Нестор Махно про Україну кінця 1910-1920-х років

Великий Жовтень в Україні 

Жовтень 1917 року став великим історичним переломом в Російській революції. Цей переломний момент полягає в пробудженні трудящих міста й села до усвідомлення свого права взяти під контроль власне життя, соціальну та економічну спадщину; обробіток землі, житло, фабрики, шахти, транспорт, і зрештою, освіту, яка до того  використовувалась, щоб позбавити наших предків усіх цих надбань 

Однак, на нашу думку, було б помилкою зводити увесь зміст Російської революції до Жовтня: насправді вона визрівала протягом кількох попередніх місяців, коли селяни в селах і робітники в містах зрозуміли її головну суть. Насправді Лютнева революція 1917 року стала для трудящих символом їх економічного та політичного визволення. Однак вони швидко помітили, що Лютнева революція в міру свого розвитку вироджувалась, що характерно для ліберальної буржуазії, і як наслідок, виявилась неспроможною розпочати справжні соціальні перетворення. Тоді трудящі негайно відкинули обмеження, накладені Лютневою революцією, і взялися відкрито розривати усі свої зв’язки з його псевдореволюційним аспектом і його цілями. 

В Україні ця діяльність мала два аспекти. У той час міський пролетаріат, з одного боку через мізерний вплив анархістів на нього, а з іншого – через відсутність інформації про реальні політичні стратегії та внутрішні проблеми в країні, вважав, що найнагальнішим завданням у боротьбі за продовження революції стало приведення більшовиків до влади, якщо хотілося усунути коаліцію правих есерів із буржуазією. 

Тим часом в селах, а особливо в Запорізькій області України, де самодержавство так і не зуміло викорінити дух свободи, трудяще революційне селянство взяло за свій найголовніший та найосновніший обов’язок вдатись до прямих революційних виступів, щоб якнайшвидше звільнитись від поміщиків та куркулів, будучи переконаними, що це визволення прискорить їхню перемогу над соціалістично-буржуазною коаліцією. 

Ось чому українські селяни пішли в наступ, захопивши зброю буржуазії (зокрема під час походу путчистського генерала Корнілова на Петроград у серпні 1917 р.), а потім відмовляючись сплачувати другий щорічний оброк поміщикам та куркулям. (Агенти коаліції фактично намагалися відібрати землю у селян, щоб залишити її за власниками маєтків, нібито в знак поваги до прихильності уряду статусу-кво до скликання Установчих зборів, які мали б вирішити це питання). 

Тоді селяни повстали та захопили маєтки і худобу поміщиків, куркулів, монастирів і державні володіння: при цьому вони завжди створювали місцеві комітети для управління цим майном, маючи на меті розподілити його між різними селами та громадами. 

Інстинктивний анархізм виразно висвітлював усі плани трудящого селянства України, що давало вихід неприхованій ненависті до будь-якої державної влади, почуттю, що супроводжувалось простим бажанням визволитись. Останній, справді дуже сильний у селян: по суті він зводиться до того, аби по-перше, позбутись буржуазної влади, як-от жандармерії, магістратів, висланих центральною владою, тощо. Це було реалізовано в багатьох регіонах України. Є чимало прикладів того, як селяни Катеринославської, Херсонської, Полтавської, Харківської і частково Таврійської губерній виганяли жандармерію із своїх сіл, або навіть позбавляли їх права проводити арешти без дозволу селянських комітетів і сільських зборів. Жандарми виявились просто носіями прийнятих ними рішень. Згодом магістрати були переведені у схожий спосіб. 

Селяни самостійно вирішували всі справи та суперечки на сільських зборах або на спеціальних зібраннях, тим самим позбавляючи всіх юрисдикційних прав магістратів, призначених центральною владою. Ці магістрати іноді настільки потрапляли в немилість, що часто були змушені тікати або переховуватись. 

