підпільно-окупаційну діяльність, тому що вони задовільнилися моєю роботою в Українському національному комітеті і звинуватили мене у роботі на фашистів. Гітлерівці були для мене загарбниками. І як я вже згадувала у листі до президента Бєрута, я допомагала моїм подругам-єврейкам, чим могла, і я тут опускаю ці подробиці.

Під час ліквідації всього підпілля в Польщі в 1947 році мого батька Шота Гжегожа заарештували і судили в Радянському Союзі, хоча він дотримувався лівих поглядів /не належав до комуністичної партії, у післявоєнній Польщі він був кандидатом у депутати до Сейму Республіки Польщі; батькові не вистачило кілька голосів, і хтось із євреїв виграв вибори, бо в цих містечках за статистикою по 1/3 населення становили євреї та українці/. Він провів у в’язниці 6 років у Дрогобичі та Львові, а мою мати з молодшою ​​сестрою 6 років і двома сестрами 16 і 21 року вивезли в Сибір за сім тисяч кілометрів від Польщі. На Колимі провів 10 років і єдиний брат. Про все це я дізналась в тюрмі.

Слідчий ізолятор на Мокотові – це жахлива установа для ламання людських характерів, і хоча минуло стільки років, про ті часи неможливо спокійно думати. А людська совість – це найкращий суддя нормальної людини, вихованої на певних етичних і моральних принципах.

За несвідомі неточності я прошу вибачення.

Втрачене там здоров’я мені ніхто не поверне. Мені, як наймолодшій у слідчій групі, довелося спати на тонкому сіннику, на цементі. Я інвалід ІІ групи, постійно лікую ревматичні та алергічні захворювання.

Ваша честь!

На цьому закінчую свою відповідь на лист Високого Суду від 12 жовтня 1994 р. до Управління у справах ветеранів і жертв репресій щодо моєї особи.

Однак, я дуже задоволена, що дочекалася Незалежної України і що живу в демократичній Польщі, дружній до моєї батьківщини.

З належною повагою

/Шот Віра /

P.S. Щодо мого «легендарного чоловіка»: його поранив супротивник. Я сама його лікувала від ран чудовим одним прополісом, зробленим місцевими бджолярами. За короткий час після лікування, під час вторгнення 20-ки НКВДистів Тритяк Богдан, псевдонім «Головач», псевдонім «Микитка», не бажаючи здаватися, підірвав себе гранатою, попередньо поранивши одного зі супротивників. Рештки його голови разом із взуттям НКВДисти вивезли у Яворівський район. Він був найстаршим сином директора Скавінського цикорного заводу Франка. Сам він закінчив хімічний факультет Ягеллонського університету в Кракові.

І додаток.

І екземпляр для архіву у Львові

І « «            « у Варшаві

Оригінал польською мовою

Szot Wira-Miroslawa
Kosniczna 5/15                                                                                           

                                                                                                                                                                                              42-200 Częstochowa Częstochowa, dnia 28/XI.1994 r.

Sąd Wojewódzki w Warszawie 

VIII Wydział Karny Sekcja Wykonawcza

WARSZAWA

Dot. sygn. akt III3/48

Wysoki Sądzie.

Niniejszym podaję, że w protokółach, w czasie śledztwa, od 1947 r. na Mokotowie podawałem szereg kłamstw świadomie, ponieważ zdawałam sobie sprawę, że jestem w rękach pośredniego wroga mojej Ojczyzny. Na Mokotowie zetknęłam się z doradcami NKWD, którzy też żną bezpośrednio interesowali się.

Sprawa moja była na tyle skomplikowana, że obok celi, gdzie mnie przesłuchiwano, posadzono mego kuzyna Tadeusza Baszczyńskiego z Cieszyna. Poznałam go po glosie, a darł się niezamówione, że jest niewinny i aby go wypuszczono. Moja rozpacz była ogromna, razem z nim przeżywałam nasz ból, bo z miłości do cieszynianki z polskiego Cieszyna uciekł z czeskiego, z rodzinnego domu, od wpływów żyliśmy. Ożenił się bez wiedzy rodziców, uwił swe rodzinne gniazdko dorabiając się synka (obecnie zawodowego WP) i nie doczekał się przyjścia na świat córeczki. W takiej sytuacji, będąc pod takim psychicznym naciskiem, podpisywałam protokoły, że byłam «członkiem UPA», a faktyczne ja tylko przy pomocy UPA zostałam przeprowadzona przez granice polsko-radziecka. Nie czytało się protokołów, tylko się je podpisywało. 

