Дорослішання у Скалі
(Уривки розділів із с.19 – 47)
Розділ п’ять
Перед Першою світовою війною Скала належала до Австро-Угорської історії. У 1919 році містечко було передано до Польщі, а річка стала кордоном з Радянським Союзом. Скала була гарнізонним містом, з чотирма офіцерами та 15 солдатами, які розквартировувалися біля ринкової площі. Вони їздили верхи на конях та проводили більшість свого часу за випивкою, грою в карти та розпустою.
У місті було 5 500 мешканців. Близько 3 000 – греко-католицькі українці; 1 000 – католицькі поляки та 1 500 – євреї, більшість з яких дотримувалися релігійних норм, включаючи нашу сім’ю.
Ми мало що знали про неєвреїв; вони жили своє життя, а ми жили своє. Бізнес був головним контактом між нами. На головній площі, навпроти будинку моїх дідуся і бабусі Васерманів був ринок. Двічі на тиждень українські селяни приносили продукти – яйця, боби, зерна – продавати єврейським купцям, які експортували товари до Західної Європи та інших країн. Після торгів вони йшли до корчми, невеликого заїжджого двору, аби випити. А євреї стояли вздовж дороги, один за одним, біля своїх крамничок, які розміщувалися у передній частині їхніх будинків. Селяни приходили до заїжджого двору аби купити гасу, солі, цукру – які були дорогими та продавалися порційно – а також тканину, одяг, вироби з металу та сільськогосподарські приладдя, шкіру.
Також іноді влаштовувалися ярмарки, коли єврейські купці виїжджали візками продавати селянам одяг та інші речі, які вони пошили – чоботи, туфлі чи ковдри. Ще один наш контакт з українськими селянами був коли нам потрібна була допомога помічника (shabbos goy) в суботу – аби запалити піч чи плиту. Щороку на Новий рік польські офіцери влаштовували великий бал у своєму гарнізоні, куди запрошували “хороших євреїв” – серед них були й мої батько, матір та її красива молода сестра Суза.
У нас було багате та насичене суспільне та культурне життя, яке оберталося навколо двоповерхового громадського будинку, Bet Am. Там була велика зала для промов та концертів, там також виступав аматорський театр, і там-таки ми святкували Пурім, Хануку та інші свята; народний дім мав також бібліотеку з 5 000 книгами, читальну кімнату та добру школу Тарбут, яку відвідували з дитячого садка до восьмого класу.
Після Першої світової війни ситуація для євреїв у Польщі була складною, і вона погіршилася в 1935 році – після смерті маршалка Пілсудського, соціаліста, якого євреїв вбачали своїм захисником. Євреї гірко плакали коли він помер – вони знали що їх очікує – і швидко опісля фашисти здобули владу та впровадили анти-єврейську політику, сподіваючись заборонити ритуальний забій та ввести економічний бойкот єврейського підприємництва.
Євреї відчували, що у них немає майбутнього у Польщі, тому багато – включаючи мого троюрідного брата – ставали комуністами чи сіоністами. У нашому містечку були активні відділення ревізіоністів Жаботинського, релігійних сіоністів, а також піонерського руху. Останній відсилав молодь на ферми (hachsharah), де їх готували до еміграції (aliyah) та життя в кібуцах в Державі Ізраїль. Хашомер Хацаїр, Бетар, Ханоар Хаціоні – всі ці молодіжні рухи зустрічалися в народному домі Бет Ам.
Розділ шість
Мендель був найстаршою дитиною, потім була Естер. Вона одружилася за хлопцем, якого звали Мендель Готфрід, який залишив Скалу і поїдав до Парижу, де він налагодив бізнес імпорту яєць зі Скали. Справи у нього складалися дуже добре, і одного разу він повернувся у Скалу в пошуках нареченої. Він та Естер привезли п’ять її братів та сестер – Мендля, Ашера, Ксеню, Брана і Тувію – працювати з ними у Парижі. Естер та інші слали гроші своїм батькам, тому дідусь Азрієль використав частину, аби відкрити невеликий господарський магазин. Він ніколи не забував, що був бідним, і тому кожної п’ятниці давав нужденним євреям картоплю, муку та хліб, а на Песах – мацу.
Щороку Естер відвозила своїх батьків на відпочинок. Вона та інші діти приїздили до Скали влітку, і це завжди була головна подія для нас. З Парижу вони привозили грейпфрути, апельсини, шоколад, і найкращі сардини, також лишали нам свій одяг перед тим як повернутися додому.
Ще три дитини Азрієля та Гінди – Лео (Ляйбіш), Софія, та мій батько – залишилися у Польщі. Лео став багатим та успішним бізнесменом у Львові, але він повернувся до Скали після нацистського вторгнення.
