М. ВОЗНЯК
Ювилей Заведення ім. Оссолінських.
В неділю, першого дня Зелених Свят латинського обряду, святкує Національне Заведення ім. Оссолінських (Zakład Nar. im. Ossolińskich), коротко Оссолінеум, свій столітній ювилей. Назва Заведення походить від його творця — Йосифа Масиміліяна Оссолінського, звязаного родинними маєтками з Галичиною. Як один з пятьох членів шляхетської депутації від станового сойму до Лєопольда II. показався він найздібнішим і найспритнішим дипльоматом. Згадую про це тому, що від тоді він осів у Відні, де й дозріла в нього думка збирати бібліотеку, що обіймалаб головно славянські речі, тим більше, що таке збирання дуже влекшувала касація манастирів, між іншим і василіянських, за Йосифа II. Оссолінський визначався від юних літ залюбуванням до книг і рукописів. Пізніше поширив межі збираної бібліотеки, збираючи також неславянські книги. Крім книг збирав також монети й медалі, картини, рисунки і таке інше.
Живучи у Відні, виєднав не одну уступку для галицьких поляків. Бо політикою займався Оссолінський гарячо. Автор моноґрафії про Оссолінеум, проф. Фішер, висловлює правдоподібність, що він саме був невідомим опікуном „Dziennika Patr. Polaków” що його релаґував у рр. 1792 1798 греко-католицький священик Михайло Гарасевич. Як ні було з цією справою, це факт, що Гарасевич був приятелем Оссолінського в останніх роках його життя. Вказує на це те, що оповів у цій справі Генрик Богданський у своїх споминах. З початком березня 1826 р. пухлина в нозі не віщувала довгого життя Оссолінському.
„Коли напирано на нього — оповідає Богданський — щоб сповідався, по довгому ваганні зажадав священика греко-католицького обряду, барона Михайла Найштерн Гарасевича, львівського крилошанина, що перебував у Відні й що з ним жив у приязні. Висповідався перед ним і прохав, щоб поховати його без жадної паради, тільки щоб просто вкинено в гріб, щоб земля злучилася з землею”. 17. березня попрощався Оссолінський із світом. Похорон мав відбутися 19. березня. Зійшлися віденські поляки, богослови латинського й греко-католицького обряду, нарешті прибув і Гарасевич. Але цього дня властивий похорон не відбувся, бо грабар не встиг викопати гробу. Тому запечатано труну та зложено її в цминтарній каплиці. „На другий день — оповідає далі Богданський — по похоронному обряді, що його відправив у руській церкві св. Варвари о. Гарасевич, ми пішли на цминтар коло першої години пополудні, але вже менше зібралося нас, бо багатьом перешкодили зайняття або шкільні виклади; із старших приїхали тільки Мисловський, також спенсіонований полковник Порадовський, бувший касієр Осолінського, й о. Гарасевич. У каплиці застали ми труну в порядку: по відпечатанні й віднесенні віка ми знайшли все ненарушеним і гріб уже був викопаний. О. Гарасевич відправив у каплиці короткий церковний обряд і велів узяти труну, — ми винесли її до гробу. Сам о. крилошанин відспівав іще молитви і дав знак, щоб спустити вниз труну. Ми не дали шнурів грабарям, але обдерли білу крепу, що виглядала довкола зпід віка, спустили її сами. О. крилошанин узяв рискаль і все ще відмовляючи молитви, скинув у низ трохи землі й висипав попіл із таци. Закликаний грабар приніс нам 10 рискалів і нас тридцятьох на переміну засипало могилу. О. Гарасевич розплакався, хоча не можна було обвинуватити його в тому, щоб був приятелем поляків”. Показалися сльози також в очах інших. Поділилися віддертою крепою — упімнувся о свою пайку й Гарасевич. Дня 23. березня відправив о. Гарасевич другий похорон у церкві св. Варвари”.
