Записали Н. Пастух, О. Харчишин (розшифрувала Н. Пастух) 11.07.2019 р. у м. Надвірна Івано-Франківської обл. від Москальової (Кубриш) Ганни Дмитрівни (1938 р.н., с. Зелена Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.), яка зі сімʼєю була вивезена на Сибір і повернулася 1977 р.
Ольга Харчишин (далі – О.Х.): Як так сталося, що Ви опинилися… [у Сибіру]?
Тато не сподівався ніколи, що нас вивезуть
Ганна Москальова (далі – Г.М.): Як сталося? В сорок сомому році вивозили… в Сибір… Тато мій робив лісничим, було таке Довбошанське лісництво. Воно тоже в тих краях, туда… у горах. <…> Тато не сподівався ніколи, що нас вивезуть: сина в бандерах нема, старша сестра була, ну, я і брат з трицять першого року. Ну, такі діти – ніби ніхто ніде не участвує… Але у мами був брат. Ну, він був ув УПА. Борисюк Михайло Андрійович. Мамин брат. Мама – Борисюк. Його рідна сестра. Ну, ми так подумали, шо за нього, бо тому шо зв’язок мама тримала з братом.
<…>
А тут прийшлося в Сибір
А тато такий строгий був дуже. Він тут так якби панував: мав лісництво за Польщі ще. Польща була, приїжжали поляки, відпочивали там. Йому добре поводилося. Гарні панянки-поляки були. А мама була робітник. Землі багато було, багачі були, і то – всьо в роботі, в роботі. А тут прийшлося в Сибір. А тут уже він ніби «пан злісний», як то казали. «Пан злісний» – так називали в селі, так казали. А тут прийшлося в Сибіру – ані їсти, ні пити, ні коханок таких, нікого. І все маму – «от із-за тебе, з-за тебе». І так вже всьо то осмислила, що всьо через маму. Мама той хрест несла. Нещасна. І брата шкода було.
<…>
І так до ранку будеш стояти – і всьо равно «ти нє руская»
А нас в дєтдомі б’ют і кажут: «Я русская». Я кажу: «Ні, мама мине не так вчила». А ми, хахли, ми такі твердолобі. Це правда. Непокірні – страшне! Вот такі: ми знаєм, шо то не так має бути. Є такі підлабузники. А хто таки так вихований або з молоком матері всмоктав то – аби били, аби вбили! Кидали в підвал, і там – щурі, вода отаке (показує), ну, мороз – пійсят градусів. Стоїш – якісь валянки одні були, єдині – такі, шо виходити в туалєт, ну, в уборну таку на вулиці. Який там туалєт був!…То ми мали одні – так стояли коло дверей. І хлопці, і дівчата – хто побіг собі в туалєт. І так вони стояли. То – в ті валянки і стоїш. І от вона лупит – прийде така…. А така пайдьошніца. Бо котрі вони політичні, то вони розуміют, шо таке націоналізм, шо таке тризуб. А вони нічого не розуміли. Ми казали [на таких людей] – пайдьошніки. Шо вони нічого [іншого не говорили, лише:] – «пайдьош і пайдьош», всьо! «Куда скажут – туда і пайдьош». То вна б’є і кричит: «Ти русская!» Я кажу: «Ні. Казала мама моя, так мене навчила (а вони й української мови та й не розуміют):
– Хто ти, дівчинко така?
– Україночка мала»…
<…>
Ну, всіх переіначили
«Як тибе звати?» – «Анна». – «То ти не Анна, ти Нюра!» (з притиском). А я кау: «А Нюра – то в нас таяк нюрка отака-во [показує пальцями складене коло, яке зображає нору], як у щура». А воно: «Нюра!». А як ти Параня, то ти Паша. Ну, всіх переіначили. Там закінчення на фамілії: як Федорів – то Фьодорова…
<…>
Бо дурними добре керувати
[На спецпоселеннях] вчитися не мож’ було – вищу освіту здобувати. Врагам народа не треба… Чим дурніші, тим кращі, бо дурними добре керувати. Так я пішла на роботу, на сплав ліса – всюди.
