Переговори в Брест-Литовську
Декрет про нашу готовність укласти мир був ухвалений З’їздом Рад 26 жовтня, коли під нашим контролем залишався лише Петроград. 7 листопада я надіслав радіозвернення до союзних держав та Центральних держав, закликаючи їх до укладення загального миру. Союзні уряди, через своїх представників, передали відповідь головнокомандувачу російської армії генералу Духоніну: будь-які подальші кроки в напрямку окремих переговорів матимуть “найтяжчі наслідки”.
На цю загрозу я відповів зверненням до всіх робітників, солдатів і селян. Це був безапеляційний заклик: ми повалили нашу буржуазію не для того, щоб наша армія продовжувала проливати кров за наказом іноземної буржуазії.
22 листопада ми підписали угоду про перемир’я вздовж усього фронту — від Балтійського до Чорного моря. Ми знову запросили союзників приєднатися до мирних переговорів. Відповіді не було, але й нових погроз теж не надходило — схоже, союзні уряди дещо для себе зрозуміли.
Мирні переговори розпочалися 9 грудня, через шість тижнів після ухвалення декрету про мир, що дало країнам Антанти достатньо часу для визначення своєї позиції. На самому початку наша делегація офіційно заявила про принципи демократичного миру.
Противник вимагав перерви. Відновлення конференції відкладалося знову і знову. Делегації Четверного союзу стикалися з різноманітними внутрішніми труднощами, формулюючи свою відповідь, яка була надана лише 25 грудня. Уряди Четверного союзу “підписали” демократичну формулу миру — без анексій, без репарацій і з правом народів на самовизначення.
28 грудня в Петрограді відбулася велика демонстрація на честь демократичного миру. Хоча маси ставилися з недовірою до німецької відповіді, вони сприйняли її як велику моральну перемогу революції. Наступного ранку наша делегація повернулася з Брест-Литовська, привізши з собою драконівські вимоги, які Кюльман висунув від імені Центральних держав.
“Щоб затягувати переговори, має бути хтось, хто буде їх затягувати”, — сказав Ленін. За його наполяганням я вирушив до Брест-Литовська. Зізнаюся, я відчував себе так, ніби мене ведуть до катівні. Спілкування з чужими й ворожими людьми завжди викликало в мене страх; цього разу він був особливо сильним. Я абсолютно не можу зрозуміти революціонерів, які охоче погоджуються на посади послів і почуваються як риба у воді в новому середовищі.
У Брест-Литовську перша радянська делегація на чолі з Йоффе була прийнята німцями надзвичайно лестиво. Князь Леопольд Баварський зустрів їх як своїх “гостів”. Всі делегації обідали й вечеряли разом. Генерал Гофман, мабуть, з великою цікавістю спостерігав за делегаткою Вітзенко, яка вбила генерала Сахарова. Німці сіли між нашими представниками та намагалися витягнути з них будь-яку потрібну їм інформацію. Перша делегація складалася з робітника, селянина і солдата. Вони стали делегатами випадково і були мало підготовлені до такого роду хитрощів. Селянина, старого чоловіка, навіть заохочували пити більше вина, ніж було б корисно для нього.
Штаб генерала Гофмана публікував газету Russky Vyestnik (Російський вісник) для російських в’язнів; на початках вона завжди говорила про більшовиків з найтеплішим співчуттям. “Наші читачі питають нас, хто такий Троцький”, — повідомляв Гофман своїм російським в’язням у своїй газеті, з захопленням розповідаючи про мою боротьбу проти царизму та мою німецьку книгу Russland in der Revolution. “Весь революційний світ був захоплений його успішним втечею”. А далі: “Коли царизм був повалений, його таємні друзі незабаром після того, як Троцький повернувся з довгого вигнання, кинули його до в’язниці”. Одним словом, не було більш завзятих революціонерів, ніж Леопольд Баварський та Гофман із Пруссії.
Але ця ідилія тривала недовго. На засіданні Брест-Литовської конференції 7 лютого, яке мало найменше відношення до ідилії, я зауважив, посилаючись на минуле: “Ми схильні шкодувати про передчасні компліменти, які нам зробила офіційна німецька та австро-угорська преса. Це було зовсім непотрібно для успішного просування мирних переговорів”.
У цій справі соціал-демократія знову була не більше ніж тінь урядів Гогенцоллернів та Габсбургів. Шейдеман, Еберт та інші спочатку намагалися патерналістично похвалити нас. Віденська Arbeiter-Zeitung красномовно писала 15 грудня, що “поєдинок між Троцьким і Б’юкененом є символом великої боротьби нашого часу, боротьби пролетаріату проти капіталу”. У ті дні, коли Кюльман і Чернін намагалися задушити російську революцію в Брест-Литовську, австрійські марксисти не могли бачити нічого, крім “поєдинку” між Троцьким і — Б’юкененом! Навіть сьогодні таку лицемірність можна сприймати лише з огидою.
