Лист Лесі Українки до Михайла Павлика
Сан-Ремо, 4(17).IV.1903
Високошановний Друже!
Дуже мені неприємно, що Ви так якось дражливо прийняли мій лист. Він зовсім не був вимірений проти Вас, а скоріш проти мене самої… Взагалі сей рік для мене критичний, я знов стою на роздоріжжі, як колись в дні першої молодости, багато приходиться рішати, міркувати і владновувати єдино своєю власною думкою і силою, часто не тілько без жодної помочі, але ще й при чималій оппозиції з боку тих, що, здавалось би, не повинні бути в такій оппозиції (батьки Лесі Українки на той час не підтримували її планів щодо майбутнього навчання та працевлаштування за кордоном, прим.). Багато тут і зайвої боротьби, і марнування сили, і втоми думки. Від того я часом трачу почуття дійсності і буваю несправедлива до людей, а часом і до себе. Додайте до сього мою звичайну хронічну і вже, може, довічну недолугість, то може пробачите мені помилки в стилізації моїх листів. Проти Вас же я нічого не маю і ні в чому Вас не винувачу, і яке б там не було Ваше «щістє (діалектична галицька форма слова “щастя”) до людей», то до мене маєте те «щістє», що мене глибоко болить найменша прикрість, яку я коли, хоч і несвідомо, могла заподіяти Вам. Може з того користи мало, але вже воно так.
Я, Друже, не прошу і не просила у Вас ніякої «статистики» (ідеться про відомості щодо заробітної плати викладачів гімназій та орієнтовної плати за послуги репетитора в Галичині, прим.) ні для мене, ні для мого приятеля (йдеться про Климентія Квітку, майбутнього чоловіка Лесі Українки, прим.). Я просто думала, що, може Ви випадком знаєте приближно умови (напр[иклад], я знаю minimum плати за такі лекції в Росії і не потребувала би для того жадної статистики збірати, якби хто мене запитав), тілько думала, що може Ви просто забули про те написати. Я ж зовсім не бажаю, що[б] Ви тим клопотались, бо Вам і так роботи досить. Хутко може буду у Львові сама, то розпитаюсь по людях, а Вас виразно прошу не марнувати на те часу і сили.
Ні я, ні мій приятель не мали б нічого проти, щоб перейти в австр[ійське] горожанство, а я, в протилежність дядькові (Михайлу Драгоманову, прим.) (на сей раз), готова б хоч в аббісінське горожанство перейти, аби не бути росс[ійською] підданою, бо підданства того зовсім не вважаю ні за яку національну ознаку (скоріш за нац[іональне] нещастя], а за річ чисто практичного значіння. Українець робить однаковий компроміс, коли пишеться підданим чи Росії, чи Австрії, – мені Петербург так само чужий, як і Відень, і в зміні форми пашпорту я жаднісінької жертви не бачу, навпаки, рада б її зробити при першій нагоді. Так, що аби я могла усталитися в Австрії на життя, то уживу всіх заходів, щоб скоріше перестати вважатись росс[ійською] підданою. Я тілько не знаю чи лехко і чи хутко можна те зробити. Воліла б тілько вважатись не втікачкою-еміґранткою, а нормально натуралізованою, щоб таки часом могти навідуватись на Україну, бо хоч і Австр[ійську] Україну вважаю рідним краєм, та все таки є багато такого, що в’яже мене з певними виразними пунктами України російської і що не дає мені от так зараз, без намислу сказати: я переїжджаю. У всякім разі раніш остатнього рішення мусіла б таки побути ще раз на Україні, бо мала б там чимало справ до ліквідації або до иншого, нового уладнування (цей уривок був вирізаний радянською цензурою у 12-ти точному виданні творів Лесі України 1979 року, прим.).
За людське відношення до Драгом[анівщи]ни я Вам нічого не можу сказати, хіба те, що не вірю, аби правда могла бути такою вже незрозумілою, щоб аж пропасти через те. Коли не Ви і не я, то. може, сильніші від нас видобудуть ту правду зо дна (принаймні, те головне, що в ній є). За себе скажу, що я зважу свою силу, як трохи мине сей гостро критичний стан (сподіваюсь, що це до осени станеться); і тоді визначу собі виразну програму, що я можу і що я повинна робити. А се, про що тепер просила Вас довідатись у Львові, єсть один з матеріалів до мого рішення. Тільки повторно прошу: як то Вам має завдати хоч найменший клопіт, то нетреба, я справлюсь сама.
Сподіваюсь, що Вам не прийдеться так бідувати [зі мною]. Я не маю таких здібностів, як покійний Ковалевський (йдеться про Ковалевського Миколу Васильовича (1841-1897) – громадського діяча, соратника і друга Михайла Драгоманова, котрий довгий час опікувався фінансуванням українських видань закордоном, прим.), а все ж таки до певної міри можу стати у пригоді своїм друзям по ідеї. Зрештою, про сі справи і про деякі инші поговоримо при зустрічі. Як не за місяць, то за два побачимось. Тим часом не ворогуйте на мене – коли я роблю часом зле, то таки більше собі[,] ніж иншим, та принаймні до самодовольних не належу.
До побачення! Привіт Вашій мамі.
Л.К.
Письменниця Леся Українка у листі до українського галицького політика Михайла Павлика, пише про свій план еміграції з Російської імперії. Лист писаний у 1903 році з Сан-Ремо, де письменниця лікувалася, відтак авторка дозволила собі писати відверто, не криючись перед тогочасною російською імперською цензурою, яка у разі потрапляння до неї такого листа навряд чи його пропустила б. Принаймні радянська цензура найцікавіший фрагмент Українчиного меседжу не оминула, вилучивши його з публікації у підготовленому у 1979 році 12-томному виданні творів письменниці. Цей фрагмент проливає світло на ставлення тогочасних українських еліт, – яскравою представницею яких була письменниця, будучи одночасно племінницею і ученицею одного з найбільших українських політичних мислителів ХІХ століття Михайла Драгоманова, – до підданства українців до двох різних імперій (Австро-Угорської та Російської) і пов’язаних з цим досвідів.