Де лиш не робила!
Де лиш не робила! Та рубала то… То – «очіщать ложе для Братского моря». Це тайга. Просто ліси. Дали сокиру, дали великі валянки, куфайка – ну, таке всьо – як на мужиків – велике. А тут – пацанки. І рубаємо, то палимо і вичищаємо дно, «ложе Братского моря». Потому плотіну зробили, затопили – та й стало Братске море. Та й отак. Таке життя було.
<…>
Ни принімали ніде
А сестру освободили. То вона в Орску була. <…> Сюда приїхала – ни принімали ніде, а в неї було четверо дітей. То ночувала так одну ніч на вулиці. На зупинці. І то – перві брати й сестри були! «Йой, та де? Їх узяти – то нас вивезут». Потому якусь хату купили таку. Та й бігом зложили на зиму – та й так і перейшли в ту хату жити.
А потім як людей повивозили, а вни то всьо загарбали.
А систрі тоже мало віддали: хоть багато є, але там люди вже забудовані. Вони вже, щитайте, ну, за такі роки, за трицять років вони вже завживали ту землю, вже їх трогати не можна. Стайні, хати – всьо побудоване, вони собі живут. Каже: «хто бил нікєм, тот станєт всєм» [іронічно]. Лозунг совєтський. Це точно. Це правда. Бо була така жінка, шо… Було таке-во, шо з камнє – вно виробляло грядку, таке-во, каменище, казали так в селі. То в неї коза там стояла. А потім як людей повивозили – а вни то всьо загарбали. Вона вже стала корову тримати. Вона вже з тобою не рахується.
<…>
О.Х.: Як то так сталося? Що вас відділили від батьків, так? Від мами і від тата відділили вас?
«Ой, дитинко, та тут до нас люди вже були! То не ми одні тут».
Г.М.: Ні, ми спочатку були, як нас привезли, з батьками. Нема де. Барак був, такий якийсь польський був барак. Шо були… бо мама польську мову знали і вміли [прочитати]. Там хрести стояли – такі, як жилізні, тут всьо польські хрести стоять, розп’яття таке, точно такі, як у Зелені [село, звідки родом оповідачка] на цвинтарі, бо я згадую. Ми з мамою ходили по ягоди. Мама – ну, дитину за собою та й кажуть: «Ой, дитинко, та тут до нас люди вже були! То не ми одні тут». Але де вони, ті поляки, ділися? Що раньше ще, ще не знаю в які роки? Бо то було сорок сьомий. А ще й був сороковий – вивозили, от дивилась по телєвізору. Ще й такі роки були. Нас вже, видно, другий етап був. Бо точно так розказував чоловік, як у вагонах везли. А дочка сиділа та й плакала, каже: «Мама, дивися, точно ти правду казала… Як діру там вирубали у вагоні, як у тих скотських вагонах…». Але в нас ще були нари, а в них то нє.
Так як конів возят
А в нас так уже напакували були, шо вагони не вміщали. То вони зробили нари – такі дошки, шо отут – одна сім’я, друга, тут – з дитиною, там пісяє, а ті, що в долині, всьо тото мокре. А в толєт куда ходити, як вони ті двері засувают? Так як конів возят. І там навіть так воняло після худоби – шо то ні помито, нічо. А в туалєт треба куда? То добре – хтось там сокиру вхопив з собов – ну, всякі люди були. Були такі, шо були в них сини, ну, шо в бандерах. Уже знали. Той був перший – вивезли, це вже якби другий. Люди, котрі то готувалисі.
<…>
Н.П.: Вам було дев’ять років, як Вас вивезли? А Ви пам’ятаєте взагалі щось?
«Са-бі-ра-йсь!»
Я взагалі пам’ятаю ніч. Ніч страшну ту пам’ятаю. Ну, а як? Як стукали… „Са-бі-ра-йсь!”. Голос зичний такий. А хата… Так хати близько не були. А хата так – обійстя велике таке. А там гора. А то ще так відлуння таке іде. І вони не вигримали тако кулаком, а прикладом у вікна. Це страшне! А хата дерев’яна. Це аж дрожит. „Са-бі-ра-йсь!”. А мама мудра була, мама зразу знала. Ну, бо то бандери приходили до нас, приходили. З лісу зразу – перша хата. Так з гори прибігли і вночі приходили.