“Троцький, — писали марксисти Габсбургів, — є уповноваженим представником мирної волі російського робітничого класу, який намагається розірвати залізно-золотий ланцюг, яким його зв’язав англійський капітал”. Лідери соціал-демократії добровільно прикували себе до австро-німецького капіталу і допомагали своїм урядам насильно прикувати російську революцію. На найскладніших етапах переговорів у Брест-Литовську, коли Ленін або я знаходили примірник берлінського Vorwärts або віденської Arbeiter-Zeitung, ми мовчки підкреслювали один одному лінії, виділені кольоровим олівцем, зводили погляди на мить, а потім відводили їх з надмірним почуттям сорому за тих людей, які ще вчора були нашими товаришами по Інтернаціоналу. Кожен, хто свідомо пройшов через цей етап, назавжди усвідомив, що, попри коливання політичної ситуації, соціал-демократія була історично мертвою.
Щоб покласти край цій недоречній виставі, я запропонував у наших виданнях, аби німецьке командування було таке люб’язне й розповіло своїм солдатам про Карла Лібкнехта та Розу Люксембург. Ми підготували спеціальну листівку для німецьких військових, і тоді “Вісник” генерала Гофмана прикусив язика.
Щойно я прибув до Брест-Литовська, Гофман виступив із протестом проти нашої пропаганди серед військових. Я відмовився це обговорювати й запропонував генералу продовжувати власну агітацію серед російських солдатів – адже умови були однакові, різниця полягала лише в змісті пропаганди. Я також нагадав йому, що наші розбіжності в поглядах на деякі досить важливі питання давно відомі й навіть підтверджені німецьким судом – тим самим, що під час війни заочно засудив мене до ув’язнення.
Це зухвале зауваження викликало справжній фурор. Багато знатних панів аж завмерли від подиву. Кюльман звернувся до Гофмана:
— Чи бажаєте відповісти?
На що Гофман буркнув:
— Ні, досить.
Як голова радянської делегації, я вирішив негайно покласти край фамільярності, яка майже непомітно виникла на початкових етапах переговорів. Через наших військових представників я повідомив, що не маю жодного бажання знайомитися з баварським принцом. На це звернули увагу.
Далі я наполіг на окремих обідах і вечерях, пояснюючи це тим, що нам потрібно проводити наради в перервах. Ця позиція була прийнята без обговорень. У своєму щоденнику від 7 січня Чернін записав:
“Усі росіяни на чолі з Троцьким прибули ще до обіду. Вони одразу ж попросили вибачення за те, що надалі не братимуть участі у спільних трапезах. Вони загалом намагалися не потрапляти на очі. Цього разу, здається, ситуація має інший напрям, ніж минулого разу”.
Удавану дружелюбність у взаєминах замінила офіційна стриманість. Це виявилося вчасним, адже тепер ми мали перейти від абстрактних дискусій до конкретних питань мирного договору.
Кюльман значно перевершував Черніна, а, ймовірно, й усіх інших дипломатів, яких я зустрічав у роки після війни. Він справив на мене враження людини з твердим характером, розважливим розумом, який значно перевищував середній рівень, і такою мірою підступності, що її вистачало не лише на нас – тут він зустрів гідного суперника – але й на своїх дорогих союзників.
Під час обговорення питання окупованих територій Кюльман випростався на повен зріст і, підвищивши голос, заявив:
– Слава Богу, жодна іноземна армія не окупувала німецької землі!
Після цих слів обличчя Черніна зблідло, а сам він ніби зменшився в зрості. Кюльман навмисне вдарив по ньому. Їхні відносини аж ніяк не можна було назвати дружніми.
Згодом, коли розмова зайшла про Персію, яку з обох боків окупували іноземні війська, я зауважив:
– Оскільки Персія, на відміну від Австро-Угорщини, ні з ким не була в союзі, ніхто з нас не тішиться з того, що окуповані саме її землі, а не наші.
Чернін мало не підскочив і вигукнув:
– Unerhört! (Нечувано!)
Зовні його обурення було спрямоване на мене, та насправді воно призначалося Кюльману. Подібні моменти траплялися часто.
Як досвідчений шахіст, що довго грав лише зі слабшими суперниками й через це втратив частину своєї майстерності, Кюльман, звикнувши за час війни мати справу лише з австро-угорськими, турецькими, болгарськими та нейтральними дипломатичними васалами, схильний був недооцінювати революційних опонентів і вести гру недбало.
Він часто дивував мене, особливо спочатку, примітивністю своїх методів і повним нерозумінням психології суперника.
Коли я йшов на свою першу зустріч із дипломатами, відчував чимале й, сказати чесно, неприємне хвилювання. В той час, коли я вішав пальто в холі, я віч-на-віч зіткнувся з Кюльманом. Я не знав його в обличчя.
Він представився сам і одразу ж додав, що “дуже радий” моєму прибуттю, бо, за його словами, краще мати справу безпосередньо з господарем, ніж із його посланцем. Його вираз обличчя свідчив про цілковите задоволення цим “вдалим” ходом, розрахованим на те, щоб вразити свою вищість.
Я відчув себе так, ніби випадково наступив на щось брудне. Навіть мимоволі відсахнувся.
