Єкатеринослав
З часів революції мені залишився в пам’яті такий Єкатеринослав: довгий проспект з численними каштанами та акаціями, що п’янять запахом; багато юнаків та дівчат, які тиняються без діла по проспекту і лузають насіння; широкий Дніпро, в якому червоноармійці купають коней; потьомкінські сади з протяжними нічними співами українських шикс і постійна тривога перед бандами, що підкрадаються до міста.
Зараз Єкатеринослав цілком інший. По довгому проспекті, з якого багато дерев, певне, пішло на обігрів та підпали, струмують маси робітників, задимлені і поспішні, подібно до брянських сталеварів; по широких тротуарах тягнуться численні портфелі, клерків та службовців, схожих зовні.
Місто працює. З коминів тягнеться дим. На березі Дніпра лежить багато дерева, товарів і замість коней рікою пливуть кораблі.
Місто не однорідне – наполовину воно задимлене, кам’яне, як Харків – наполовину – зелене, повне садів, по-українському ніжне – як Полтава.
Точно як у Харкові публіка тут забігана, чужа, загрубіла, і неосвічена, не має жодної традиції, крім лузання насіння і російської. Дуже загрубілі євреї.
Найбільша боротьба, яка відбувається серед євреїв Єкатеринослава полягає в тому, що вони мають віддавати своїх дітей у єврейські школи розповідає мені єврейська вчителька.
– Російські, – просять вони, – лише російські.
І коли комісія, яка має вирішувати, в яку школу підуть діти, запитує в дітей, яка мова для них рідна, батьки підказують:
– Російська, кажи, російська!
До російських шкіл не віддають, можна вчитися або в українській, або у єврейській. Лише росіяни отримують російські школи для своїх дітей. І буває, що євреї, коли їх питають якою мовою розмовляють вони зі своїми дітьми, відповідають – українською…
Зрозуміло, що ні вони, ані їхні діти не розуміють українською ані слова.
Діти сидять в українських школах, не розуміючи нічого, що до них говорять. Але це не заважає, щоб всі українські школи в місті були повні єврейських „Грішок” і „Мішок”.
З населення 50 000 євреїв, у єврейських школах вчиться близько 1500 єврейських дітей.
В місті є єврейські технічні школи з сотнями учнів, що вчаться слюсарства, механіки і так далі. Коштувало багато роботи, поки вдалося затягнути молодь в такі школи. Не зважаючи на те, що люди зараз прагнуть бути робітниками, в єврейську технічну школу в результаті йшли неохоче, здебільшого через те, що там викладають їдишем. Зараз школа стала популярна і люди з задоволенням приходять.
Єкатеринославські євреї переконані, що викладати на їдиші зовсім не так страшно. Те саме стається з батьками, діти яких „втрапили” у єврейські школи.
– Це зовсім непогано – кажуть вони – краще ніж в українських.
Разом з тим, цікаво те, що серед батьків найбільшими противниками єврейських шкіл є польські євреї, яких під час війни вигнали з містечок і їх перекинули до Єкатеринослава.
– Чим це пояснюється? – запитую я у вчителів.
– Оскільки вони самі нічого не тямлять в російській, то хочуть щоб мову знали їхні діти.
Однак, не варто робити висновку, що польські євреї більш схильні до асиміляції, бо в той самий час мої земляки розхвалювали мені діячів у багатьох містах і містечках, які всюди стоять в авангарді єврейської культурної роботи. Як тільки десь хороший працівник культури чи організатор, то це єврейський юнак з Польщі.
Чим Єкатеринослав може пишатися, то це тим, що в місцевій „Брянській сталевій фабриці”[1], працюють десятки тисяч робітників, серед них дві тисячі євреїв. „Нацмен” підтримує контакти з профорганізаціями і певний процент євреїв вступає у фабрику кожного разу, коли є потреба в робітниках.
Тим часом, єврейські робітники працюють на простій роботі, бо вони некваліфіковані. Потрохи, виконуючи більше рутини вони переходять від чорної праці до більш кваліфікованої. Я б хотів побачити євреїв за роботою, але це складно. Бо, по-перше, євреї не показуються, є може один єврей на декілька десятків неєвреїв; по-друге, важко впізнати євреїв в робочому одязі, задимлених, присмалених – всі на один кшталт. Багато євреїв чорноробів йдуть на курси підвищення кваліфікації, щоб вивчитися фаху.
