English translation is coming
Лист Лесі Українки до Михайла Павлика
Сан-Ремо, 4(17).IV.1903
Високошановний Друже!
Дуже мені неприємно, що Ви так якось дражливо прийняли мій лист. Він зовсім не був вимірений проти Вас, а скоріш проти мене самої… Взагалі сей рік для мене критичний, я знов стою на роздоріжжі, як колись в дні першої молодости, багато приходиться рішати, міркувати і владновувати єдино своєю власною думкою і силою, часто не тілько без жодної помочі, але ще й при чималій оппозиції з боку тих, що, здавалось би, не повинні бути в такій оппозиції (батьки Лесі Українки на той час не підтримували її планів щодо майбутнього навчання та працевлаштування за кордоном, прим.). Багато тут і зайвої боротьби, і марнування сили, і втоми думки. Від того я часом трачу почуття дійсності і буваю несправедлива до людей, а часом і до себе. Додайте до сього мою звичайну хронічну і вже, може, довічну недолугість, то може пробачите мені помилки в стилізації моїх листів. Проти Вас же я нічого не маю і ні в чому Вас не винувачу, і яке б там не було Ваше «щістє (діалектична галицька форма слова “щастя”) до людей», то до мене маєте те «щістє», що мене глибоко болить найменша прикрість, яку я коли, хоч і несвідомо, могла заподіяти Вам. Може з того користи мало, але вже воно так.
Я, Друже, не прошу і не просила у Вас ніякої «статистики» (ідеться про відомості щодо заробітної плати викладачів гімназій та орієнтовної плати за послуги репетитора в Галичині, прим.) ні для мене, ні для мого приятеля (йдеться про Климентія Квітку, майбутнього чоловіка Лесі Українки, прим.). Я просто думала, що, може Ви випадком знаєте приближно умови (напр[иклад], я знаю minimum плати за такі лекції в Росії і не потребувала би для того жадної статистики збірати, якби хто мене запитав), тілько думала, що може Ви просто забули про те написати. Я ж зовсім не бажаю, що[б] Ви тим клопотались, бо Вам і так роботи досить. Хутко може буду у Львові сама, то розпитаюсь по людях, а Вас виразно прошу не марнувати на те часу і сили.
Ні я, ні мій приятель не мали б нічого проти, щоб перейти в австр[ійське] горожанство, а я, в протилежність дядькові (Михайлу Драгоманову, прим.) (на сей раз), готова б хоч в аббісінське горожанство перейти, аби не бути росс[ійською] підданою, бо підданства того зовсім не вважаю ні за яку національну ознаку (скоріш за нац[іональне] нещастя], а за річ чисто практичного значіння. Українець робить однаковий компроміс, коли пишеться підданим чи Росії, чи Австрії, – мені Петербург так само чужий, як і Відень, і в зміні формипашпорту я жаднісінької жертви не бачу, навпаки, рада б її зробити при першій нагоді. Так, що аби я могла усталитися в Австрії на життя, то уживу всіх заходів, щоб скоріше перестати вважатись росс[ійською] підданою. Я тілько не знаю чи лехко і чи хутко можна те зробити. Воліла б тілько вважатись не втікачкою-еміґранткою, а нормально натуралізованою, щоб таки часом могти навідуватись на Україну, бо хоч і Австр[ійську] Україну вважаю рідним краєм, та все таки є багато такого, що в’яже мене з певними виразними пунктами України російської і що не дає мені от так зараз, без намислу сказати: я переїжджаю. У всякім разі раніш остатнього рішення мусіла б таки побути ще раз на Україні, бо мала б там чимало справ до ліквідації або до иншого, нового уладнування (цей уривок був викиненим радянською цензурою у 12-ти точному виданні творів Лесі України, виданому 1979 року, прим.).
За людське відношення до Драгом[анівщи]ни я Вам нічого не можу сказати, хіба те, що не вірю, аби правда могла бути такою вже незрозумілою, щоб аж пропасти через те. Коли не Ви і не я, то. може, сильніші від нас видобудуть ту правду зо дна (принаймні, те головне, що в ній є). За себе скажу, що я зважу свою силу, як трохи мине сей гостро критичний стан (сподіваюсь, що це до осени станеться); і тоді визначу собі виразну програму, що я можу і що я повинна робити. А се, про що тепер просила Вас довідатись у Львові, єсть один з матеріалів до мого рішення. Тільки повторно прошу: як то Вам має завдати хоч найменший клопіт, то нетреба, я справлюсь сама.
Сподіваюсь, що Вам не прийдеться так бідувати [зі мною]. Я не маю таких здібностів, як покійний Ковалевський (йдеться про Ковалевського Миколу Васильовича (1841-1897) – громадського діяча, соратника і друга Михайла Драгоманова, котрий довгий час опікувався фінансуванням українських видань закордоном, прим.), а все ж таки до певної міри можу стати у пригоді своїм друзям по ідеї. Зрештою, про сі справи і про деякі инші поговоримо при зустрічі. Як не за місяць, то за два побачимось. Тим часом не ворогуйте на мене – коли я роблю часом зле, то таки більше собі[,] ніж иншим, та принаймні до самодовольних не належу.
До побачення! Привіт Вашій мамі.
Л.К.
Ukrainian writer Lesya Ukrainka (Larysa Kosach), in her letter to the politician, a subject of the Austrian Empire, Mykhaylo Pavlyk, writes about the plan for her emigration from Romanov Empire. The letter was written in 1903 from San Remo, where the writer was undergoing medical treatment. That is why the author could afford writing quite frankly, without hiding in front of the then Russian imperial censorship. Otherwise, in case of getting the letter, they would only let it pass sometimes. At least the Soviet censorship had not missed the most interesting fragment of the Ukrainka’ message. They deleted it from the publication in the 12-volume edition of the writer’s works compiled in 1979. This fragment sheds light on the attitude of the then Ukrainian elites to their subjection to different empires and related experiences.