Такий підхід селян до своїх особистих і соціальних прав природно схиляв їх до страху, щоб гасло “Вся влада радам” не перетворилось на державну владу: ці страхи були, можливо, менш виразними серед міського пролетаріату, який більше перебував під впливом соціал-демократів та більшовиків. 

Для селян влада місцевих рад означала перетворення цих органів на автономні територіальні одиниці на основі революційного об’єднання та соціально-економічного самоуправління трудящих з метою побудови нового суспільства. Розуміючи це гасло саме так, селяни застосовували його буквально, розширювали і боронили перед посяганнями правих есерів, кадетів (лібералів) і монархічних контрреволюціонерів. 

Таким чином, жовтень ще не настав, як селяни взялися за зброю, відмовившись сплачувати орендну плату поміщикам і куркулям, а потім колективно захопивши землю і худобу останніх, послали делегатів до міського пролетаріату, щоб домовитись з ними про захоплення фабрик і заводів, з метою згодом встановити братерські зв’язки і спільно будувати нове вільне суспільство трудящих. 

На той момент практичне втілення ідей “Великого Жовтня” ще не було прийняте тими, хто згодом його підтримав – більшовиками та лівими есерами: навпаки його навіть критикували їхні групи, організації та центральні комітети. З іншого боку, для українських селян Великий Жовтень, а особливо, той статус, який він отримав у політичній хронології, виглядав радше як розділ книги, який вони давно перегорнули.

Протягом жовтневих подій пролетаріат Петрограда, Москви та інших великих міст, а також солдати й селяни прилеглих міст під впливом анархістів, більшовиків та лівих есерів лише упорядкували та надали більш чітке політичне вираження того, за що революційне селянство багатьох регіонів України почало активну боротьбу ще в серпні 1917 року, причому за надзвичайно сприятливих умов, маючи підтримку міського пролетаріату. 

Відгомін пролетарської версії Жовтня досяг України через півтора місяця. Намір про це свідчив спершу від звернень делегатів від рад і партій, потім з декретів Раднаркому, до яких селяни ставились з недовірою, не беручи участі у їх призначеннях.

Саме тоді в Україні з’явилися червоногвардійські загони переважно з Росії, які атакували міста та вузли зв’язку, контрольовані козаками Української Центральної Ради. Останні були настільки заражені шовінізмом, що не могли зрозуміти, як трудяще населення країни могло ставитись до своїх братів з Росії, і що найголовніше, не могли оцінити революційний дух серед трудящого населення, яке було готове боротись за свою соціальну та політичну незалежність. 

Пропонуючи цей аналіз Великого Жовтня з нагоди його десятої річниці, ми повинні підкреслити, що те, чого ми досягли в Україні, було цілком узгоджене наприкінці 1917 року з діями революційних робітників у Петрограді, Москві та інших великих містах Росії. 

Беручи до уваги революційну віру та ентузіазм, проявлені українським селом задовго до жовтня, ми поважаємо та цінуємо рішучість та енергійність, виявлені російськими робітниками, селянами й солдатами під час жовтневих подій. 

Озираючись у  минуле, не можемо залишити поза увагою сьогодення, бо воно так чи інакше пов’язане з Жовтнем. Крім того, змушені висловити глибокий жаль з приводу того, що через десять років ідеї, які були повністю висловлені в Жовтні, все ще висміюються тими самими людьми, які прийшли до влади і керують Росією від імені цих ідей. 

Висловлюємо нашу сумну солідарність усім, хто боровся за перемогу Жовтня, а нині гниє у тюрмах та концтаборах. Їхні страждання від голоду та тортур дійшли до нас і змушують нас відчувати глибоку скорботу в цю десяту річницю жовтня замість звичної радості. 

Як революційний обов’язок, знову здіймаємо свій голос, щоб закликати через кордони СРСР: “Дайте синам Жовтня волю, поверніть їм право на організацію та поширення власних ідей!”. 