Я наштовхнувся у клубі на декількох єврейських робітників сталевої фабрики і запитав про стосунки між євреями та гоями.
– Цілком добрі – відповіли декілька молодих людей – поки не звикли, частина бурчала. Тепер бачать, що ми працюємо нарівні з ними.
Багато робиться стосовно цього. Говорять, пояснюють, але антисемітів не бракує. Як мені розповіли, трапилося, що під час візиту Калініна на Брянську фабрику в Єкатеринославі, робітники, поміж інших запитань, вислали йому записку: „Чому так багато „жидів” серед робітників і службовців?
В неділю ввечері я прогулююся по бічних вуличках, де живе більшість робітників. З усіх боків грають гармошки, волочаться пияки, співають шикси. На мені фетровий капелюх і з мене кепкують:
– Шляпа идиот! – кричать вслід – Хе, хе!
Мій товариш радить краще вийти на проспект.
– Можна і отримати – каже мені.
– За що?
– Просто так
Я далі гуляв, але так і не отримав. Лише час від часу інша парочка, що йшла в обнімку, оглядала мій звичний, невинний капелюх, який не хибує на жодні, не приведи Господи, претензії і підсміювалася:
– Шля-па!
Я вийшов на проспект і зайшов до клубу. З усіх боків єврейські парубки, шикси, тиснява, галас. На стінах наліплени написи, що не можна лузати насіння, але і так лузають, аж гай гуде. Горілка ллється з усіх боків. Риков[2], який повернув „Монополку” і тому удостоївся, щоб пляшчину назвали його іменем „Риківка”[3], дивиться зі стіни і отримує втіху від натовпу[4].
В наступних залах якась декламація. Звідти чутно аплодисменти. Лише тут, в передній кімнаті юрмляться, співають, фліртують і сміються. Шикси щирять зуби з радості за своїх „молодців”. Заводиться на невеликий скандал. Декілька єврейських молодиків, робітників розігрались на гармошці і йдуть у танок, заважаючи цим декламації в другому залі. Молодий російський парубок, з білявим волоссям, що кидається в очі, ідеалістик, свідомий, просить в них:
– Товариші, як вам не соромно? В клубі така несвідомість!
Але веселі хлопці скидують головою, витріщають п’яні очі і посилають по матері.
Я йду в інший клуб, там євреї. Там теж жваво, п’ють чай, грають в кості, розмовляють. Годі почути запах горілки, навіть як ліків!
При всьому інтернаціоналізмі, рівності та братерстві, яка вражаюча різниця між народами!
Примітки:
[1] Дніпропетровський металургійний завод ім. Г.І. Петровського – до 1917 року належав до Брянського акціонерного товариства, але і після революції його неофіційно називали Брянським заводом.
[2] Олексій Риков (1881-1938) – революціонер, радянський політичний і державний діяч, перший народний комісар внутрішніх справ РСФСР.
[3] Перша радянська горілка.
[4] Алюзія на їдиш-вираз „kloybn nakhes fun di kinder” отримувати втіху від дітей.
В оригіналі мовою їдиш
יעקאַטערינאָסלאַוו
פון די רעוואָלוציע-יאָרן איז בּיי מיר פאַרבּליבּן אין זכּרון אַזאַ יעקאַטערינאָסלאַוו: אַ לאַנגער פּראָספּעקט מיט אַ סך קאַשטן-בּוימער און אַקאַציעס, וואָס מאַכן שכּור מיט די ריחות; אַ סך יונגען און מיידן, וואָס דרייען זיך אום פּוסט און פּוסט און פּאַסט איבּערן פּראָספּעקט און קנאַקן קערלעך; אַ בּרייטער דניעפּר, אין וועלכן נאַקעטע רויטאַרמייער וואַשן די פערד; פּאָטיאָמקינס גאָרטן מיט צעצויגענע פאַרנאַכטיקע געזאַנגען פון אוקראַינישע שיקסעס און אַ שטענדיקע אומרו פאר בּאַנדעס, וואָס לויערן אויף דער שטאָט.
איצט איז יעקאַטערינאָסלאַוו גאָר אַנדערש. איבּערן לאַנגן פּראָספּעקט, פון וועלכן אַ סך בּוימער זענען, זעט אויס, אַוועק אויף הייצן און בּרענען, שטראָמען מאַסן אַרבּעטער, פאַררויכערטע און יאָגנדיקע, איילנדיק צו די בּריאַנסקער אייזן-גיסערייען; איבּער די בּרייטע טראָטואַרן ציען זיך אַ סך פּאָרטפעלן, בּאַאַמטע און אָנגעשטעלטע, איילנדיק אין די אַנשטאַלטן.