Udało mi się ukryć moja cała działalność okupacyjna w OUN, do której zostałam wciągnięta w pierwszym tygodniach lipca 1941 roku. Miałam pseudonim «Triskal» (po polsku trzaska). Pracowałam na terenie miasta Sudowa Wisznie. Kontakty były z: Horodok k/Lwowa, Komarno, Mszona. Działalność jak przeciętniej Łeczniczki: kolportaż nielegalnej pracy, doręczanie grypsów. Ja miałam dodatkowo z pracą w Ukraińskim Komitecie Pomocy Społecznej zajęcia charytatywne, a też jak załączonym ksero dokumencie mego szefa, zamieszkałego w Londynie.

Byłem młodziutką, ale dla ratowania moich koleżanek przed wyjazdem do Niemiec na roboty, aby nie trafiły do fabryk amunicji – zorganizowaliśmy kura dla Wychowawczyń Przedszkoli. Udało się w ten sposób uratować dwadzieścia kilka panienek. Ja byłem organizatorką i w tym miejscu pozwolę sobie pochwalić się że zorganizowałam na terenie rejonu Sudowa Wysznia dwadzieścia osim przedszkoli. To były pierwsze przedszkola na tym terenie, a należało do miasteczka Sudowej Wyszni 30 wsi. Ciężko było w te czasy ale był pan Iwaszko, staruszek, perfekt znający język niemiecki, który pośredniczył między Komitetem Pomocy Społecznej a Kreiskomisarzem. W ten sposób otrzymywaliśmy pomoc żywnościom ze Lwowa na dokarmianie dzieci w wieku przedszkolnym oraz Sierocińca (18-ro dzieci) i Dom Starców w Sudowej Wyszni. W podobny sposób działał Polski Komitet. 

W Ukraińskim Komitecie Pomocy Społecznej w Sudowej Wiszni zaczęłam pracować jako maszynistką, następnie sekretarką, a później szef kancelarii. Zaniedbywałam się w pracy na terenie rejonu, ograniczając się tylko do pracy nad przedszkolami.

Był rok 1942. Hitlerowcy oszukiwali ukraińców obiecując «Samostijną Ukrainą». Wypuścili wiele jeńców (Ukraińców) z obozów jenieckich na terenie południowej Czechosłowacji. W Komitecie zorganizowaliśmy pomoc i przez Mężów, Zaufanie, którzy byli w każdej wsi – przechwytywaliśmy tych nieszczęśników, wracających do rodzinnych domów.

Musiałam już wtedy być pielęgniarką, bo ci biedacy byli w potwornym stanie fizycznym i psychicznym. A był tylko jeden lekarz dr. Radziekiewicz /zmarł w USA/. Uczył mnie i kuzynkę Irene Makaruche jakie leki im dawać, jak robić opatrunki i t.p. Moja kuzynka nabawiła się od nich tyfusu, a ja jakich obrzydliwych owrzodzeń. Wykaraskaliśmy się obie. To były prymitywne czasy walki, ale młode organizmy przezwyciężyły. 

Odnośnie tych jenców – to były fragmenty ludzkie. Niektórzy nie umieli podać kim są, bełkotali niezrozumiale. A ja zarejestrowałam i do pociągu na Lwów, w rodzinne strony. Jak skojarzyłem powne fakty, to wśród nich byli też polscy oficerowie, którzy maskując się, chcieli przedostać się do rodzinnych domów za Lwowem, bądź do Rumunii i dalej.

Zapłatę za wypuszczenie tych jeńców była gorzka, bo chytrze hitlerowcy zażądali o wszystkich instytucji i przedsiębiorstw spisu mężczyzn w wieku poborowym. I stało się. Przycisnęli Centralny Komitet we Lwowie w sprawie «zorganizowania» SS Dywizji Galizien. Był straszny popłoch wśród zainteresowanych. Ludzie bronili się w różny sposób. Ucieczka w podziemie – najprostsza sprawa. Rozpacz była samotnych matek i wdów.

Ale solidarność między trzema narodami, zamieszkałymi te tereny była znakomita. Nikt nie dostał się politycznie do obozu, jedynie tragedie żydowskiego narodu, jak okrutna wizja zła ciężyła na wszystkich.

Czy dużo zrobiłam za hitlerowskiej okupacji? Ocena nie należy do mnie.

Wysoki Sądzie!

W podziemie poszłam 18 lipca 1944 r. W naszej czwórce był mój legendarny mąż, moja koleżanka «Zełena» oraz mój kuzyn, też członek OUN, który już 23.VII.44. zginął. 