Софія була інтелектуалкою, знала Танах (єврейську біблію), й цитувала напам’ять поезію Бяліка. Вона вважалася не придатною для заміжжя, бо не відповідала прийнятим стандартам краси: була білява, рожевата, пухкенька, з красивим волоссям та повними грудьми. Але через гроші, які Естер та інші слали її батькам у неї було достатньо посагу аби вийти заміж за лікаря чи юриста – близько 1800 доларів за поточним курсом. Вона вийшла заміж за Зигмунда (Жішу) Цімермана коли їй було 24 роки – тоді це вже було пізно для одруження – і вони мали сина Долека.
Розділ сім
Жоден із наших будинків в містечку не мав електрики, тому кімнати обігрівалися вугільними грубками. Питна вода набиралася в колодязі, зачерпувалася відром на мотузці, в саду Васерманів.
Розділ вісім
У мого батька не було схильності до бізнесу; за натурою він був вченим, людиною Гаскали (Європейського просвітництва), прихильником освіти та поціновувачем літератури, особливо їдишської культури (їдишкайту). Він належав до невеликої групи інтелігенції Скали, члени якої збиралися у нашому домі пограти в шахи чи карти, обговорити політику та різні справи. До цієї групи належали також командир польського гарнізону, голова пошти, управитель маєтку графа Голоховського, директор початкової школи (запеклий антисеміт), багатий землевласник, що приходив до мого батька за порадою, чоловік на ім’я Уляновський, який належав до польської знаті та вірменин Мойзесевич, якому належала єдина в місті аптека. Я ходила до його красивої старої аптеки з її кизилом, банками, вагами та неймовірним запахом аби купити ліків для батьків.
У нашому домі було безліч книг різними мовами – французькою, російською, німецькою, польською, івритом та їдишем. Коли я була маленькою, тато тримав книгу в руках, а я слідкувала за словами поки він читав. Деякі з тих книжок не мали малюнків, але мені це було неважливо. Його голос резонував в моїй спині, волоссі, вухах, наповнюючи комфортом, й іноді я переставала слухати слова і лише слухала звуки.
Мій батько хотів, щоб я здобула освіту, тоді як мамі було все одно. Вона не була вченою, натомість вона була завзятою господинею (balabusta) з репутацією найчистішого дому у Скалі. Вона хотіла аби я вийшла заміж, і хвилювалася, що через відсутнє придане я заміж не вийду.
Розділ десять
Батьки Лотки, Мотель та Шенця Штернберг, належали до нечисленних євреїв Скали, які не тримали дім кошерним. Одного разу Лотка мені сказала, що їхній кухар готував шинку та смажив свинячі відбивні в маслі. В 1930-ті роках Мотель жив у Празі. Повернувшись до Скали, він одружився на Шенці, та разом вони відкрили модний магазин у передній кімнаті свого будинку, яким опікувалися польські офіцери та міська інтелігенція. Тоді, я була зачарована шоколадом, варенням та вигадливими тортами, і іноді Лотка пригощала мене пісочним печивом.
Розділ тринадцять
Милий та неймовірний Шімек Босек був моїм другом з юного дитинства. Його та мій батько були найкращими друзями і разом навчалися в університеті в Чернівцях. Містер Босек належав до заможної родини, дехто з її членів осів в Парижі, а його брат Мендель був скрипалем.
Тато Шімека був сіоністом, який в 1930-ті осів у Палестині. Але він постійно страждав від малярії та непередбачуваних умов там, тому він розчарувався. Повернувшись до Скали, він одружився та відкрив невелику крамницю. Шімек був єдиною дитиною.
Представлені тут уривки є частиною спогадів Фані Ґоттесфельд, єврейської дівчини із галицького містечка Скала, яка пережила Голокост. Згадуючи пережите, вона ділиться пам’яттю про свою юність, що минула у міжвоєнній Польщі. Її перспектива розповіді має важливу рису — на початок Голокосту оповідачці було 18 років. Це був достатньо свідомий вік, аби фіксувати події, що відбуваються навколо, а також розуміти власний досвід прожитого. Водночас, це був надто юний вік, у якому поширений стереотипний політичний світогляд чи перейняті культурні упередження могли відтворюватися без глибшого аналізу.
Її спогади можна деконструювати у п’яти різних контекстах: культурному, економічному, політичному (міжнаціональному), та ціннісному. Запропонований тут аналіз буде частково торкатися кожного з них, аби відтворити антропологічну перспективу досвіду авторки та пояснити наскільки описані нею події відповідали суспільним процесам більшого масштабу.