<…>
Бо це ж дитяча пам’ять – вона цупка
Ну, і давай збиратися зразу. Мама встали: «Митре, збирайся» – «Та шо! Та ти що! Та в мене нічого, та я ще вчора з тими… якимись там був…. (ну, десь там в ґміні тій) – ні, нічого. Ще питався…». Ну, там вже якісь руські були, вони приходили туда відпочивати, на олені – тато добре олені стріляв – так шо ну! Ну, вни так би сі знали. І він кае: «Будь спокійний». Бо тато каже: «Як там? Вивозять?» – «Нє». А там якийсь сусід – та й то навів, ну, такі люди були.
А мама дуже рішуча. Вна така молодець. «Дмитре, збирайся». Дмитре ще встав, там шось свариться – те, те, те… Мама бігом-бігом… Ну, а що? В нас таке в горах – в нас не було… Хліба ж не було, муки не було. Там шо? Бульба росте, таке… Ну, корови в основном. Худоба шоб була. Овець багато. Та й дві свині було. Вони вже – приїхали москалі – вни вже грузят стайню. Вони ще нас не завзяли – а вже стайню! Вже коні видут. А кінь такий – [рветься] до тата, дуже, б’є копитами. Тато вже туда, до коня [поривається]. Всьо! Крики. Страшне! Сестра плаче.
Брат один спокійний був, бо він зразу собі задумав втічи. Він – з трицять першого року. Він втік був. Ну, і все. І давай збиратися. А тут… Раньше шо шафи були чи шо? Була жердка така, казали «жердка». Отак-во. Але то всьо висіло – ні міль ни їла, нічо’. Ну, там він шо… Скарб такий ніби. Спідниці шелянові, фартушки, вишиті сорочки – оце всьо. Оце мама отак-во як рабанула, і верету розстелили, і кинула тото. Ну, тато гроші мав. Сюда – гроші якісь там. Мав гроші – бо з поїзда вискакував на зупинках, то купував нам пиріжки, шось, аби з’їсти. А якби-м не було тої копійки – не знаю, шо би було взагалі. І всьо. За дві години. Дві години – на збори. Всьо туто покидали – це майно лишається. Це я всьо добре пам’ятаю. Бо це ж дитяча пам’ять – вона цупка. Ну, то вже ж така дитина була…
<…>
А так вони [померлі] з нами
Вже тут, пам’ятаю, вже в вагонах ми. Як в вагонах. Йо-ой, Боже! Крики страшні. Люди плачут. Одна вагітна жінка. Так і вродила вона по дорозі. Вродила, і ту дитину не викидали, бо то не можна так викидати – великі міста… Ну, їдуть, їдуть десь так далеко, де глухий степ, тоді мерців там викидают. А так – вони з нами. А куда? Не можна так. На станції у місті? Де? Куда викинеш? Хто буде трупи підбирати? По-перше. А по-друге, пропускают поїзда – ну, стройки-пятілєтки йдут, після війни всьо відроджується. Визут якісь строітєльні матеріали, якихось робочих, якихось солдатів – всьо тото в першу чергу проходит. А наш поїзд – в тупік. І стоїт там в тупіку – може, й тиждень стояти. Там що накопичиці.
Страшне!
То махом воші кинулися. Махом. Не було куда… Мужики спочатку пісяли в кут. Ну, а жінки куда? Ну, а то всякі люди були – то ж не такі були вульгарні, як типер. Жінки встидаються. То розриває. Ну, хто? Як? І так давай сокиров прорубали – і всі вже тут ідут. Вже й не встидалися. Бо мусят оправитися. Страшне!
Так мучилися, терпіли.
