“Ми всі сіоністи, бо ми всі при першій нагоді звідси б втекли”: травелог зі Скали 1937 року

Модерний швець 

— Шолом алейхем, чи ти впізнаєш мене?

Його голос звучав знайомо мені, дуже знайомо. Але я не міг пригадати, ким же він є. Він сказав мені своє ім’я. Я одразу ж його згадав. Його зовнішність абсолютно інша. Тоді він був середнього віку, зараз він вже старець. Тоді він був високий, виглядав сміливим, а тепер він сутулий. Але його голос є таким же. Його голос звучить так само сильно, як і раніше.    

У місті його називали “сучасним шевцем”, бо він був шевцем, і до того ж його вважали людиною сучасною. Все тому, що деякий час він працював у великому місті, і повернувся звідти з чудовими історіями, котрі викликали великий фурор у штетлі.

Я пам’ятаю це так, ніби сьогодні: ми сиділи в бейт га-мідраш над Гемарою і не мали жодного бажання вчитися. Потім він, “модерний швець”, зайшов, став там і розповів про чудеса та дива великого міста.

Він розповів нам про сіоністський рух, де є доктор Герцль, доктор з красивою бородою, який хоче купити Святу Землю у турків, віддати євреям, щоб вони мали власний дім з власним королем або президентом, як в Америці. І якщо цар влаштує єврейський погром, єврейський король або президент напише йому суворого листа і скаже йому ось що: “Ти, російська свиня, покидьку, хулігане, як ти смієш бити євреїв? Якщо так, то ми заарештуємо кожного росіянина, тут, на Землі Ізраїлю. А якщо ж ти скоро не покаєшся щиро за цей злочин, я буду змушений вжити найсуворіших заходів”.

Ми всі були в захваті від цієї ідеї. Однак між нами точилися дебати, кого нам слід мати: єврейського короля чи президента. Лише один, рабина синочок, виступав за ідею короля. Більшість, однак, була за президента, за республіку. Однак модерний швець перервав дебати щодо питання республіки та монархії та розповів про інший рух — соціалістичний. Він розповів, як вони хочуть відібрати гроші у багатих і розподілити їх порівну між людьми. Більше не повинно бути бідних і багатих, гнобителів і пригноблених. Всі рівні!

От ця ідея нам точно сподобалася. 

— Це дуже справедливо, — вигукнули ми всі. 

Навіть тим, хто виступав за монархію в Палестині, включаючи рабинового синочка, ця ідея рівності дуже сподобалася.

Але це було ще не все. Бо сучасний швець побачив, як у великому місті грають єврейську виставу “Бар Кохба”. Він пам’ятав кожне слово, коли передавав його нам. Він не лише грав, але й також співав, і, якщо мені не зраджує пам’ять, грав він таки чудово. Як же він міг крикнути: “Я — Бар Кохба, єврейський герой!” І ми думали, що перед нами стоїть єврейський герой Бар Кохба, який переміг римлян”.

Його геройська постава і сильний голос пасували цій ролі.

Ось чому його голос був мені таким знайомим. Коли він сказав, хто він, він одразу нагадав мені мою учнівську юність і той час, коли я вперше почув, як він співає пісню з єврейської п’єси.

Як євреї чекають на листа. Сучасний листоноша

З першого дня, який я провів у моєму містечку, я горів потребою піти до пошти в той час, як листоноша виходив з листами. Картина того, як колись євреї стояли біля пошти та чекали на листоношу, ніколи не покидала моєї пам’яті. Я бачу це так, наче все зараз відбувається. Туди приходили ще за годину до того, як листоноша виходив, аби мати час поговорити. 

І хто туди тільки не приходив! Нафтові промисловці (тоді ще було виробництво нафти в містечку), власники текстильних магазинів та торговці; зяті на утриманні, котрі мали багато часу та були впевнені, що не повернуться з порожніми руками, бо вони були передплатниками щоденної німецької газети “Нової вільної преси” (Neue Freie Presse), чи віденського “Тагблату” (Neues Wiener Tagblatt); були також й юнаки, сіоністи, які очікували сіоністських газет або ж івритських книжечок, та соціалісти, що чекали на соціалістичну газету.

Навіть я, тоді ще зовсім юнак, вже отримував пошту. Я замовляв каталоги книг і пробні випуски газет (газети, як німецькою, так й івритом, надсилали один випуск безкоштовно, як пробний).

Але приходили туди не лише за газетами чи листами. Там були сходини всіх напрямків та партій штетлу.

Для торговців це була така собі біржа, а для сіоністських юнаків, маскілім та зятів на утриманні — поле битви, де люди відстоювали свої думки. Там ніколи не було нудно. Найбільші сварки відбувалися саме через Палестину. Сіоністи билися за допомогою редакційних статей, які вони вивчали з сіоністських газет. 