די שטאָט אַרבּעט. רויכן פון קוימענס ציען זיך. בּיים בּרעג דניעפּר ליגט אַ סך האָלץ, סחורות, און אנשטאָט פערד – שווימען אין טייך שיפן.
די שטאָט איז נישט גאַנץ – אַ העלפט איז זי פאַררויכערט, פאַרשטיינערט, ווי כאַרקאָוו, אַ העלפט – גרין, גאָרטנדיק, אוקראַינישווייך, ווי פּאָלטאַווע.
פּונקט ווי אין כאַרקאָוו איז דאָ דער עולם אַן אָנגעלאָפענער, אַ פרעמדער, אַ פאַרגרעבּטער, אַן אומוויסנדער, וואָס אַ חוץ קנאַקן קערלעך און רוסיש, האָט ער קיין שום טראַדיציע נישט. זייער פאַרגרעבּט זענען דאָ די יידן.
דעם גרעסטן קאַמף, דערציילט מיר אַ יידישע לערערקע, קומט אויס צו פירן מיט די יעקאַטערינאָסלאַווער יידן, זיי זאָלן אָפגעבּן זייערע קינדער אין די יידישע שולן אַריין.
– רוסיש, – בּעטן זיי זיך, – נאָר רוסיש.
און אַז די קאָמיסיע, וואָס דאַרף בּאַשטימען אין וועלכער שולע די קינדער דאַרפן גיין, פרעגן בּיי די קינדער, וואָסער שפּראַך איז זייער מוטער-שפּראַך, זאָגן די עלטערן אונטער:
– רוסיש זאָג, רוסיש!
קיין רוסישע שולן גיט מען נישט, מען קאָן לערנען אָדער אין אוקראַינישע שולן, אָדער אין יידישע. סיידן רוסן, וואָס בּאַקומען פאַר זייערע קינדער רוסישע שולן. און עס טרעפט, אַז יידן, וואָס מען פרעגט, אין וועלכער שפּראַך זיי רעדן מיט זייערע קינדער, ענטפערן – אוקראַיניש…
פאַרשטייט זיך, אַז נישט זיי, נישט די קינדער זייערע, פאַרשטייען קיין וואָרט אוקראַיניש.
די קינדער זיצן אין די אוקראַינישע שולן און פאַרשטייען קיין וואָרט נישט, וואָס מען רעדט צו זיי. נאָר דאָס שטערט נישט, אַז אַלע אוקראַינישע שולן אין שטאָט זאָלן זיין פול מיט יידישע “גרישקעס” און “מישקעס”.
אויף אַ בּאַפעלקערונג פון 50000 יידן לערנען סך הכּל 1500 יידישע קינדער אין די יידישע שולן.
פאַראַן אויך אין שטאָט אַ יידישע טעכנישע שולע מיט אַ הונדערט תּלמידים, וואָס לערנען זיך שלאָסעריי, מעכאַניק א. ד. גל. עס האָט געקאָסט אַ סך אַרבּעט, בּיז מען האָט געקענט אַריינציען די יוגנט אין דער שולע אַריין. נישט קוקנדיק דערויף, וואָס מען שטרעבּט איצט צו ווערן אַרבּעטער, איז מען נישט גערן געגאַנגען תּחלת אין דער יידישער טעכנישער שול, נאָר דערפאַר ווייל מען לערנט אויף יידיש. איצט איז די שולע געוואָרן פאָפולער און מען קומט שוין גערן.
יעקאַטערינאָסלאַווער יידן האָבּן זיך איבּערצייגט, אַז לערנען אויף יידיש איז גאָרנישט אַזוי שרעקלעך. דאָסזעלבּע געשעט מיט די עלטערן, וואָס די קינדער זייערע זענען “אַריינגעפאַלן” אין די יידישע שולן.
– עס איז גאָרנישט שלעכט, – זאָגן זיי – בּעסער ווי אין די אוקראַינישע.
ינטערעסאַנט דערבּיי איז, אַז די גרעסטע געגנער פון דער יידישער שול צווישן די עלטערן זענען פּוילישע יידן, וואָס מען האָט בּעת דער קריג אַרויסגעטריבּן פון די שטעטלעך און זיי זענען מגולג, געוואָרן קיין יעקאַטערינאָסלאַוו.
