Представлені тут 13 нотаток — це підбірка всіх щоденникових записів Теофіла Грушкевича, львівського гімназійного вчителя на пенсії, в яких згадується служниця його дому на ім’я Марія Лінчак, найчастіше господарями називана Маринкою чи Маринею. Це всі згадки про жінку, які вдалося віднайти за більш як трирічний термін її праці у родині, від 1906 до осені 1909 року. Серед усіх коли-небудь зроблених нотаток автора про слуг, Марія Лінчак є найбільш згадуваною служницею. Поряд з її іменем знаходимо згадки про ще щонайменше дев’ять жінок, що працювали у Грушкевичів перед Маринкою чи після неї, до Першої світової війни (з початком війни автор щоденника виїхав зі Львова, а у 1915 р. помер).

У чому саме полягав такий інтерес автора до цієї служниці сказати напевно важко. Частково це могло бути пояснене тим, що Маринка працювала в їх родині досить довгий період (більш як три роки), більшість з дев’яти інших працювали значно менші періоди; Грушкевич знав деяких з її родичів (щонайменше тітку і племінника, які мешкали у Львові), мабуть свою роль у цьому відіграла і Маріїна релігійність. Теофіл Грушкевич, як син священика, був і сам глибоко релігійною людиною. Разом з тим, набожність Марії для її роботодавців була також дуже проблемною, зокрема через “фанатизм” у відвідуванні церкви. Марія була парафіянкою головного храму монахів-василіян у Львові, церкви Святого Онуфрія. Згідно зі щоденником, жінчина релігійність була передумовою більшості незадоволень стосовно її служби. 

Марія у домі Грушкевичів, зазвичай, працювала одна і була у статусі так званої “служниці до всього” (пол. służąca do wszystkiego). Її статус, щоправда, міг змінюватися. Коли маленька родина з трьох людей, Теофіла, його дружини і наймолодшої незаміжньої доньки Марії, з’їхалася аби перезимувати разом зиму 1908-1909 рр. з молодою сім’єю старшої доньки із маленьким внуком і його нянею, Маринка була названа Грушкевичем “старшою служницею”. Невідомо чи таке статусне підвищення якось реально вплинуло на її позицію у домі.

Певні уявлення записи автора дають нам і про Маріїне позаробоче життя. Вона співала в церковному хорі, (що частково могло пояснювати її часті відвідини церкви), ходила на фестини українського робітничого товариства “Сила”, можливо була його членкою, організація об’єднувала міських некваліфікованих робітників, і домашня служба під цю категорію підпадала. Також це товариство було відкритим для вступу жінок, тобто оминало, досить типову на тоді, організаційну гендерну сегрегацію. Будучи на службі у Грушкевичів Марія, ймовірно, осиротіла – втратила матір. 

Щоденникові згадки, разом ще зі спогадами роботодавців є одним із типових історичних джерел про служниць у довгому ХІХ столітті. Очевидно є ще й інші джерела: як от преса чи спеціалізована література для слуг (так звані “порадник для слуг”), звіти проведеного міською чи центральною владою анкетування, ведені поліцією реєстри слуг, зрештою кримінальні справи, в яких ті фігурують тощо. Звісно, може траплятися особисте листування чи інші приватні документи жінок, що працювали у домашній службі, однак кількість такого типу джерел для тогочасної Галичини все ж є дуже нечисельною. Перелічений список, відтак, вказує на одну дуже характерну особливість джерел про служниць – відсутність чи неспівмірно малу кількість джерел з їхньою прямою мовою у стосунку до джерельного сегменту, написаного про них чи від їхнього імені. Вибраний щоденник, відтак, до певної міри типове джерело про служниць. Як “читати” його з перспективи не так наратора, як описуваної ним жінки, голос якої самою суттю джерела є маргіналізованим, бо опосередкований, а відтак, редагований? Як в такому випадку залишати за нею можливість на історичну суб’єктність, власний голос?  

В намаганні розповідати такі як Маріїна історії видається цікавим підхід американської культурологині Саїдії Гартман, представлений у її відомому есе про двох безіменних жінок, що померли на кораблі, який віз їх до Америки працювати рабинями. Все що залишилося історії (чи те, що пропонує дослідникам архів) це коротка згадка про їхню смерть в дорозі Атлантикою, відома з судової справи проти їхнього вбивці. Дві безіменні Венери, як називає їх Гартман, не залишили власних історій, чи сказати точніше архів не задокументував їх. Однак, Гартман все ж шукає шляхи їх відчитати, пропонуючи для цього метод критичного додумування (critical fabulation). “Мета цієї практики, — каже Гартман, — не в тому, аби дати голос рабиням, а радше в тому, аби уявити те, що неможливо перевірити, сферу досвіду, яка розташована між двома зонами смерті — соціальної та тілесної — із врахуванням хитких життів, які видно лише в момент їхнього зникання […] Це наратив про те, що могло б бути; це історія, написана завдяки та всупереч архіву” (Гартман, 2008, 12). Очевидно, “критичне додумування” можливе лише у сумі багатьох колективних біографій та порівнянь, з урахуванням численних контекстів досліджуваного часу.

Якщо спробувати читати аналізоване джерело з перспективи служниці Марії Лінчак впадають у вічі жінчині намагання встановити у професій, що тоді належала до переліку найменш врегульованих законодавством, власні кордони, а відтак і певні правила. Найцікавіше, що потребу цих регулювань у стосунку до домашньої служби, автор щоденника розумів і, навіть, підтримував. За кілька років після розставання з Марією Теофіл Грушкевич залишив у своєму щоденнику таку рефлексію: “Нинї замітити мушу цю немилу обставину серед якої находять ся по містах наші службодовцї (роботодавцї) до слуг. Єще наші господинї, панї, жінки інтелігентів приміром урядників, учителів, лікарів, адвокатів, інженерів і т.д. не можуть освоїтись з тим, що слуги суть до помочи в роботї, а не невільницями підданими тих осіб, у котрих служать. Моя невістка гніває ся, що служниця не лишає ся дома щоби дальше робити (хоч властиво по більшій части поробила, що уконче було потрібно) і їде до церкви на  реколєкциї (великопостні вправи реліґійні). Впрочім моя невістка багато дуже зробила для сеї слуги, яка у неї щось четвертий чи пятий рік служить. Навчила єї читати, повила ощадности (зложила собі дівчина 200 крон), обшила єї, вимагала від неї за те вдячки і впрошеня ся багато. Тодї, щож робити. Каждий чоловік шукає собі свого рода приємностї в сім нужденнім житю. Що се бідне сотворіня винне, що оно бачить одиноку свою втіху, бути в церкві. Се дуже невинне бажанє, а може і найліпше від всяких інших. Піднести треба, що ся особа є дуже привязана до дитини. От показувала менї дитина, що няня купила дитинї на торцї маленькі саночки (чи не за свої гроші). Трохи менї жаль, як моя невістка кричить на сю служницю, нарікає, що дурна туман.”