Стільки Богданський. Я навмисно навів його оповідання. Воно показує, що в творця Заведення його імени не було ненависти до нашого народу. Не розумів справи й Богданський, коли торочив про те, що Гарасевич не був приятелем поляків, хіба в тому, що почувався українцем, і то більше на історично-церковній основі, що було вислідом його глибоких студій над „Літописом української церкви” (Annales eccelesiae Ruthenae). Не треба бути дуже здогадливим, щоб назвати Гарасевича першим з українців, що користав із бібліотеки Оссолінського, як ще при кінці XVIII в. користав із неї Енґель, пишучи по німецьки свою „Історію України й українських козаків, як також історію Галичини й Володимирії” (Geschichte der Ukraine und der ukrainischen Kosaken, wie auch von Galizien und Lodomerien”). Ця видана в Галлє 1796 р. книга важна тим, що відограла деяку ролю в національному освідомленні галицьких українців у часах Шашкевича.
Таким робом бачимо, що бібліотека Оссолінського сповняла свою культурну місію вже передтим, заки фондаційним актом передав її творець у користання сучасних і грядучих поколінь. Він поповнював її вічно новими книгами, часто згідно з науковими інтересами, що в них шукав розради в болю від ударів, що посипалися на Польщу.
Бібліотекарем Ос-го був німець із походження Самійло Богуміл Лінде, що з цієї бібліотеки головно зібрав матеріял для свого шеститомного слівника польської мови. Лінде був дуже помічним Оссолінському при побільшуванні бібліотеки. Для цієї ціли відбував численні мандрівки по ріжних околицях, а головно по манастирях із давніми книгозбірнями. В 1804 р. покликано Лінде до Варшави на директора Ліцею. По ньому були бібліотекарями Оссолінського знову два німці.
Вже в часі, коли Оссолінський прощався з Лінде, він мав думку уфундувати із своїх збірок публичну бібліотеку. Зразу думав про Тарнів, пізніше зробив умову з Станиславом Замойським у тому дусі, що з бібліотек Івана Замойського й Оссолінського мала повстати одна бібліотека при замойській академії. Одначе цей плян перекреслило прилучення Замостя до Росії, що звернуло його увагу на Львів. Для цієї мети купив 1817 р. на ліцитації манастир кармелітанок ураз із костелом на власність, щоб тут помістити свої збірки, а вже 8. травня виєднав у цісаря Франца затвердження статуту Заведення свого імени. 6 літ пізніше, в 1823 р., зробив Оссолінський умову з Генриком Любомірським того роду, що для прилюдного вжитку при бібліотеці Оссолінських він віддав свої збірки та предмети як окрему цілість у тісному звязку з бібліотекою під назвою „Музей Любомірських”.
Таким робом на „Національне Заведення ім. Оссолінських” складається „Бібліотека ім. Оссолінських” і „Музей ім. Любомірських”. Останній нараховує 3854 археольоґічно-історичних предметів, 1061 образів, 469 різьб, 28698 рисунків і 21274 нумізматів. Крім того в Бібліотеці Павліковських є ще 24827 рисунків і 3688 нумізматів. Сама бібліотека Оссолінських що мала в хвилині смерти її творця 19055 томів, 552 рукописи, 113 мап й 1445 гравюр, губиться в теперішньому багатстві бібліотеки. В минулому році число скатальоґованих творів досягнуло цифри 171800, а пів міліона томів, окрім нескатальоґованих коло 100.000 томів. Рукописів є коло 10.000 (з чого зінвентаризованих 5.656), автоґрафів 7.000, дипльомів 1.740 і т. д. До того треба ще додати Бібліотеку Павілковських, що силою окремої умови злучилася з Заведенням, з її 21.503 книгами, 271 рукописом, 242 дипльомами й документами, 4.270 автоґрафами, 678 мапами й т. д. На теперішнє книжнє багатство Заведення зложилися записи й дарунки дуже довгої низки меценатів і жертводавців Заведення, але все таки треба памятати, що створив бібліотеку, купив для неї приміщення (пізніше перебудоване) й забезпечив її урухомлення грішми й маєтками Йосиф Макс. Оссолінський. Збірки Заведення зростають постійно; велику вагу для їх зросту має обовязковий примірник часописів із усієї держави — разом 1534, а крім того ще з заграниці 160, отже разом 1694.