Кюльман зрозумів свою помилку, насторожився, і його тон одразу став офіційнішим. Але це не завадило йому використати той самий прийом у моїй присутності щодо голови турецької делегації — досвідченого придворного дипломата.
Під час представлення своїх колег Кюльман почекав, поки турецький делегат відійде на крок, а тоді прошепотів мені довірливим сценічним шепотом, упевнений, що той почує:
— Це найкращий дипломат у Європі.
Коли я розповів про це Йоффе, він засміявся й відповів:
— Під час нашої першої зустрічі Кюльман зробив зі мною точнісінько те саме.
Здавалося, що Кюльман таким чином намагався компенсувати “найкращому дипломатові” певні цілком матеріальні утиски хоча б платонічною похвалою.
Можливо, він також хотів убити двох зайців: дати Черніну зрозуміти, що не вважає його найкращим дипломатом — після себе, звісно.
28 грудня Кюльман сказав Черніну, якщо вірити його власним словам:
— Імператор — єдина розумна людина в усій Німеччині.
Можна припустити, що ці слова були адресовані не так Черніну, як самому імператорові. Передаючи компліменти за призначенням, дипломати, безсумнівно, допомагали одне одному.
Flattez, flattez, il en restera toujours quelque chose! (Лестіть, лестіть — щось та й залишиться!)
Це була моя перша зустріч із цим колом людей. Звісно, і раніше я не мав жодних ілюзій щодо нього. Я чудово розумів, що “горщики ліплять не боги”. Але, мушу зізнатися: я очікував значно вищого рівня.
Мої враження після тієї зустрічі можна підсумувати так: люди надто дешево оцінюють інших — і себе теж не набагато дорожче.
У цьому контексті варто згадати один цікавий епізод. За ініціативою Віктора Адлера — а він тоді всіляко намагався виявити до мене особисту прихильність — граф Чернін ненароком запропонував надіслати до Москви мою бібліотеку, що залишилася у Відні на початку війни.
Ця колекція мала значну цінність, адже за довгі роки еміграції я зібрав багато російської революційної літератури. Я ледь устиг стримано подякувати за таку пропозицію, як дипломат одразу ж попросив мене з’ясувати ситуацію з двома австрійськими військовополоненими, які, за його словами, зазнавали поганого поводження.
Цей прямий і надто очевидний перехід від бібліотеки до полонених — які, звісно, були не простими солдатами, а офіцерами з найближчого оточення самого Черніна — виглядав надто вже безцеремонним.
Я коротко відповів, що якщо його інформація підтвердиться, то я, безумовно, зроблю все необхідне. Але додав, що це жодним чином не стосується моєї бібліотеки.
У своїх мемуарах Чернін досить точно описує цей випадок і не заперечує, що намагався пов’язати справу полонених із бібліотекою. Ба більше, він вважає це цілком природним. Завершує він свою розповідь багатозначною фразою:
“Він, очевидно, хоче отримати бібліотеку.”
Додам, що відразу після її отримання я передав її одному з наукових закладів у Москві.
Історичні обставини склалися так, що представники найреволюційнішого режиму в історії людства опинилися за одним дипломатичним столом із представниками найбільш реакційної касти серед правлячих класів.
Боячись вибухового ефекту від переговорів із більшовиками, наші опоненти були готові радше перервати їх зовсім, ніж перенести до нейтральної країни. У своїх мемуарах Чернін прямо визнає, що в такому випадку більшовики, за підтримки міжнародних союзників, забрали б ініціативу у свої руки.
Офіційно ж він пояснював відмову тим, що в нейтральній країні Англія та Франція негайно почали б свої інтриги — “і відкрито, і за лаштунками.”
Я відповів, що наша політична практика не має потреби в таємних маневрах, адже російський народ ліквідував цей інструмент старої дипломатії разом із багатьма іншими пережитками під час переможного повстання 25 жовтня.
Але нам довелося підкоритися ультиматуму, і переговори залишилися в Брест-Литовську.
Залишаючи кілька будівель, що стояли окремо від старого міста й були зайняті німецьким штабом, Брест-Литовськ, власне, більше не існував. Місто було спалене дощенту в безсилій люті під час відступу царських військ. Мабуть, Гофман вибрав це місце для свого штабу, бо знав, що зможе тримати своїх підлеглих під контролем. Обставини, як і їжа, були найпростіші, а німецькі солдати виконували роль прислуги. Для них ми були посланцями миру, і вони дивилися на нас з надією.
Штаби були огороджені високим парканом з колючим дротом. Під час ранкових прогулянок я часто натрапляв на оголошення: “Будь-якого росіянина, який буде знайдений у цьому місці, розстріляють.” Це стосувалося, звісно, полонених, але я часто замислювався, чи не поширюється це й на нас, хто теж був, можна сказати, напівув’язненими, і знову повертався назад.
Через Брест-Литовськ проходила гарна стратегічна дорога. В перші дні нашого перебування там ми виїжджали на автомобілях штабу, і одного дня через це виник конфлікт між одним з членів нашої делегації та німецьким сержантом. Гофман надіслав мені офіційну скаргу, я відповів, що ми з подякою відмовляємося від подальшого використання автомобілів, які були надані для нашого користування.