Опоненти сіоністів мали одного — зятя на утриманні — хто сперечався з сіоністськими ідеями вдалими жартами. Він таки умів розповісти жарти. Так, наприклад, він жартував про те, як співають “Od lo Avoda”, й це викликало гучний сміх, через що у хлопців віднімало мову. У сіоністів не було нікого, хто міг би відповісти жартом одразу, на місці. Лиш прийшовши вдруге, вони краще озброювалися. Сіоністи водили з собою одного хлопця, сина м’ясника, який писав листи та статті до єврейських газет. Жартівником, як той маскіл, він не був. Але він мав гострий та кмітливий розум. Перш ніж той встигав пожартувати, він тут же словечком дошкуляв. Кожен мав слабкість. Він швидко ображався, а потім злився, що син м’ясника знав як краще.

Щодо соціалізму, у той час ще ніхто через це не сварився. Було трохи соціалістів, але вони самі точно не знали, що це таке. Вони хотіли б мати представника, який би це правильно пояснив.

В інших містах сіоністи та соціалісти вже билися через свої відмінні погляди. Але тут між ними панували мир та злагода. Сіоністи й самі дуже потребували почути промовця соціалістів. Але за моїх часів це було важко здійснити. Його довелося б привезти зі Львова, оплатити витрати, тому й ці декілька прихильників соціалізму не могли цього зробити.

Двічі на день, вранці та вдень, такі партійні збори відбувалися біля пошти, доки не виходив листоноша та й не перебивав дебати. Листоноша, часто єврей й іноді поляк, був дуже привітний з усіма. Він виходив з пачкою листів, які йому було важко нести. Він був дуже вдячний, що вже на пошті половину листів у нього забирали. Він навіть дозволяв їм самим переглянути листи. Багато людей навіть допомагали йому переглянути іноземні листівки.

Я добре це пам’ятаю, і тому мене так тягнуло піти на пошту, щоб подивитися, що там зараз відбувається. Першого ранку мені не вдалося піти на пошту, бо багато друзів прийшло до мене, та й мене затримали. Зрештою, вдень я, трохи з галасом, вирвався від усіх та й пішов на пошту. Я пішов у супроводі свого кузина Калмана (він мені самому не дозволяв йти) та ще кількох друзів. Я не сказав їм, чого так туди рвуся. Вони думали, що я хочу побачити будівлю пошти, і сказали мені, що там нічого дивитися.

І ось я нарешті біля пошти. Будівля мене не цікавила, вона майже така ж, як і раніше, але мені здається, що тепер вона менша (усі будинки тепер виглядають меншими, ніж раніше). Я не бачу жодної людини, яка б тут стояла.

Я дивлюся на всі боки.

— На що ти дивишся? — мене питають.

— Я шукаю людей, які приходять забрати листи. — Кажу я.

Усі здивовано дивляться на мене.

— Чому це потрібно бігти сюди забирати листи? — питають мене.

— Чому ні? — питаю я.

— Ще рано, — каже мені один. — Листоноша вийде через п’ятнадцять хвилин.

Хтось питає мене, чи хочу я зайти на пошту, щоб подивитися, як вона виглядає.

— Ні, — відповідаю я йому. — Я хочу стояти надворі. Я хочу побачити, що відбувається, коли листоноша виходить.

— Запевняю вас, що там немає на що дивитися, — каже мені мій друг. 

Однак я відчуваю, що він не правий. Бо мені є на що подивитися. 

Надійшло кілька євреїв. Усі йдуть в жахливо порваному одязі. Вони представилися мені. Коли я усвідомлюю, хто вони, і моє серце розривається.

Один єврей, із сивою бородою, біжить. Він біжить прямо до мене.

— Мені сказали, що ти пішов на пошту, тому я сюди й біг, — каже він мені.

Я дивлюся на нього, та на його сиву бороду. Я не можу розібрати хто він такий.

— Це ж я, Нахман-Моше, — сказав він.

Я одразу пригадую. Це він, який колись отримав кулаком біля пошти за образу єврея, який був проти сіоністів.

— Я вас добре пам’ятаю, — кажу я йому. — Я навіть пам’ятаю, як вас побили біля пошти.

— Але чому ти мені кажеш “ви”? — запитує він.

— А як же можна сказати “ти” сивій бороді? — питаю я.

— Якби ти досі був тут у штетлі, то теж би мав сиву бороду, — каже він мені.

— Як щодо бійок? Чи досі можуть побити біля пошти? — питаю я.

— Не ті вже часи, — каже він, — та й немає більше кого бити, і немає за що. Ми всі сіоністи, бо ми б всі при першій нагоді звідси б втекли.

— А як щодо погромів арабів? 

Він засміявся.

— Чому ти смієшся?

— Галицький єврей та й боїться погромів? — спитав він. — Навпаки, якщо араби влаштовують погроми, ми маємо одразу їхати туди, щоб з ними битися.

— А як же Біробіджан? — питаю я.