До могутнього свого розвитку дійшло Заведення шляхом, що не все був устелений рожами, але деколи, й то довший час, і терням. За потайне друкування революційної літератури в друкарні Заведення арештовано в 1834 р. його директора Константина Слотвінського й інших службовців; Слотвінського засуджено на 10 літ тюрми в Куфштайпі, а Заведення замкнено на низку літ, а окрема „ц. к. ревізійна комісія” почала переглядати набуті по 1830 р. книги й „шкідливі та заборонені” з них відставляти до дирекції поліції. Колиж відчинено Заведення, віддано його під надзір. Взагалі переслідування Заведення й недовіри австрійської влади до нього випливало головно з характеру його діяльности, що мала на меті, виключно польські інтереси, хочаб вони й пішлиб против інтересів австрійської монархії і династії.
Але те, що не подобалося Австрії робило з Заведенням тим більше дорогу інституцію для польського громадянства, наслідком чого Заведення стало дуже важним і всестороннім, не тільки культурним, літературним і науковим, але й політичним, осередком змагань польського народу протягом XIX й на початку XX в. Але вже в першій мірі горіло в Оссолінеум огнище наукового життя. Згідно з волею творця Заведення воно розвивало постійно, в міру грошевих обставин та інших обставин, визначний наук. видавничий рух, почавши від „Czasopisma” в р. 1828 р. до „Przewodnik-а Bibljograficzn-ого” й широкої видавничої діяльности в теперішньому часі. Бож стояли на чолі заведення люди дуже часто глибокого знання, що у виданнях Зав. й знаходили місце для своїх праць, головно використовуючи багаті збірки інституції, та притягали наукові сили зпоза Заведення, звертаючи пильну увагу на свіжий приріст наукових діячів. Ця традиція по Августі Бєльовському, Каролеві Шайносі, Войцєхові Кентшинському й багатьох інших перейшла в Заведенні й до теперішніх часів, коли директором став д-р Людвик Бернацький, автор монографії про першу польську книгу, двотомової праці про театр драму й музику за часів Станіслава Августа і інших праць, і в персоналі, від обох кустосів д-ра Казимира Тишковського й Владислава Тадея Віслоцького почавши, є ціла низка наукових дослідників, як доказує й грубий том „Rocznika” з наукових їх праць й інші їх праці.
Що правда, для свого блискучого розвитку має Заведення сильну підставу, бо до нього належить бібліотечний будинок із городом при вул. Оссолінських ч. 2, так звана камениця Сапігів при тій самій вулиці ч. 11, камениця при вул. Калєчій ч. 5, камениця у Варшаві, село Михалевичі, дві власні друкарні, переплетня, три книгарні й т. д.
При Бібліотеці Оссолінських є наукові робітня, тепер на 56, відчинена в будні від 9 до 2 й від 4 до 8 з виїмкою суботи (від 9 до 11), сливе завсіди переповнена так, що перед полуднем часто треба ждати на свою чергу. Щедро користають читачі, головно студентство недалекого університету, з книг, рукописів і архівальних збірок Заведення, а їм іде назустріч услужливість високо культурних службовиків Заведення.