Тут один так кричав. Дитину народила – дитина померла. Він каже: «Йой, маскалі, дайте води, дайте води!». Ну, жінка родила, температура сильна, дитині груди дає – а рідини нема. Нема молока. І так дитина… Всьо, готова. Та так гримали в двері – а вони стріляли по дверях. Ну, то двері лиш так відсунут – і всьо. А як дуже шуміли – які, шо гримают, гримают, – а він відкриває і каже: «Стрілять буду». Ну, і тоді – хто старший є – люди кажут: «Тихо будьте, бо зараз нас поперестріляє». Бо таке. Так мучилися, терпіли.
«Ну, всьо. Ми тепер вмрем з голоду»
А на якійсь зупинці там тато вискочив якісь пиріжки… Ну, всюди продавали, всьо якусь бульбу, пиріжки – то такі часи, шо то торгували всюди по станціях. Але то пару тих мінут – і так уже поїзд рушає, а тата нема! Мама кае: «Ну, всьо. Ми тепер вмрем з голоду». Страшне! Страшне, що прийшлося пережити.
Ну, приїхали вже на місце
Ну, приїхали вже на місце. Привезли нас туда. Нарешті – там скільки їхали, то, канєшно, я не знаю того – відлік часу – скільки того було. Але приїхали туда, і там вже, як то кажут в армії, покупатєлі, а тут приїхали колгоспники нас розбирати. Тимчасово – аби десь примістити, переночувати. Бо куда? Кругом тайга. Нічо’ нема. То кого – на який участок. То участки називалися, шостий квартал… Ми спочатку попали в шостий квартал. Отам один-єдиний той барак був польський. То так – ну, такі дошки різали – пілорама… Він такий чорний був, ну, там нікого не було, ніхто не жив. То поставили бочки жилізні – такі великі бочки. Ну, тепло було, нагрівалося – дров багато. Накидают туда того – аж та піч червона. І так – хто куда. Ну, там позанімали куточки собі. Так сім’я – один куток, другий…
Ну, в нас шо було? В нас було сушениці. То мали ми такі бочки – називалисі бочки «бербениці». Така вузенька бочка, а така висока, але тоненька. <…> І от мама – шо вхопити? В шо покласти тото? І вони хапают якес сало, таке старе було, жовте, бо ше свині не різали. А старе ше то було. О, кинули сало туда, в ту бербеницю, зверху – якісь сушениці, ну, тобто сухофрукти – які були: яблука, сливки то насушені… Шо в нас було ще на стриху? І біб. Біб був в нас. Великий біб. А фасолі в нас там не ростут, бо не дозрівают. Ну, таке-во, такий скарб з їди. Не було більше шо покласти.
<…>
А писати – нема кому
А потому – сплав ліса як починався, тато тоже записував великі кубометри. Бо тато був там начальником участка, тому шо там не було… Там рубают ліс, возят лісовози, а писати – нема кому. Нема грамотної людини. А тато – то він всьо то знав, якось точкував тото, якось зробив собі клюпу – таке, шо заміряло діаметр тої деревини. І він всьо – наряди, і всьо він писав, і зарплату нараховував, і всьо тото..
<…>
А на другий рік я вже пішла в школу
В той час я ще була з батьками. Я ще десь зо три роки була з батьками. А вже потім – як нас перевели в другий вже… на другий участок – дітей забирати. Дітей забирати. Перший рік я не ходила до школи, бо школа була дуже далеко. Десь чотирнацять кілометрів. То в школу не йшла. А на другий рік я вже пішла. То мама мені шо? Зв’язали капчурі з кожуха. В нас кожухи короткі були, бо там ті люди, шо були – тоже українці – ну, вни подоляни чи як їх називают, то в них довгі кожухи і такі світлі, а в нас червоні кожушки і смушком обшиті. В мами такі були. А в тата такий кептарик був, але білий. Білий. <…> Але в нас вовна довга, вівці такі довгошерсті, і то необстрижене. Оце пригодилося. Мама обстригли кожух, вміли прясти – спряли ту вовну і зв’язали мені капчурі. І в цім я пішла в школу. Грубі капчурі. А то ідеш – сніг налипне, десь підтопиццє – отаке-во, лідяшки! (сміється). Прийдеш у клас – як ногою дала! То важке таке, аж вікно прилетить. Всьо, боса собі. Додому йду – десь так-во би там сушити. Чорнило то – та де! Чорнило замерзне – хукаємо, шоб писати.
