Дорослішання у Скалі
(Уривки розділів із с.19 – 47)
Розділ дев’ять
Щодня до полудня я відвідувала початкову польську школу (Pulaski School). Школа була безкоштовною та не обов’язковою, тому велика кількість селян ніколи не відправляли туди своїх дітей. Уроки там проходили щосуботи, тому єврейські діти не ходили на шабат, а потім польські учні зазвичай нам говорили, що було задано. Навчаючись у початковій школі, я писала твір на конкурс від ощадного банку на тему чому варто робити заощадження. Дядько Вольф мені допоміг з твором, і я виграла перше місце.
Кожна релігійна група мала раз в тиждень урок з релігії. Католицький священник вчив поляків, отець Дерев’янко — православний (греко-католицький (sic!), прим. Н.С.) священик — навчав українців, а містер Бук навчав євреїв. Він був неодружений та жив з двома своїми сестрами, також неодруженими.
На додачу до школи початкової школи, я також відвідувала гебрейську школу з 3-ї години до 6.30-ти, чотири рази на тиждень та у неділю. Щонеділі літом учні гебрейської школи часто ходили до маленького лісочку біля залізничної станції, де проводили уроки або пікнік.
Ця школа була частиною більшого руху Тарбут, і наші вчителі, підготовлені в семінарії осередку, були дуже відданими своїй справі. У школі існувала сильна атмосфера сіоністського руху. Всі предмети — єврейська поезія, література і Танах з коментарями Раші — викладалися івритом, мовою, яку ми також використовували у наших навчальних завданнях та п’єсах. Я любила гебрейську школу, розвивалася від усієї діяльності там, особливо користуючись шкільною бібліотекою з великим ентузіазмом.
Ввечері, після гебрейської школи, на годину ми йшли до дому Слуви Касірер, аби роботи домашні завдання під її наглядом. Слува та її дві сестри — вони всі були швачками — допомагали батькам та жили у двох маленьких кімнатах. Їм було близько тридцяти, а їхній неодружений статус вважався тоді соромом (shanda). Кожна сім’я, яка мала трохи грошей, вважала за потрібне відправляти дітей до Касірерів робити домашню роботу. Насправді ми не робили там багато — просто їли яблука та спілкувалися.
Після восьмого класу я хотіла вступити до старшої школи, але її не було у Скалі. Лише у Борщові, за 15 кілометрів, була державна старша школа з квотою для євреїв, і ще була дорога приватна школа. Натомість у Скалі місцевий юрист-невдаха Лахман організував в орендованій кімнаті для 12 учнів уроки з математики, історії, географії та літератури, які охоплювали два роки старшої школи. Мій батько навіть роздумував відіслати мене до гебрейської школи у Станіславів, але ідея ніколи не втілилася, тому після уроків у Лахмана з 8-ї ранку до 1-ї години пополудні я продовжувала відвідувати школу Тарбут. Її вчителі розробили навчальну програму для старших класів, і по суті навчали того, що хотіли.
Оплата за навчання в обох школах була високою, і оплачував її дідусь Азрієль. Він був зацікавлений у моїй освіті, тому навіть платив за гебрейську початкову школу коли мій батько не мав коштів. Азрієль приходив до нас щосуботи пополудні, з шоколадкою у подарунок та розпитував яку книгу я читала. Я переказувала ту історію, неважливо польською чи івритом, або ж декламувала вірш для нього. Він був першим, до кого я йшла, коли отримувала хороші оцінки. Коли Лахман ставив мені високі оцінки, дідусь Азрієль брав мене до кав’ярні “Цукерня” аби пригостити смородиновим напоєм чи морозивом з вафлею.
[…]
Мої дві бабусі, погляди яких розходилися майже у всьому, таки погоджувалися, що шиття має стати моїм засобом існування — і чим швидше, тим краще. Бабуся Гінда вважала, що навчання у старших класах було тратою часу та грошей для дівчат, і навіть могло звести її з розуму. Я була готова ризикувати, а мій батько був у захваті.
Представлене джерело — уривок із спогадів Фані Ґоттесфельд (1924 – 2017) — відмінний приклад для історичної деконструкції системи освіти у міжвоєнній Польщі. Головні риси аналізу, які можна використати для кращого розуміння тогочасних подій та контексту, підсвічують наступні питання, важливі для історика: позиція автора его-документу, його включеність у тогочасні події (на антропологічному та більш ширших контекстах), які образи автор джерела творить, про що не згадує.
Спогади Фані Ґоттесфельд про своє дитинство у міжвоєнній Скалі, яка належала Польщі, мають особливі сильні сторони его-документу. Перш за все, авторка була вже підлітком. Це був вік, достатній для формування власної картини світу. Тому цінність цих спогадів є важливою зокрема для реконструкції минулого, використовуючи аналітичні підходи історії знизу (history from below). Представлений уривок є хорошим прикладом, аби відтворити щоденну історію освітнього процесу в провінційному містечку, і водночас зрозуміти, які неточності можуть виникати в описі минулих подій. Так, наприклад, Фаня детально описує учнівську рутину — фактично унікальний досвід розуміння соціальної історії, — але водночас неточно пояснює прийняті на той час норми шкільництва. Також вона називає українського священика православним, тоді як він був греко-католиком. Такі неточності перевіряються іншими джерелами, а загальна цінність спогадів не втрачає своєї унікальності. Перспектива авторки є прекрасним відображенням того, як шкільна освіта сприймалася населенням того часу.