W tym okresie przebywałam na terenie jaworowskiego powiatu i byłam tam pielęgniarką /kurs prowadzony przez dr. Radzikiewicza nie dokończyłyśmy – front zbliżał się. Nie znałam dożylnych zastrzyków/. Opatrywałam rany postrzelonych przez przeciwnika, przez NKWD. Te tereny były już «wyzwolone» przez armię radziecką 23 lipca 1944.

Miałam też wypadki, że trzeba było udzielić sanitarnej pomocy miejscowej ludności, co też wykonywałam. Opatrzenie rany chłopczykowi 3-letnemu, którego kopnął koń w prawy łuk brwiowy, a nie było na kilometry lekarza. Jakoś mi się udało, dzięki dobrze zorganizowanej siatce opatrunkowych schówków i ogromnej pomocy ludności. Jesienie 1944. Zostałam przeniesiona do wsi Rogóźno, pow. jaworowski. Tam byłam maszynistką. Na matrycy powielałam materiały, dotyczące spraw Organizacyjnych, mianowicie: o co walczymy, do czego zmierzamy. Szlo to w teren do ludzi a skutek był wspaniały. Zaowocował, podczas wyborów do Werchownej Rady 16 czerwca 1946 r.

Podaję fakt niezbity, niezaprzeczalny, że w walce o Demokratyczną Ukrainę, wygraliśmy wybory 16.VI.46. nie tylko w Okręgu organizacji OUN, do której za hitlerowskiej okupacji weszły różne ugrupowania legalne, polityczne ukraińskie z czasów Polski dowrześniowej. Za komunistami głosowało tylko kilkanaście procent ludności. Dokładne dane, według protokołów, ja pisałam, które następnie kurierami wysyłano za granicę. Obecnie wiem, ze nasze Archiwum mieści się w Kanadzie i tam te materiały powinny być. Przypuszczam, że były wykorzystane w dyplomatycznej robocie ukraińskiej Diaspory. 

Podaję też, ze po aresztowaniu mnie podczas amnestii w 1945 r. i wypuszczeniu mnie na wolność, żadnej roboty na korzyść NKWD nie robiłam. Zbliżał się okres przedwyborczy do Werchownej Rady ZSRR. Członkowie Organizacji OUN mieli do mnie zaufanie, inaczej nie zrobiłabym tyle jako maszynistką.

Wybory 16. czerwca 1946 r. na terenie Okregu Organizacji nam podległego zostały przez komunistyczne Komisje Wyborcze s f a ł s z o w a n e . Paniczy strach ich ogarnął, przed zamknięciem urn wyborczych. Powrzucali kartek tyle, aby wyszli na swoim. W każdej komisji mieliśmy swoje «wtyczki» i od nich mieliśmy wiarygodne materiały.

Po wyborach, poprosiłam Okręgowego Organizacji OUN, znajomego zmarłego «Holowacza» o umożliwienie mi przejścia granicy polsko-radzieckiej w celu dostania się do rodziny w Czechosłowacji. Według mego pomyślunku, moja robota polityczna zakończona z pozytywnym rezultatem, bo faktycznie wygraliśmy te wybory. Byłam wyczerpana nerwowo i może w tym wypadku odezwał się we mnie gen któregoś tam pokolenia przynależności rodziny Szotów do austriackiego narodu, co zostało potwierdzone w moich poszukiwaniach naszych korzeni w Centralnym Archiwuwe Wiedniu. Faktycznie kilka rodzin Szotów wysiedlono za cesarzowej Marii Teresy i cesarza Josefa II do Galicji, w celu poszerzania mechanicznego tkactwa. I nie tylko to. Miałam stryja prawnika z UJ w Krakowie, który często odwiedzał mego ojca i zgodnie z prawem wywodu prowadził na temat nielegalnej roboty: że ona «deprawuje człowieka». To mi bardzo utkwiło w głowie. A matematyczny umysł dyktował, że finisz mój nadszedł.

Kocham swój Kraj, nie mam innej Ojczyzny poza Ukrainą, chociaż dopiero teraz dowiedziałam się, że pra-pra był austryjakiem, ale skoro taka wola była któregoś z praprzodków – to w całej rozciągłości podporządkowuję się Jego woli i nie będę szukać innych «Bogów». 

Wysoki Sądzie.

Będąc w średniej szkole, byłam przewodniczącą Uczniowskiego Komitetu tejże szkoły. Jakoś to nie pasowało naszemu dyrektorowi, aby bezpartyjna była na tym stanowisku, więc wymógł na mnie podpisanie komsomolskiej deklaracji. Zostałam tylko «papierową» komsomołką, z, ponieważ nie byłam zdolna publicznie wyrzekać się Boga. Pozostało tylko na obniżeniu stopni z fizyki, która wykładał tenże dyrektor.