<…>
А люди тікали! Тікали в нікуда!
А тато мав хімічний олівець, голубий, бо треба було ліс тим точкувати, аби не змило. І то такий голубенький олівець. То такі посилки відправляли, то як обшивали матерією, то тим олівцем писали – от тепер таких ні-і-де немає, не чути і не видно. Хімічний такий. Ну, от тата там в почьоті тримали. Визвали його – бо ми там щомісяця відмічалися… Ну, не ми – діти, а повнолітні вже, як вісімнацять років, – шо ти нікуда не втік. Ну, ми ніби не заключоні, не в тюрмі, а такі – «спєцпєрєсілєнци». І вни мали піти і розписати в такий журнал… Там Кубриш Дмитро Васильович – розписався, не втік нікуда.
А люди тікали! Тікали в нікуда! Боже, як тікати? Тайга така. Тікали – і декотрі були, шо добилисі й додому. Я собі не уявляю, як вони могли? Без копійки. Нічо’ не знати – куда, в таку даль, тисячі кілометрів. І – добивалися, шо якось… Ну, багато гинуло в дорозі.
<…>
«Я, – каже, – навіть прапор над Рейхстагом поставив»
Ну, тато там працює. Там камєндант, капітан Ваньков, татів найкращий друг, він всьо то тримає… А такі друзі – а тато мій бреше маскалеви, каже: «Я дойшов до Берліна». Він кае: «Ну, як ти тут опинивсі? Як ти такий – мирна людина, ти не бандера…». А тато кае: «Та я воював!». Вип’ют – бо любив випити. Сидят, п’ют собі, а тато каже: «Я до Берліна дойшов». Мама – лиш руки вгору та й каже: «Боже, Боже!». «Я, – каже, – навіть прапор над Рейхстагом поставив». А той восхіщаєцця – «який патріот» (сміється).
<…>
От там потопилося людей – страшне!
Починається сплав ліса. Скресла ріка Іртиш. Велика ріка Іртиш. От вона повноводна на весні, ну, вона не стрімка така, як наша. Тихо, але вода така якби каламутна, така якби глиняна. От там потопилося людей – страшне! Цей ліс, що привезли на беріг, на прістань, – тут такі великі стакади ліса. І його відтак сплавляють, звідси – просто в воду пускають його. Скочувати треба. Ну, коли його кинули туда, буває, одне брєвно отако (показує впоперек) стало, і це всьо нагромаджується. Не пускає. Це називається «затор». Нам дають багри… багор – таке, як жилізо, таке, як нераз є в пожарників – з гачком таке жилізо є, шо десь поприбивані щіти були. Ну, раньше були, тепер не знаю, чи є. І така довга ручка. І ти стоїш на березі, і в то, поперечне, береш втикаєш, і розхитуєш його, а вода помагає. Хитаєш-хитаєш, шоб його отак (показує повздовж) розвернути. Розбили затор – це весь ліс пішов. Але! Ти стоїш високо на березі, ріка глубочезна, страшно глубочезна – не знаю, скільки там метрів. А кора на дереві уже відвологла, мокра. І ти втнув НИ в дерево, бо в дерево як втнеш – воно моцно, а ця кора – слизь! – і слизнула, а ти думаїш, шо ти вперся, – і лишень за тим багром пішов. І межи ліс той – вниз, то закрило тебе, всьо – навіки-вічні. Переважно молоді діти. Бо старші вже розуміли. А такі-во пацан…
<…>
«Дітей всіх забираємо… Ви ни вмієте виховувати!»
