Відкритий лист ХОРС до німецьких кінопродюсерів
Шановні панове,
Кіномистецтво в небезпеці. Економічна диктатура голлівудських бізнесменів, які не мають нічого спільного з мистецтвом, призвела до стандартизації сюжетів і художніх засобів, втрати гарного смаку. Навіть найвидатніші літературні твори, потрапляючи в гвинтики і зуби голлівудської машини, сплющуються, каструються, відіграються запатентованими “героями” і “героїнями” на кшталт Тайрона Пауера чи Міан О’Хари, перетворюються на бульварну продукцію, на масову, антимистецьку “кока-колу”. Але найбільша трагедія сучасного кіно – втрата характерів: сценариста, режисера, але насамперед – актора. Великі актори німого кіно, кожен з яких – космос мистецтва, були великими батьками, які не мають гідних спадкоємців у сірій, безликій, беззмістовній масі сьогоднішніх кіноакторів.
Ми звертаємося до вас, шановні німецькі кінопромисловці, із закликом рішуче повернутися до витоків. Колись у великі часи після Першої світової війни Німеччина стала колискою світового кіномистецтва завдяки мистецтву експресіонізму. Ми, усі ті, для кого життя в мистецтві є хлібом насущним, радо побачили би мистецьку Німеччину знову в авангарді світового мистецького руху – і ми закликаємо вас докласти всіх зусиль, щоб здійснити цей новий ренесанс.
Наша перша пропозиція така: відкласти вбік поточні ринкові плани, об’єднати зусилля і створити принаймні кілька фільмів, які мали би у своїй основі шедеври німої епохи і представляли би гармонію “старого” і “нового” у нових версіях; за своєю природою – міст між тим, що німий фільм дав мистецтву актора і режисера, і тим, чим мистецтво збагатив фільм звуковий.
Ми маємо на увазі, наприклад, такі стрічки: “Кабінет доктора Каліґарі”, “Стомлена смерть”, “Доктор Мабузе, гравець”, стару “Індійську гробницю”, “Нібелунгів”, “Метрополіс”, “Фауст”…
Більшість митців – режисер Фріц Ланґ, письменники Теа фон Гарбу і Норберт Жак, актори Ліль Даґовер, Маргарет Шен, Ганна Ральф, Вернер Краус, Бернгард Ґецке, Вальтер Янссен, Пауль Ріхтер, Рудольф Кляйн-Роґґе, Теодор Лоос, Ганс Адальберт фон Шлеттов та інші – на щастя, ще живі. Вони розпорошені по різних невеликих підприємствах і лише зрідка з’являються перед публікою, не об’єднані навколо провідної універсальної мистецької ідеї, як це було за часів Рейнхардта, Віне та Мурнау. Створіть можливості для відродження цієї ідеї, зберіть і об’єднайте цих художників, дайте їм нову зброю. Нехай старі прекрасні кадри, разом із Конрадом Фейдтом, який вже відійшов у засвіти, але досі живий у фільмі, інтегруються в технічно досконалий сценарій, і нехай буде створена нова версія «Каліґарі»: нова версія, в якій будуть змонтовані уривки зі старим Сомнабулою [sic!]. І в цій співпраці “старого” і “нового” нехай визрівають нові ідеї, нехай з’являється нове покоління митців, яким старше покоління зможе передати все найкраще від себе, і які стануть рівноправними продовжувачами великої справи плекання неповторної мистецької індивідуальності.
Ми щиро віримо, панове, що це наше звернення не пройде повз ваші серця, і що справа, якої ми торкаємося, насправді лежить на вашій совісті не менше, ніж на нашій.
З повагою,
Мистецька група
«Сім’я ХОРС»
In original German language
Offener CHORS-Brief
an die deutschen Filmproduzenten
Sehr geehrte Herren,
Die Kunst des Films steht in Gefahr. Die ökonomische Diktatur der Geschäftsleute aus Hollywood, die nicht mit Kunst gemeinsam haben, führte zur Standardisierung, zur Gleichmacherei der Sujets und Kunstmittel, zum Massenverlust des guten Geschmacks. Sogar die hervorragendsten literarischen Werke, wenn sie an die Rädchen und Zähnchen der Hollywood-Maschine geraten, verflacht, kastriert, repräsentiert durch patentierte „Helden“ und „Heldinnen“ wie Tyron Power oder Mian O’Hara, verwandeln sich in Boulevard-Produktion, in serienweise fabriziertes, antikünstlerisches „coca-cola“. Aber die schwerste Tragödie des zeitgenössischen Films ist der Verlust der Individualität: des Drehbuchautors, des Spielleiters, in erster Linie jedoch – des Schauspielers. Die grossen Schauspieler des Stummfilms, deren jeder ein Kosmos der Kunst war, sie waren grosse Väter, die in der grauen gesichtslosen, bedeutungsleeren Masse heutiger Kinoschmierenschauspieler keine würdigen Erben haben.
Wir wenden uns an Sie, geehrte deutsche Filmindustrielle, mit dem Aufruf, sich entschlossen zu den Quellen zu kehren. Einmal in den grossen Zeiten nach dem ersten Krieg wurde Deutschland durch die expressionistische Kunst zur Wiege der Weltfilmkunst. Es wäre eine grosse Freude für uns, für alle, denen das Leben der Kunst das tägliche Brot bedeutet, wieder das künstlerische Deutschland auf der Spitze der Weltkunstbewegung zu sehen, – und wir rufen Sie auf, mit allen Kräften diese neue Renaissance heraufzuführen.