Одна із неточностей, згаданих в джерелі, стосується відвідування початкової школи. Фаня стверджувала, що школа була необов’язковою, хоча не це так. Офіційно початкова освіта в міжвоєнній Польщі була обов’язковою з 1919 року, однак державний апарат ніколи не розвинув доступ до шкіл до тієї міри, аби забезпечити всіх дітей шкільного віку доступом до освіти. І хоч у школах не було покарань за пропуски, старости та вчителі на місяцях регулярно повідомляли про стан відвідування шкіл учнями. Існуюча чиновницька статистика, однак, ніколи не була використана для покращення умов навчання, чи введення покарань за пропуски.
Шкільний досвід Фані Ґоттесфельд формує позитивний досвід підлітка. Хоча з наративу можна зрозуміти, що спогади, пов’язані з єврейською приватною школою були головними у її дитинстві, до державної школи вона також ходила. Описана ситуація з освітою у її спогадах була радше ідеальною та бажаною для модерних єврейських активістів міжвоєнного періоду — з одного боку єврейські діти відвідували польську школу, тому не були виключені із соціальних ліфтів існуючої держави, і водночас вони навчалися у приватній єврейській школі (у конкретному випадку школа належала до мережі Тарбут, якою опікувалися релігійні та загальні сіоністи), яка, власне, й формувала модерну національну ідентичність євреїв. Така ситуація — наявність різних шкіл в одному населеному пункті — була можлива в окремих випадках, оскільки створити й утримувати єврейську приватну школу в маленькому містечку було складно з різних причин: необхідність інфраструктури та підтримки будівлі, бюджет на освітній процес та, власне, (не)розуміння євреїв, чому ці школи потрібні з їхніми світськими предметами вивчення. У Скалі всі ці фактори зійшлися: народний дім, де була школа, побудували за кошти американських благодійників в 1921 році, також у громади було достатньо коштів аби утримувати декілька класів та бібліотеку. У більшості випадків така ситуація — доступність водночас початкової державної школи та єврейської приватної — була виключенням для провінційного містечка.
Описаний в уривку шкільний досвід авторки також є чудовим прикладом важливого аспекту історичного процесу — трансформації звичаїв та світогляду, і того, як у маленькому галицькому містечку відбувався перехід до модерності. Такий підхід аналізу змін у суспільстві найближче відображає реальність — існування добре укорінених модерних інституцій, які існують у мовчазному симбіозі з традицією. Хоча описані події стосуються кінця міжвоєнного періоду, ці спогади показують тяглість впливу єврейського просвітництва австрійського періоду від формування батьків до навчання ними своїх дітей: предмети, які вивчала Фаня були немислимими для вивчення перед 1914 роком. Більш того, відсутність згадок про хедер — у спогадах Фані та журналіста Хоне Ґоттесфельда — стимулюють подумати про те, як традиційна освіта сама себе не змогла підтримувати в міжвоєнний період.
Описаний у цьому уривку освітній процес демонструє рівень доступності соціальної мобільності, що була можлива євреям-підліткам з провінційного містечка. Перш за все уважне читання дозволяє зрозуміти важливі аспекти існуючої шкільної системи: 1) у провінційному містечку була доступною лише початкова школа, і для продовження навчання потрібно було шукати можливості деінде — у випадку Фані найближча середня школа була у містечку Борщів за 15 км; 2) попри існування середньої школи в сусідньому містечку, там була квота для євреїв; 3) що авторка не згадала, але це було важливою частиною єврейського модерного життя — те що приватні єврейські школи не гарантували соціальної мобільності дітей в соціальній ієрархії в польської держави — часто це потребувало додаткових іспитів. Загалом, описана картина добре відтворює шкільне життя підлітка та відображає сприйняття людиною системи всередині навчального процесу. Можливо Фаня й не могла пояснити чимало політичних та соціальних причин стосовно єврейської квоти, необхідної початкової освіти чи отримання диплому державної школи, але ці спогади дають розуміння, що означало бути школярем у міжвоєнному містечку та в якому середовищі виховувалися діти.
В поданому уривку Фаня розповідає про три школи, які вона відвідувала. Попри повноцінну на перший погляд шкільну освіту, критичному читачу варто розуміти, що можливість навчання багатьом в міжвоєнній Галичині не була доступна: навіть обов’язкові початкової школи для держави було важко забезпечити, а приватні школи Тарбут, про які йде мова, вимагали коштів, яких часто громада не мала. Приватні уроки, що прирівнювалися до гімназії, також були рідкістю.
Наведений уривок відображає чимало аспектів, описаних в історіографії. Так, наприклад, дослідження про залученість єврейських дітей до шкільної системи історика Каміля Кієка дають розуміння ширшого контексту вибору між державною та приватною освітою серед євреї в роки Другої Речі Посполитої. Проаналізовані дослідником аспекти допомагають зрозуміти як практичний контекст здобуття освіти, так і поглянути на антагоністичні питання, зокрема те, як батьки надавали перевагу державній початковій школі, однак й те, які психологічні наслідки школа мала для юного покоління. Випадок Фані Ґоттесфельд був унікальним, бо діти у Скалі мали декілька опцій освіти, однак їхній вибір все одно вписувався в поширену тенденцію — власна єврейська освіта була важливішою.