Потому прийшли навесні: «Дітей всіх забираємо. Забираємо. Ви ни вмієте виховувати!». Бо ми ходим в колєду, ми співаємо бандерівські пісні всякі… Но є такі, що й стукают і дальше цей…<…>
Та й забрали, та й вже всьо – там виховувати так, в духє камунізма. Моральний кодекс того… комуніста та всякої зарази. Ну, в комсомолі була. Ну, в партії – ні. В піонєрах не була. Бо той пиріод пройшов – піонерів. Ни була. А в комсомол – уже всьо. Вже вступила в комсомол. Була комсомолка, актівістка, така передова. Додому пускали. Наприклад, ну, там на літо десь на місяць могли пустити додому. Прийду – мама по Біблії розказуют мині, як людина… де сі взяла людина. Я кау: «Мамо, ну, це такі сказки. Ви шо видумуєте? Та це чєловєкаабразная обізяна сатворяла нас». І то вже розказую, як ми вчили Мічуріна, Дарвіна, ті – Карла Маркса, маніфєсти, всякі з’їзди…
<…>
«Е! Дівку не треба вчити, з неї і так толку не буде.
Віддасться – та й всьо»
Той, такий на участку, – він серед нас. Він вже якби свій такий. А я з його пацаном учусі. А він такий безтолковий, шо ну! Я – на даскє пачота, а той прийде… То я кажу: «Тато, та йдіт на батьківські збори, бо там будуть казати добре про мене». А тато кажуть: «Ну, та й шо, як добре кажут – то шо я буду… Якби пусто – то, може, би ішов». Ей! А той Ваньков іде та й каже: «Боже! Мені лице лупилося! В маєво Баріса – одін – два, адін – два. А твая, – каже, – ну, прямо всьо пітьоркі. Ну, як то ти..? Як ти учіш?». Кае: «Холєра її учит! Я знаю, де вона й шо там учит?». Все казав… Тато такий був: «Е! Дівку не треба вчити, з неї і так толку не буде. Віддасться – та й всьо». Отаке-во. А я все казала: «Нє, я буду вчитися. Я буду прокурором або адвокатом. Я всіх оправдаю українців». Мічти були такі (сміється).
<…>
«Строїтєль Братской ГЕС»
Ну, і все. Відтак уже закінчила школу. І – гармошка грає – «Строїтєль Братской ГЕС»! Дали рупор. Ну, вже призивають однокласніків. «Приглашаїм вас! Всі їдемо по путьовкє камсамола». Ніхто путьовку ніяку не дав. Ніякої нема путьовки, аби вна була. Гармошка грає – «єдім ми, друзья, в дальніє края». Хто – на целіну, хто куда. На целіну поїхали, в Казахстані були. Пісню ще таку співали:
Єдім ми, друзья, в дальніє края,
Станім навасьоламі і ти, і я.
Ну, там дальше ще є багато (сміється).
<…>
Ми були долбачі льоду
Ну вот. А я що? Прийшов той. Бабка ця, масквічка, я в неї живу. Вона бездітна. В неї чоловік тоже молдаван був. Десь аж з Молдавії. Як він утік в Сибір? І бабку взяв собі, сібірячку. Ну, я в баби вже корову доїла, ходила корову доїти. Бабу в бані мила. А шо мені тяжко помити її? А ми прийшли – три дівчини – до неї на квартиру: одна її якась родсвініца, одна – я, а одна була з Бодайбо, Царство їй Небесне! Вєра Висотіна. У мами жила – як сир в маслі каталася – в Бодайбо жила, де золоті пріски. Нє, вона захотіла (сміється) на стройку вєка. Бо то всюди розрекламували, шо: «О! Прієжжаєт маладьож! Камсамольци». На ніякого… ніфіга там комсомольці – це всьо бріхня. Всьо – на кістках, як то Камсамольск-на-Амурє. Всьо бріхня. Маскаль всьо бреше. Я вже тепер знаю, а колись то тоже наївне таке було. І вона приїхала сюда. І думала, шо тут таких якихось кавалєрів… Бо там в Бодайбо нема таких хлопців, бо то такий сєвєрний край, ще гірша вічна мерзлота. Ну, гроші є. Ну, і мама така порядна, бо відтак вона стягнула ще й маму, і тата сюда, до себе. А тут нікого нема. А вона ростіком малесенька, а така нєпаваротліва, ну, нікуда! Там в нас на участкє не було води. Бо як почали будувати той квартал, а води нема! Братске море – ще його не зробили. Ріка Ангара – вона замерзає. Води в чім везти? Якщо в цистерні – замерзне. І довбали льод. Ми були долбачі льоду. Отак, наприклад, замерзла ріка, багато льда такого є, а відтак вода паде. Той льод такий – півтора метра, він якби лишається там пустота. І нам дають ломи, ломом – бах! бах! – льдіни такі-во… Самосвал – веземо туда на участок, і там уже розогрівают – усьо. Печі класти, вже бараки будуют, валят сосни, будуют бараки. Вже люди у тих таких – шо прямо шкурви тої… але нічого, кладут печі і живут. А ми були ті – ну, льод-долбалі. Це вни так нас називали… І то вна нічого не могла. Вона малесинька, вона візьме… така повненька, така пишечка, ну, хороша така, груди такі… Вона візьме таку льдіночку, а закинути в самосвал не годна. Я кажу: «Вєрочка, атайді, пажалуста…». В мене руки довгі – я їх просто… То не так силу треба мати, як спритність. Візьмеш ту льдіну – так отак підоймаєш важко, а ти собі розмах – фур! – і полетіло.