Unser erster Vorschlag für Sie wäre: die laufenden Marktplätze beiseitelegend, gemeinsame Bemühungen zu vereinen und mindestens einige weniger künstlerische Filme zu schaffen, die als Kern die chef d’oeuvres der Stummzeiten hätten und in neuen Fassungen eine Harmonie des „Alten“ und des „Neuen“ vorstellen würden; in ihrer Art eine Brücke wären zwischen jenem, was der Kunst des Schauspielers und des Spielleiters der Stummfilm gab und dem, wodurch der Tonfilm sie bereicherte.
Wir meinen: „Das Kabinett des Dr. Caligari“, „Der müde Tod“, „Dr. Mabuse, der Spieler“, das alte „Indische Grabmal“, „Nibelungen“, „Metropolis“, „Faust“…
Die Mehrzahl der Künstler – der Spielleiter Fritz Lang, die Schriftsteller Thea von Harbou und Norbert Jacques, die Schauspieler Lil Dagover, Margarete Schön, Hanna Ralph, Werner Krauss, Bernhard Goetzke, Walter Janssen, Paul Richter, Rudolf Klein-Rogge, Theodor Loos, Hans Adalbert von Schlettow und andere – sind heute noch zum grösstem [sic!] Glück am Leben. Sie sind in verschiedene kleine Unternehmungen zerstreut und treten nur gelegentlich vor den Zuschauer, ohne um eine führende universale Kunstidee, wie es in den Zeiten der reinhardt, Wiene und Murnau war, vereint zu sein. Schaffen Sie doch die Möglichkeiten für die Wiedergeburt dieser Idee, sammeln und vereinen Sie diese Künstler, geben Sie ihnen neue Waffen in die Hand. Lassen Sie alte schöne Kadern [sic!] unter der Teilnahme des schon verstorbenen, aber im Film lebenden Conrad Veidt sich einfügen in das technisch vervollkommnete Drehbuch, und lassen Sie eine neue Fassung des „Caligari“ schaffen: eine neue Fassung, in der Ausschnitte mit dem alten Somnambula einmontiert einmontiert [sic!] werden. Und lassen Sie in dieser Zusammenarbeit zwischen dem „Alten“ und dem „Neuen“ die neuen Gedanken reifen, den Künstlernachwuchs auftreten, welchem die ältere Generation alles Bessere von sich übergeben könnte, und welcher ein ebenbürtiger Nachfolger in der grossen Sache der Pflege unwiederholbarer künstlerischer Persönlichkeit würde.
Wir glauben aufrichtig, geehrte Herren, dass dieser Aufruf nicht an Ihren Herzen vorbeigehen wird, und dass die Sache, die wir hier berühren, eigentlich auf Ihrem Gewissen nicht minder liegt als auf dem unseren.
Hochachtungsvoll
Künstlergruppe
“Familie CHORS”
Український журнал ДіПі “ХОРС” планувався як щоквартальник про мистецтво та культуру, видаваний групою редакторів на чолі з Ігорем Костецьким. Хоча другий номер так і не вийшов друком, редакторські нотатки та заздалегідь написані статті, готові до публікації у запланованому другому випуску, багато говорять про потенціал, закладений у проєкті.
Своїм статутом “ХОРС” рішуче дистанціювався від комунізму та Радянського Союзу. Причиною такої позиції було радянське розуміння мистецтва і той факт, що мистецтво мало служити певній меті в межах радянського реалізму. Таке дистанціювання від радянського впливу і орієнтація на світове мистецтво цілком зрозуміле. Різного роду критика була не лише звичною, але й майже очікуваною для українських ДіПі в західних окупаційних зонах повоєнної Німеччини.
Однак “ХОРСи” пішли на крок далі. Однією з рубрик, що планувалася як постійна, була кінокритика. Тут редактори прагнули публікувати рецензії та критичні відгуки на сучасні або минулі фільми. У другому номері були заплановані, серед іншого, дві статті: стаття про актрису Інґрід Берґман та відкритий лист до німецької кіноіндустрії.
Обидві ці статті жорстко критикують саму кіноіндустрію. Голлівуд зображується як кінець справжнього кіномистецтва, а той факт, що фільми виробляються для масового глядача, розглядається як ганьба художньої думки. Фільми періоду німого кіно показуються як позитивний приклад справжнього кіномистецтва, до якого варто повертатися.
Такими заявами редакція робила неймовірне: не лише дистанціювалася від радянської сфери впливу, як, власне, і всі інші. Дописувачі “ХОРСу” також наважилися виступити проти економічного панування Голлівуду, мистецької душі американо-капіталістичної системи; піти проти не лише проти комунізму, але й капіталізму, або принаймні його частини. Виявити опозицію до соціально-економічної системи окупаційних сил, які забезпечили свободу свого народу, було справді видатним кроком. Принаймні на початку історії “ХОРСу” – у так званий “табірний період” – загроза примусової репатріації до Радянського Союзу, яка коштувала багатьом людям життя, здоров’я чи свободи, все ще була в думках кожного. Проте редактори наважилися відстоювати власний спосіб мислення, щось середнє між західним, капіталістичним, і радянським, комуністичним мисленнями і життями.