Переговори тяглися. Кожен із нас мусив зв’язуватися з урядом через прямі лінії, і часто ці лінії не працювали. Чи була це реальна технічна несправність, чи проблема була спеціально створена для того, щоб наші опоненти виграли час, ми не могли сказати. В будь-якому разі, перерви між зустрічами були частими й іноді тривали кілька днів. Під час однієї з таких перерв я поїхав до Варшави. Місто жило під німецьким правлінням. Мешканці проявляли великий інтерес до радянських дипломатів, але робили це дуже обережно, бо ніхто не знав, як усе це закінчиться.
Затримка в переговорах була на нашу користь. Це й була моя справжня мета, чому я поїхав до Брест-Литовська. Але не можу похвалити себе за це; мої партнери допомогли, як могли. “Часу тут вдосталь,” — меланхолійно пише Чернін у своєму щоденнику. “Тепер турки не готові, тепер болгари, а тепер росіяни — і зустрічі знову відкладено або ж перервано, навіть не почавши.”
Австрійці, у свою чергу, почали затягувати переговори, коли виникли труднощі з українською делегацією. Звісно, це не стримувало Кюльмана та Черніна від публічних заяв, у яких вони звинувачували тільки російську делегацію в спробах затягнути переговори. Я наполегливо протестував проти цього, але марно.
Не лишилось жодного сліду від незграбних коментарів, якими офіційно натхненна німецька преса щедро обдаровувала більшовиків і, за винятком підпільних видань, уся вона була офіційно натхненною, коли переговори в Брест-Литовську наближалися до завершення. Наприклад, Tägliche Rundschau не лише скаржилася, що “в Брест-Литовську Троцький створив для себе трибуну, з якої його голос лунає по всьому світу”, і відповідно, вимагала якнайшвидшого припинення цього, — вона також стверджувала, що “ані Ленін, ані Троцький не хочуть миру, який, з великою ймовірністю, означав би для них або шибеницю, або в’язницю”.Тон соціал-демократичної преси був майже таким самим. Шейдемани, Еберти та Штампфери вважали нашу надію на революцію в Німеччині нашим найбільшим злочином. Ці панове й гадки не мали, що вже за кілька місяців революція схопить їх за шию і приведе до влади.
Після тривалої перерви від читання німецьких газет, я знову взявся за них з великим інтересом у Брест-Литовську. Мирні переговори висвітлювалися в них таким чином, що демонстрували дуже ретельне пропагандистське опрацювання. Але одних тільки газет було недостатньо, щоб відібрати увесь мій час. Я вирішив якнайбільше використати своє вимушене дозвілля, яке, як я міг передбачити, не повториться найближчим часом. З нами було чимало хороших стенографістів, які колись були в апараті Державної думи, і тому я почав диктувати їм напам’ять нарис Жовтневої революції. З кількох сесій виросла книжка, призначена передусім для іноземних робітників. Необхідність пояснювати їм що сталось, надзвичайно важлива, ми з Леніним не раз обговорювали цю потребу, але ні в кого не було вільного часу. Я не очікував, що Брест-Литовськ стане осередком моєї літературної праці. Ленін був дуже щасливий, коли я привіз з собою готовий рукопис про російську революцію. У ньому ми обидва бачили одну із скромних запорук майбутньої революційної винагороди за суворий мир. Невдовзі книгу було перекладено на десяток європейських та азіатських мов.
Хоча всі партії Комуністичного Інтернаціоналу наслідували приклад росіян і надрукували незліченну кількість видань книжки, це не завадило епігонам після 1923 року оголосити її отруйним відгалуженням троцькізму. Сьогодні вона в сталінському чорному списку. У цьому невеликому епізоді ідеологічна підготовка до Термідора знайшла один із багатьох своїх проявів. Єдиним шляхом до перемоги було перервати зв’язок з Жовтнем.
Дипломати, які виступали проти нас, теж знайшли спосіб провести вільний час у Брест-Литовську. Граф Чернін, згідно з його щоденником, не тільки ходив на полювання, але й поповнював свій запас знань, читаючи мемуари періоду Французької революції. Він порівнював більшовиків із якобінцями, намагаючись цим утішити себе. Габсбурзький дипломат писав: “Шарлота Кордей казала: “Я вбила дикого звіра, а не людину”. Ці більшовики зникнуть і хтозна, можливо, ще буде Кордей для Троцького”. Тими днями я, звісно, не знав про ці душевні роздуми благочестивого графа. Але можу легко повірити в їхню щирість.
