Спогади Олени Степанів про Першу світову війну, 1934

Жінка вояк

Дивує вас, що саме я, а не хтось із посторонніх людей-глядачів пише у про жінку-вояка. Не моя вина. Просьбі редактора годі було відмовити, попросту примусив.

Чи задумувалися ви колись над тим, чим манила, манить і причаровуватиме молодих жінок і дівчат страшна і в наслідках ніяк не приваблива війна?

Чи порив молодості, заборона битися в рядах з мужчиною, страхіття переживань, бажання незвичайних пригод, нудьга буденщини, втеча від життєвих обов’язків; чи, може, бажання саможертви, невтишний голос людської душі, що наказує в деяких моментах життя сповнити цей, а не інший обов’язок; чи, може, охота доказати світові, що ми, жінки, здібні до всього – кинуло нас в обійми війни?

Це ж знана річ, що ми потрапимо бути жінками, матерями, товаришами в різних ділянках праці, не тільки послушними, але й творчими, не тільки виконавцями чиєїсь волі, але відповідальними одиницями, що самі комбінують, організовують та провадять у життя свої думки. Вміємо бути рішучими, меткими, відпорними, впертими й непоступливими, як ті, що вибирають діло під гаслом: “Цінна кожна хвилина, бо криє в собі смерть!? А тим ділом між іншими є і війна…

***

Жінко! Вмієш слухати? – Так.

Вмієш приказувати? – Так.

Вмієш бути обов’язкова, точна? – Так.

Вмієш зрозуміти вагу і потребу хвилини? – Так.

Вмієш зі затисненими зубами зносити злобу, погорду, терпіння, пониження, страх, голод і невпинну працю? – Так.

Вмієш радіти хвилиною відпочинку, красою природи, усміхом вдячності, добротою людських сердець, довір’ям товаришів? – Так.

Вмієш сміливо й рішуче ставити чоло невідомому, не жаліти та не дивуватися нічому? – Вмію… Ходи!

Можеш бути вояком!

Чи ще далі бажаєте відповідати? Вона ж проста…

Наше “я” і виплекане почуття обов’язку змусило нас іти на війну.

Виходить: жінки-вояки зовсім нецікаві. Вони всі подібні, або й однакові – мають ті самі прикмети.

Направду – ні.

Моя практика дала мені змогу вирізнити три засадничі типи:

Перший: обов’язковий і працьовитий, як, зрештою, на кожному іншому місці в житті.

Другий: легкодушний, але відважний, що легким способом старався здобути славу.

Третій: грабіжний, що використовував хаос воєнного безправства для власної наживи…

А чи це виключно жіночі типи?

Чи такого поділу не можна провести й між чоловіками-вояками? Чи світова війна й українська не дали нам прикладів на це?

А ще одно – чи всі жінки (подібно як і чоловіки) хочуть стати вояками?

Думаю – ні. Погодимося напевно, коли розкажу вам одну дійсну пригоду з галицької війни.

1919 рік. Весна. Начальник штабу при Начальній команді УГА полковник Курманович взиває мене явитися негайно в Ходорові. Має для мене якесь припоручення. Цілу дорогу мучить мене думка, до якого діла буду йому потрібна. 

– Приказую Вам поїхати до села Н., Бобрецького повіту, і зорганізувати жіночий військовий відділ – селянки зголосилися до війська.

– Пане полковнику, прошу комусь іншому припоручити цю місію, я є проти жіночих частин у війську, а навіть і проти масової участі жінок на війні…

– Приказ треба виконати – а, зрештою, не можемо нехтувати воєнного запалу села!

Іду. Мій мовчазний товариш – сотник Кр. Хитається на драбинястому возі, то в той, то в інший бік, насупив брови і цідить слова. Він також невдоволений моєю місією… 

Доїздимо на вечір. На горі приходство, недалеко читальня. Всі здивовані нашим приїздом.

– Ми хотіли лиш зазначити наш запал, підтримати на душі армію, але ми й не думали, що наше зголошення візьмете поважно, – пояснює збентежений священик.

Одначе треба говорити з жінками. Збираються в читальні дівчата, жінки. Під вікна, у двері і на салю тиснуться чоловіки… з палицями, ціпками й дуже похмурими обличчями: “Ще й жінок прийшли нам забирати на війну!”

Поважний і грізний настрій.

Все-таки треба зачати промову.

– З вашого села прийшло до Начальної команди дуже гарне письмо: не лише чоловіки, але й жінки забажали сповнити свій обов’язок для України і добровільно зголосилися до військової служби. Начальна команда припоручила мені запитати вас, хто з дівчат і жінок хоче дійсно взяти на себе обов’язок вояка, а з тих, що зголосяться, потворити окремі жіночі військові частини.

На салі нічичирк…

3-поза вікон, з-під стін почула я неприхильне для мене муркотіння.

Буде зле.

Зачну інакше:

– Начальна команда цінить ваш запал й добру волю. Моїми устами хотіла вона пригадати вам, як дуже ви, жінки, потрібні є на своїх місцях… у власному селі: сійте та збирайте збіжжя, бо вояк потребує поживи; виганяйте з села дезертирів і заохочуйте братів, наречених, своїх чоловіків і синів сповнити їх обов’язок вояка; нагодуйте голодних, допоможіть раненим і хворим; а ваша праця буде так само вартісною жертвою для України, як трупи вояків-чоловіків.

Я виграла. Усі відотхнули… До мене заглядали усміхнені очі дівчат і їх батьків. Вони зрозуміли, що я не приїхала силувати їх іти на війну…

І мої очі всміхалися до них: ліпше – не йти, як зломитися і подоптаним упасти край дороги… І похмуре лице мого мовчазного товариша сотника Кр. всміхалося радісно у поворотній дорозі. Ми чули, що добре вив’язалися з припорученого завдання…

Чим є війна, а особливо для жінки-вояка, – спитайте тих, що її перейшли.