Na terenie Polski nie pisałam żadnych sprawozdań, ani nie przejawiałam żadnej innej roboty, po prostu czekałam na dokument, który według me rozeznania, w tym okresie już było porozumienie z AK /dokładnie szczegółów nie znam/, wiem że nie mieli sobie przeszkadzać, podziemie polskie ukraińskiemu i odwrotnie. To są odlegle czasy, więc nie chciałabym «bujać w obłokach». 

Jeszcze będąc w lisie, z oddziałem «Bryla», mówiono o tym, że będą utrzymywać kontakt z Ukrainą. Wówczas osobiście poprosiłam «Bryla», aby mi umożliwił korespondencyjny kontakt z rodziną tam zamieszkała. Wówczas też zrobiłam kardynalny błąd, dając mu adres mego kuzyna w Cieszynie ul. Bielska 33 Baszczyński Tadeusz. 4.VI.47 r. aresztowano Tadeusza, / «Bryl» zginał w potyczce w Karpatach»/ a ja zostałam aresztowana – 7.VI.47 r.

Odnośnie protokołów, to trudno dziś mi powiedzieć ale było moich kłamstw a ile domniemań, czy fantazji danego oficera śledczego. Fakt, że ukryłam cala okupacyjną podziemną moją działalność, bo zadowolili się moją pracą w Nacjonalnym Ukraińskim Komitecie i obciążyli mnie w tymże faszystowską robotą. Hitlerowiec był   n a j e ź d ź c ą   dla mnie. A jak już wspomniałam w piśmie do Prezydenta Bieruta, jak mogłam, tak pomagałam koleżankom żydówkom, pomijam tutaj te szczegóły.

W czasie likwidacji wszelkiego podziemia w Polsce w latach 1947, na terenie Związku Radzieckiego aresztowano i sądzono mego ojca Szota Grzegorza, mimo że był lewicowcem /nie należał do partii komunistycznej, w dowojennej Polsce był  kandydatem na Sejm Polskiej Rzeczpospolitej, zabrakło ojcu niewielka ilość głosów, a przeszedł ktoś z żydów, bo w tych małych miasteczkach, to było według statystyki po 1/3 ludności żydów i ukraińców/. Siedział 6 lat w Drohobyczu i we Lwowie, a matka z najmłodszą siostrą, 6-cio letnią i dwoma siostrami 16 lat i 21 lat wywieziona na Sybir, siedem tysięcy km. od Polski. Na Kołymie był też jedyny brat przez 10 lat. O tym wszystkim dowiedziałam się we więzieniu.

Więzienie śledcze na Mokotowie, to potworna instytucja od łamania ludzkich charakterów i chociaż tyle lat minęło, nie sposób spokojnie o tych czasach myśleć. A ludzkie sumienie jest najlepszym sędzią u normalnego człowieka, wychowanego w pewnych zasadach etyczno-moralnych.

Ze nieświadome uchybienia, tą drogą przepraszam.

Nikt mi nie zwróci zdrowia, które tam straciłam. Jako najmłodsza, w grupie śledczej, musiałam spać na cieniutkim sienniczku, na cemencie. Jestem inwalidą II-giej grupy i stale leczę schorzenia reumatyczne, alergiczne.

Wysoki Sądzie!

Na tym kończę moją odpowiedz na pismo W. Sądu z 12.X.94. do Urzędu dO Spraw Kombatantów i Osób Represjonowanych, dotyczącego mojej osoby. 

Jedna mam ogromna satysfakcję, że doczekałam się Niezależnej Ukrainy i że żyje w Polsce Demokratycznej, przyjaznej mojej Ojczyźnie.

Z należnym szacunkiem

/ S z o t Wira/

P.S. Odnośnie mego «legendarnego męża»: został ranny przez przeciwnika. Z rany wyleczam go sama, wspaniały i jedyny był propolis, robiony przez miejscowych pasieczników. W krótkim czasie, po wyleczeniu, podczas najazdu 20-tki NKWD-stów Trytiak Bohdan ps. «Hołowacz» ps. «Mykytka», nie chcąc się poddać, rozerwał się granatem, uprzednio raniąc jednego w przeciwników. Szczątki jego głowy NKWD-ści, wraz z jego butami powieźli do rejonu Jaworów. Był najstarszym synem dyrektora Skawińskich Zakładów cykorii Franka. Sam skończył chemię na Uniwersytecie Jagiellońskim w Krakowie.

I załącznik.

I egz. dla Archiwum we Lwowie

I « « « w Warszawie