Спершу могло здатись складним зрозуміти, що мала на меті німецька дипломатія, коли 25 грудня запропонувала свої демократичні формули, щоб через кілька днів виявити свої вовчі апетити. Було очевидно, що німецький уряд ризикував, дозволяючи теоретичну дискусію про самовизначення національностей, яка розвинулась головним чином через власну ініціативу Кюльмана. Дипломатам Гогенцоллернів, мабуть, було ясно ще до того, як вони почали, що вони навряд чи досягнуть якихось великих перемог у цьому напрямку. Кюльман, наприклад, прагнув показати, що захоплення Німеччиною Польщі, Литви, балтійських провінцій і Фінляндії було нічим іншим, як формою “самовизначення” з боку кожної з цих країн, оскільки їхня воля виражалась через “національні” органи, створені німецькою окупаційною владою. Це було не так легко довести. Але Кюльман не здавався. Він наполегливо запитував, чи не визнаю я, що нізам з Хайдарабаду, наприклад, висловлює волю свого народу. Я відповів, що якби Індію звільнили від британських військ, було б малоймовірно, що достойний нізам протримався на ногах більше двадцяти чотирьох годин. Кюльман грубо знизав плечима. Генерал Гофман переклав. Стенографісти занотовували, і дискусія тривала до нескінченності.
Секрет такої поведінки німецьких дипломатів полягав в очевидному переконанні Кюльмана, що ми готові грати в його гру. Мабуть, він аргументував це так: “Більшовики отримали свою владу, виступаючи за мир. Вони можуть зберегти її лише за умови, що укладуть мир. Це правда, що вони взяли на себе зобов’язання щодо миру на демократичних умовах. Але для чого тоді дипломати? Якщо я, Клюльман, передам більшовикам їхні революційні формули у відповідному дипломатичному оформленні, вони дадуть мені шанс заволодіти, звісно, під іншою назвою, провінціями і народами. В очах світу німецькі анексії матимуть схвалення російської революції. Щодо більшовиків, то вони матимуть свій мир”. Плекаючи ці надії, Кюльман, безсумнівно, був введений в оману заявами наших лібералів, меншовиків і народників, які представляли Брест-Литовські переговори як комедію з наперед розписаними ролями.
Коли ми чітко дали зрозуміти нашим партнерам у Брест-Литовську, жодним чином недвозначно, що для нас це не було питанням лицемірного маскування кулуарної угоди, а про принципи, які регулюють взаємні відносини між народами, Кюльман, який уже зобов’язав себе своєю першою позицією, відреагував на нас майже так, ніби ми порушили якусь мовчазну згоду, яка насправді існувала лише в його власній уяві. Він наполегливо дотримувася демократичних принципів 25 грудня. Впевнений у своєму значному таланті у казуїстиці, він сподівався показати світові, що біле — це те саме, що й чорне. Граф Чернін, у свій незграбний спосіб підіграв перед Кюльманом і за його вказівкою брав на себе сміливість робити ще більш зарозумілі та цинічні заяви щоразу, коли ситуація ставала критичною. Таким чином, він сподівався приховати власну слабкість. З іншого боку, генерал Гофман вніс освіжаючий елемент у переговори. З очевидною байдужістю до дипломатичних тонкощів, генерал неодноразово демонстрував свою військову зверхність, грубо втручаючись в переговори. З нашого боку, ми жодного разу не сумнівалися, що в цих перемовинах єдиною реальністю, яку варто сприймати всерйоз, була саме військова сила Гофмана.
Проте були часи, коли генерал втручався в суто політичні дискусії і робив це по-своєму. Коли він цілком втратив терпіння до всіх нудних балачок щодо самовизначення народів, він з’явився одного чудового ранку, а саме 14 січня, з портфелем, набитим російськими газетами, переважно партії есерів. Гофман легко читав російською. Короткими, уривчастими фразами, немов гаркаючи на когось або віддаючи накази, генерал звинувачував більшовиків у придушенні свободи слова та зібрань, а також у порушенні демократичних принципів, водночас із схваленням цитуючи статті російської терористичної партії, яка з 1902 року відправила на той світ чимало росіян, що дотримувалися поглядів самого генерала. З його вуст це лунало справді чудово. У щоденнику Черніна є запис: “Гофман виголосив свою невдалу промову. Він працював над нею кілька днів і дуже пишається своїм успіхом”.
Я відповів Гофману, що у класовому суспільстві, будь-який уряд тримається на силі. Єдина відмінність полягала у тому, що генерал Гофман застосовував репресії для захисту великих власників, тоді як ми це робили для захисту робітників. На кілька хвилин мирна конференція перетворилася на заняття з марксистської пропаганди для початківців. “Те, що дивує і відштовхує уряди інших країн, — сказав я, — це те, що ми заарештовуємо не страйкарів, а капіталістів, які піддають робітників локауту (зупинці роботи або ж скороченню обсягів виробництва, примітка перекладачки) й те, що ми не стріляли в селян, які вимагають землі, а заарештовували поміщиків та офіцерів, які намагались стріляти в селян”. У цей момент обличчя Гофмана побагровіло.
