На перший погляд може здатися, що пропоноване джерело є народною піснею про досвід виселення на Сибір. Проте насправді це авторський твір, який склала мешканка міста Заставна та добре відома там знавчиня місцевого фольклору Марія Гаврилюк. Цікаво, що в основу її пісні ліг не власний депортаційний досвід, а спогади, які авторка почула від своєї сусідки, примусово виселеної у Сибір в 40–50-х роках ХХ століття. Шлях появи цього пісенного твору віддзеркалює типову ситуацію, коли певні важливі для всієї громади досвіди й події заохочуються до спільного проговорення й смислотворення локальною спільнотою та відповідно обираються “лідерами думок” цієї спільноти для авторського творчого представлення — навіть тоді, коли події не були особистим досвідом.

Такою важливою подією стала масова депортація українців у проміжку між червнем 1944-го і груднем 1952-го, яку організувала на західноукраїнських землях радянська влада. У списки на виселення потрапляли передусім родини воїнів ОУН-УПА, ті, хто допомагав збройній боротьбі або просто симпатизував Руху Опору, а також сімʼї так званих “куркулів” і тих, хто опирався колективізації.

Спецпоселення були розташовані (або мали постати) у віддалених районах СРСР, головно в Сибіру. Відчуття “чужого далекого краю” загострювалося під тягарем низки супутніх обставин: території спецпоселень простягалися якнайдалі від залізничих доріг, міст, сіл, фабрик, заводів, колгоспів – будь-яких ознак культурної присутності людини, ці землі мали цілком інакші клімат, ландшафт й екосистему, відмінну модель господарювання, вони були не- або малозалюднені. Серед відправлених на спецпоселення найчастіше були жінки, діти та літні люди, тобто переважно ті члени громад, які дуже рідко (або ніколи не) полишали свою домівку. Усе це докорінного змінювало життя виселенців і карбувалося в колективній памʼяті та усному слові.

Нову хвилю циркулювання історій про виселення, які підсилювали одна одну й продовжували формувати спільні сенси депортаційного досвіду, спричинило повернення додому тих, кому пощастило вижити на сибірських спецпоселеннях. Водночас паралельно побутували фольклорні виселенські пісні, що спонукали до можливих авторських починань, задавали вироблені народною усною традицією параметри та пропонували відомі всій спільноті мелодії. Принагідно важливо наголосити, що творче “освоєння” українцями Сибіру має довгу історію (починаючи з другої половини ХVІІ ст. тривало примусове виселення українців царською владою Московщини (Рендюк, 2019, 10–17), упродовж якої в усній словесній культурі виробилися яскраві образи втрати дому, важкої дороги, чужини, голоду, холоду, виснажливої праці, суму за рідним краєм та смерті далеко від нього. Новий виток творчості про депортацію в 40-60-рр., що характеризувалась брутальним та стрімким характером і небувалою масовістю, повʼязаний передусім із новим у ХХ ст. розумінням чужини як фізичного й духовного простору, у якому з українців “мали виселити Україну” (Вронська 2021). 

Спогади виселенців засвідчують, що складати пісні про виселення було звичною практикою, яка полегшувала важку дорогу до Сибіру й життя на самих спецпоселеннях та утримувала цю подію в колективній памʼяті вже по поверненню. Такі тексти хоча й мали конкретного автора, часто народжувалися в гурті й тут-таки підхоплювалися багатьма, тому вони дуже близькі до своїх фольклорних аналогів.

У пісні про виселення на Сибір Марія Гаврилюк тонко перехоплює народну манеру піснетворення як на рівні змісту, так і на рівні форми. Вона фактично анотує головне з тих спогадів, які переповіла її сусідка та які, безперечно, можна було почути й від інших із початком виселенських заходів та після перших хвиль повернень (див. для зіставлення джерела “Радянські депортації у Сибір кінця 1940-х: Свідчення”, “Збирайтесь, поїдете на Сибір”: Свідчення повоєнних радянських депортацій). Віршово-пісенний формат має здатність концентрувати основні сенси, які циркулюють в усних спогадах, формувати своєрідний строфічно організований та заримований індекс ключових мотивів цієї події. Такий індекс пропонує і Марія, згадуючи передусім про важку дорогу на Сибір, холод і голод на чужині, нелюдські умови існування та знущання з боку органів контролю, смерть у далекому краї та неможливість віддати останню шану людині і її тілу. Висвітлення цих досвідів іноді чи не дослівно повторює фольклорні моделі. Скажімо, авторка вплітає у свій текст традиційну формулу “ані їсти, ані пити”, яка фігурує в багатьох народних піснях про чужину: “Там не дають ні їсти, ні пити, Заставляють роботу тяжку робити” (Новицький, 2009, 122). Так само добре відомий у фольклорі мотив розкиданих по полю кісток, на який натрапляємо вже у думах: “Тіло єго християнське да кості па чистаму полю растаскали” (Думи, 2019, 255). Цілком у дусі фольклорної образності загубленому раю, який часто фігурує в оповідях та в авторських і народних піснях про виселення, протиставляється пекло (Кузьменко, 2018, 419, 514).

Композиційно текст обрамлений мотивами прощання з рідним краєм у першій строфі та звернення до Бога з проханням заступництва – в останній. У такій композиції також вчувається фольклорне пісенне мислення, що задає традиційний структурний каркас пісень про полишання рідного дому. Прощання з Буковиною у першій строфі наслідує жовнірсько-рекрутську пісенну традицію XVIII–XIX ст., твори якої часто починаються саме з мотиву прощання з батьками й краєм (Кузьменко, 2018, 389–390). Ця модель зачину підхоплюється і в новотворах ХХ ст. Прощання звучить в емігрантських піснях: “Букувина, Букувина, з далекого краю, Будь здорова, Букувина, бо я виїжджаю” (Пастух, Харчишин, 464), в остарбайтерських текстах: “Прощай, сило ріднесиньке, Прощай Україна, Прощай садок зилененький, І вся моя родина” (Кушнір, 124–125). Взорування на фольклорні зразки демонструє також завершальна строфа зі зверненням до Бога, яку використовували ще з часів складання дум.