Міхал Дубянецький про торгівлю на мінському ринку, 1985 р.

1 вересня 1985 р.

Сьогодні знову виникла потреба їхати на Комаровський ринок – купувати цвяхи для дачної підлоги. На восьму годину ранку я вже був там. Але виявилося, що потрібна мені крамниця відчиняється тільки о 9-й годині.

Вирішив походити по ринку, подивитися, що і за якими цінами продається. Відразу кинулося в очі, що сьогодні тут царство квітів. Воно і зрозуміло: перший день навчального року: всі, згідно з традицією, йдуть цього дня до своїх Alma mater з букетами квітів. Очі розбігаються, важко зупинити їх на чому-небудь. Скрізь пишнота надзвичайна. Багато столів на величезній площі заставлені, як правило, відрами, повними квітів. Квіти в букетах, квіти “врозсип” – бери, скільки треба і комбінуй букет самостійно, а не вмієш, скажи і тобі допоможуть зробити це швидко, гарно і безкоштовно, заплати тільки за целофан.

Це сезон квітів, до першого вересня розквітають вже і пишні «осінні» квіти, не відійшли ще й “літні”. Однак ціни сьогодні такі, які можна виправдати тільки глибокою зимою для квітів, вирощених у теплиці чи в хатніх умовах. “Квіткарі” користуються моментом, щоб якнайкраще зробити «послугу» своїм ближнім. У хід пускають усе те, на що у звичайні дні сезону ніхто й не дивиться. А ціни на таке “абищо” гнуть такі, які зазвичай соромляться призначати навіть на екстракласний товар.

Наприклад, шикарні гладіолуси в метр і більше висотою мали би коштувати тепер карбованець-півтора за штуку. А сьогодні півтора-два карбованці коштують малюсінькі гладіолуси, так звані “дітки”. А тих екстра-люкс сьогодні і не купиш.

Якісь маленькі трояндочки, “мерседес”, як мені сказали – два карбованці штучка. Хризантеми – карбованець, півтора і два. Айстри – 15–20–30–40 копійок штука. А коли якийсь поліпшений сорт, як, скажімо, “бальфі” хризантемоподібні чи ще які, то і до карбованця штука (!)…

Гвоздики – по карбованцю. Флокси й ті по 20 копійок за штуку.

На все це державні ціни разів у п’ять нижчі. Але ж де та державна продукція? Її або нема зовсім, коли потрібно, або є, та такої якості, що оминеш її п’ятою дорогою.

Час у мене був, і я походив трохи між харчовими рядами. Там, де продають сало-м’ясо, я довідався, що не селяни-продавці визначають ціну на ці продукти, а керівництво ринку. “Ось, – каже мені інтелігентного вигляду симпатичний молодий селянин, – подивіться: ці етикетки вони видали мені з проставленими вже цінами”. Дивлюся: “Сало кг. 3 крб.”; “Сало кг. 3 крб. 50 коп.”; “Свинина кг. 5 крб.”. “А ви скільки самі би поставили?” – питаю. “На сало, мабуть, так і поставив би, як вони, а м’ясо довів би до шести карбованців, – каже він, –скажімо, на так звану «вирізку»”. Він нахилився, взяв великий шматок м’яса, показав мені: “Одна справа м’ясо з кістками, а інша – отаке. Це ж як сонце”. З цими словами обличчя молодого тваринника посвітлішало. Та й весь він ніби якось засвітився. Це передалось і мені. “Порівняти плоди своєї важкої праці з сонцем може тільки людина добра, розумна і закохана у свою роботу”, – схвально подумав я.

Я попросив його зважити мені два кілограми “цього сонця”. Він зробив це впевнено, гарно і маєстатично. Спритно мені загорнув і поклав переді мною. Даю йому 13 карбованців – червінець і трояк.

– А навіщо трояк? –питає він, – це ж усе коштує десять карбованців.

– За сонце, – відповів я і, швидко промовивши: – “Вдалої вам торгівлі!”, – пішов далі. Мене миттєво затягнуло в людський вир. Але я ще встиг почути деякі слова “продавця сонця”, що адресувалися мені:

– Шановний громадянине, візьміть решту… Ну візьміть решту: я ж дорожче не маю права продавати…

“Помідори – карбованець-півтора за кілограм”, – іду я далі. І все-таки дорого, подумав я: апельсини привозять “з-за моря-океану”, а ціна на них увесь час тримається один карбованець сорок копійок кілограм. А це ж своє, повинно би бути значно дешевше.