Після кожного такого випадку Кюльман зі зловмисною ввічіливістю запитував, чи хоче Гофман щось сказати на обговорювану тему, і генерал різко відповів: “Ні, більше нічого!” — після чого розлючено дивився у вікно. Було щось неймовірно пікантне в цій дискусії про революційне застосування сили під час зібрання Гогенцоллернів, Габсбургів, султанських і кобурзьких дипломатів, генералів та адміралів. Деякі титуловані й нагороджені товариші під час цих обговорень не могли робити нічого, окрім як розгублено озиратися, переводячи погляд то на мене, то на Кюльмана, то на Черніна. За лаштунками, без сумніву, Кюльман втовкмачував їм, що нашому існуванню залишилося лічені тижні і що цей короткий час необхідно використати для укладення “німецького” миру, наслідки якого доведеться прийняти вже наступникам більшовиків.
У дебатах із принципових питань моя позиція була настільки ж вищою за позицію Кюльмана, наскільки в питаннях військових реалій генерал Гофман переважав наді мною. Саме тому генерал так нетерпляче намагався звести всі питання до порівняльної сили наших військ, тоді як Кюльман робив марні спроби представити мир, продиктований військовою ситуацією, як такий, що ґрунтується на принципах. Одного разу, щоб пом’якшити враження від промов Гофмана, Кюльман сказав, що солдат неминуче висловлюється різкіше, ніж дипломат. У відповідь я промовив: “Ми, члени російської делегації, не належимо до дипломатичної школи, а вважаємо себе скоріше солдатами революції”, тому і надаємо перевагу грубій солдатській мові.
Але дипломатична ввічливість Кюльмана була цілком відносною. Очевидно, що проблема, яку він поставив перед собою, не могла вирішитись без нашої співпраці. “Ми революціонери, — пояснив я Кюльману, — але ми також і реалісти, і вважаємо, що краще говорити про анексії прямо, а не замінювати справжні імена псевдонімами”. Після цього недивно, що Кюльман час від часу скидав свою дипломатичну маску і злобно гарчав. Досі пам’ятаю інтонацію його голосу, коли він сказав, що Німеччина щиро прагне відновлення дружніх відносин із своїм потужним східним сусідом. Слово “потужний” вимовлено глузливим тоном, настільки провокативним, що навіть союзники Кюльмана здригнулися. Крім того, Чернін до смерті боявся зриву переговорів. Я прийняв цей виклик і ще раз нагадав їм те, що сказав у своїй першій промові. “Ми не в змозі і не бажаємо, — сказав я 10 січня, — заперечувати той факт, що наша країна ослаблена класовою політикою, що правила нею донедавна. Але світове становище країни визначається не сьогоднішнім станом її технічного апарату, а наявними в ній можливостями, так само як економічну міць Німеччини не можна виміряти нинішнім станом її продовольчих запасів. Далекоглядна політика ґрунтується на здатності до розвитку, на внутрішніх силах, які, одного разу пробудившись, рано чи пізно виявлять свою міць.
Не минуло й дев’яти повних місяців після цього, як 3 жовтня 1918 року, я сказав на засіданні ВЦВК, згадуючи Брест-Литовський виклик Кюльмана: “Ніхто з нас не відчуває злої радості, через те, що Німеччина зараз переживає жахливу катастрофу”. Немає потреби наводити докази, що більша частина катастрофи була підготовлена німецькою дипломатією, як військовою, так і цивільною, у Брест-Литовську.
Чим точніше ми формулювали наші запитання, тим більшою була перевага Гофмана над Кюльманом.Вони більше не приховували своєї ворожнечі, особливо генерал. Коли у відповідь на один зі своїх періодичних нападів, він згадав німецький уряд без жодних прихованих мотивів, Гофман охриплим від злості голосом, перебив мене: “Я не представляю тут німецький уряд, а німецьке верховне командування”. Це прозвучало так, ніби хтось жбурнув камінь у скло. Я глянув на наших опонентів за столом. Лице Кюльмана зморщилось; сидячи, він втупився вниз. На обличчі Черніна поєднувалось збентеження та якась злісна радість. Я відповів, що не вважаю, що маю право судити про взаємні стосунки між урядом Німецької імперії та її верховним командуванняс, але маю повноваження вести переговори лише з урядом. Кюльман заскреготав зубами, занотував мою заяву, висловши свою згоду з нею. Було б важко перебільшити масштаби розбіжностей між німецькою дипломатією і вищим командуванням. Кюльман намагався довести, що окуповані території вже “самовизначилися” на користь Німеччини через свої уповноважені національні органи. З іншого боку, Гофман пояснював, що через відсутність уповноважених органів на цих територіях, про виведення німецьких військ не може бути й мови. Аргументи були діаметрально протилежними один одному, але практичний висновок — однаковий.
У зв’язку з цим, Кюльман спробував хитрий маневр, який у спокійних обставинах здавався майже неймовірним. У письмовій відповіді (оголошеній фон Розенбергом) до поданого нами списку питань було зроблено заявку про те, що німецькі війська не можуть бути виведеними з окупованих територій до припинення війни на Західному фронті. Звідси я зробив висновок, що війська будуть виведені після закінчення війни, і зажадав більш точної вказівки часу. Кюльман був дуже схвильованим. Очевидно, він покладався на снодійний ефект своєї формули; іншими словами, він хотів замаскувати анексію за допомогою гри слів! Коли це не вдалося, він пояснив через Гофмана, що війська не збираються виводити ні до, ні після.