Зафіксований Фанею власний юнацьких досвід дає чудовий нарис мікроісторії містечка міжвоєнного періоду в Галичині, а також змогу уявити, як описане нею сприймалося підлітком – у всій своїй повноті та всіх своїх протиріччях. Достовірність опису подій та фактів у джерелах подібного характеру має свою унікальність та слабкість. З одного боку, їх унікальність полягає у детальному описі багатьох аспектів життя, які найчастіше оминалися у джерелах офіційного або публічного походження. Натомість слабкість полягає у постійній необхідності перевіряти і співставляти описані факти з іншими джерелами.
Розуміючи, що будь-які спогади завжди є суб’єктивним наративом пережитого, достовірність спогадів Фані Ґоттесфельд можна співставити із травелогом Хоне Ґоттесфельда, який був родичем авторки. Ставши відомим журналістом в їдишській газеті Форвертс у Нью Йорку, і побувавши у рідній Скалі в 1936 році, він описав власний досвід побаченого. Оскільки свідчення Хоне, оформлені в травелог, мали на меті показати труднощі життя галицьких євреїв, аби заручитися підтримкою американських євреїв, припускаємо, що автор свідомо міг упускати важливі аспекти життя міста, бо вони не пасували його цілям – викликати співчуття. Натомість, спогади Фані не мали цільової аудиторії, яку варто переконувати. Свідчення їх обох доповнюють одне одного та допомагають створити більш повну картину життя маленького містечка.
Описуючи події міжвоєнної Скали, Фаня конструює образ втраченої ідилії, ді альте гейм. Навіть попри описані фінансові труднощі, з якими зустрічалися її рідні, спогади Фані сповнені гармонійного підліткового життя: щаслива сім’я, бажання навчатися, перше кохання та багато друзів. Описаний Фанею образ штетлу у Скалі, — що як прикордонне місто безперечно мало свою специфіку, — багато в чому відтворює подібні досвіди інших галицьких містечок зі схожими культурними, демографічними та економічними умовами існування.
Її спогади помічні у розуміння того, як на практиці поєднувалися між собою норми традиційного суспільства та модерних рішень. Сім’ю Фані можна назвати типовою родиною галицьких євреїв міжвоєнного періоду, де життєві рішення її батьків відрізнялися від попередніх поколінь родини, що жила тут в період Габсбургів. Вдумливе вчитування у траєкторії доль, які описує авторка, дає розуміння цих відмінних практик, індивідуальних виборів, прикладів соціальної мобільності, еміграції та рееміграції. Випадок останньої, наприклад, демонструє приклад батька друга авторки, Шімка Босека, який реемігрував з Палестини назад до Скали в ранні 1930-ті роки, оскільки не зміг звикнути до складних умов праці та клімату в поселенні. Його досвід розчарування ідеєю життя на Близькому Сході і повернення до Європи був типовим прикладом того, чому євреї поверталися до Польщі, пройшовши складний шлях еміграції. Також, це хороший приклад розуміння антагонізму політичного дискурсу та практики. Попри те, що сіонізм набув найбільшої популярності в Галичині у міжвоєнний період, особливо після фінансової кризи 1924-1925 років, повернення з Палестини було кількісно більшим, аніж статистика тих, хто зміг осісти там. Цей уривок із спогадів демонструє декілька причин, які змінювали підхід до еміграції (алії) в Палестину, найголовнішої з яких була необхідність створювати системну підготовку (гахшару), що розвинулася саме в 1930-ті роки.
Описані в уривку факти культурного, освітнього та політичного життя в Скалі доповнюють наше розуміння розвитку важливих модерних процесів: як жила єврейська громада у маленькому містечку, який вплив мала держава на регулювання локального суспільного життя, яка політична та культурна діяльність модерних політичних партій дійсно мала підтримку серед населення. Наприклад, згадка про існування народного дому Бет Ам є прикладом того, як громада в міжвоєнний період змогла побудувати свій власний культурний центр, що став осередком національного життя, а також шкільним осередком, де єврейські діти здобували освіту та формували модерну ідентичність.
Писати свої спогади Фаня взялася в 1988 році. Ця обставина робить їх особливими з декількох причин. Перша: вони не були написані в процесі збору кримінальних справ (одразу після війни), відтак авторка мала більше свободи власної розповіді. Друга: складністю, з якою зіткнулася авторка, був існуючий та усталений канон колективної пам’яті серед своєї громади, за яким, наприклад, говорити про українців лише як про колаборантів та спільників злочинів проти людяності було по замовчуванню прийнято. Її історія виживання відрізнялася. Не відмовившись від своїх свідчень і зазнавши осуду, вона до останнього вважала, що її історія порятунку має необхідні уроки доброти, про які потрібно розповідати.