– מיט וואָס ערקלערט עס זיך? – פרעג איך בּיי די לערער.
– דאָס איז דערפאַר, וואָס זיי אַליין זענען שטומפּיק אין רוסיש, ווילן זיי, אַז זייערע קינדער זאָלן קאָנען גוט די שפּראַך.
דערבּיי דאַרף מען נישט מאַכן קיין אויספירן, אַז פּוילישע יידן זענען מער גענויגט צו אַסימילאַציע. וואָרים אין דערזעלבּער צייט האָבּן מיר די טוערס אין אַ סך שטעט און שטעטלעך געלויבּט מיינע לאַנדסלייט, וואָס שטייען אומעטום אין דער שפּיץ פון יעדער יידישער קולטור-אַרבּעט. וווּ עפּעס אַ גוטער קולטור-אַרבּעטער, אַן אָרגאַניזאַטאָר, איז עס אַ יידישער יונגערמאַן פון פּוילן.
מיט איין זאַך מיט וואָס יעקאַטערינאָסלאַוו קאָן שטאָלץ זיין, איז דאָס, וואָס אין די אָרטיקע “בּריאַנסקער אייזן-פאַבּריקן”, וווּ עס אַרבּעטן עטלעכע צענדלינק טויזנט אַרבּעטער, געפינען זיך אויך צווישן זיי צוויי טויזנט יידן. דער “נאצמען” אַרבּעט אין קאָנטאַקט מיט די פּראָפעסיאָנעלע פאַריינען און שטובּט אַריין געוויסן פּראָצענט יידן אין די אייזן-פאַבּריקן יעדער מאָל, ווען ס’איז דאָ אַ פאָדערונג אויף אַרבּעטער.
דערווייל אַרבּעטן די יידן בּיי פּראָסטע אַרבּעט, ווייל זיי זענען נישט קוואַליפיקירט. בּיסלעכווייז, בּאַקומענדיק מער רוטין, גייען זיי איבּער פון שוואַרצער אַרבּעט צו קוואַליפיצירטער. איך האָבּ געוואָלט זען די יידן בּיי דער אַרבּעט, נאָר דאָס איז שווער. וואָרום, ערשטנס, זעען זיך די יידן נישט אָן, עס מאַכט אויס איין ייד אויף עטלעכע צענדלינק נישט-יידן; צווייטנס, איז שווער דעם ייד צו דערקענען – אין די אַרבּעטס-קליידער, פאַררויכט, פאַרבּרענט, האָבּן אַלע איין פּנים. אַ סך יידן שוואַרצע-אַרבּעטער גייען אויף קוואַליפיקאַציע-קורסן, כּדי צו ערלערנען די אַרבּעט.
איך האָבּ אין קלובּ אָנגעטראָפן אויף עטלעכע יידישע אַרבּעטער פון די אייזן-פאַבּריקן און געפרעגט וועגן די בּאַציוּנגען צווישן די יידן און די גוים.
– גאַנץ-גוטע – האָבּן עטלעכע יונגעלייט געענטפערט – תּחלת זענען זיי נישט געווען צוגעוווֹינט, האָבּן טייל געבּרומט. איצט זעען זיי, אַז מיר אַרבּעטן גלייך מיט זיי.
עס ווערט אַ סך געטון אין דער הינויכט. מען רעדט, מען קלערט אויף, דאָך פעלן נישט קיין אַנטיסעמיטן. ווי מען האָט מיר דערציילט, האָט געטראָפן, אַז בּעת קאלינין איז געווען אין די בּריאַנסקער פאַבּריקן אין יעקאַטערינאָסלאַוו, האָבּן אים אַרבּעטער, צווישן אַנדערע פראַגן, אויך צוגעשיקט קוויטעלעך: “פאַרוואָס אַזויפיל “זשידעס” זענען אַרבּעטער און בּאַאַמטע”?
***
זונטיק אין אָוונט. איך שפּאַציר זיך איבּער איבּער די זייטיקע געסלעך, וווּ עס וווינען מערסטנס אַרבּעטער. פון אַלע זייטן שפּילן האַרמאָניקעס, שיכּורים שלעפן זיך, שיקסעס זינגען. איך גיי אין אַ פילצענעם הוט אויפן קאָפּ און מען מאַכט פון מיר חוזק:
– שליאפּא אידיאָט! – שרייט מען נאָך – כע, כע!