Хоч і не сподівався на успіх, наприкінці січня я зробив спробу отримати від австрійського уряду дозвіл відвідати Відень для розмови з представниками австрійського пролетаріату. Вважаю, що австрійська соціал-демократія налякалась більше, ніж будь-хто інший ідеєю такого візиту. Звісно, мою заявку відхилили з тієї неймовірної причини, що я не мав повноважень вести такі переговори. Я відповів Черніну таким листом:
“Товаришу міністре, надсилаючи Вам копію листа радника посольства, графа Чаккі, датованого 26-го числа цього місяця, який, очевидно, слід вважати Вашою відповіддю на мою телеграму від 24-го, я змушений заявити, що беру до відома відмову, викладену в ньому, щодо надання мені дозволу на поїздку до Відня для ведення переговорів із представниками австрійського пролетаріату в інтересах досягнення демократичного миру. Стосовно згадки у листі про те, що у мене немає повноважень для ведення таких переговорів, згадка, яка неприпустима ні за формою, ні за змістом, хочу звернути Вашу увагу, товаришу Міністре, на те, що право визначати обсяг і характер моїх повноважень належить виключно моєму уряду”.
На останніх етапах переговорів козирною картою Кюльмана і Черніна були самостійні дії Київської Ради, ворожої Москві. Його лідери репрезентували український різновид керенщини і відрізнялися від великоросійського прототипу лише тим, що були ще більш провінційними. Брест-Литовським делегатам Ради від природи не призначалась інша доля, окрім того, щоб їх водив за ніс будь-який капіталістичний дипломат. Кюльман і Чернін займались цим з презирливою поблажливістю. Демократичні простачки були на сьомому небі від щастя, настільки вони були сп’янілі від думки, що дві могутні династії, Гогенцоллерни та Габсбурги, сприймають їх всерйоз. Коли голова української делегації Голубович, виголосивши належні коментарі, обережно сів на своє місце, розправляючи довгі поли свого чорного сюртука, здавалося, що він ось-ось розтане на місці від палкого захоплення та радості, що вирували в ньому.
Зрештою, Черніну вдалося, як він сам пише у своєму щоденнику, підбурити українців виступити проти радянської делегації з відверто ворожою заявою. Проте українці перестаралися. Протягом чверті години їхній промовець сипав грубощами та пихатістю, навіть збентеживши сумлінного німецького перекладача, який просто не міг налаштуватись на таку тональність. Описуючи цю сцену, граф Габусбургів говорить про моє збентеження, блідість, судоми та краплі поту, що зібрались на моєму обличчі. Якщо відкинути ці перебільшення, мушу визнати, що ця сцена була дуже прикрою, прикрістю було не те, як вважає Чернін, що наші співвітчизники ображали нас у присутності іноземців, а шалене самоприниження того, що зрештою було представницьким органом революції перед марнославними аристократами, які їх лише зневажали. Пишномовна підлість та підлабузництво, що захлиналося у власному захваті, лилися фонтаном із вуст цих жалюгідних націонал-демократів, які на мить торкнулися влади. Кюльман, Чернін, Гофман та інші важко дихали, мов гравці на іподромі, які поставили на переможного коня. Український делегат, кидаючи погляди на свої покровителів після кожного речення, ніби шукаючи схвалення, читав зі своїх нотаток усю лайку, яку його делегація спромоглася підготувати за сорок вісім годин колективних зусиль. Не можу заперечувати — це була одна з найганебніших сцен, які я коли-небудь бачив. Але навіть під перехресним вогнем образ і серед поглядів, що світились зловтіхою, я ні на мить не сумнівався, що ці надміру завзяті лакеї незабаром будуть викинуті за двері своїми тріумфуючими господарями, яких, у свою чергу, невдовзі викинуть із місць, насиджених ними протягом століть.
У той час революційні радянські загони переможно просувалися Україною, пробиваючи собі шлях до Дніпра. І саме в той день, коли справа дійшла до кульмінації і було очевидно, що українські делегати уклали угоду з Кюльманом і Черніним про продаж України, радянські війська заволоділи Києвом. Коли Радек запитав напряму про ситуацію в українській столиці, німецький телеграфіст, прийнявши його за когось іншого, оголосив:
“Київ мертвий”. Сьомого лютого я звернув увагу делегації Центральних держав на телеграму Леніна, в якій повідомлялося, що радянській війська зайняли Київ двадцять дев’ятого січня; що уряд Ради, покинутий тепер усіма, вже переховується; що Центральний Виконавчий Комітет Рад України проголошено верховною владою в країні та осідає в Києві; і що український уряд прийняв федеративний зв’язок з Росією з цілковитою єдністю внутрішньої та зовнішньої політики. На наступній зустрічі я сказав Кюльману і Черніну, що вони спілкуються з делегацією уряду, вся територія якого обмежена Брест-Литовськом. (За договором це місто мало бути повернуто Україні). Але німецький уряд, точніше, німецьке верховне командування на той час уже вирішило окупувати Україну німецькими військами. Дипломатія Центральних держав лише оформлювала їм перепустку. Людендорф працював блискуче, готуючи останню агонію армії Гогенцоллернів.
