Після проголошення незалежності у 1991 році Україна успадкувала від Радянського Союзу централізовану економіку з домінуванням державної власності. Майже вся промисловість, сільське господарство, сфера послуг і житловий фонд перебували в руках держави. Умовою переходу до ринку стала масштабна приватизація — передача державного майна у приватну власність. Приватизаційні процеси почалися ще до розпаду СРСР, але базовий закон “Про приватизацію державного майна”, який і досі визначає засади приватизації, був ухвалений у березні 1992 року.
Майже одночасно з ним Верховна Рада ухвалила Закон “Про приватизаційні папери”, запровадивши сертифікатну модель — кожен громадянин отримував приватизаційний сертифікат (ваучер), за який міг придбати частку в підприємстві. Надалі щороку затверджувалась Державна програма приватизації, яка визначала цілі, об’єкти та механізми. Для цього у 1994 році був створений Фонд державного майна України — центральний орган виконавчої влади, уповноважений проводити приватизацію.
Перший етап включав продаж невеликих об’єктів — магазинів, кафе, сервісних підприємств. Цей процес часто називали “приватизацією трудовими колективами”: працівники підприємства першими отримували право викупу. Приватизація мала сертифікатний характер — грошей у населення не було, тому використовувались ваучери. Завдяки такій “сертифікатній” приватизації було приватизовано тисячі великих підприємств шляхом створення акціонерних товариств. Населення отримало купони, які можна було обміняти на акції. Часто сертифікати скуповували за безцінь фінансові посередники чи “приватизаційні фонди”, отримуючи контроль над підприємствами. Фактично відбувся масовий перерозподіл власності з держсектору в приватні руки, але нові власники — часто це були директори підприємств — не завжди мали намір розвивати виробництво.
З жовтня 1994 року президент Леонід Кучма впроваджує політику, яка була покликана змінити стихійну приватизацію, посиливши регуляторну роль держави. Така політика призвела до виникнення олігархату, коли до приватизації великих підприємств були допущені лише лояльні або пов’язані з владою групи. Це стосувалось переважно стратегічних підприємств — обленерго, металургійних комбінатів, шахт. Ці об’єкти нерідко продавались за заниженими цінами без прозорих конкурсів і рівного доступу до участі.
Подані нижче фотографії з архіву дружківської газети “Окно” (Донецька область України) стосуються першого етапу приватизаційних процесів та демонструють подальші кризові явища на двох підприємствах міста – Дружківському порцеляновому заводі та заводі з ремонту та обслуговування обчислювальних машин – “Ремсчетмаш”. Перша група фотографій стосується відкриття магазину порцеляни, яка виготовлялася на порцеляновому заводі. Завод був побудований у 1971 році, а в 1993 приватизований та перейменований у колективне підприємство – торгово-промислову фірму “Ранок”.
На фотографіях від 26 липня 1995 року ми бачимо відкриття заводського магазину.
Представлені тут фотографії з архіву газети “Окно” показують творчу роботу редакції видання, яка у художній алегоричний спосіб намагалася критично осмислити реалії економічних трансформацій в Україні у 1990-х. Газета була заснована 1994 р. підприємцями міста, що відчували готовність вступити в політику на противагу старим комуністичним номенклатурникам, які тоді за інерцією керували місцевими органами самоврядування, паразитуючи на настроях розчарування і розгубленості після розпаду Радянського Союзу. Засновниками газети були страхова компанія “АСКО-Донбас Північний” (з 1991 р.) та створена нею поліграфічна фірма “ПримаПрес”. Поява нової газети поклала край монополії місцевої влади на інформаційний простір, даючи майданчик для критики влади та радянського минулого. Газета мала фокус на проблеми бізнесу, культури та історії, через що заслужила у опонентів ярлик “дрібнобуржуазної”.