מיינער אַ פריינט ראַט מיך בּעסער אַרויסגיין צום פּראָספּעקט.
– מען קען נאָך כאַפן פעטש – זאָגט ער מיר.
– פאַרוואָס?
– גלאַט אַזוי.
איך האָבּ ווייטער שפּאַצירט און קיין פעטש נישט געכאַפט. בּלויז פון צייט צו צייט האָט אַן אַנדער אַרומגענומען פאָרל בּאַטראַכט מיין געוויינלעכן אומשולדיקן הוט, וואָס קרענקט, חלילה, נישט אויף קיין שום פרעטענזיעס, און זיך פאַנאַנדערגעלאַכט:
– שליאַ-פּאַ!
איך בּין אַרויס אויף דעם פראָספּעקט און אַריין אין אַ קלובּ. פון אַלע זייטן שקאָצים, שיקסעס, אַ טומל, אַ גערודער. אויף די ווענט קלעבּן אופשריפטן, מען זאָל נישט קנאַקן קיין קערלעך, נאָר מען קנאַקט אויף וואָס די וועלט שטייט. בּראָנפן זיך פון אַלע זייטן. ריקאוו וואָס האָט צוריקגעגעבּן די “מאנאפאלקע” און דערפאַר זוכה געווען, אַז דאָס פלעשל זאָל טראָגן זיין נאָמען “ריקאווקא” קוקט אַראָפ דער וואַנט און קלויבּט נחת פון עולם.
אין די ווייטערדיקע זאַלן איז עפּעס אַ פאָרלעזונג. מען הערט פון דאָרט אַפּלאָדיסמענטן. נאָר דאָ, איך דער פאָדערשטער שטובּ, טומלט מען, זינגט מען, פלירטעוועט מען און מען לאַכט. שיקסעס שטשירן מיט די ציין פון נחת פון זייערע “מאָלאָדצי”. אָט ווערט עפּעס אַ שטיקל סקאַנדאַל. עטלעכע שקאָצים, אַרבּעטער, צעשפּילן זיך אויף אַ האַרמאָשקע און גייען אַוועק אַ טענצל. זיי שטערן דערמיט אין צווייטן זאַל די פאָרלעזונג. אַ יונגער רוסישער בּחורל מיט בּלאָנדע האָר, וואָס פאַלן אין די אויגן, אַן אידעאַליסטל, אַ בּאַוווּסטויניקער, בּעט זיך בּיי זיי:
– חברים, ווי שעמט איר זיך נישט? אין קלובּ אַזאַ אומבּאַוווּסטזיין!
נאָר די פריילעכע יונגען וואַרפן מיט די קעפּ, זעצן אַרויס שכּורע אויגן און גיבּן אין דער מאַמען אַריין.
איך גיי אין אַ צווייטן קלובּ, יידן דאָרט. אויך דאָ איז לעבּעדיק, מען טרינקט טיי, מען שפילט אין בּיינדלעך, מען רעדט. נאָר מ’זאָל דאָס פילן אַ ריח פון בּראָנפן כאָטש אויף אַ רפוּאה!
בּיים גאַנצן אינטערנאַציאָנאַליזם, גלייכהייט און בּרודערלעכקייט, וואָסער געוואַלדיקער אונטערשיד פון פאָלק בּיז פאָלק!
Репортаж Ізраеля Єгошуа Зінгера, польського письменника що писав їдишем, був частиною його подорожі по Радянському Союзу в 1926 році. Подорож репортера охопила широкий регіон від Москви до колоній біля Чорного моря, а тематика його есе заторкує життя євреїв у новому середовищі – великих індустріальних містах, як Катеринослав чи Харків або землеробських колоніях. Мандрівні нотатки Ізраеля Єгошуа Зінгера дозволяють спостерігати за співіснуванням різних меншин Радянського Союзу в новій державі. Він з дистанцією приглядається до національної політики і державних ініціатив, на кшталт українізації, та розпитує місцевих євреїв про їхнє ставлення та адаптацію до цих ініціатив. Одним з найочевидніших прикладів проблем практичних реформ радянської держави стала єврейська національна освіта, що Зінгер помічає на прикладі Єкатеринослава. Місто, яке стрімко індустріалізувалося, давало нові можливості для євреїв, але політика, як і єврейської так і української коренізації сприймалася ними радше як перешкода до інтеграції. Водночас, єврейські робітники, як і інші, зберігали свої етнічні відмінності і кола соціалізації.