<…>
Оті хустки нас в Сибіру спасали
А мама собі дуже така вільна. Вона як вийшла заміж, не мож’ було ходити отак без хустки. Зразу як зав’їзали – так і всьо вна мала ходити «по-молодецьки», казали. Назад зав’язана – мала бути шальонова хустка, та ще й велика, з тороками така.
Оті хустки нас в Сибіру спасали. Бо мама пішли та й хустку поміняли за телятко. Та й привели телятко, а за телятка виросла корова. А спідницю продал – та й отаке поросятко. Та й ми вже були куркулі там. Зразу – нє. А відтак – мама господиня, вона ніде не йшла в ліс і не пішла би ніколи. Але ми ліпше жили, як ті люди, шо в лісі. Бо курка є, ага, насадили, яйці поміняли, до маскалів прийшли. Мама все приходила в вишитій сорочкі, якісь коралі, ну, так – по-національному. Мама дуже вишивати любили.
<…>
Ни приняли мене
Ни приняли мене. І сестра мине… Приняти – приняла як сестру, як я виїхала зовсім. Я ж приїхала… Я биру дітей за собою і їду. Ну, в мене гроші. ну, в мене – сімдесят сьомий рік – сто двадцять тисяч. Це великі гроші були. А воно шо – треба ґазду мати, треба хтось аби підсказав, шоб мені дали були трошки землі тої. А систра кае… <…> а вна будує хату та й – «дай мені на блєху, блєху – побудувати, дай мені на то, та дай мені на то». А я даю. А вна каже: «Підеш в стару хату». А коли прийшлося йти в стару хату, а вна каже: «Та під бік мені. Та в тебе дві дівки, а в мене чотири дівки. Та ми, – каже, – всіх їх куда? Треба каждому кусок поля». Ше по старінкє так треба. В силі ще так живуть. Я кажу: «Та, може, поля не треба буде, може, будуть сі вчити?» – «Ніхто їх не візьме, як поля не буде». Так сі стало. Знаїте?
<…>
Все хотіла свою хату мати
Та в мене такі рученькі такі нєжні – ну, я в сім’ї така любіміца була, мине тато дуже любив. Я на нього похожа, і я тиха, і я така домасєдка. Я й не люблю типер нікуда ходити. Люблю хату. Отаке.
Все хотіла свою хату мати. Посадити всьо. В мене тут грядочки є, а тут квіточки є. Хоть я сварюся з усіма, але мені має бути: тут бузок мені зацвите, квіточки. То в мене тут. Хто приходит – пізнає, шо в мене квіти. Ну, от так хотілось. Але не так сталосі. Прийшлося піти з села. Прийшлося піти з таким гірким осадком на сестру. Ну, я не тримаю зла. Я попрощалася перед смертю – десь за тиждень я була. Взнала, шо вона хвора була, я прийшла. Вона все не хотіла, шоб я була, із-за землі.