Поруч огірки. Ціна: два карбованці. Я здивувався. Наблизився до прилавка і перепитав.

– Правильно написано, – відповіли мені. Перші й останні завжди дорого. А це останні.

В іншому місці я побачив солені (а може й малосольні?) огірки. Ціна така сама: два карбованці.

Час наближався до дев’ятої години. Значить, мені потрібно було “закруглятися” з цією “діяльністю”. А хотілося ще що-небудь подивитися. Дещо встиг.

Морква від 40 до 80 копійок кілограм, до восьми разів дорожче, ніж “державна”.

Буряки – сорок копійок, або у чотири рази дорожче за кілограм.

Кріп – 15 копійок пучок грамів на 50. Ніхто ніколи, скільки я пам’ятаю, не сперечається через таку фантастичну ціну: майже 2000 відсотків від державної! Скільки потрібно цього кропу? Мізер!

Так само петрушка – 15 копійок такий же пучечок. Державної ціни не знаю. Думаю, що не більше, ніж за той кріп.

А ось перець і часник продають штуками: стручок перцю 20–30 копійок, голівка часнику – 25 копійок. Скільки, думаю, його голівок у кілограмі? Державна ж ціна карбованець двадцять копійок за кілограм…

А ось наші “фрукти-ягоди”:

Яблука по карбованцю-півтора кілограм. Можна купити і за 50 копійок. Але вони вже будуть мати мало спільного з чудесними білоруськими яблуками. Дорого! А порівняно з тими ж апельсинами?!

Ще дорожчі груші: хороші по два з половиною карбованці кілограм – мало не як два кілограми заморських апельсинів!

“Широко представлене” на ринку і лісове господарство. Ягоди продають склянками, лікувальні трави – пучками, а то і склянками, якщо, скажімо, плоди, чи самі сухі квіти. Характерні ці склянки: звідки ці бабусі, думаєш не раз, беруть такі маленькі скляночки, яким дуже далеко до стандартної, 200–250-грамової? Це теж спосіб “накрутити ціни”.

Чорницю продавали на карбованець три склянки, брусницю – по 60 копійок склянка.

Мені сподобалися дві бабусі, що продавали “травки”. Я звернув увагу на акуратненький пучечок якихось сухих рослинок. Мені з готовністю розповіли, що це “слізки”, що коштують вони карбованець, що лікують ними те і те (на жаль, я не запам’ятав властивостей багатьох рослин, які мені тут показували: занадто багато було цієї незвичної для мене інформації).

– О, та у вас у кожної різні рослини, хоча, бачу, ви заодно.

– Добре, дитино, сказав: “заодно”. Ось тому, що “заодно”, ми і намагаємося не заважати одна одній. А у нас у кожної майже одне і те саме. Але ж, якщо одна поклала що-небудь, інша вже те саме не кладе. Навіщо робити конкуренцію?

У цих “подружок” скляночки такі самі, як у всіх. Але я бачив, як вони “міряють” ними: не трусять, а буквально трамбують, а потім ще кладуть жменю зверху, притримуючи її, щоб не розсипалася. У підсумку віддають замість однієї склянки всі чотири. Але на великі склянки і вони – чесні, доброчинні – не переходять. Може, у них існує якийсь неписаний закон? Закон, щоб вистояти в умовах постійного тиску з боку держави і відкритої ворожості з боку покупців-демагогів?

В оригіналі білоруською мовою

1 верасьня 1985 году. Сёньня зноў узьнікла патрэба ехаць на Камароўскі рынак – купляць цьвікі для дачнае падлогі. Да васьмі гадзінаў раніцы я быў ужо там. Але высьветлілася, што патрэбная мне лаўка адчыняецца толькі а 9-й гадзіне.

Вырашыў пахадзіць па рынку, паглядзець што і па якіх цэнах прадаецца. Адразу кінулася ў вочы, што сёньня тут царства кветак. Яно і зразумела: першы дзень навучальнага году: усе, паводле традыцыі, ідуць у гэты дзень у свае Alma mater з букетамі кветак. Вочы разьбягаюцца, цяжка спыніць іх на чым-небудзь.Усюды хараство надзвычайнае. Мноства сталоў на агромністай плошчы застаўленыя, як правіла, вёдрамі, поўнымі кветак. Кветкі ў букетах, кветкі “уроссып” – бяры, колькі трэба і камбінуй сам букет, а ня ўмееш, скажы і табе дапамогуць зрабіць гэта хутка, прыгожа і бясплатна, заплаці толькі за цэлафан.

