У Скалі:
Двері відкриваються і заходить чоловік з гладко вибритим обличчям, і простягнув мені руку. Він здався мені знайомим. Перш ніж я згадав хто він є, він мені назвав ім’я. В мої часи, перш ніж я поїхав до Америки, він вчився в Чернівцях, в чернівецькому училищі. Він навчався на будівельника.
Він розповів мені, що зараз він є головою громади в штетлі (kultus president).
Поки він говорив, я оглянув його одяг. Він був одягнений по-сучасному. Але одяг виглядав зношеним вже довгий час. На його короткому піджачку було декілька латок.
Я його запитав, як у нього із заробітком. Він мені пояснив, що має три джерела доходу: він є головою громади, він є будівничим штетла, але ніхто нічого не будує у штетлі, і також він є писарем, веде метрики, записує новонароджених. Але що ж до заробітку, то його немає. Однак тут є ще гірші бідняки, то йому не можна скаржитися.
Він пояснив, що він хоче мені показати інституції штетлу, які були створені завдяки благодійним коштам з Америки. Він дав мені зрозуміти, що інституції потребували коштів, і від мене звичайно очікують великої пожертви, хоча він сам не може взяти ніякої пожертви для інституцій. Тому тут є спеціальний комітет, а його обов’язком було мені нагадати.
Я йому пояснив, що моїм заступником у виділенні пожертв зараз є колишній банкір.
— Ви обрали чудову людину — він сказав — він непартійний, чесний. Щоб він вам скаже — все буде точно вірно. На нього ви точно можете спокійно покластися.
Потім голова громади дав мені огляд стану штетлу. Він розповів мені, що тут зараз є 400 сімей, а колись було 1200.
— Де поділися інші 800? — запитую я його.
— Багато виїхало зі штетлу. Але більшість — на кладовищі — пояснив він мені.
— Також різниця між новонародженими та смертністю велика — пояснив він мені — коли ви побачите в якій скруті люди живуть, ви зрозумієте чому. Населення таки поменшало, але й будинків в кількості ще менше. Нічого нового не будують, а старі розвалюються. А яке те харчування, яке сьогодні отримують діти. Та й болото сьогодні, яке розносить епідемії. Штетл вимирає. І це не єдиний штетл в Галичині. Інші містечка також вмирають. Помирають від голоду, від хвороб. Ті, що лишаються є неймовірно сильними, або ж мають в собі якусь силу проти епідемій.
Після того як він мені розповів про сумні обставини, він мене повів показати купальню в штетлі. На мій погляд купальня виглядала не достатньо великою, аби там скупалося десять осіб. Пара лавок, невелика миквочка. Якщо вважати, що у всьому штетлі немає ванн, і тому всі тут миються, то неможливо зрозуміти яким чином весь штетл може тут митися. Хоча в мій час купальня теж не була великою, а тепер вона набагато сучасніше побудована.
Потім він повів мене до народного дому, який тут називають Бейт Ам. Ця будівля побудована за кошти з Америки. Тут є зал для зустрічей та весіль містечка. Коли я там був, зал не був доведений до ладу, і як мені пояснили, потребував ремонту, на який не було коштів.
Далі я побачив пару кімнат, де була єврейська школа. Я прийшов туди, коли навчали дітей. Мені пояснили, що у місті немає більше хедерів.
Єврейська школа була для мене справжнім здивуванням. Я побачив дітей, без шапок, які сиділи й вчили іврит на сучасний манер. Вчитель їх запитував на івриті про єврейську історію, і всі відповідали на івриті, показуючи знання як в івриті, так і в єврейській історії.
В мій час не знали івриту, і не знали єврейської історії, хоча й вчилися день і ніч. Меламед, який навчав, був найбільшим дурнем і гнівним ненависником в місті. Що злішим меламед був, то за кращого вчителя його вважали в місті. Коли б хотіли сказати, що меламед є добрим учителем, казали:
— Як же може він стукнути!
Діти тоді вчилися з відразою, з ворожістю до меламеда та хедеру. То що ж тоді можна щось дізнатися? Тут можна побачити як діти вчилися із завзяттям, і вони дійсно знали те, що вони вчили. Лише засмучувало, бачити на бідний одяг дітей. Багато з них ходили обдертими. Бліді обличчя, безкровні. По них було видно, що вони не їдять.
А яка різниця між сучасними вчителями та колишніми меламедами! Ці сучасні є світськими інтелігентними людьми. Деякі вчилися в університетах. Але й вони виглядали блідими та бідними.
— Їм не платять за навчання — мені розкрив таємницю голова громади.
Я нагадав голові громади про колишніх учнів, які вчилися 18 годин щодня і нічого не знали.
— Вони постійно вчили, тому вони не тому не мали часу знати — відзначив голова громади.
Він мені також пояснив, що сьогодні діти вчать іврит, не тому, що це священна мова, не тому що це обов’язок, яку потрібно вивчати, а просто як мову, яка може принести їм велику користь. Вони всі чекають поїхати в Палестину.
Один із вчителів втрутився в розмову і сказав:
— От ці діти точно будуть в Палестині. Хоча зараз там труднощі через арабів, згодом їх не буде. Палестині потрібні ці євреї, без них там була б пустеля, і їм також потрібна Палестина. Вони не можуть мати іншого дому!
Вчитель івриту не один, хто говорить з такою впевненістю, що єврейські діти з Галичини будуть майбутніми жителями Палестини.
Батьки, які посилають своїх дітей до єврейських шкіл, такої ж думки. Вони посилають своїх дітей вчитися мови, якою розмовляють в краї, який рано чи пізно буде їхнім домом, вірять вони.
Цей уривок — продовження вражень журналіста Хоне Готесфельда від рідного містечка Скала, яке він покинув тридцять років тому, емігрувавши до Америки. Після своїх відвідин Галичини в 1936 році, він пише травелог, враження якого друкуються в газеті “Forverts” (“Вперед”, офіційна назва ідишем: פֿאָרווערטס). Потім вони з’являться окремою книгою. Зрозуміло, що він мав імпліцитний намір — сприяти зростанню фінансової підтримки галицьких євреїв, саме тому детально описує насамперед їхні труднощі.
У цьому уривку, автор акцентує увагу на головних аспектах занепаду містечка: демографічних змінах та їхніх причинах (економічних та епідемічних). Уривок показує як голова єврейської громади пояснює, що головна причина чому місто вимирає — це висока смертність серед новонароджених та епідемії.
Попри загальний стан декадансу, автор також описує вдало розвинені культурні та освітні ініціативи — існування народного дому як центру єврейського життя та сучасної єврейської приватної школи. Порівняння досвідів — власного навчання у традиційному хедері та сучасний підхід до навчання в приватній світській школі — є важливим засобом показати вихід із скрутного становища єврейської громади міста, та процес виховання модерної ідентичності молоді. Частиною цієї ідентичності є переконання про майбутній переїзд до Палестини.
Особлива увага в цьому уривку належить місцю Палестини на ментальній мапі галицьких євреїв. Вона, перш за все, показує як образ далекої і біблійної батьківщини, який був властивий галицьким сіоністам на початку, змінюється на реальний світський образ держави, і як цей образ поділяють різні прошарки населення. Більше того, цей аспект підтверджує існуючу тезу в історіографії, що єдиним дієвим інструментом єврейської масової політики в 1930-ті роки залишалася пропалестинська діяльність в різних проявах: соціальних, культурних та освітніх.