<…>
Багатства тайги
…Такі-во болота і така-во кочка. Така-во ніби земля і там такий мох. О, то там така… А болота такі, шо засасуют. Як ти з тої кочки – туда, то засосе тебе. Ти чим більше рухаєшся – а тибе всмоктує. І газ іде – такий – буль-буль-буль! Метан. Метан – такий вонючий газ. Але там клюква отака! А як я легосенька – я з кочки на кочку – назбираю. Здавали ягоди, здавали малини. Оці-во гогец, або брусниця – як називають правильно. В нас тут така шкірочка – соку нема, а там вона така, як виноград! Відро як набереш, а асобєнно вже восени: вночі мороз випадає, а вдень – підеш назбираєш – ой, вона аж в руках лопається! Ягід багато їла. Може, то й вітаміни! Ну, і тато рибку ловив. Тато стріляв козу дику, зайчика приносив, рябчиків багато. Рябчики – то таки делікатес, дичина. «Єш ананаси і рябчіков жуй, дєнь твой паслєдній пріходіт, буржуй!». Царская Расія… (сміється).
<…>
Ми всі дружно
Я ще люблю танцювати дуже! Якби ви знали… В нас в Сибіру… Ми дуже жили в молодості… В мене пройшла гарно молодость, я щитаю, що так. Тут би так не було. Там і старі… Там були такі… З Солотвина був Купчак Василь, був такий. Він був вчитель з Солотвино. З Маніви були, з Битькова – оці ось села, що я знаю, то вони звідси були. А той вчитель був. І в нього тоже – брат був, і його тоже переслідували. Та там вистави які робили! Боже! Які всякі! А танці! І молдаваняску вчили. То ця художня самодіяльність… Приходили з лісу люди. Такі заморожені, такі замучені. Клуб сільський. Костя Казаков – рускій, но ніхто там не казав, шо «ти маскалю», «ти хахол…». Ніхто нічо’. Ні «бандера». Ми всі дружно. Літовцев багато було. Оці прибалти – вони дуже дружно трималися межи собою. І не хотіли, шоб їхній хтось одружився з іншою нацією. Вони берегли націю свою. У нас от Купчак якраз і вженився оцей на прибалтійці. То мати її прокляла. І коли освободили, то вни ни поїхали…
Вот так і жили. І дружно ходили одні до одних. Але в нас було так: Отакі діти знали пору свою – до такої години…
<…>
«Не хочу, щоб мене кинули в сибірське болото»
Н.П.: А де Ваша мама..?
Померла мама тут. Похована. Вона приїхали – на другий рік померли. Ну, мама дуже була просила: «Не хочу, щоб мене кинули в сибірське болото». Бо тому що там вічна мерзлота. Трохи зверхи відтопиться земля, а там вже як викопали – там вже іде… Так і кидают в болото. Ну, і без священника. Це була би трагедія.
Татові то всьо равно було. Він казав: «Е! То вже там як буде – так буде». Як помре. А мама дуже хотіла – з священником. І так і вийшло. Приїхала – вже хвора була. На другий рік померла. В шійсят другому році. То я була в шійсят другому році приїжжала – це було дев’ять місяців. То я з мамою була.
<…>
Тайга красива!
Вот люблю ліс. Дуже люблю! За тайгою скучаю. Люблю тайгу. Вона безкрая.
О.Х.: Карпати інші?
Карпати красивіщі. А тайга – вона така якби нетронута ще. Така, шо її людська нога ще не ходила. Сотні тисяч кілометрів – там зублудитися дуже… А тут ніде не заблудишся. Ми ходили: вийшов на гору – всьо равно зійдеш в якесь село. Всьо равно по течії йди – і всьо равно десь попадеш. Тайга красива! Вона як цвіте – дуже гарно. Дика півонія є, дикі маки, всякі жоржини. Ну, красива вона. Вона багата. Ну, тепер тоже нищать то всьо. А раньше риби скільки було! Та рибою годували свині, бо не було куда дівати її. Ну, каждий край по-своєму гарний. А так ліс люблю взагалі, дуже. Тепер не годна в ліс піти – вже після операції. Але вижу гору – тут ніби мені Карпати. Одна така гора.