Гэта сезон кветак, да першага верасьня расцьвітаюць ужо і пышныя “асеньнія” кветкі, не адышлі яшчэ і “летнія”. Аднак цэны сёньня такія, якія можна апраўдаць толькі глыбокай зімою для кветак, выгадаваных у цяпліцы ці ў хатніх умовах. “Кветкаводы” карыстаюцца момантам, каб як найлепш аказаць “паслугу” сваім бліжнім. У ход пускаюць усё тое, на што ў звычайныя дні сезону ніхто і не глядзіць. А цэны на такое “абы-што” гнуць такія, якія звычайна саромеюцца прызначаць нават на экстралюксусовы тавар.

Напрыклад шыкоўныя гладыёлусы ў метр і больш вышынёю павінны б каштаваць цяпер штука рубель-паўтара. А сёньня паўтара-два рублі каштуюць малюпасенькія гладыёлусікі, так званыя “дзеткі”. А тых экстра-люкс сёньня і не дакупішся.

Нейкія маленькія ружачкі, “мерседэс”, як мне сказалі, – два рублі штучка. Хрызантэмы – рубель, паўтара і два. Астры – 15-20-30-40 капеек штука. А калі які палепшаны гатунак, як, скажам, “бальфі” хрызантэмападобны ці яшчэ які, дык і да рубля штука (!)…

Гвазьдзікі – па рублю. Флоксы і тыя па 20 капеек за штуку.

На ўсё гэта дзяржаўныя цэны разоў у пяць ніжэйшыя. Але ж дзе тая дзяржаўная прадукцыя? Яе альбо няма зусім, калі трэба, альбо ёсьць ды такой якасьці, што абмінеш яе пятай дарогаю.

Час у мяне быў, і я пахадзіў крыху паміж харчовымі радамі. Там, дзе прадаюць сала-мяса, я даведаўся, што не сяляне-прадаўцы вызначаюць цану на гэтыя прадукты, а кіраўніцтва рынка. “Во, – кажа мне інтэлігентнага выгляду прыгожы малады селянін, – паглядзіце: гэтыя этыкеткі яны выдалі мне з прастаўленымі ўжо цэнамі”. Гляджу: “Сала кг. 3 р.”; “Сала кг. 3 р. 50 к.”; “Мяса свіное кг. 5 р.” “А вы колькі самі паставілі б?” – пытаю я. “На сала, мабыць, так і паставіў бы, як яны, а мяса давёў бы да шасьці рублёў, – кажа ён, – скажам на так званую “выразку”. Ён нагнуўся, узяў вялікі кавалак мяса, паказаў мне: “Адна справа мяса з касьцямі, а другая – вось такое. Гэта ж нібы сонца”. Пры гэтых словах твар маладога жывёлавода прасьвятлеў. Ды і ўвесь ён неяк нібы засьвяціўся. Гэта перадалося і мне. “Параўнаць плён сваёй цяжкай працы з сонцам можа толькі чалавек добры, разумны і ўлюбёны ў сваю працу”, – усхвалявана падумаў я.

Я папрасіў яго ўзважыць мне два кілаграмы “гэтага сонца”. Ён зрабіў гэта упэўнена, прыгожа і majestatycznie. Спрытна мне загарнуў і паклаў перада мною. Падаю яму 13 рублёў – чырвонец і траяк.

– А нашто траяк? – пытае ён, – гэта ж усё каштуе дзесяць рублёў.

– За сонца, – адказаў я і, хутка вымавіўшы: – “Удалага вам гандлю!”, – пайшоў далей. Мяне імгненна ўкруціла ў чалавечы вір. Але я пасьпеў яшчэ пачуць некаторыя словы “прадаўца сонца”, што адрасаваліся мне:

– Паважаны грамадзянін, вазьміце здачу… Ну, вазьміце здачу: я ж даражэй ня маю права прадаваць…

“Памідоры – рубель – паўтара за кілаграм, – іду я далей. І ўсё-такі дорага, падумаў я: апельсіны прывозяць “з-за мора-акіяну”, а цана на іх увесь час трымаецца адзін рубель сорак капеек кілаграм. А гэта ж сваё, павінна б быць значна таньней.