За відсутності свободи і прав для трудящих і революціонерів, СРСР задихається і веде на смерть своїх найкращих громадян. Їхні вороги в захваті від цього і готуються по всьому світу всіма можливими засобами знищити революцію, а разом з нею і СРСР. 

Дєло Труда №29, Жовтень, 1927, С. 9-11.

Декілька слів щодо національного питання в Україні

Після знищення царського деспотизму під час революції 1917 року на обрії світу праці з’явились перспективи нових вільних відносин між народами, що досі перебували під насильницьким ярмом російської держави. Поняття повного самовизначення, включно з повним розривом з Російською державою, виникло в цих народів природно. Серед українського населення виникали десятки груп різного спрямування: кожна з яких мала свій світогляд і трактувала ідею самовизначення відповідно до власних інтересів. Загалом трудящі маси України не ототожнювали себе з цими групами і не приєднувались до них. 

Минуло понад сім років, як позиція українських трудящих щодо самовизначення розвинулась, а їхнє розуміння цього питання поглибилось. Тепер вони ідентифікували себе з цією ідеєю і часто демонстрували це у своєму повсякденному житті. Так, наприклад, вони відстоювали свої права користуватись власною мовою та розвивати власну культуру, що до революції вважалося анафемою. Вони також відстоювали своє право жити відповідно до власних традицій та звичаїв. В цілях побудови незалежної української держави окремі державники дуже хотіли б привласнити собі всі природні прояви української дійсності, з якою більшовики, до речі, безсилі боротися, при всій своїй всемогутності. Однак ці державники, здається, не можуть повести за собою широкі маси трудящих, а тим більше мобілізувати їх для боротьби проти гнітючої більшовицької партії. Здорові інстинкти українських трудящих і їхнє лихе життя під більшовицьким ярмом не змусило їх забути про загрозу державного гніту загалом. З цієї причини вони уникають шовіністичного напряму і не змішують його зі своїми соціальними прагненнями, радше шукаючи власний шлях до визволення. 

Це дає серйозний привід для роздумів усім українським революціонерам, а особливо, лібертарним комуністам, якщо вони не мають на меті після цього зайнятись послідовною роботою серед українських трудящих. 

Таку роботу, однак не можна вести так, як у 1918-1920 роках, бо дійсність у країні дуже змінилась. Тоді українське трудяще населення, яке відіграло таку значну роль у розгромі всіх найманців буржуазії, Денікіна, Петлюри та Врангеля, ніколи не могло й мріяти, що в самому кінці революції воно опиниться так ганебно обдуреним і використаним більшовиками. 

Це були дні, коли ми всі боролися проти відновлення царських порядків. Тоді не вистачило часу, щоб уважно вивчити і перевірити всіх “чужинців”, які з’являлись, щоб приєднатись до боротьби. Віра в революцію переважала всі сумніви щодо сутності цих “чужинців” або питань, які могли виникнути щодо них: чи слід вважати їх друзями чи ворогами? У той час трудящі виступали проти контрреволюції, зважаючи лише на тих, хто приходив поділити з ними перші ряди, безстрашно протистоячи смерті на захисті революції.

Згодом психологія українських трудящих дуже змінилася: вони мали час ознайомитись із цими “чужинцями” у їхній справі, і тому стали більш критичними у своїх оцінках того, що здобули завдяки революції – або, принаймні, що від неї залишилося. За цими “чужинцями”  вони впізнають своїх відвертих ворогів, хоч вони й українізувалися й махають прапором соціалізму, а насправді лише посилюють експлуатацію праці. Вони чітко розуміють, що саме ця каста соціалістів, ненажерливих експлуататорів, позбавила їх усіх їхніх здобутків. Коротше кажучи, для них це щось схоже на австро-німецьку окупацію, закамуфльовану за всілякою більшовицькою спритністю. 