У ті дні в німецькій в’язниці сиділа людина, яку політики соціал-демократи звинувачували в божевільних утопічних ідеях, а Гогенцоллери — у державній зраді. Цей в’язень писав: “Результат Брест-Литовського не є нульовим, навіть якщо йдеться про мир або примусову капітуляцію. Завдяки російським делегатам Брест-Литовськ став революційним трибуналом, декрети якого лунають далеко. Це призвело до викриття Центральних держав; воно викрило німецьку байдужість, її підступну брехню та лицемірство. Воно винесло нищівний вирок мирній політиці німецької [соціал-демократичної] більшості — політиці, що є не стільки побожною облудою, скільки відвертим цинізмом. Воно виявилося достатньо потужним, щоб викликати масові рухи в різних країнах. А його трагічний фінальний акт, інтервенція проти революції, змусив соціалізм здригнутися в кожному своєму нерві. Час покаже, який урожай дозріє для нинішніх переможців після цього посіву. Але він не принесе їм радості.
[1] Karl Liebknecht, Politische Auszeichnungen aus seinem Nachlass, Verlag Die Aktion, 1921, 51.
“Моє життя: Спроба автобіографії” (1930) Льва Троцького — це мемуари одного з ключових діячів Російської революції. Автор розповідає про своє дитинство, події революції та перше десятиліття існування Радянського Союзу, а завершується книга описом приходу Сталіна до влади та вигнання Троцького. “Розповідаючи свою історію, я захищаю себе, а ще частіше — атакую”, — пише він. Мемуари відображають вплив історичного контексту: замість самокритики Троцький зосереджується на розвінчанні міфів і детальних поясненнях, прагнучи виправдати своє ім’я.
Це особливо помітно в розділі про Брест-Литовськ, де дії Троцького як першого народного комісара закордонних справ спершу вважали ризикованими, згодом — зрадницькими, а зрештою — змовницькими. Його свідчення є цінним джерелом для відтворення подій і аналізу того, як пам’ять і полеміка впливають на формування історичних наративів.
Розділи Мого життя, що передують переговорам у Брест-Литовську, описують вузьке вікно можливостей, яке відкрилося для Жовтневої революції на третьому році Першої світової війни, і зробило мир першочерговим пунктом у плані виживання більшовиків. Перше післяреволюційне випробування марксистсько-ленінської ідеології в реальній ситуації ухвалення рішень одразу ж породило багато питань: як більшовики могли підписати договір на основі самовизначення, коли їхня власна легітимність була нестійкою? Як вони могли розв’язувати територіальні питання, водночас заперечуючи приватну власність на землю? І, зрештою, який підхід можна було б вважати найбільш “марксистським”?
Думки про те, що вважалось би найбільш “марксистським” розділилися за двома напрямами: одні віддавали пріоритет революції за кордоном, інші — її зміцненню всередині країни; одні виступали за підписання миру, інші — проти. Формула Троцького “ні миру [договору], ні війни” опинилася посередині. Попри її, зрештою, невдалу реалізацію, вона відкриває простір для обговорення невизначеності як політичного інструмента.
Наприкінці розділу Троцький зауважує, що ситуацію “ні війни, ні миру” можна застосувати не лише до Брест-Литовська, а й до відносин Радянської держави зі США та Великою Британією на момент написання автобіографії, а також до пізніших етапів радянської історії. Отже, приклад Брест-Литовська показує, що мир і війна рідко розділені чіткою межею, а радше утворюють спектр, у межах якого визначення власної позиції може бути складним завданням.
Ця проблема перегукується з темами курсу “Війна, мир і політика невизначеності”, особливо в контексті осмислення початку й завершення воєн як простору політичних дій і тлумачень. Це стає ще більш очевидним у порівнянні з історичними випадками Мінських мирних переговорів, переговорів щодо ядерного роззброєння, Кемп-Девідських угод тощо.
Наслідки цього договору показують, як політичні рішення можуть стати зброєю з двома лезами. Право націй на самовизначення, на яке спиралася радянська влада, щоб обґрунтувати свою легітимність і територіальні рішення, згодом стало підґрунтям для національних повстань. А укладений мирний договір, зрештою, призвів до нової війни, запустивши черговий цикл конфліктів.
Крім того, у цьому розділі розглядається один із перших випадків використання публічності як політичного інструмента. Застосована як виклик кулуарній дипломатії європейських монархів, вона проклала шлях до вибіркової відкритості та показової дипломатії, що слугували засобами частих інстументів більшовицької пропаганди. Водночас більшовики використовували ті самі методи, що й їхні противники.
Підсумовуючи, переговори в Брест-Литовську стали одним із перших прикладів того, що сьогодні називають “інформаційною війною”. Вони можуть слугувати кейсом для аналізу стратегічного використання інформації та складних виборів, які постають перед революційними урядами — між ідеологією та прагматизмом, виживанням і принципами.