— А що, нам не вистачає нового галуту? — спитав він.

— Там поки євреї не страждають через те, що вони євреї, — кажу я.

— Запевняю тебе, — сказав він, — ти не знайдеш тут жодного єврея, навіть у найбільшій скруті, який захотів би поїхати у Біробіджан. До Палестини всі тут хочуть їхати, і навіть ті, що багаті. Всі тут готові їхати до Ерец Ізраїль, всі.

Я стояв трохи задуманий над цим. Чому ж насправді в Нью-Йорку так галасують щодо Біробіджану? На шляху з Нью-Йорка я зустрів американця, який їхав відвідати Біробіджан. Але чому ж я досі не зустрів жодного єврея в Польщі, який би хотів туди поїхати? Насправді ж Біробіджан не для американських євреїв, а для польських.

Поки я думав собі про це, вийшов листоноша. У нього з собою був пакунок із кількома листами. Він не зупинився, а втік з листами, тоді й євреї кинулися за ним. 

Я стояв і дивився на ту картину. Перше, що побачив — скільки листів, як то кажуть, мав листоноша для всього міста. А друге, гордовитість листоноші-поляка. Йому ж нічого не вартувало зупинитися і сказати парі євреїв, чи він має для них листа, чи ні. Якби листоноша втік з листами за мого часу отак, то його б розірвали на шматки. Він би навіть не наважився.

Євреї поверталися від листоноші задихані та без листів.

— Даремно я біг, — каже один, — я чекав листа від родича з Америки. Якщо не пишуть, то й не приходить.

— Я знав, що нічого не отримаю, — каже мені другий. — Мені вже не пишуть мої родичі з Америки роками, геть забули про мене. І все ж таки, я щодня ходжу сюди на пошту. Можливо, хтось згадає про мене, можливо. А так, у мене немає іншої надії.

— Кажу ж вам, — озивається третій, — коли б вони там знали, які важливі для нас їхні листи, вони б часто писали. А так вони ж не знають.

— А яка ж користь з листів? — кажу я. — Коли вони надсилають гроші, я це розумію. Але що тоді з листами?

— Лист — це теж добре. — Каже мій друг, той якого колись побили біля пошти.

— Яка ж від нього користь без грошей? — питаю я.

— Тому що можна отримати кредит, — каже мій друг. — Якось я через листа від родича отримав гроші на торгівлю й на те, що потрібно.

— Та вони там не знають, що лист з Америки тут означає, — пояснює мені один.

Так я йшов з пошти разом з іншими євреями, і кожен кожнісінький мене агітував в певний спосіб, щоб коли повернуся до Америк, я там пояснював, що означають їхні листи.

Рекомендована література:

Глосарій:

Модерна ідентичність — модерну єврейську історію у Галичині окреслюють періодом від 1848 року до Голокосту. Нижня дата, події Весни народів, були початком коли євреї вперше почали виступати за скасування антиєврейських законів в Габсбурзькій імперії. З часом готовність відстоювати свої національні інтереси лягла в основу формування модерних політичних партій. Саме це переосмислене уявлення про себе, — і відхід від суто релігійного самосприйняття, — є ознакою зміни світогляду. Він проявлявся у виникненні нових уявлень про власну ідентичність, культуру та традиції, а також готовністю активно відстоювати свої громадянські права.

Бейт га-мідраш (בית מדרש, дім навчання) — навчальний заклад, де вивчають тору та інші священні книги. Відноситься до публічної інституції, де добровільно навчалися чоловіки та хлопці підліткового віку (після хедеру, часто в культурі прирівнюють до єшиви). Часто бейт га-мідраш знаходиться біля синагоги.

Бар Кохба (בר כוסבה‬) — біблійний персонаж, за легендою очолив повстання Маккавеїв проти римського панування в 131-135 рр. Традиція святкування та комеморації єврейської боротьби проти поневолювачів виникла з ініціативи ранніх націоналістів в 1880-х роках (на противагу релігійній інтерпретації страждання). Поряд із святкуванням Хануки образ Сімона Бар Кохби став важливим символом національного відродження, зокрема активно використовувався в модерному театрі.

Зять на утриманні (אַן אײדעם אױף קעסט, ідишем: an eydem oyf kest) — в раввіністичній традиції юдаїзму однією із форм заможності та релігійності вважалася можливість чоловіка після одруження вивчати Тору та інші священні тексти. За традицією його протягом декількох років утримувала сім’я дружини.

Маскіл, маскілім (מַשְׂכִּיל, з івриту: освічений, той що зрозумів) — діячі та прихильники єврейського Просвітництва. 

Галут (גָּלוּת, з івриту: вигнання) — в єврейській історії позначає існування євреїв поза Святою Землею, в діаспорі. 

Od lo Avoda — жартівлива алюзія на популярний сіоністський гімн “Гатіква” (згодом гімн держави Ізраїль).