Ця замаскована окупація викликає в масах певну шовіністичну реакцію, спрямовану проти “чужинців”. Недаремно ці більшовики керують Україною з Москви, ховаючись за українськими маріонетками: саме зростаюча ненависть українських мас скерувала їх у це русло. Сама природа більшовицького деспотизму спонукає українських трудящих шукати шляхів його повалення та поступу до нового і справді вільного суспільства. Більшовики також не зупиняються на досягнутому і прагнуть будь-якою ціною пристосуватися до української дійсності. У 1923 році вони виявилися як заблукані вівці: відтоді змінили тактику і не гаяли часу на те, щоб розібратись в українській дійсності. Крім того, не гаяли часу, пов’язуючи долю більшовизму з долею націоналізму і, реалізуючи це, додали спеціальні статті до “Конституції СРСР”, надаючи кожному народові, який входив до складу Союзу, повне право на самовизначення і навіть на вихід. Усе це, звісно, показова вистава. Як розвиватиметься таке ставлення більшовиків? Підхід анархістів до українських реалій тепер має належним чином враховувати ці нові чинники: ненависть українських трудівників до “чужинців” націоналістичного більшовизму. За нашими підрахунками, їхнє головне завдання сьогодні полягає в тому, щоб пояснити масам, що корінь зла – не якісь “чужинці”, а будь-яка влада загалом. Історія останніх років надасть значну вагу їхнім аргументам, адже Україна стала свідком усілякої влади, і, врешті ці влади не відрізнити як дві краплі води. Ми повинні показати, що і нав’язана державна влада, і “незалежна” державна влада мають приблизно однакову цінність, і що трудящі не отримають ніякої користі від жодної з них, їм варто зосередити всю свою увагу на іншому: на знищенні осердь державного апарату та заміні їх робітничими та селянськими органами для соціального й економічного самоврядування.

Попри все, порушуючи національне питання, не можна оминати останні події в Україні. Українською зараз розмовляють в силу нового націоналістичного тренду, сторонніх, які не розмовляють нею, майже не слухають. Це етнічна річ, про яку варто пам’ятати. Досі анархісти мали лише слабкий вплив серед українського селянства, тому що були зосереджені передусім у містах і, більше того, не користувались національною мовою українського села. 

Українське життя наповнене всілякими можливостями, особливим потенціалом для масового революційного руху. Анархісти мають великі шанси вплинути на цей рух, навіть стати його наставниками, лише за умови, що вони цінують різноманіття реального життя та обстоюють позицію вести цілеспрямовану, пряму та проголошену боротьбу проти тих сил, ворожих трудящим, які могли там закріпитись. Це завдання, яке неможливо виконати без великої та потужної української анархічної організації. Українським анархістам варто серйозно подумати про це вже зараз. 

Дело Труда №19, Грудень 1928

Це джерело підготовано в рамках проєкту “Відкриті освітні матеріали” Невидимого університету для України (осінь 2024 року). Студенти і студентки трьох курсів IUFU – “(Пере)осмислення “радянського”: сучасна українська ідентичність і спадщина комунізму” (керівниця курсу Олена Палько, Базельський університет), “Сексуальність і деколоніальність” (керівник курсу Надія Чушак, Києво-Могилянська академія) та “Війна, мир і політика невизначеності” (керівниця курсу Тетяна Землякова, Інститут Європейського університету) мали можливість написати короткі рефлексії на основі двох першоджерел або позицій зі списку рекомендованої літератури із силабусів цих курсів. Проєкт фінансувався Німецькою службою академічних обмінів (DAAD).

Невидимий університет для України (IUFU) – сертифікатна програма для українських студентів бакалаврату, магістратури та аспірантури, які проживають в Україні або за кордоном та чиє навчання постраждало від війни. IUFU діє з весни 2022 року й стала прямою реакцією на вторгнення Росії в Україну та його наслідків для української системи освіти.