Багато дало „Національне Заведення ім. Оссолінських” і для відродження галицьких українців і для української науки взагалі. В 1833 й 1834 році з бібліотеки Заведення черпали бажане знання члени „руської трійці” Маркіян Шашкевич, Яків Головацький і Іван Вагилевич. У своїх споминах говорить Головацький, що з примірників Заведення переписав він собі увесь збірник українських пісень українських пісень Михайла Максимовича з 1827 р. й деякі пісні Кірші Данілова. Зокрема близько до Оссолінеум стояв Іван Вагилевич, що служив навіть тут як заступник кустоса від 1. січня до 1. листопада 1851 р.
Був звичай давніше, що в річних звідомленнях Заведення подавано імена визначніших відвідувачів. І так звідомлення за 1858 р. згадує про Куліша, від 1870 р. згадується Антін Петрушевич, від 1871 р. згадується Сидір Шараневич, в 1873 р. названий Осип Федькович, в 1875 р. Михайло Драгоманів, перехрещений у цьому звідомленні на Юрія, але вже в найближчому він названий вірно, в 1875 р. згаданий також другий закордонний учений Олексій Андрієвський, від 1878 р. згадується Омелян Огоновський і Омелян Калужняцький. Пізніше заперестано подавати імена визначніших відвідувачів. Належали до них Іван Франко, Остап Терлецький, Володимир Антонович, Михайло Павлик та інші з померших. З живих згадує з вдячністю Оссолінеум довга низка наших робітників пера від професорів університету почавши й на нашому студентстві скінчивши.
Також у видавництвах Заведення появилася низка праць українців, почавши від замітної своєю обороною самостійности української мови розвідки І. Могильницького „Rozprawa o języku ruskim” у „Czasopismie” 1829 р., по нинішні часи з розвідкою Володимира Дорошенка про недокінчені друком писання Івана Франка у „Przewodniku Bibljograficznym”, й низка праць поляків із українознавства, закінчена свіжою етноґрафічною моноґрафією п. н. „Rusini” проф. Адама Фішера, колишнього стипендиста Заведення.
Всі ділянки українознавства, зокрема історія, мають пребагатий матеріял у друкованих книгах, рукописах, автоґрафах, документах, в архівних і інших збірках Заведення. Вичислити кілька з величезної маси не дає жадного образу. Може колись здобудеться наша наука на виказання того, що цікавого й важного містить Оссолінеум із рукописного і архівного матеріялу в своїх пребагатих збірках, у значній частині ще не зінвентаризованих. Це робота головно для історика.
Закінчу свої рядки побажанням, щоби такого матеріялу як найбільше найшлося в дальшому як найкращому розвиткові „Національного Заведення ім. Оссолінських” для слави свого народу, що створив його, й у користь усіх, що бажатимуть черпнути матеріял і знання з його збірок.
Літературознавець, фольклорист, член Наукового Товариства ім. Шевченка Михайло Возняк (1881–1954) написав наведену нижче статтю для української щоденної газети “Діло” у 1928 на честь столітнього ювілею Оссолінеуму. Автор переконував, що „багато дало “Національне Заведення ім. Оссолінських” і для відродження галицьких українців і для української науки взагалі”, перелічуючи серед іншого імена відомих українців, які проводили свої дослідження в Оссолінеумі: Пантелеймона Куліша, Антіна Петрушевича, Сидора Шараневича, Осипа Федьковича, Михайла Драгоманова, Олександра Огоновського, Михайла Павлика, Осипа Терлецького. Згадав Возняк і про українознавчі праці, що вийшли у його видавництві: Івана Могильницького, Володимира Дорошенка, Адама Фішера. Як і більшість представників української інтелігенції автор був критичним до польської національної політики міжвоєнного часу у стосунку до своїх українських громадян. У статті “Як пробудилося українське народне життя” (1924) він писав: “Український нарід хоче бути українським, себто своїм власним, а не польським… В усякім разі не забувайте, ви, пане, що та земля, по котрій ходите своєю ногою, називається Русь, є українською землею, не польською”. Попри це, Возняк визнавав важливу роль Оссолінеуму для розвитку української науки та культури.