Побач агуркі. Цана: два рублі. Я зьдзівіўся. Наблізіўся да прылаўка і перапытаў.

– Правільна напісана, – адказалі мне. Першыя і апошнія заўсёды дорага. А гэта апошнія.

У другім месцы я ўбачыў салёныя (а можа і маласольныя?) агуркі. Цана тая самая: два рублі.

Час набліжаўся да дзевяці гадзінаў. Значыць, мне трэба было “закругляцца” з гэтай “дзейнасьцю”. А хацелася яшчэ што-небудзь паглядзець. Сёе-тое пасьпеў.

Морква ад 40 да 80 капеек кілаграм, да васьмі разоў даражэй за “дзяржаўную”.

Буракі – сорак капеек, альбо ў чатыры разы даражэй за кілаграм.

Кроп – 15 капеек пучок грамаў на 50. Ніхто ніколі, колькі я памятаю, не спрачаецца за такую фантастычную цану: амаль 2000 адсоткаў ад дзяржаўнай! Колькі трэба гэтага кропу? Мізэр!

Таксама пятрушка – 15 капеек такі ж пучочак. Дзяржаўнай цаны ня ведаю. Думаю, што ня больш, чым за той кроп.

А вось перац і часнок прадаюць штукамі: стручок перцу 20–30 капеек, галоўка часнаку – 25 капеек. Колькі, думаю, галовак яго ў кілаграме? Дзяржаўная ж цана рубель дваццаць капеек за кілаграм…

А во нашыя “фрукты-ягады”:

Яблыкі рубель-паўтара кілаграм. Можна купіць і за 50 капеек. Але яны ўжо будуць мець мала адносінаў да цудоўных беларускіх яблыкаў. Дорага! А ў параўнаньні з тымі ж апельсінамі?!

Яшчэ даражэй грушы: добрыя па два з паловаю рублі кілаграм – амаль як два кілаграмы заморскіх апельсінаў!

“Шырока прадстаўлена” на рынку таксама лясная гаспадарка. Ягады прадаюцца шклянкамі, травы лячэбныя – пучкамі, а то і шклянкамі, калі, скажам, плады, ці адны сухія кветкі. Характэрныя гэтыя шклянкі: адкуль гэтыя бабкі, думаеш ня раз, бяруць такія маленькія шкляначкі, якім вельмі далёка да стандартнай, 200-250-грамовай? Гэта таксама спосаб “узьвінчваньня цэнаў”.

Чарніцы прадаваліся на рубель тры шклянкі, брусьніцы – па 60 капеек шклянка.

Мне спадабаліся дзьве бабкі, што прадавалі “траўкі”. Я зьвярнуў увагу на зграбненькі пучочак нейкіх сухіх расьлінак. Мне з гатоўнасьцю расказалі, што гэта “сьлёзкі”, што каштуюць яны рубель, што лечаць імі тое і тое (на жаль, я не запомніў уласьцівасьцяў мноства расьлінаў, якія мне тут паказвалі: занадта многа было гэтай нязвычнай мне інфармацыі).

– О, ды ў вас у кожнай розныя расьліны, хоць, бачу, вы заадно.

– Добра, дзетка, сказаў: “заадно”. Вось таму, што “заадно”, дык мы імкнемся не перашкаджаць адна другой. А ў нас у кожнае амаль адно і тое самае. Але ж, калі паклала што-небудзь адна, другая ўжо тое самае не кладзе. Нашто строіць канкурэнцыю?

У гэтых “сябровак” шкляначкі такія самыя, як і ва ўсіх. Але я бачыў, як яны “мераюць” імі: ня трусяць, а літаральна трамбуюць, а пасьля яшчэ кладуць жменю зьверху, прытрылімваючы яе, каб не рассыпалася. У выніку аддаюць замест адной шклянкі ўсе чатыры. Аднак на вялікія шклянкі і яны – сумленныя, дабрачынныя – не пераходзяць. Можа, існуе ў іх нейкі няпісаны закон? Закон, каб выстаяць ва ўмовах пастаяннага прыціску з боку дзяржавы і адкрытай варожасьці з боку пакупнікоў-дэмагогаў?